Вікіпедія

Користувач:Aibolytt/Чернетка

< Користувач:Aibolytt
Зображення Назва Опис Поширення
Таксон: Еудікоти (англ. Eudicots)
Підклас: Розиди (англ. Rosids)
Порядок: Букоцвіті (лат. Fagales)
Родина: Березові (лат. Betulaceae)




Ліщина звичайна (лат. Corylus avellana) Деревовидний кущ 2-4 м заввишки, багаторічна однодомна (що має на різних гілках тичинкові і маточкові квітки) рослина родини Березових, відома також під народними назвами горі́шник, орішина, лісови́й горі́х. Плід — горіх 15-20 мм завширшки, вкритий дуже коротким опушенням та обгорнутий трубчастою зеленою плюскою, схожою на зрослі листки. Фундук — це окультурена форма ліщини, найкращий сорт ліщини[1]. Поширена по всій Україні, крім крайнього півдня. Можлива в культурах. Райони заготівель — Київська, Вінницька, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Черкаська області, південна частина Волинської, Рівненської та Житомирської областей. До Греції та Риму (де ліщину обробляли в стародавні часи) її завізли з Кавказу[1].
Родина: Букові (лат. Fagaceae)
Каштан (лат. Castanea Tourn) — рід рослин родини Букових — дерева заввишки до 50 м[2], або чагарники, інколи карликові (до 35 см). Рід об'єднує 8 близьких між собою видів, поширених у країнах Середземномор'я, Гімалаях, у Північній Америці, на Кавказі. Один вид зростає на Чорноморському узбережжі Кавказу і в Закавказзі, а в Україні культивується. Гілки простерті, молоді — опушені, червонувато-бурі. Листки широколанцетні, шиловиднозагострені, по краю пилчасто-зубчасті. Суцвіття — вгору спрямовані довгі сережки, що розвиваються після з'явлення листків. Тичинкові квітки жовтуваті, зібрані 3-7 квітковими дихазіями, що сидять у пазухах приквітків. Маточкові квітки зеленуваті, здебільшого по три, оточені спільною обгорткою і розміщені або в окремих сережках, або у нижній частині спільних з тичинковими квітками сережок, оцвітина 5–6-лопатева. Обгортка при плодах шкіряста, шипувата, з одним-трьома горіхами.




Каштан їстівний (лат. Castanea sativa)[3] Багаторічна листопадна рослина родини Букових. Цінна медоносна, горіхоплідна, декоративна культура. Інші назви — кашта́н соло́дкий, кашта́н спра́вжній, кашта́н благоро́дний[4]. Дерево заввишки 20-35 м, діаметр стовбура може сягати 2 м, зрідка може набувати форми чагарника. У молодих рослин стовбур прямий, з гладкою корою. Крона каштана їстівного розлога, правильної яйцеподібної або овальної форми, сягає 18-20 м у перетині. Плоди каштана — горіхи, що знаходяться в колючій плюсці у кількості від 1 до 3 штук, мають блискучу, переважно голу, шкірно-деревнисту оболонку коричневого кольору. Каштан їстівний поступово розповсюджується з рівнин Закарпаття у карпатські ліси до висоти 600 м. Застосовуючи ступінчасту акліматизацію, був перенесений у дендропарк та лісгоспзаг Львівського лісотехнічного інституту. У дендропарку ще в 1949 р. успішно акліматизувався, плодоносить, дає схоже насіння[5].
Родина: Горіхові (лат. Juglandaceae)






Горіх волоський (лат. Juglans regia) Також горіх грецький[6] — високе могутнє дерево родини горіхових (лат. Juglandaceae) (до 30—35 м заввишки) з кулеподібною, розлогою кроною. Стовбур товстий і гіллястий, вкритий ясно-сірою корою з поздовжніми тріщинами. Листки великі, чергові (20-40 см завдовжки), непарноперисті з 7—11 листочками, з яких верхній найбільший. Квітки одностатеві, рослина однодомна. Плід — несправжня кістянка різноманітної форми (від округлої до яйцеподібної; до 5 см завдовжки, до 3 см завширшки), зверху покрита зеленою зовнішньою оболонкою, яка зелена та м'ясиста, внутрішня оболонка — дерев'яниста, зморшкувата, ребриста. Вирощується задля цінних їстівних плодів (горіхів) та деревини; може використовуватися як лікарська рослина. В Україні поширений у садово-паркових культурах, у лісових насадженнях як плодова супутня порода, в лісосмугах і придорожніх посадках — основні насадження розміщені в Чернівецькій і Кримській областях[7].
Горіх маньчжурський (лат. Juglans mandshurica) Горіх маньчжурський[8] — дерево з родини горіхових (лат. Juglandaceae). Цвіте у травні, плоди достигають у вересні[9]. Природний ареал — Східна Азія (Китай, Північна Корея, Тайвань)[10].




Пекан (лат. Carya illinoinensis) Пекан є найбільшим деревом рослин родини Горіхові. Досягає висоти 50-65 м і до 2,5 м в діаметрі, а максимального віку 500 років. Стовбур дерева прямий з високо піднятою округло-конічної кроною. Кора стовбура і товстих гілок сірокоричнева, розтріскується, тріщини поздовжні або злегка звивисті, до 2 см глибини. Деревина стовбура дуже міцна та придатна для виготовлення меблів, гнутих виробів, фанери та інш. Плід — несправжня кістянка складається з твердого мясистого перикарпу, засихає і розтріскується при дозріванні поздовжньо на 4 частки і тонкодеревянистого ендокарпа, в якому міститься зародок. В кисті знаходиться від 3 до 10 плодів. Ростуть у південно-центральній Північній Америці, в Мексиці від Коауїла південь Халіско і Веракрус,[11][12] в США від півдня штату Айова, Іллінойс, Міссурі і Індіана до Вірджинії, південно-західного штату Огайо, на південь через Джорджію, Алабаму, Міссісіпі, Луїзіану, Техас, Оклахому, Арканзас і Флориду, і на захід, в Нью-Мексико. Культура пекана на території України цілком можлива. Найпридатніші для вирощування — південні, південно-західні і західні райони країни. Пекан є швидкозростаючим при періодичному поливі, однак і в неполивних умовах він зростає добре.
Порядок: Миртоцвіті (лат. Myrtales)
Родина: Плакунові (лат. Lythraceae)
Плакунові (лат. Lythraceae) — родина рослин порядку миртоцвітих (лат. Myrtales), що складається з 32 родів і близько 500—600 видів. Представники родини поширені по всій земній кулі, з найбільшим різноманіттям у тропіках. Серед представників родини зустрічаються, в основному, трав'янисті рослини, рідше чагарники та дерева. Згідно з APG II до цієї родини входитьть рід Гранат (лат. Punica), який в попередніх класифікаційних системах виділявся в монотипну родину Гранатові (лат. Punicaceae).




Гранатове дерево (лат. Punica) Гранатове дерево або Гранат (лат. Punica) — рід чагарників та невеликих дерев родини гранатових (лат. Punicaceae) з розлогою кроною та темно-зеленим листям. Квіти червоні і яскраво виділяються на зеленому тлі. Плід має назву гранат. Кулька плоду розділена всередині на 6-12 гнізд з численим насінням в гранчастій червонуватій м'якоті[13]. Ботанічною батьківщиною гранатового дерева вважають Іран (Персію) та землі Закавказзя. Воно й досі зустрічається там як дикі зарості. З сивої давнини гранатові дерева вирощували в країнах Середземномор'я, в Криму, в Середній Азії. Окрім цих районів гранатові дерева акліматизовані в країнах Центральної Америки. Існує 2 види — гранат звичайний (лат. Punica granatum) та гранат протопуніка (лат. Punica protopunica) — ендемік острова Сокотра в Індійському океані, який має рожеві, а не червоні квіти та не такі солодкі плоди. Культивується лише гранат звичайний.
Порядок: Розоцвіті (лат. Rosales)
Родина: Маслинкові (лат. Elaeagnaceae)




Обліпиха крушиновидна (лат. Hippophae rhamnoides) Обліпиха крушиновидна (плохо́вник крушиновидний) — кущ родини лохових (Elaeagnaceae) (маслинкових) висотою 0,5 — 4 м, рідше деревце заввишки до 10 м, з колючими гілками, вкритими сірою корою[14]. Здатна переносити надлишкове перезволоження і навіть тривалі періоди затоплення, добре росте на ділянках з високим рівнем ґрунтових вод і проточним зволоженням. За рахунок кореневих пагонів-зачатків утворює обширні зарості. Відноситься до морозостійких світлолюбних порід, що проявляється з першого року її життя. У плодоносних дерев відбувається щорічне всихання нижніх гілок і гілочок, що призводить до саморозріднення крони дерева і зміщення плодоносної зони на переферію. Рослина дводомна, вітрозапильна. Квітки одностатеві. Цвіте у травні, плоди достигають у вересні. Поширена на Кавказі, південній частині лісової і степової зони Сибіру, у горах Середньої Азії (Тянь-Шань, Паміро-Алай, Джунгарський Алатау, Тарбагатай, Саурський хребет), Алтай, Східні Саяни. Зустрічається в Калінінградській області. В Україні у природному стані росте по берегах річок і озер як домішка до вербово-тополевих заплавних лісів, також в дельті Дунаю (Одеська область), де на піщаних кучугурах створює густі зарості. Культивується по всій Україні в полезахисних смугах, у захисних насадженнях уздовж доріг, у садах і парках.
Родина: Розові (лат. Rosaceae)
Підродина: Яблуневі (лат. Maloideae)


Айва (лат. Cydonia oblonga) Багатостовбурний чагарник або невелике плодове дерево до 7 метрів у висоту, плоди багатосім'яні зерняткові ароматні, м'якуш жовтий, форма коливається від округлої до грушоподібної[15]. Батьківщиною вважаються Кавказ і Середня Азія. Культивується в Північній та Південній Америці, Іспанії, на Балканах, Кавказі, у Нижньому Поволжі, Середній Азії, Молдові. В Україні — головним чином на півдні, а також у Закарпатті.


