Відкрити головне меню
Донбассу жить!
Стать: чоловіча
Місце народження: Україна
Національність: донбасівець (в роду українці, білоруси, поляки і ін.)
Сімейний стан: неодружений
Інтереси
  • Історія

Зміст

AvtobiografiyaРедагувати

Дістало крик душі так не можна згадайте найменування організації Вікіпедія вільна енциклопедія.Редагувати

Вікіпедія це не вільна енциклопедія. українська та російська це збіговисько тролей де нормальній людині немає можливості робити свій внесок якщо брати ватників свідоміти не дозволять.

Вибачте але довели сидиш вичітуеш шукаєш то що цікаво але Україна не потрібно. У Донбаському сегменті вікіпедії скоро з'являться статтейкі від професора Від Балди чи від професора Від Ліхтаря це єдині джерела інформації у неадикватних вікіпедистів.

Якщо кого образив вибачте але мені теж прикро, що мою працю не поважають

З повагою Дон. Анатолий

Приклад неадекватності патрульних та інших міфічних створінь вікі просторуРедагувати

Де здоровий глузд !?Редагувати

Сфери особливої уваги користувача:Редагувати

1. Історія

1.2 Історія Донбасу

1.3Історія міст і сіл Донецької області

Дон. Анатолий
  Цей користувач — Медик
 


  Цей користувач — вікідракон
  Цей користувач виступає за незалежність Шотландії


  Цей користувач проти ксенофобії, комунізму та імперіалізму.
  Цей дописувач — переконаний антиглобаліст
 
Цей користувач за вступ України до ЄС


2Культура

2.2Література Донбасса- Літературний процес у Донбасі

2.2 Малярство

3 Відомі донбасівців

СтаттіРедагувати

ІсторіяРедагувати

Кара Булгар, Чорна Куманія, Кримський улус Золотої Орди, Ногайський улус,Мала Ногайська Орда,Боли Сарай,Горлівсько-Щербинівський страйк,Страйк у Юзівці 1874

Громадянська війна в ДонбасіРедагувати

I конференція рад робітничих і солдатських депутатів Донбасу, Бій за Дебальцеве 1917,Бій за Дебальцеве 1918,Бій під Єнакієвим, Бій під Ясинівським рудником,Евакуаційна комісія ДКР,Південна обласна рада народного господарства,Рада народних комісарів ДКР,Слов'янське повстання, Тимчасовий комітет Донецького басейну,Червона гвардія Донбасу, Царицинський похід,

ПерсоналіїРедагувати

Бажанов Василь Михайлович, Грузман Шулим Айзикович, Єсава Анастасія Василівна,Єсава Олександра Василівна,Залмаєв Яків Васильович,Трифонов Євген Андрійович,Хильков Семен Олексійович,Якусевич Антон Тимофійович,Алексєєв Іван Ілліч,Бабицький Фома,Белочуб Пантелеймон Федорович,Бондарець Лука Никифорович,Буданов Абрам Єфремович,Валерій Іванович Межлаук,Каменський Абрам Захарович,Кожин Фома,Курінний Іван Петрович,Лутовінов Юрій Хрисанфович,Охріменко Петро Федорович.,Пономарьов Дем'ян Іванович,Сандомирський Арон Соломонович,Тахтамишев Володимир Феофанович,Трейдуб Порфирій Омелянович,Донецький Бард,Чернокніжний Іван Себастьянович,Я. Істомін,Якимович Іван Костянтинович,Печериця Олексій Васильович,

Єврейські погроми під час Української революції

Історія ДонбасуРедагувати

Мої фотоРедагувати

Війна між Вільної територією і Україною

25 липня 1918 в Гуляйполі на горищі хати Лютого пройшло зібрання 8 анархістів, що утворили ініциативну групу для підготовки відкритої повстанської бородьби. Планувалось створити бойові групи які мали намір нападати на маєтки і дрібні підрозділи гетьманської варти. Незабаром в Гуляйполі з'явилося 5 ініціативних груп по 3-5 чоловік.[1] Перший повстанський загін за межами Гуляйполя був створений в селі Воскресенка, який розгромив німецький загін. Щоб втекти від переслідування німців Махно переселився в Тернівку в околицях селах якої створює бойові групи в Tepнiвці, Мapфoпoлі, Hoвo-Гyпалiвці, Cтeпaнiвці, у Cлaвгopoді.

