Відкрити головне меню

Малоросійство (Малоросійська ідентчність) — течія суспільно-політичної думки, що виникла на землях української козацької держави, зміст якої полягав у тому, що українці, росіяни та інші народи вважалися органічною частиною єдиного слов'янського народу, що мають рівні національні та соціальні права та можливості. Характерною рисою даної концепції було з одного боку, лояльне ставлення до царського уряду, а з іншого — помірне відстоювання самобутніх «прав і вольностей»[1][2].

Початок формування малоросійства в еліті Війська Запорозького належить до XVII століття. Вагомим фактором, що сприяв цьому процесу, було уявлення про рівність національних і соціальних прав і можливостей, якими малоросійська еліта зможе користуватися в кладі російської держави. Протягом насупних столітть малоросійська/загальноруська ідентичність, становлення якої підтримувала влада Російської Імперії, російською суспільною думкою та ієрархами Російської православної церкви, утвердилося на території України як домінуюча[3].

В останні десятиріччя XIX століття концепції загальноруської єдності протистоїть українська національна ідея, що отримала розвиток у працях низки «малоросійських» інтелектуалів, що заперечували наявність культурних і етнічних зв'язків з Росією і придержувались політичної орієнтації на Захід. З певного часу для частини групи, члени якої ідентифікували себе як малоросів, поняття «малорос» втратило свою легітимність і було замінено поняттям «українець», що, в свою чергу, викликало супротив як серед тих, для кого «малорос» залишався легітимним поняттям самоіндетифікації, так і з боку офіційної російської влади і російської суспільної думки[4].

Вагомі зміни в конфлікті між двома проектами національної ідентифікації були викликані революційними подіями 1917 року, що призвели до різкого розвитку українського національного руху і росту прагнень його лідерів до автономії, а згодом — і до повного відокремлення від Росії. Цьому сприяло, зокрема, масове залучення в політичне життя України вихідців з австрійської Галичини. Чимало політично активних носіїв малоросійства опинилися серед соціальних груп населення України, що найбільше постраждали під час Громадянської війни в Україні, були знищені або були змушені еміґрувати.

Після завершення Громадянської війни процес будівництва окремої української нації на території Українсьої РСР було продовжено партійним керівництвом під час так званої «коренізації», що прийняла тут форму українізації. В результаті цих перетворень поняття «малорос» стало сприйматися як маргінальне і збереглося лише в міжвоєнній російській еміґрації.

Виникнення і розвитокРедагувати

Малоросійська ідея, водночас з відродженням візантійського терміну Мала Русь для позначення території козацької Гетьманщини, виникла в православних східнослов'янських землях Речі Посполитої на грунті концепції руської єдності, яка з'явилася наприкінці XVI століття в працях київських та галицьких полемістів — противників Брестської унії[5]. Ця концепція, що мала прямий стосунок до протистояння між православ'ям, уніатством і католицизмом, фігурувала в церковних і політичних текстах православних ієрархів, лідерів православних братств і навіть представників запорозького козацтва[5]. Широке поширення в західноруській публіцистиці першої половини XVII століття набув образ московського «православного царя-заступника», який очолює «російський народ», частиною якого є і русини, що не перейшли в «ляську віру»[6]. Саме таке подання уможливило Переяславську раду, поступовий відхід козацької еліти від сприйняття Речі Посполитої як своєї батьківщини і політичне об'єднання Гетьманщини з Російським царством[5].

Ідея об'єднання України і Росії не нав'язувалася Московською державою, а з самого початку була українською і виходила з частини козацької старшини, причому її актуалізація в цьому середовищі позначилася вже наприкінці XVI століття і закріплювалася протягом всього XVII століття[7]. В епоху Руїни концепція малоросійства і єдиної Русі здобула перемогу в вищих церковних і світських колах[6]. Важливим кроком на шляху до її оформлення стало в 1674 році видання Київського синопсису архімандритом Києво-Печерської лаври і ректором Києво-братської колегії Інокентієм Ґізелем, де була здійснена спроба обґрунтувати релігійно-династичний зв'язок між Києвом і Москвою, а населення Малої і Великої Русі того часу називалося єдиним і цілісним «православним народом». В XVIII столітті «Синопсис» був найпоширенішим історичним твором в Росії[4].

Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, нетлінна поезія правди, добра і краси. Росіянин і малорос — це душі близнюків, що поповнюють одна одну, рідні і однаково сильні. Віддавати перевагу одній на шкоду іншій, неможливо[8].

М. В. Гоголь

Під впливом вихідця з Києва, архієпископа Феофана Прокоповича серед малоросів відбуалося поступове переключення об'єкта першорядної ідентифікації на імперську Росію, тоді як Малоросія продовжувала сприйматися як локальна батьківщина[9][4], що утворювала Імперію на рівноправних засадах з колишньою Московською державою[10]. Поряд з загальноімперською, найбільш стійко малоросійська свідомість закріпилася в 1720-ті — 1760-ті роки, коли запорозька еліта Гетьманщини шукала шляхи легітимації свого соціального стану в ієрархії Російської імперії, щоб користуватися широкими кар'єрними можливостями, які тоді відкривалися перед нею[11]. Прихильники малоросійської ідеї розглядали Російську імперію як власну державу, яку вони допомагали будувати, ґрунтуючи свою прихильність їй в тому числі на перемогах над давніми ворогами Південної Русі — Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією[12][13]. Уже у XVIII столітті чимало видатних діячів на високопоставлених державних посадах були носіями малоросійської і загальноімперської свідомості, включаючи О. А. Безбородька, П. В. Завадовського, Д. П. Трощинського та ін[12].

Критик Л. В. Панасюк вважає, що Російське держава підтримувала малоросійство як запоруку культурного і політичного провінціалізму, ліквідуючи залишки національної пам'яті та сентиментів[14]. Однак загальноросійська ідентичність, підвидом якої була малоросійська, не припускала відмови від регіональних особливостей, якщо вони не суперечили головного — ідеї культурної і політичної спільності. Носії малоросійства не вважали, що приносять інтереси малоросів в жертву великоросам і не вважали, що малороси повинні відмовитися від своєї ідентичності на користь великоросійської[15].

Варто зазначити, що малоросійство і свідомість приналежності до загальноруського народу не була єдиною ідентичністю, що існувала в Малоросії до виникення українства. Так, серед прихильників Івана Мазепи був популярний хозарський міф — версія походження «народу козацького» від давніх хазар, держава яких була знищена київським князем Святославом. Ця ж версія зафіксована в «Конституції Пилипа Орлика». У кінці XVIII і початку XIX століття певною підтримкою користувалися тези, викладені в «Історії Русів», де постулювалося різне походження малоросів і великоросів. При цьому слово «малорос» вживалося без етнічної та культурної прив'язки, а як географічне поняття, що означає населення Малоросії. Лише в XIX столітті воно міцно зрослося з етнічною та культурною ідентифікацією в рамках прихильності ідеям загальноруської єдності[4].

Суперництво з українствомРедагувати

Сучасні дослідженняРедагувати

На сьогоднішній день малоросійство розглядається як комплекс провінціалізму серед частини українського суспільства, зумовлений довгим перебуванням земель України у складі Російської імперії.[16]

За визначенням доктора психологічних наук В. П. Москальця природа малоросійства визначається, як «цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським. Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з ананкастичним синдромом та ін.»[17]. Доктор медицини Володимир Войтенко виділяє пять типів носіїв комплексу малоросійства: 1) «пасивне малоросійство» 2) «малоросійське яничарство»; 3) «номенклатурне малоросійство»; 4) «малоросійський мазохізм», 5) «ритуальне малоросійство»[18]. Микола Рябчук визначає причиною виникнення малоросійської ідентичності драматичне роздвоєння колективної психіки, коли частина населення вже не наважується ототожнювати себе з Україною та українцями, при цьому не бажає цілком відректись від української ідентифікації, беззастережно ототожнивши себе з російським/ радянським народом[16].

Малоросійство знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій та прагнень, а часто і активній підтримці російської культури і великодержавної політики. За визначенням М. Драгоманова носії малоросійства — це зросійщені українці, національний характер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Як наслідок цього — засвоєння, переважно, гірших якостей чужої національності і втрата кращих своїх.