Глід (рос. Боярышник, лат. Crataegus від грец. κραθαιος — «міцний») — рід чагарників або рідше невисоких дерев, пагони яких забезпечені більш-менш добре розвиненими колючками, родини розових (лат. Rosaceae). Плід (так зване кісточкове яблуко або кістянкоподібний) часто кулястий, яйцевидний або грушовидний, більшою частиною червоний, оранжево-бурий або чорний[14]. Близько 200 (за іншими даними, більше 1000) поліморфних видів, дико ростуть в помірних областях Північної Америки та Євразії. Плоди деяких видів глоду їстівні; щільна деревина придатна для дрібних виробів. Багато видів декоративні: частина з них добре витримують стрижку і забезпечені розвиненими колючками, у зв'язку з чим використовуються в живоплотах[14]. Рідкий екстракт з плодів або настій з квіток глоду колючого і глоду криваво-червоного містить органічні кислоти, вітаміни; застосовують в лікуванні деякмх розладів та неврозів[16].
Глід одноматочковий (лат. Crataegus monogyna) Кущ або невелике деревце 3—7 метрів заввишки з колючими червонувато-коричневими гілками. Плід — видовжено-яйцеподібний, рідше кулястий (8 — 10 мм завдовжки), червоний, коричнево-червоний або жовтуватий, з однією кісточкою й солодкуватим м'якушем[17]. Поширений по всій Україні. Для промислової заготівлі придатні всі види глоду, що зростають в Україні[14].
Глід п'ятиматочковий (лат. Crataegus pentagyna) Кущ або невелике деревце (3—4 м). Відрізняється від глоду одноматочкового чорними плодами (6—12 мм у діаметрі), м'якуш плодів червоний з трьома-п'ятьма майже гладенькими тригранними кісточками[17]. Росте у світлих лісах та на узліссях по всій території України[14].
Глід український (лат. Crataegus ucrainica) Багаторічна рослина: кущ або дерево заввишки 2—4 м. Бічні безплідні пагони перетворюються у тонкі, довгі (12—20 мм) колючки, частково вкриті листям. Плоди майже кулясті (8—12 мм завдовжки), темно-червоні, більш-менш опушені, звичайно з двома кісточками[14]. Цей вид рослин зустрічається виключно в межах України. Ареал охоплює Прикарпаття, лісові і лісостепові райони в середній і верхній течії Дніпра. Глід український зростає у листяних і мішаних лісах, на узліссях, по берегах річок.


Гороби́на (лат. Sorbus) — рід рослин родини розових. Листопадні дерева або кущі (рід Горобина, лат. Sorbus) з перистими або простими листками. Плоди кулясті або овальні, червоно-жовті, або коричневі, зрідка білі. Цінна плодова, лікарська і декоративна рослина[18]. Близько 100 видів, гібридів і форм росте в районах з помірним кліматом у північній півкулі. В Україні є вісім видів, серед них найбільше поширена горобина звичайна з яскраво-червоними плодами. На Поділлі і в Карпатах росте берека — високе дерево з цінною деревиною і буро-жовтими плодами. В парках і садах, а також у гірських лісах Криму трапляється горобина домашня (Sorbus domestica) — дерево з великими грушоподібними або кулястими їстівними плодами. Тут же росте кілька близьких кущових видів горобини — горобина кримська (Sorbus taurica), горобина грецька (Sorbus graeca) та інші[19].
Гру́ша (лат. Pyrus) — рід плодових і декоративних дерев та кущів. Рід включає 33 види[20], що розподілені по двох підродах (секціях) — Pashia й Pyrus[21]. Сорти груші, як і яблуні, діляться на літні, осінні і зимові. Деякі види груш вирощують як декоративні або плодові дерева.




Груша звичайна (лат. Pyrus communis) Також груша дика або дичка — плодове дерево 20—30 метрів у висоту. Родоначальниця багатьох культурних сортів — тіньовитривала, солевитривала, зимостійка рослина. Гілки бурувато-сірі, блискучі, часто з укороченими колючими пагонами. Плоди мінливі за формою (1,5—4 см завдовжки, 1,5—2 см завширшки), зелені або жовтуваті[14]. Поширена по всій Україні, крім крайнього Степу. Райони заготівель: Волинська, Житомирська, Рівненська, Сумська, Харківська, Чернігівська області, Прикарпаття, Закарпаття, а також у штучних насадженнях Донбасу, Вінницької, Київської, Черкаської та інших областей. Запаси сировини значні. Дика груша зустрічається в широколистяних, рідше — у хвойних лісах або в чагарникових заростях.
Ірга́ також Коринка або Бішмула́ (лат. Amelánchier) — рід рослин триби Яблуневі (Maleae) родини Розові (Rosaceae). Багаторічна листопадна рослина: кущ або невелике плодове дерево, плід — ягода синювато-чорного або червонувато-фіолетового кольору, із сизим нальотом, діаметром до 10 мм, їстівна, солодка, достигає в липні — серпні[22]. Відомі 19 видів ірги, які ростуть в помірному поясі Північної півкулі[23].
Кизильник (лат. Cotoneaster)[24] — рід листопадних або вічнозелених чагарників або невеликих дерев. Листки невеликі, прості, чергові, цілокраї, яйцеподібні, влітку темно-зелені, восени — червоніють (найчастіше блискучі). Квітки білі або рожеві, дрібні, в щитках, китицях або поодинокі. Плоди — маленькі, червоні або чорні яблука з 2—5 кісточками (плоди деяких видів їстівні). За даними GRIN, рід Cotoneaster налічує близько 200 видів[25]. Представники роду у дикому вигляді зустрічаються у Євразії та у Північній Америці.


Локва (лат. Eriobotrya) Або Японська мушмула звичайна[26] — невелике південне плодове дерево або кущ заввишки 3—6 метрів з ланцетним листям, великими білими квітками і невеликими жовтими яблуко- або грушоподібними плодами. Батьківщиною мушмули вважають Китай. З давніх часів культивується в Японії, звідки й походить її назва. Трапляється також в Індії, Пакистані, Туреччині, Італії та в інших країнах. В Україні можна побачити мушмулу субтропічну (японську, або локват) лише на південному березі Криму.






Мушмула (лат. Mespilus germanica) Також Мушмула німецька або чишкун звичайний — плодове дерево або кущ 3—4 метрів заввишки. Свою назву мушмула німецька (або «германська») отримала випадково, бо це дерево походить з Південно-Західної Азії й Південно-Східної Європи та було завезено до Німеччини римлянами. Мушмулі германській необхідне тепле літо і м'яка зима. Дико росте в південному Криму — за ідеальних умов виростає до 8 м, але частіше це дерево 2—5 метрів заввишки. Плід краснувато-коричневого кольору, діаметром 2—3 см[27], з розгорнутими постійними чашолистками, що надають йому порожнистого вигляду. Плоди мушмули німецької тверді та кислі, але придатні до вживання в їжу лише після підзаморозки або тривалого зберігання (у тому випадку якщо плоди знімаються з дерева до настання заморозків). При цьому вони стають солодкими та м'якими[28]. Мушмула в дикому виді росте на південному березі Криму, в Грузії, Вірменії та Азербайджані. В Алжирі дуже часто зустрічається в садах будинків колоніальних часів у передмістях великих міст. Поодинокі рослини зустрічаються в садозахисних насадженнях центральних районів України (наприклад, в місті Умань, куди рослину було завезено в радянські часи як слаборослу підщепу для груші)[29].
Яблуня (лат. Malus) — рід листопадних дерев і кущів 4—12 метрів заввишки, зі щільною кроною з кулеподібними солодкими чи кисло-солодкими плодами. Рід налічує до 55 біологічних видів[30].
Підродина: Мигдалеві (лат. Amygdaloideae)
Слива (рід) (лат. Prunus) — рід листопадних плодових кісточкових рослин, включає такі види як слива домашня, вишня, персик, абрикос, мигдаль та інші. Плоди всіх видів роду Prunus — кістянка з відносно великою кісточкою[31].