Всі спроби захопити Гуляйполе були безрезультатними. Махновці розбившись на маленькі групи по 5 осіб пішли до Дніпра, намагаючись об'єднані з місцевими загонами і підготувати похід на Гуляйполе. Жителі Гуляйполя Марфопіль чтепановкі в свою чергу зібрали загін чисельністю 100 чоловік. Уникаючи переслідування Махно вирушив на запорізький Великий Луг де приєднався до гайдамаків розпущеної "сіньожупанной дивізії" з якими вів партизанську війну, він зміг загітувати десяток гайдамаків перейти на свою сторону. Незабаром Махно повернувся в Гуляйполе де зібрав своїх друзів братів Каретників, Гусарів, Марченко, Шарівського. Для повстання потрібні були гроші які махновці дістали пограбувавши банк в селі Жеребець. Купивши в серпні в Гуляйполе кулемет і реквезіровав у німецьких колоністів тачанку і коней.[2]

Перший загін Махно налічував 13 чоловік і перші зіткнення сталися з самообороною вільних хліборобів. Незабаром Махно напав на маєток поміщика Резникова який загинув разом з кількома офіцерами. Після чергового зіткнення з державною вартою повстанці дістали 15 гвинтівок, кулемет, 15 коней. В кінці вересня махновці вже могли здійснювати справжні військові операції. Сам загін налічував 120 бійців при 120 шаблях 4 кулеметах і сам не відрізнявся від інших повстанських загонів губернії.

В середині сентябяря 1918 махновці почали прідпрінімать бойові операції метою яких було зайняти Гуляйполе.[3] 26 вересня відбулося серйозне зіткнення повстанців з австрійцями під селом Марфополь. 27 вересня махновці зайняли Гуляйполе, а вже 28 вересня австрійці вибили повстанців з міста. Після чого Махно вирушив у Дніпровсько плавні де до нього приєдналися залишки загону Єрмолаєва на чолі з отаманом з села Тернівка.[4]

16 жовтня Махно знову прийняв спробу зайняти Гуляйполе, але після приходу підкріплення повстанці знову покинули місто. Після чого кінний загін махновців 19-21 жовтня здійснив рейд по околицях Юзівки і Маріуполя. Після чого повстанці зупинилися в селі Дібрівка в околиці якої оперував загін отамана Щуся. Після чотирьох днів перебування в селі до Махно приєднався загін Щуся 53 людини і 100 місцевих селян. Незабаром село оточили австрійці німці і ортряди Державної варти після невдалого бою махновці відступили в Дібрівський ліс, який був оточений противником. На зборах повстанців Махно запропонував 300 своїм бійцям прорвати оточення до нього приєднатися 30 людина Щуся. 10 жовтня відбувся знаменитий бій в Дібрівському лісі.[5]

У Дібрівці яка палала, був зібраний мітинг на якому місцеві селяни прозвали переможця Махно "батьком". З цього моменту по всій Україні почалися шириться легенди про батька Махна, як захисника скривдженого селянства.

У другій половині жовтня 1918 року Махно покинув Дібрівка і разом зі своїм загоном зрейдував маршрутом Гаврилівка - Іванівка - Комар - Богатир - Велико-новоселовка - Веремееевка - Дібрівка. Переміщаючись по цьому району махновці розорили кілька німецьких колоній, бажаючи помститися колоністам за згорілі Дібрівка в якій після цього з 1000 будинків залишилося 400.