В. Липинський визначив малоросійство як «хворобу бездержавності». Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукраїнських кіл у Галичині 19 ст. у стосунку до Польщі — «генте рутенус, націоне полонус» (українці за походженням — поляки за національністю) та у Закарпатті — відносно Угорщини (див. Карпатська Україна).

Про «комплекс малоросійства» пише Микола Рябчук:

На жаль, досі так званий комплекс малоросійства розглядався, як правило, в контексті пропаганди, а не науки, в контексті більш-менш проникливої, але незмінно викривальної антиколоніальної публіцистики, а не, скажімо, антропології, соціальної психології чи психоаналізу. Тим часом перед нами типовий, описаний класиками культурної антропології, приклад засвоєння аборигенами колоніальної точки зору на себе як на недонарод із недомовою, недокультурою, недорелігією і т. д. і т. п. Це – прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонізаторами, – в даному разі, уявлення про таку собі “співаючу і танцюючу Малоросію” (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж ніяк мати не може.

Американська дослідниця Оксана Грабович, розвиваючи ідеї Франца Фанона, чудово описала цей процес засвоєння колонізованими негативного self-image, нав'язуваного колонізаторами, процес інтерналізації негативних проекцій панівної культури. Оскільки колонізований народ, – пише вона, – “внаслідок своєї політичної, економічної й загальної залежності від колонізатора не має змоги проектувати на нього свої власні негативні якості (“колективну тінь”, у термінах Юнґа, тобто все те негативне і деструктивне, що існує у колективній психіці), то він змушений проектувати їх на самого себе...” Приймаючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою. Абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. “Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на власній землі”. Як називають цю меншість у більшості наших міст, я гадаю, вам добре відомо: “быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники” – перелік дерогативів можна продовжити.

Микола Рябчук, Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення, Київ: Критика, 2000

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Долбилов М., Миллер А. И. {{{Заголовок}}}.
  2. Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2005. — 672 с.: іл.
  3. Барановська Н.М. Актуалізація ідей автономізму та федералізму в умовах національної революції 1917–1921 рр. як шлях відстоювання державницького розвитку України (uk). Процитовано 2013-02-17. 
  4. а б в г Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок KMM не вказаний текст
  5. а б в Марчуков А. В. Малорусский проект: о решении украинско-русского национального вопроса, 23 ноября 2011
  6. а б Дмитриев М. В. Этнонациональные отношения русских и украинцев в свете новейших исследований // Вопросы истории, № 8. 2002. — С. 154–159
  7. Синяков С. В. Українська історія як простір сучасної творчості. — ISSN 0201-744X.
  8. Г. П. Данилевский. Знакомство с Гоголем. (Из литературных воспоминаний) // Сочинения Изд. 9-е. — 1902. — Т. XIV. — С. 92-100.
  9. Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovych. P. 349, 359
  10. Когут З. Питання російсько-української єдности та української окремішности в українській думці і культурі ранньомодерного часу // Коріння ідентичности. Студії ранньомодерної та модерної історії України. — К.: «Критика», 2004. — С.133-168.
  11. Кононенко, Василий. Элита Войска Запорожского — Гетманщины между проектами Малороссии и Российской империи (конец 20-х — начало 60-х гг. XVIII в.) Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії, 2010. С. 127–134
  12. а б Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеґрація в російське дворянство // Коріння ідентичности. Студії ранньомодерної та модерної історії України. — К.: «Критика», 2004. — С.46-79
  13. Лаппо И. И. Происхождение украинской идеологии Новейшего времени. — Опубликовано в журнале Вестник Юго-Западной Руси, 2007. № 5. — Ужгород, 1926.
  14. Панасюк Л. В. Ідентичність та білінгвізм в Україні Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. — К.: ВІР УАН, 2011. — Випуск 46. — С.523-528
  15. Миллер А. И. Формирование наций у восточных славян в XIX в. — проблема альтернативности и сравнительно-исторического контекста. Рус.ист.журнал. — 1999. Т. — . 130–170
  16. а б Микола Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення (Київ: Критика, 2000)
  17. Москалець В. П. Психологічне обгрунтування української національної школи. — Львів: Світ, 1994. — С.30
  18. Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. — 1996. — № 18 (248). — С.5