Абрико́са (лат. Prunus armeniaca) Абрикоса [абрикос — так варто називати лише сам плід абрикоси[32]] (лат. Prunus armeniaca, також лат. Armeniaca vulgaris, жерделя[33], мореля[33]) — плодове дерево роду слива. Абрикосові дерева мають щільну міцну деревину, дуже швидко ростуть. Плід — округла або обернено яйцевидна соковито-м'ясиста кістянка (до 3 см у діаметрі), жовтого або червонувато-жовтого кольору з червонуватим рум'янцем та повстистим опушенням. У дикому стані абрикоса трапляється на Кавказі, у Туркменістані. В Україні вирощують як промислову культуру в південних областях, рідше — в Лісостепу й на Поліссі. Батьківщина культурної форми — Середня Азія та Китай. Є 8 видів, ростуть переважно в Азії, тривалий час вирощувалися в Вірменії, звідки потрапили в Європу і Америку (звідки латинська назва «Armeniaca»  — «вірменська слива»).




Алича́ (лат. Prunus cerasifera) Алича (лат. Prunus cerasifera або лат. Prunus divaricata) — плодове дерево родини Розових, роду Слива, висота 4—10 метрів. Цвіте в кінці березня — на початку квітня, медопродуктивність до 40 кг/га[34]. Плоди невеликі, жовті, рідше — рожеві або червоні, округлі, кислуваті. В дикому стані росте на Кавказі, в Криму, Молдові, Середній Азії, на Балканах. Плоди невеликі, жовті, рідше — рожеві або червоні, округлі, кислуваті. У дикому вигляді і в культурі алича поширена в гористій місцевості на Тянь-Шані, Балканах, в Середній і Малій Азії, в Ірані, на Північному Кавказі і Закавказзі, в Молдавії і на півдні України. У Криму виведено ряд великоплідних аличово-сливових гібридів (Сунична, Десертна та ін.). Крім того, Алича використовується як підщепа для сливи, персика та абрикоса. Найкращими є сорти Нікітського ботанічного саду: Десертна, Василевська, Красуня, Люша вишнева і ін.
Вишня (лат. Cerasus) — підрід рослин із підродини Мигдалеві. Більшість плодів видів з цього підроду їстівні. Щорічне світове виробництво (станом на 2007) культурних вишневих плодів сягає близько двох мільйонів тонн. Близько 40 % світового виробництва відбувається в Європі і близько 13 % в Сполучених Штатах[35].








Магале́бська ви́шня (лат. Prunus mahaleb) Або Анти́пка  — багаторічна рослина родини Розових. Декоративне та медоносне дерево, плоди якого мають обмежене застосування у кулінарії. Кущ, іноді невелике дерево 2—4, зрідка до 10 метрів заввишки, має широку крону. Попри невелику висоту стовбур у старих особин може сягати 40 см завтовшки. Кора сіра з добре помітними сочевичками на молодих гілках та дрібними тріщинками на старих. Листки гладкі, блискучі, із пильчастим краєм, 15—5 см завдовжки[джерело?]. Квіти білі, численні, завширшки до 1 см, зібрані в негусті суцвіття. Плоди — дрібні, чорні, терпкі на смак ягоди. На відміну від культурних вишень ягоди антипки не придатні до споживання, втім у країнах Середземномор'я розмелене насіння магалебської вишні використовують як ароматичну та смакову приправу до тіста. В інших регіонах її використовують переважно як підщепу для культурних сортів вишні та черешні. Природний ареал антипки охоплює країни Середземномор'я, де вона зростає на теренах Марокко, Іспанії, Греції, Туреччини, а також на Балканському півострові. З часом він поширився і на країни Центральної та Східної Європи, зокрема, Німеччину, Угорщину. В Україні антипка поширена на заході Поділля та в Криму.


Вишня звичайна (лат. Prunus cerasus) Рослина роду Слива родини Розових (лат. Rosaceae), що вирощується як плодове дерево або чагарник, сягає до 10 метрів у висоту. Листя черешкові, широкоеліптічні, загострені, темно-зелені зверху, знизу світліше, досягають у довжину 8 см. Квіти білого кольору, зібрані в суцвіття по 2—3 квітки. Плід — кисло-солодкий, куляста кістянка, до 1 см в діаметрі[36][37]. Зустрічається тільки в культурі; в дикій природі не зустрічається. Деякі біологи вважають вишню звичайну природним гібридом вишні степової та черешні, який виник і багаторазово повторювався в місцях спільного зростання материнських видів.


Вишня степова (лат. Prúnus fruticósa) Або кущова  — дерево (кущ) родини Розових заввишки 0,2—2 м, найчастіше бувають 1—1,6 м заввишки. Листки вишні степової дрібні, цілісні, подібні до листків Вишні звичайної, квітки теж дрібні, зібрані в коротенькі зонтикоподібні 3—4-квіткові суцвіття на кінцях дуже коротких пазушних пагонів. Плід — округло-яйцеподібна, червона або темно-червона кістянка. Росте на степових ділянках, узліссях, схилах, серед чагарників. Культивується здавна, її дуже цінують садівники як матеріал для гібридизації[джерело?].




Черешня (лат. Prunus avium) Один із видів з підроду Вишні її плід — солодка, куляста або злегка серцеподібна чорна, жовта або червона кістянка, у дикорослих дрібніша, ніж у культурних, до 2,5 см в діаметрі. Листя коротко загострені, еліптичні-яйцеподібні, пильчаті, злегка зморщені, черешки з двома залозками в основі платівки, довжиною до 16 см. Черешня цвіте у квітні — травні. Білі квіти у суцвітті. Черешня — типова перехреснозапильна культура, тобто для отримання якісного врожаю потрібно поруч садити кілька різних сортів і забезпечувати їх комахами-запилювачами (бджолами)[38]. Черешня дико росте серед іншого в Україні, в Молдавії, на Кавказі. Культивують черешню у всіх частинах світу (в Україні найбільше поширена в південній і центральній частині, в степу та в південно-західній частині лісостепу. Особливо поширені черешні на піщаних ґрунтах Мелітопільщини).


Лаврови́шня (лат. Prunus laurocerasus) Вічнозелена рослина родини Розових. Має вигляд кущів або дерев 2—6 м заввишки з великими жорсткими шкірястими і темно-зеленими листками. Плід їстівний, насіння отруйне, містить синильну кислоту. Росте головним чином в теплих і помірних регіонах Євразії та Америки[джерело?].








Мигда́ль (лат. Prunus dulcis) Або Миґда́ль — кущ або невелике дерево з червонуватими гілочками роду Слива (лат. Prunus), часто класифікується до підроду мигдаль (лат. Amygdalus). Дуже світлолюбний, вельми посухостійкий завдяки добре розвиненій кореневій системі і економній транспірації. Росте невеликими групами з 3—4 дерев, що ростуть на відстані 5—7 метрів одне від одного на кам'янистих і щебнистих схилах на висоті від 800 до 1600 м над рівнем моря, надає перевагу багатим на кальцій ґрунтам. Досягає у висоту 3 — 8 м, з ланцетовим листям (схожий на черешню). Плід — шкіряста, вкрита волосками кістянка, що розтріскується при дозріванні. В Україні солодкий культурний мигдаль вирощується переважно в Криму[7]. Також термін «мигдаль» часто посилається на їстівні плоди-сім'янки цих рослин, заради яких вони культивуються. З насіння мигдалю холодним або гарячим пресуванням отримують олію. Мигдалева олія використовується у харчовій, парфумерній, фармацевтичній промисловості[39][40]. Батьківщина рослини — Близький Схід і прилеглі райони, включаючи Середземномор'я та Середню Азію. У цих районах культивування мигдалю почалося за багато сторіч до нашої ери. Нині найбільші насадження мигдалю знаходяться в області Середземномор'я, Китаї, США, Середній Азії, Криму та на Кавказі. 82% усього мигдалю у світі походить з американського штату Каліфорнія, де він є ключовим складником експорту сільськогосподарської продукції[41].