В кінці жовтня махновці вже налічували 500 осіб і діяли в Бахмутському, Маріупольському, Бердянському, Павлоградському повітах, тут вони роззброювали німецькі частини і загони варти. Також вони здійснювали напади на станції Гайчур Чаплине Пологи, Гришине, Славгород пускали під открс ешелони з австрійцями. Біля села Старий Кременчік махновці розбили великий загін варти і захопили 3 кулемета.

Українсько-більшовицьке протистояння на Донбасі, «Збройна боротьба донецьких робітників проти Центральної Ради» (назва в радянській історіографії) — військове і політичне протистояння частин Армії УНР Бойових дружин соціалістів, Вільних козаків і Красногвардійський загонів на чолі яких стояли більшовики ліві есери, безпартійні, і бандити. Початком протистояння став Жовтневий переворот 7 листопада 1917 року, після якого червоногвардыйські загони отримавши зброю з Росії і військових інструкторів почали наступальні дії проти частин Армії УНР які перебували в Донецькому басейні боротьба тривала до квітня 1918 року коли донбас був звільнений Армією УНР.

ЗмістРедагувати

Історія[ред. • ред. код]Редагувати

Перший етап[ред. • ред. код]Редагувати

Протистояння ділитися на два періоди яких об'єднує метод ведення бойових дій так звана «Ешелонна війна» коли основні бої йшли вздовж залізничних магістралей метою яких було заняття і закріпленіе залізничної станції за собою.

14 листопада 1917 року в Військовому колі Всевеликого Війська Донського було прийнято пропозицію Української Центральної Ради Української Народної Республіки про спільну боротьбу з більшовиками, і було проголошено створення «Союзу південно-східних областей і України».

Перший період почався з організації нечисленних Червоногвардійська загонів в Горлівсько-Щербинівському районі Луганську Краматорську. 16 листопада 1917 року в Нікітовці в зв'язку з приїздом емісара Раднаркому Г. І. Петровського пройшло нараді на якому були присутні Г. І. Петровський, Грузман, Харченко, Казимирчук, Острогорский, Дубовой, Стіжок та ін. На зборах обговорювалася підготовка збройних повстання в Донбасі метою якого було захоплення влади в регіоні і відправки вугілля і хліба в Росію що заборонила УНР.

Виступаючи на мітингах в центральному Донбасі Петровський говорив:

 «на виступ Центральної Ради в Києві необхідно відповісти збройним опором».

Після зборів в Нікітовці не зустрічаючи серйозного супротиву з боку частин Армії УНР більшовики зміцнили зв'язок з Юзовкой, Єнакієвим, Гришиним, Луганськом. На всіх телеграфних і телефонних станціях були поставлені контролери і червоногвардійці. На залізничних станціях посилили комендатури. Була посилена робота по ліквідації української та донськї розвідки.

Після проголошення Третій Універсал Української Центральної Ради 20 листопада над будівлею Бахмутськой повітової управи був піднят український прапор.

На копальні Бахмутського повіту була надіслана офіційна постанова про підпорядкування тільки УЦР і виконання всіх її вимог, з розпуском на місцях рад і обрання на їх місцях «Радянських Спілок».

У відповідь на цю постанову райони підконтрольні більшовикам повідомили що в разі збройного виступу України проти робочих козаки будуть ліквідовані.

В коаліції з українцями виступили російські партіїї РСДРП ПСР вони висловлювалися

«Самостійна Україна, звільнена від більшовиків, зуміє створити у себе тверду владу, оселити внутрішній порядок, а там, звичайно, приборкати більшовиків і в Росії.»

17 грудня 1917 року в Нікітовці пройшла конференція представників від 10 районних ревкомів всі прибулі були більшовиками не дивлячись на те що ревкоми були коаліційними, на зборах було створено ЦВРКД який кординував бойові операції більшовиків із захоплення влади в Донбасі. Главою ЦВРК був обраний українець Харечко Тарас командувач Червоногвардійська загонами Поновмарев Дем'ян.