Пе́рсик (лат. Prunus persica) Досл. з лат.: «Перська слива», також Нектарин[42] — багаторічне листопадне дерево заввишки 5—10 метрів родини Розових, споріднена із мигдалем. Листя ланцетне, із зубчастим краєм, 7—15 см завдовжки і 2—3 см завширшки. Квітки двостатеві, актиноморфні, запашні, завширшки 2,5—3 см, розташовані поодинці або попарно. Оцвітина п'ятичленна, пелюстки яскраво-рожеві, рідше — блідо-рожеві, червоні, білі. Плід — опушена куляста кістянка з добре помітною борозенкою на одному боці та єдиною великою насіниною (кісточкою, що легко відділяється, і з невіддільною від м'якоті кісточкою[43]). Вельми популярна і поширена плодова культура, яка також використовується як олійна, лікарська і декоративна. Найвеликоплідніша порода з кісточкових[43]. Персик вже давно зустрічався у здичавілому стані у північно-західній Індії. У Персії й середземноморському регіоні він з'явився завдяки торгівлі Шовковим шляхом ще у дохристиянські часи. Поширені в Китаї, Японії та сусідніх азійських країнах. У Європі та Північній Америці поширені менше.




Слива домашня (лат. Prúnus doméstica) Або звичайна — плодова рослина роду Слива підродини Мигдалеві родини Розові. Плодове дерево заввишки 6 — 16 м. Крона піднята або розлога, гілки прямі, в основному гладкі, але окремі форми мають невеликі колючки. Бруньки розпускаються пізніше від інших листяних дерев або водночас з ними. Квітки зібрані в прості зонтики. Цвіте слива у травні. Медопродуктивність сливи у сприятливі роки сягає 16-37 кг з 1 га[44]. Плоди — м'ясисті кістянки різної форми (овальної, приплюснуто-овальної, видовжено-овальної) та кольору (зеленого, жовтого, червоного, або фіолетового із сизим нальотом), завжди із добре помітною борозенкою, зазвичай 20 — 30 г ваги. За сприятливих умов С. дає високі врожаї до 10 — 15 т з 1 га. Географічним центром походження домашньої сливи можна вважати територію, що простирається від Східного Кавказу до східного узбережжя Адріатичного моря, включаючи Балканський півострів і Малу Азію. В Україні вирощують повсюдно, найбільше на сх. Поділлі, Покутті, Закарпатті, Харківщині й Кубані. За переписом садів 1970 в УРСР було близько 50 млн плодових слив (15,5% плодових дерев, після яблуні — 46,5% і вишні — 20,4%) на бл. 130 000 га.








Терносли́ва (лат. Prunus domestica subsp. insititia) Плодовий кущ або дерево із роду Слива лат. Prunus сімейства Розові. За нинішніх часів вважається підвидом сливи домашньої — лат. Prunus domestica subsp. insititia.  — великий листопадний кущ або невелике дерево, висота якого не перевищує 6 метрів, колюче. Молоді гілки коричневого кольору, протягом першого року помітно опушені, потім стають чорно-коричневими. Листки мають зворотнеяйцеподібні або еліпсоїдні обриси, 3—8 см завдовжки і 2—4 см завширшки, звужуються до основи, із загостреним або притупленим кінчиком, оксамитні, потім оголюються, темно-зелені, із помітними прожилками. Край пластинки дрібнозубчастий. Квіти поодинокі або зібрані по 2—3 в суцвіття. Цвіте в квітні -травні, бджоли збирають нектар[45]. Плід — яйцеподібна, загострена до одного кінця кістянка до 4 см в діаметрі, зеленого кольору, при дозріванні стає фіолетово-чорною, м'якуш жовто-зелений, соковитий. Батьківщина терносливи — Південно-Західна Азія і Південна Європа. Увійшла до культури вирощування від Далекого Сходу Росії до Центральної Європи та західної Франції. Вирощується як плодове дерево в Європі, Західній Азії, Індії, Північній Африці і Північній Америці.






Те́рен (лат. Prunus moldavica) Або Те́рен колю́чий (лат. Prunus spinosa; місцеві назви — слива колюча, тернина, тернослив тощо) — вид рослин із родини Розових (лат. Rosaceae). Гіллястий кущ (1—4 м заввишки) або невелике деревце з широкояйцеподібною кроною, темно-сірою корою і численними колючками. Листки чергові видовжені або видовжено-оберненояйцеподібні (2—5 см завдовжки, 1—1,8 см завширшки), при основі клиноподібні, городчасто-пилчасті, зубчики залозисті. Квітки 0,6—1 см у діаметрі. Плід — кістянка куляста або округло-конічна, соковита, однонасінна (10—12 мм завдовжки), чорна з восковим нальотом. Кісточка сплюснута, яйцеподібна, зморшкувата, погано відділяється від м'якуша[джерело?]. Росте на узліссях, по чагарниках, балках, долинах річок. Поширений у Закарпатті, Карпатах, Розточчі — Опіллі, в західному Поліссі і в північному Лісостепу, в Степу і Криму замінюється терном степовим. Райони заготівель — Київська, Вінницька, Черкаська, Полтавська, Харківська, Сумська, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська області, у Кримській, Херсонській, Запорізькій, Миколаївській; Кіровоградській, Донецькій, Луганській областях можна збирати терен степовий.






Чере́мха звича́йна (лат. Prunus padus) Місцева назва: черемшина — рослина родини Розових (лат. Rosaceae) роду Слива (лат. Prunus) — невисоке (2—10 м заввишки) дерево або високий кущ. Кора — сірувато-чорна, з помітними сочевичками на ній. Пагони — ясно-зелені або коричнево-червоні, блискучі. Листки — чергові, тонкі, видовженоеліптичні (5—12 см завдовжки, 2—6 см завширшки), зверху голі, знизу по жилках опушені, дрібнопилчасті, до вершини загострені. Черешки — короткі, біля основи пластинки мають дві маленькі залозки, прилистки лінійно-шилоподібні, залозисто-зубчасті, рано опадають. Квітки черемхи — пахучі, численні, розміщені на голих квітконіжках у густих пониклих китицях 10—15 см завдовжки. Плід — однонасінна куляста кістянка (8—10 мм у діаметрі), чорна, блискуча; кісточка округло-яйцеподібна, складчаста[17]. Черемха звичайна росте у підліску або другому ярусі мішаних і листяних лісів, по чагарниках, уздовж річок і озер, по ярах і заплавних луках. Поширена майже по всій Україні, крім Степу і Криму. Райони заготівель — Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Хмельницька. Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області.
Родина: Шовковицеві або тутові (лат. Moraceae)
Шовковиця або тутове дерево (лат. Mórus)[46] — рід рослин родини шовковицевих; дерева або кущі. Відомо понад 10 видів, поширених у помірній та субтропічній зонах, у дикому стані і в культурі. В Україні найбільше значення мають Шовковиця чорна і Шовковиця біла. Листям шовковиці вигодовують гусінь шовковичного шовкопряда [На зображенні зліва: Шовковиця чорна та шовковичний шовкопряд (лат. Bombyx mori)].


Шовковиця біла (лат. Mórus alba) Дерева до 15—20 м заввишки з густою округлою кроною, однодомні, квітки роздільностатеві[46]. Плід — горішки; на час достигання плодів оцвітина стає м'ясистою і квітки зростаються між собою, утворюючи овальне біле або червонувате, ягодоподібне супліддя. Плоди достигають у липні — серпні. Шовковицю білу культивують у садах і парках.
Шовковиця чорна (лат. Mórus nígra) Листопадне дерево з крислатою кроною[46], до 10 м заввишки[47], відоме в культурі (вирощують заради смачних плодів та деревини). Широко розповсюджене на Кавказі, в Середній Азії, Молдові, Криму та Україні.
Шовковиця червона (лат. Mórus rubra) Дерево до 20 м заввишки, з коричнево-бурою корою та шатеровидою кроною, батьківщина — Північна Америка. Також має декоративну форму: повстяну (лат. f. Tomentosa) — з біло-повстяним листям з нижнього боку[46]. Ареал поширення Шовковиці червоної відбувається зі східної частини Північної Америки. Там вона росте від Онтаріо і Вермонта до Флориди, Техасу і Південної Дакоти.
Порядок: Сапіндоцвіті (лат. Sapindales)
Родина: Анакардієві (лат. Anacardiaceae)
Анакардієві (лат. Anacardiaceae або Сумахові) — родина, що включає близько 600 видів і 72 родів квіткових рослин, що мають плоди-кістянки. Деякі види виробляють отруйну речовину урушіол.






Кеш'ю (лат. Anacardium occidentale) Тропічне дерево родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae), родом з північно-східної Бразилії (його батьківщина — субтропіки). Його отруйне насіння стає їстівним тільки після обсмажування. Вічнозелене деревце з покрученою сучкуватою кроною, за розмірами трошки менше ніж наша горобина — в помірних широтах України не росте. Дерево висотою до 8 м, розгалужене до самої землі з регулярною кроною. Листя овальне, шкірясте, з короткими черешками. Квіти дрібні, зібрані в гроно, пахучі, зеленувато або жовто-білі. Плід кеш'ю — горіх ниркоподібної форми, розташований на плодоніжці, схожій на грушу[48]. Дерево родом з північно-східної Бразилії. Зараз також широко культивується в Індії й Африці.