Після конференції більшовики зайняли станції Волноваха, Ясинувата, Микитівка, Горлівка, Краматорськ в українські частини були послані агітатори для їх розкладання. В кінці грудня шляхом агітації та збройним тиском були розпущені і роззброєні 24 Маріуполь, Бахмут 25, Луганськ 26 частина Слов'янськ 5, українських полків і 3-тя кавалерійська дивізія в Гришиному.

При підтримки прибулим з Росії червоногвардійських частин місцеві нечисленні рудничні червоногвардійці зайняли всі важливі залізничні станції і на населені пункти. Посли ліквідації військової загрози з боку України, місцеві більшовики почали бойові дії проти численних анархістких загонів. Не дивлячись на те що комунікації контролювали більшовики в більшості населених пунктів влада належала проукраїнським силам і загонам Вільного козацтва.

Розуміючи стратегічне положення Донбасу Антонов-Овсієнко направив головний удар саме в цей регіон бажаючи розірвати зв'язок між Доном і Укріаїною в своїй книзі «Записки про громадянську війну» він писав:

"Головний удар міг виходити тільки з боку Донбасу, так як лиш звідси можна було його належним чином підготувати ".

Причину поразки українських сил в Донбасі глава ЦВРКД пояснював так:

«Буржуазні прихвосні - есери і меншовики російські і українські - на цьому етапі виявилися затятими пацифістами і" вегетаріанцями ". Вони учиняли в ревкому перманентні мовні "повстання" проти громадянської війни, сприяючи тим самим організації контрреволюційних сил. »

Другий етап[ред. • ред. код]Редагувати

Після розгрому Каледіна Донбас сформувався як губернська одиниця в яку увійшли частини Бахмутського, Слов'яносербського, Маріупольського, Таганрозького повітівна підконтрольних територіях за допомогою агітації і зброї почали витісняти проукраїнські сили які були у владі. Одним з небагатьох демокротіческіх центрів яких не вдалося знищити більшовики не зброєю не агітацією це Юзівка в якій міська дума не було ліквідовано а місто контролювала соціалістична міліція до приходу Армії УНР в квітні 1918.

В січні і після підписання Бресткой миру і оголошення мобілізації населення ДКР, з безроботних більшовиків, бандитів формувалися красногвардейские загони які відправлялися в Україну для підтримки окупаційних російських військ котрі наступали на центральну Україну.

З 23 до 26 січня 1918 року спільно із загонами Марайова і Коцюбинського в штурмі Києва брали участь шахтарський загін на чолі з Дмитром Жлоби.

До самого кінця березня 1918 Донбас був тиловою базою більшовиків які вели бої проти України, в регіоні формувалися червоногвардійські загони і були створені бази постачання. Після розгрому Каледіна повсюдно в Донбасі почали леквідіроваться ревкоми і штаби червоної гвардії і ради переходили до мирного будівництва. Незважаючи на активну вербовочну програму центрштаба по вступу до Червоної гвардії більщість робітників і селян не стали червоноармійцями а зайняли вичікувальну позицію. Добровольцями в армію записувалися свідомі робітники які дотримувалися лівих поглядів, і безробітні які складали велику частину новобранців.

У 1918 році населення Донбасу налічувала приблизно 5-6 мільйонів осіб більшовикам вдалася набрати лише 50 000 бійців.

У першій половині березня в Донбас прибутку залишки 8-ї армії і її штаб, який був розформований а майно і частково особовий склад перейшов до складу Червоної армії. Центроштаб поповнився першими офіцерами Геккер, Баранов, Круссер, Малаховський, Панін та ін.

Наближення фронту посилив приплив робітників в армію. В цей же час повсюдно есери і меншовики вели агітацію, переконуючи робітників не вступати в загони Червоної гвардії. Вони говорили що за австро-німецькими військами йде УЦР яка принесе процвітання робітникам і знищить диктатуру більшовиків. Центроштаб проводив мобілізацію в Бахмутському, Маріупольському повіті в Таганрозькій і Донецьком окрузі, в Луганському районі Слов'яносербський і Старобільський повіт був свій штаб червоної гвардії і свій Раднарком.