Манго (лат. Mangifera indica) Рослина родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae) роду Манго (лат. Mangifera). Вічнозелене мангове дерево сягає 45 м у висоту; крона дерева досягає 10 м в обхваті. Нове листя зростає жовтувато-рожевого кольору, проте швидко стає темно-зеленим. Невеликі (кольори від білого до рожевого) квітки після їх розкриття мають аромат, схожий з ароматом лілій. Зрілі фрукти висять на довгих стеблах і важать до 2-х кг. Цей тропічний фрукт з солодким смаком і нитчастою структурою. Колір шкірки — в червоних, жовтих і зелених тонах, колір м'якоті — жовтий. Є одним з національних символів в Індії і Пакистану[49]. Раніше ця рослина росла на території між індійським штатом Ассам і державою М'янма у вологих тропічних лісах, але в наш час вирощується в багатьох інших країнах: у США, Мексиці, в країнах Південної і Центральної Америки, на Карибських островах, в тропічному поясі Африки (наприклад, у Кенії і в Кот-д'Івуар), в багатьох азіатських країнах (Таїланд, Філіппіни), а також в Австралії. У Європі манго культивується головним чином в Іспанії і на Канарських островах.
Свинячі сливи (лат. Spondias, або Макок) — рід тропічних рослин родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae), включає 17 видів, серед яких багато плодових дерев. 10 з 17 видів споживають в їжу. Бутони та плоди солять у Карнатаці, Індія. У Таїланді використовують навіть листя рослини. Від тайської назви  Spondias dulcis («Макок») походить назва міста Бангкок[50].






Момбін жовтий (лат. Spondias mombin) Високе розлоге дерево, що має 20—30 м заввишки і 1,5 м у поперечнику, вид тропічних рослин роду Свиняча слива родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae). Інші назви «ямайська слива», «іспанська тропічна слива», «слива-манго» (в Іспанії), «чорнослив-момбін» (у Франції), амазонські індіанці називають його «плід тапіра», «убос» (в Перу). Листя дуже красиві розміром до 50 см, навіть без плодів рослина виглядає декоративно. Плоди за смаком кислі з ароматом мускусу. В давнину широко вживався стародавнім народом майя. Сьогодні цінується мореплавцями, які вирушаючи в плавання беруть плоди з собою для втамування спраги, плоди дуже соковиті. Також плоди вживають в їжу в тушкованому вигляді з цукром, багато хто використовує їх у свіжому вигляді. З соку виготовляють різні напої, желе або додають в морозиво[51][52]. Поширено від південної Мексики до Бразилії та Перу, островах Карибського басейну, натуралізовано в Африці, Південній Азії (Індії, Бангладеш, Шрі-Ланці), Індонезії, Малайзії й Таїланді.




Момбін пурпурний (лат. Spondias purpurea) Вид тропічних рослин роду Свиняча слива родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae). Інша назва «мексиканська слива», яку отримало завдяки схожості плодів з плодами сливи (за смаком і структурою). Листопадне невисоке дерево, яке досягає заввишки 15 м. Дерево не дуже розлоге. Листя завдовжки від 12 до 25 см, складні і непарнопер'єсті. Довжина плодів становить від 2,5 до 5 см. Зверху вони вкриті жовтою, фіолетовою, червоною або помаранчевою глянсовою шкіркою. Усередині плоду міститься ароматна кисла м'якоть жовтого кольору, дуже соковита і за структурою волокниста[53][54]. У дикому вигляді рослина зустрічається в Центральній Америці, Перу, Бразилії і на островах Карибського моря. Культивується в країнах за місцем свого походження, а також у Венесуелі, на Філіппінах та Нігерії[53][54].
Сумах (лат. Rhus) — чагарники або невеликі дерева, які можуть досягати висоти 1—10 метрів родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae). Листки розташовані по спіралі. Квіти в щільних мітелках; кожна квітка дуже маленька, зеленувата, молочно-біла або червона, з п'ятьма пелюстками. Плоди утворюють щільні скупчення червонуватих кістянок. В Україні ростуть: Сумах волосистий або оцтове дерево (Rhus hirta (L.) Sudw. — Rhus typhina Torn.); Сумах дубильний (Rhus coriaria L.) — росте на сухих, кам'янистих схилах, особливо лупаках, цінна чинбарна та фарбувальна рослина, декоративний кущ. Багато видів сумаху культивують як декоративні: Сумах яванський (Rhus javanica L.) та інш. Сумах або Сумак — спеція з мелених ягід одного з видів сумаха червонувато-бордового кольору з кислим смаком. Застосовується в турецькій кухні для заправки салатів, на Кавказі — для маринування шашлика[55].
Фісташка (лат. Pistacia) — рід невеликих дерев та кущів родини Анакардієві (лат. Anacardiaceae), поширений в природі на Канарських островах, Північно-західній Африці, Південній Європі, Центральній та Східній Азії, Північній Америці (Мексика, південь США). Зазвичай ці рослини досягають 5-15 м заввишки. Листя чергується, перисто-складне, може бути як вічнозеленим, так і листопадним, залежно від виду. Скрізь фісташки ростуть одиничними екземплярами, іноді утворюючи рідкостійні фісташкові ліси. Фісташка справжня (лат. Pistacia vera) широко вирощується заради своїх їстівних плодів — фісташок.
Родина: Мелієві (лат. Meliaceae)
Мелієві[56] (лат. Meliaceae) — родина порядку Сапіндоцвіті (лат. Sapindales). Складається переважно з тропічних дерев і кущів. Містить 50 родів та 575 видів[57]. Представники родини використовуються у будівництві, медицині, косметиці та кулінарії.






Лонгконг (лат. Lansium parasiticum) Вид фруктових дерев, рослина родини Мелієві (лат. Meliaceae), яка розповсюджена у Південно-східній Азії. Лонгконг росте у диких умовах у лісах Суматри. Дерево середнього розміру, досягає 30 метрів висоти і 75 сантиметрів у діаметрі. Кора сірого кольору зі світлими та темними плямами. Густий сік має біле забарвлення. Листки — перисто з'єднані. Кожен має по 6-9 листочків на одному довгому черешку. Квітки маленькі, двостатеві, зібрані у великі суцвіття, що звисають прямо з стовбура чи великих гілок. Плоди круглі, розміром з велику виноградину. Шкірка плодів шорстка. У плоді містяться до 3-ох гіркуватих насінин, що покриті напівпрозорою білуватою їстівною м'якоттю. У Таїланді фрукти з товстою шкіркою називають «лонгконг», тоді як з тонкою «лангсам». У Малайзії та Бірмі зустрічається назва «дуку». В їжу вживають м'якоть плодів лонгконгу. На смак вона нагадує суміш винограду та лимону[58]. Лонгконг росте у диких умовах у лісах Суматри. Як фруктове дерево вирощують по всій Південно-східній Азії, Південній Індії та Філіппінах.




Сантолі (лат. Sandoricum koetjape) Рослина родини Мелієві (лат. Meliaceae) — дерево швидко виростає до висоти 15—45 метрів. Складне листя має три еліптичних гладеньких листка Фрукт круглий чи овальний, його колір варіюється залежно від сорту. Шкірка і м'якуш їстівні у сирому вигляді. Рослина не переносить холодів, тому поширена виключно у тропіках. З плодів виробляють джеми, сиропи. Перезрілі плоди використовують для бродіння рисового сусла у виготовленні саморобного алкоголю[59]. Походить ймовірно з Південно-східної Азії. Поширений фрукт у Індії, Малайзії, Індонезії, Філіппінах. Рослина не переносить холодів, тому поширена виключно у тропіках. Погано приживається у Америці. Є поодинокі популяції у Флориді та Центральній Америці.
Родина: Рутові (лат. Rutaceae)
Рутові (лат. Rutaceae) — родина дводольних роздільнопелюсткових рослин порядку Сапіндоцвіті (лат. Sapindales). Більшість з рослин, що належать сюди — дерева (наприклад, лимонні, апельсинове дерево), чагарники, зрідка трави (наприклад, Рута (лат. Ruta), Ясенець (лат. Dictamnus). Найважливіше для людини значення мають представники роду Цитрус (Citrus) — лимони, апельсини, мандарини та інші види[60][61].






Апельсин (лат. Citrus sinensis) Або апельсинове дерево) — вічнозелене дерево висотою до 7-12 м роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae), невідоме у дикому вигляді, та його плоди. Батьківщина — Індія та Південно-Східна Азія. Тепло- та вологолюбна рослина, вирощується в тропіках та субтропіках. Має круглу компактну крону. Листя з округлою основою і загостреною верхівкою. Квіти білі, ароматні, з великою кількістю нектару, запилюються комахами, а в Центральній Америці ще й колібрі. Плоди кулясті або овальні, іноді з зачатковим плодом на верхівці; забарвлення від світло-жовтого до майже червоного; соковиті, кисло-солодкі. До апельсина близький інший вид — померанець (помаранча, помаранч), який також називають кислим або гірким апельсином[62]. Численні сорти апельсину людина культивує вже більше 4 тисяч років, в Європі — з 15 століття, на Чорноморському узбережжі Кавказу — з 11 століття. Промислова культура апельсина розвинута в Італії, Іспанії, США, Греції та в інших країнах[63][64].




Грейпфрут (лат. Citrus paradisi) Субтропічне вічнозелене дерево роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae), а також його плід, що досягає 30—40 см. Грейпфрут вважають природною гібридизацією помело та апельсин, який теж, в свою чергу, є давнішою гібридною культурою між помело та мандарином. Назва «грейпфрут» перекладається з англійської мови — «виноградний плід». Своєю назвою грейпфрут зобов'язаний особливості росту плодів, які часто на гілках збираються в кетяги, що формою нагадують гігантські виноградини. Латинська назва грейпфрута ще цікавіша: лат. citrus paradisi або «райський цитрус». Сьогодні існує близько 20 сортів грейпфрута, які за кольором м'якоті діляться на 3 основних групи: білі, рожеві і червоні[62]. Після 1880 року почалось швидке зростання промислового виробництва цієї культури в США, а потім в країнах Карибського басейну, Бразилії, Ізраїлі та ЮАР). У XX столітті грейпфрут зайняв провідне місце на світовому фруктовому ринку.






Лайм (лат. Citrus aurantiifolia) Вид фруктових дерев роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae), що походять з Індії, генетично схожий з лимоном. Назва походить від перського لیمو (ліму). Невелике дерево або кущ висотою від 1,5 до 5,0 м. Крона густа, гілки покриті короткими колючками. Суцвіття пазушні, з 1-7 квітками, цвітіння ремонтантне; плоди невеликі — 3,5-6 см в діаметрі, яйцеподібні, м'якіть зеленувата, соковита, дуже кисла, має приємний духмяний аромат. Шкірка зелена, жовтувато-зелена або жовта, при повній зрілості дуже тонка[65]. Батьківщиною культурного лайма вважається півострів Малакка. Вперше промислова культура лайма виникла в 70-х роках XIX століття на острові Монтсеррат (з Малих Антильських островів). Мільйони дерев лайма обробляють в Індії, Шрі-Ланці, Індонезії, М'янмі, Бразилії, Венесуелі, у країнах Західної Африки. На міжнародний ринок лайм надходить в основному з Мексики, Єгипту, Індії, з Куби і Антильських островів.








Лимон (лат. Cítrus límon) Цитри́на або лимо́нне де́рево) — найвірогіднише гібрид фруктових дерев роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae). Вважається що генетично лимон є гібридом між померанцем та цитроном[66]. Харчова, ароматична, декоративна культура. Плоди використовуються для кулінарних цілей, в першу чергу його сік та цедра використовуються, в основному в кулінарії та приготуванні кондитерських виробів. Лимонний сік містить від 5 % до 6 % лимонної кислоти, яка дає лимону кислий смак, і рН 2-3. Існує багато напоїв та цукерок з лимонним ароматом, в тому числі лимонад. Характерний кислий смак лимонного соку робить його ключовим інгредієнтом багатьох страв по всьому світу. Плоди мають темно-зелений колір від зав'язків до того часу, поки вони не досягнуть повного розміру і остаточно дозріють. Після цього зміна їх кольору може відбуватися дуже швидко. Як стверджує швейцарський ботанік Декандоль, батьківщиною лимона є Індія, де він росте в дикому стані в гірських місцевостях біля підніжжя Гімалаїв. Звідти у давнину лимон потрапив у Месопотамію, де акліматизувався. В Італію лимон завезли в IV ст. до н. е., коли Палладій вивіз його з Мідії, але широкого застосування він в ті часи не набув. Цю рослину також використовували як декоративну в ранніх ісламських садах[67][68]. Лимон був широко розповсюджений по всьому арабському світу і в Середземномор'ї між 1000 р. 1150 р. н. е. Араби завезли лимон у Х сторіччі в Палестину, а вже звідти хрестоносці вдруге завезли цю рослину в Італію, зокрема на о.Сицилію. Перші спроби масового вирощування лимона в Європі зафіксовані в Генуї в середині 15 сторіччя[68]. Пізніше він був впроваджений в Америці в 1493 році, коли Христофор Колумб привіз насіння лимона на Гаїті під час його плавання. Іспанське завоювання по всьому Новому Світу сприяло поширенню лимонних дерев. В основному лимон використовувався у декоруванні та медицині[68]. У 18 та 19 століттях лимони все частіше вирощують у Флориді та Каліфорнії, коли лимони стали використовуватися в кулінарії та як смакові добавки[69].










Мандарин (лат. Citrus reticulata) Мандарин[70] — невеличке вічнозелене дерево з розлогою кроною, висота якого зазвичай не перевищує 2—3 м, старі особини можуть сягати 5 м заввишки, багаторічна рослина роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae). Тривалість життя одного листка складає 2-4 роки. Стовбур прямий, вкритий сірою корою, молоді пагони зелені. На гілках розташовані невеликі поодинокі колючки. Плід — померанець (гесперидій) завширшки 5-6 см. Зовні він вкритий відносно тонкою (в порівнянні з іншими цитрусами), гладкою, лискучою шкірочкою, колір якої у недозрілих плодів спочатку темно-зелений, а потім у різних сортів може набувати відтінків від жовто- до червоно-помаранчевого. Шкірка мандаринів містить величезну купу залозок, добре помітних навіть неозброєнним оком. Латинська видова назва reticulata перекладається як «сітчастий», що вказує на характерне розташування волокон, що вистилають внутрішній бік шкірки цього фрукту. Поширена цитрусова культура, що також використовується як лікарська, ефіроолійна та декоративна. Набула значної популярності завдяки своїм плодам, які також називають мандаринами. Крім того слід зазначити, що назва цих фруктів поширюється і на плоди близьких видів та міжвидових гібридів[62]. Первинний ареал мандарина — південь Китаю, звідки він розповсюдився на прилеглі райони Південно-Східної Азії. Наразі відомі лише культурні рослини цього виду, первісні дикорослі популяції втрачені. Мандарин було завезено до Європи ще на початку ХІХ століття. Промислові плантації мандаринів зосереджені окрім Китаю в Японії, Південній Кореї, Індії, Іспанії, Алжирі, Бразилії, Туреччині, Грузії, південних регіонах Франції. Найкращі сорти мандаринів виведені в Іспанії[62].






Помело (лат. Citrus maxima) Поме́ло, інколи помпе́льмус або ше́ддок (лат. Citrus maxima або лат. Citrus grandis) — вічнозелена рослина, вид фруктових дерев роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae) та його плід, блідо-зеленого або жовтого кольорів, за розміром більший за грейпфрут. Вага плоду, солодкого за смаком, може сягати кількох кілограмів, діаметр — до 30 сантиметрів. Вважаються придатними для вживання в їжу не тільки дольки, а і м'якоть та шкірка, яка не така гірка як у інших цитрусових. Від грейпфрута помело відрізняється більшими волокнами і дуже солодким смаком[62]. Батьківщиною помело вважається Малайський архіпелаг на південному сході Азії[71][72][73]. В дикому вигляді зустрічається на річкових берегах Тонги, Фіджі і Гаваях[74]. Крім того, активно вирощується в південному Китаї, Таїланді, Тайвані, Бангладеші, на півдні Японії, у В'єтнамі, Індії, Індонезії, М'янмі, Новій Гвінеї та на островах Таїті. Сортові рослини помело культивуються також в Ізраїлі та на Середземномор'ї, в країнах Карибського басейну та у Південній Африці, в США — в Аризоні, Каліфорнії, Флориді та Техасі[73].