У зв'язку з погіршенням економічного становища і грабежами більшовиків в Донбасі почалися численні повстання місцевого населення проти їхньої влади найбільші були в Слов'янську, Костянтинівці, Юзівці, Маріуполі, Луганську. Активізувалися анархісти які громили більшовицькі ревкоми і ради.

Казимирчук про протистояння в Донбасі висказивалс так:

«Нам мати збройну сутичку з Центральною Радою не довелося, але довелося відкрити військові дії проти Донських козаків»

А робочі центрального донбасу які в більшості були росіянами або русифікованими на мітингах заявляли:

 «потрібно тільки, щоб на Півночі перемогли наших кадетів, а тут з Каледіним і Радою ми впораємося самі»

Загони які сформували в Донбасі відправляли на Україну де йшли запеклі бої між більшовиками і українською армією і її союзниками. В районі Одеси бився Маріупольський загін на чолі з Н. І. Клюєвим, сам командир загинув. Загін сформований в Слов'янську який очолював В. С. Марапульцем брав участь в боях під Києвом.

Три загони з Макіївки з Брестово-Богодухівського рудника чисельністю 600 бійців протягом 10 днів вели бої на підступах до Конотопа з 27 німецьким резервним корпусом у розв'язки Дубовязка.

В районі Катеринослава з німцями бився 1-й Маріупоьскій загін під командуванням В. А. Варганова, озброєний 60 кулеметами і 8 гарматами. Маріупольці захопили ворожий броньовик, вибили противника з Брянського заводу. Не витримавши натиску противника Варганов відступив до Маріуполя в якому почалося антібольшевісткое повстання. Також в Донбасі були створені численні інтернаціональні загони найманців.

У квітні 1918 року почалися бої за визволення Донбасу від більшовиків.

Сили сторін[ред. • ред. код]Редагувати

Перший етап

Проукраїнські сили

  • 26-й українізований полк — Маріуполь, Дружинін Микола. до 30 грудня 1917
  • 25-й українізований полк — Бахмут, Меркулов Микола до кінця грудня 1917
  • 24-й українізований полк — Луганськ, Малашко В. до кінця грудня 1917
  • 5-й українізований полк — Ізюмський повіт до січня 1918
  • 3-тя кавалерісйська дивізія — Гришинський, Горлівсько-Щербинівський район, В. В. Біскупський, 16000 до січня 1918
  • Вільне козацтво — Бахмут підосавул Дубовик, Малашко Микола Васильович, Малашко Михайло Васильович, Костенко Валентин. до квітня 1918
  • Бойові дружини — до квітня 1918 Бартагов Іван Васильович, Шуба, Мишкін, Галузін, Нестеров Антон Якович
  • Міліція — до квітня 1918
  • Бойові дружини анархістів — до квітня.

Прорадянські сили:

Другий етап

Проукраїнські сили:

  • Вільне козацтво
  • Бойові дружини
  • Міліція
  • Бойові дружини анархістів

Прорадянські сили

Джерела[ред. • ред. код]Редагувати

  • «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Історичний журнал. До 1929 був друкованим органом Істпарту ЦК КП(б)У, потім — друкованим органом Інституту історії партії і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У. 1922—1933
  • Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Историко-краеведческий очерк о периоде гражданской войны в Донбассе (1917—1920 гг.) Донецк: Донбас, 1978. 160 с.
  • Модестов В. В. Рабочие Донбасса в трех русских революциях — М.: Мысль, 1974. — 268 с.

ДжерелаРедагувати

  • Савченко В.А. Махно/Худож.-оформлювач А.С. Ленчик. - Харків: Фоліо, 2008. - 415 с. - (Історичне досьє).

ПосиланняРедагувати

  1. Савченко В.А. Махно. Стр 54
  2. Савченко В.А. Махно. Стр 55
  3. Савченко В.А. Махно. Стр 56
  4. Савченко В.А. Махно. Стр 57
  5. Савченко В.А. Махно. Стр 58-59