Цитрон (лат. Citrus medica) Кущ або дерево 3 м заввишки, вид вічнозелених рослин роду Цитрус (лат. Citrus) родини Рутові (лат. Rutaceae). Інша назва «цедрат». У Китаї його називають «фу шоу», тобто «рука Будди». Один з Трьох благословених плодів поряд з персиком і гранатом. Має найбільші з усіх цитрусових плоди з шишкуватою горбистою поверхнею (народна назва «шішкан»). Їх довжина становить 12—40 см, діаметр — 8—28 см. Форма плодів довгаста, нагадує грону бананів, поверхня ребриста, шкірка товста (2,5—5 см), жовта наче лимон, іноді помаранчевого кольору з кислою або кисло—солодкою, трохи гіркуватою малосочною м'якоттю. Плоди містять багато насіння, на кінчику є невеликий сосочок. Зазвичай плоди важать близько 500 гр, але іноді бувають і більш 1 кг. Сік кислуватий, дуже ароматний. Шкірочка середньої товщини, гладенька, злегка горбиста, дуже товста і ароматна. У свіжому вигляді шкірка цитрону йде в їжу як ароматна приправа до різних страв, особливо до круп'яних. З неї також варять варення, мармелад, цукати, готують маринади[75]. У давнину цитрон широко обробляли в Західній Індії, Західній Азії та країнах Середземномор'я. Він першим з цитрусових задовго до нашої ери потрапив в Європу. Тепер його также вирощують у багатьох країнах, але на невеликих площах, бо дерева сильно обмерзають при температурі -3, -4 °С і не мають широкого застосування в харчовій галузі[76].
Родина: Сапіндові (лат. Sapindaceae)
Сапіндові (лат. Sapindaceae) — родина квіткових рослин порядку Сапіндоцвіті (лат. Sapindales). Містить близько 140—150 родин та 1400—2000 видів, що поширені в помірному і тропічному поясах, серед яких клен, гіркокаштан, рамбутан та ліджи. Роди переважно помірних широт, раніше поділені між родинами Кленові (Aceraceae) (Acer, Dipteronia) і Гіркокаштанові (Hippocastanaceae) (Aesculus, Billia, Handeliodendron), були включені до родини Sapindaceae за системою APG. Останні дослідження підтверджують віднесення цих таксонів до Sapindaceae[77][78].








Ліджи (лат. Lítchi chinénsis) Плодове вічнозелене висотою 10—30 метрів (зазвичай до 15 метрів) дерево родини Сапіндові, з розкидистою кроною. Листки складні, парноперисті (рідше бувають непарноперистими), складаються з 4—8 листочків витягнуто-яйцевидної або ланцетовидної форми з загостреним кінцем. Плоди (принасінники) лічі невеликі, овальні, завдовжки 2,5—4 см. Шкірка їх червоного кольору, покрита численними загостреними горбками. Світла желеподібна м'якоть легко відділяється від шкірки, має солодкий смак з невеликим винним відтінком. За смаком личі нагадує виноград. У субтропіках врожай збирають в травні-червні. Супліддя зривають цілком, оскільки плоди, зібрані окремо, швидко псуються. Плоди ліджи використовують у їжу в свіжому вигляді, готують з них різні солодкі страви (желе, морозиво та інш.) Консервовані з цукром плоди без шкірки і кісточок експортуються до багатьох країн. Плоди використовуються навіть для виробництва традиційного китайського пива. Плоди ліджи споживають під час Фестивалів собачого м'яса[79]. Плоди інколи сушать повністю, шкірка при цьому стає твердою, а всередині вільно перекочується суха м'якоть з кісточкою. Такі сушені плоди називають горіхом ліджи[80]. Ліджи добре ростуть в субтропічному кліматі з сухими, дещо прохолодними зимами, у вологішому екваторіальному кліматі не плодоносять[81]. Віддають перевагу добре зволоженому родючому ґрунту. Розмножують їх сіянцями або вегетативно. Росте дерево повільно, плодоношення настає у сіянців на 8-10 рік, при вегетативному розмноженні через 4-6 років[80].






Рамбутан (лат. Nephelium lappaceum) Також Нефеліум) — вічнозелене тропічне дерево, висотою 12—20 метрів родини Сапіндові родом з Південно-Східної Азії та його плід. Листки парноперисті, 10—30 см у довжину, з 3—11 листочків. Квітки дрібні, 2,5—5 мм, зібрані у суцвіття. Рослини можуть бути як дводомними так і однодомними. Плід овальний чи округлий, 3—6 см у довжину та 3—4 см у ширину. Плоди достигають у китицях по 10—20 разом. Шкіряста оболонка червонувата (зрідка жовта або жовтогаряча), вкрита м'якими м'ясистими волосками (звідси і назва від малайського слова «рамбут» — волосся). М'якоть плоду напівпрозора, біла або злегка рожева, солодка із легким кислуватим присмаком, трохи нагадує виноград. Насінина одна, світло-коричнева, 1—1,3 см у довжину, за консистенцією схожа на горіх. Неїстівна у сирому вигляді, але вживається в їжу після кулінарної обробки. Плоди солодкі, застосовуються у малайській, індонезійській, тайській кухні. Вживається у їжу сирим, консервованим. Перероблюється у джеми, желе[82][83][84]. Батьківщина рамбутану — Малайзійський архіпелаг. Вирощується у Південно-Східній Азії, Африці, країнах Карибського басейну, на Гаваях, в Австралії.

Користувач:Aibolytt/Плодові дерева

  1. ↑ а б Верзилин Николай Михайлович По следам Робинзона. Сады и парки мира. — Л.: Детская литература., 1964. — 576с. (рос.)
  2. ↑ Шипунов А. Б. Каштан // Биология : Школьная энциклопедия. — М. : БРЭ, 2004. — ISBN 5-85270-213-7. (рос.)
  3. ↑ The Plant List. (англ.)
  4. ↑ Кобів Ю. Словник українських наукових і народних назв судинних рослин. — К.: Наук. думка, 2004. — С. 108.
  5. ↑ Бродович Т. М. Зеленая дугласия и каштан съедобный в лесных культурах Закарпатской области УССР. — Науч. зап. Львовского с.-х. ин-та, т. 2. — Львов, 1949.
  6. ↑ Juglans regia // Словник українських наукових і народних назв судинних рослин / Ю. Кобів. — Київ : Наукова думка, 2004. — 800 с. — (Словники України). — ISBN 966-00-0355-2.
  7. ↑ а б Українські страви (Третє видання) — Київ: Державне видавництво технічної літератури УРСР, 1960
  8. ↑ Juglans mandshurica // Словник українських наукових і народних назв судинних рослин / Ю. Кобів. — Київ : Наукова думка, 2004. — 800 с. — (Словники України). — ISBN 966-00-0355-2.
  9. ↑ Флора УРСР. — Київ : Видавництво Академії наук Української РСР, 1952. — Т. IV. — С. 92.
  10. ↑ Taxon: Juglans mandshurica Maxim. U.S. National Plant Germplasm System (англ.). 11 березня 2017. Процитовано 12 квітня 2017.
  11. ↑ Carya illinoinensis (Wangenh.) K. Koch. Germplasm Resources Information Network. United States Department of Agriculture. 29 жовтня 2007. Архів оригіналу за 23 липня 2013. Процитовано 15 жовтня 2009.
  12. ↑ Flora of North America: Carya illinoinensis
  13. ↑ Рябоконь А. А. «Справочник лекарственных растений», Харьков, 2005, с. 281
  14. ↑ а б в г д е ж В. И. Чопик, Л. Г. Дудченко, А. Н. Краснова. Дикорастущие полезные растения Украины. Справочник. — Київ: Наукова думка, 1983. — 400 с. (рос.)
  15. ↑ Українська радянська енциклопедія: у 12-ти т./ гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К.: Головна редакція УРЕ, 1974—1985.
  16. ↑ Боярышник ВРЕ (рос.)
  17. ↑ а б в Єлін Ю. Я., Зерова М. Я., Лушпа В. І., Шабарова С. І. Дари лісів. — Київ: Урожай, 1979. — 440 с.
  18. ↑ О. В. Криворучко, В. Кононенко, І. Шатровська. Елементний склад листя деяких видів роду Sorbus. / Фітотерапія. Часопис Науковий журнал. — 2010, № 1.
  19. ↑ Нечитайло В. А., Кучерява Л. Ф.  Ботаніка. Вищі рослини. — Київ, Фітосоціоцентр. 2001. ст. 276
  20. ↑ The Plant List: Pyrus (англ.)
  21. ↑ Згідно з даними GRIN
  22. ↑ Амеланхиер // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  23. ↑ Згідно з даними GRIN
  24. ↑ Cotoneaster на сайті GRIN
  25. ↑ За даними GRIN
  26. ↑ Eriobotrya japonica // Словник українських наукових і народних назв судинних рослин / Ю. Кобів. — Київ : Наукова думка, 2004. — 800 с. — (Словники України). — ISBN 966-00-0355-2.
  27. ↑ Eintrag bei Plants for a Future (англ.)
  28. ↑ Mitchell, Alan (1978). A Field Guide to the Trees of Britain and Northern Europe (2 ed.). Collins. p. 277. (англ.)
  29. ↑ Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  30. ↑ Phipps, J.B. та ін. (1990). A checklist of the subfamily Maloideae (Rosaceae). Can. J. Bot. 68 (10): 2209. doi:10.1139/b90-288. (англ.)
  31. ↑ Слива//Лесная энциклопедия. Том второй (Лимонник-Ящерицы). — Москва: Сов. энциклопедия, 1986. — С. 371 (рос.)
  32. ↑ Меженський В. М. До питання впорядкування українських назв рослин. Назви видів Prunus L.//Сортовивчення. — № 3, 2014. — С. 15-24.
  33. ↑ а б В.Дубровський/ Словник московсько-український. Видавництво: Рідна мова. Київ, 1918.
  34. ↑ Алексєєнко Ф. М.; Бабич І. А.; Дмитренко Л. І.; Мегедь О. Г.; Нестероводський В. А.; Савченко Я. М. (1966). Кузьміна М. Ф.; Радько М. К. (ред.). Виробнича енциклопедія бджільництва (українською) . Київ «Урожай». с. 15.
  35. ↑ Faostat. Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй
  36. ↑ Вишня звичайна — Cerasus vulgaris Mill. (рос.)
  37. ↑ Вишня кисла в Енциклопедії декоративних садових рослин (рос.)
  38. ↑ Енциклопедія українознавства: Словникова частина: (в 11 т.) / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя; Львів; Київ: Глобус, 1955—2003.
  39. ↑ Мигдаль звичайний//Фармацевтична енциклопедія
  40. ↑ Олія мигдалева//Фармацевтична енциклопедія
  41. ↑ http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2014/02/140214_almonds_price_dt.shtml
  42. ↑ Нектарин і персик — скороплідні й високоврожайні
  43. ↑ а б Советы по ведению приусадебного хозяйства / Ф. Я. Попович, Б. К. Гапоненко, Н. М. Коваль и др.; Под ред. Ф. Я. Поповича.  — Киев: Урожай, 1985.  — с.664, ил.
  44. ↑ Алексєєнко Ф. М.; Бабич І. А.; Дмитренко Л. І.; Мегедь О. Г.; Нестероводський В. А.; Савченко Я. М. (1966). Кузьміна М. Ф.; Радько М. К. (ред.). Виробнича енциклопедія бджільництва (українською) . Київ «Урожай». с. 415.
  45. ↑ Алексєєнко Ф. М.; Бабич І. А.; Дмитренко Л. І.; Мегедь О. Г.; Нестероводський В. А.; Савченко Я. М. (1966). Кузьміна М. Ф.; Радько М. К. (ред.). Виробнича енциклопедія бджільництва (українською) . Київ «Урожай». с. 441.
  46. ↑ а б в г Енциклопедія декоративних садових рослин: Шовковиця (рос.)
  47. ↑ Flora of China: Morus nigra Linnaeus, Sp. Pl. 2: 986. 1753
  48. ↑ Encyclopaedia Britannica — Cashew (plant) (англ.)
  49. ↑ Crop of the Day: Mango, Mangifera indica (англ.)
  50. ↑ Wherein-bangkok.com — Bangkok History. wherein-bangkok.com. Процитовано 6 січня 2016.
  51. ↑ Ayoka, A.O.; R.O. Akomolafe; O.S. Akinsomisoye; O.E.Ukponmwan (2008). Medicinal and Economic Value of Spondias mombin. African Journal of Biomedical Research (Ibadan, Nigeria: Ibadan Biomedical Communications Group) 11: 129—136. ISSN 1119-5096
  52. ↑ Vargas, William G. Guía ilustrada de las plantas de las montañas del Quindío y los Andes Centrales. Colección: Ciencias Agropecuarias. Manizales: Universidad de Caldas, marzo de 2002. 813p. Colombia.
  53. ↑ а б Miller, A and Schall, B. 2005. Domestication of a Mesoamerican cultivated fruit tree, Spondias purpurea. PNAS 102:12801–12806 (англ.)
  54. ↑ а б Boning, Charles R. (2006). Florida's Best Fruiting Plants: Native and Exotic Trees, Shrubs, and Vines. Sarasota, Florida: Pineapple Press, Inc. pp. 150–151. (англ.)
  55. ↑ Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя; Львів; Київ: Глобус, 1955—2003
  56. ↑ Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення Підписана у Вашингтоні, округ Колумбія, 3 березня 1973 р. Виправлена в Бонні 22 червня 1979 р.
  57. ↑ Angiosperm families - Meliaceae Juss. delta-intkey.com. Процитовано 30 січня 2016.
  58. ↑ «The Plant List: A Working List of All Plant Species». Retrieved May 16, 2014. (англ.)
  59. ↑ Sandoricum koetjape - Meet the Plants - National Tropical Botanical Garden Plant Database. ntbg.org. Процитовано 31 січня 2016.
  60. ↑ Введенский А. И. Сем. LXXXIII. Рутовые — Rutaceae. // Флора СССР. В 30-ти томах / Начато при руководстве и под главной редакцией акад. В. Л. Комарова; Ред. тома Б. К. Шишкин и Е. Г. Бобров. — М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1949. — Т. XIV. — С. 198—246. — 790 с. — 4000 экз. (рос.)
  61. ↑ Родионенко Г. И. Сем. 38. Рутовые — Rutaceae. // Деревья и кустарники СССР. Дикорастущие, культивируемые и перспективные для интродукции. / Ред. тома С. Я. Соколов. — М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1958. — Т. IV. Покрытосеменные. Семейства Бобовые — Гранатовые. — С. 230—256. — 976 с. — 2500 экз. (рос.)
  62. ↑ а б в г д Пономарьов П.Х., Донцова І.В., Гірняк Л.І. Товарознавство тропічних і субтропічних фруктів. — Київ : ЦУЛ, 2006. — 184 с. — ISBN 966-364-349-8.
  63. ↑ Spiegel-Roy P. On the chimeral nature of the Shamouti orange // Euphytica. — 1979. — Т. 28, № 2. — С. 361—365.
  64. ↑ Кунах В. А. . Геномная изменчивость соматических клеток растений // Биополимеры и клетка. — 1995. — Т. 11, № 6.
  65. ↑ Що таке дерево і фрукт лайм
  66. ↑ Gulsen, O.; M. L. Roose (2001). «Lemons: Diversity and Relationships with Selected Citrus Genotypes as Measured with Nuclear Genome Markers». Journal of the American Society of Horticultural Science, 126:309-317
  67. ↑ Wright, A. Clifford. History of Lemonade, CliffordAWright.com
  68. ↑ а б в The origins, limmi.it.
  69. ↑ Morton, J. 1987. Lemon. p. 160–168. Fruits of warm climates. (Julia F. Morton, Miami, FL.) @ Purdue University
  70. ↑ The Plant List. (англ.)
  71. ↑ Бюлетень всесоюзного інституту рослинництва, Ленінград, № 12-18, 1968 (рос.)
  72. ↑ Відомості Батумського субтропічного ботанічного саду, Батумі, 1936 (рос.)
  73. ↑ а б Walton B. Sinclair The grapefruit: its composition, physiology, and products // University of California, Division of Agricultural Sciences, 1972 (англ.)
  74. ↑ Американське Помологічне товариство
  75. ↑ Carsten Schirarend: Die goldenen Äpfel. Förderkreis d. naturwissensch. Museen Berlins e. V., Berlin 1996. ISBN 3-926579-05-6
  76. ↑ Дудченко Л. Г., Козьяков А. С., Кривенко В. В. Пряно-ароматические и пряно-вкусовые растения: Справочник / Отв. ред. К. М. Сытник. — К.: Наукова думка, 1989. — 304 сторинок. — 100 000 прим. — ISBN 5-12-000483-0 (рос.)
  77. ↑ Singh, Gurjaran (2004). Plant Systematics: An Integrated Approach. Enfield, New Hampshire: Science Publishers. с. 438—440. ISBN 1-57808-342-7.
  78. ↑ Harrington, Mark G.; Karen J. Edwards, Sheila A. Johnson, Mark W. Chase & Paul A. Gadek (2005). Phylogenetic inference in Sapindaceae sensu lato using plastid matK and rbcL DNA sequences. Systematic Botany. 30 (2): 366—382. doi:10.1600/0363644054223549.
  79. ↑ У Китаї проходить фестиваль собачого м'яса.
  80. ↑ а б Мир культурных растений. Справочник / Баранов В. Д., Устименко Г. В. — Москва : Мысль, 1994. — С. 300-302. — ISBN 5-244-00494-8.
  81. ↑ Новак Б., Шульц Б. Тропические плоды. Биология, применение, выращивание и сбор урожая / Пер. с нем. — Москва : БММ АО, 2002. — С. 59-60. — ISBN 5-88353-133-4.
  82. ↑ Пономарьов. Товарознавство тропічних і субтропічних фруктів. Рамбутан. Походження, сорти, країни-виробники, експортери
  83. ↑ Рамбутан на agrobiz.net (рос.)
  84. ↑ Рамбутан на сайті Украинської фруктової компанії (рос.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Aibolytt/Чернетка&oldid=33182920