Користувач:Білецький В.С./Сценарії майбутнього України

Сценарій інволюції ред.

Залишаючись і надалі в євразійсько-московському конгломераті (формальне проголошення незалежності ще не спричинилося до фактичного виходу із цієї цивілізаційної орбіти) пройти повний цикл інволюції (етнополітичної та етнокультурної деградації) від нації до етносу (етносу, позбавленого власних етнополітичних інститутів); від етносу до етнікосу (звичайного географічного ареалу із деяким етнічним «колоритом»); від етнікосу до звичайної євразійської провінції (місцевого варіанту загальноросійської культури та цивілізації).

Сценарій моделі України «на грані двох світів» ред.

Квазімесіянська модель України «На грані двох світів». Бути «на грані двох світів»,- означає, властиво, самому не бути світом. Бути лиш епіфеноменом одного чи другого світу: Сходом Заходу чи Заходом Сходу. Звідси—неминуча цивілізаційна вторинність.

Цивілізаційна невизначеність. Цивілізаційне поміжсвіття. Цивілізаційно-культурний епігонізм і поверховий еклектизм. Цивілізаційна несамодостатність і корелятивне з цією останньою непевне геополітичне «балансування» на межі світів. Неутвердженість у власній етнополітичній самостійності. Непевне «озирання» то на одних, то на інших. Брак виразної цивілізаційної фізіономії та цілісної і достатньо потужної цивілізаційної своєї суб'єктності. Але ж тільки виразна національна самосвідомість (що корелює із відносною цивілізаційною окремішністю) надасть нам і міжнаціонального виміру,- «впише» нас у коло європейських народів. Про такий зв'язок внутрішньої виразної ідентичности (у тому числі культурно-національної та цивілізаційної) із зовнішніми вимірами гідного місця у світі писав ще один із найвидатніших мислителів сучасності та один із засновників теорії постколоніалізму алжирець Франц Фанон.

Сценарій поглинення України Європою ред.

Поглинання України (як відносно окремішної культури та відповідного цій культурі менталітету—світосприймання та світорозуміння) Європою. Повна окциденталізація України. Така спрямованість розвитку є, здається, найменш можливою з огляду на велику психокультурну дистанцію (особливо на рівні «серединних» соціонормативних культур та дуже слабку «персоналізованість» української характерології та менталітету.

Сценарій формування Другої Європи ред.

Добудова Другої Європи («інакшої» Європи) довкола трикутника Бухарест — Варшава — Київ. Дуже правдоподібний і реалістичний сценарій, котрий враховує і внутрішній (синергійний) потенціал культуротворення та самоорганізації українства як цілісного культурно-цивілізаційного комплексу і неминучий наш дрейф (в аксіологічному та соціопсихічному планах) до цінностей та взірців західних цивілізацій.

Сценарій самодостатнього «третього шляху» ред.

Самодостатній «третій шлях» (ані схід, ані захід). Між іншим, це шлях, який для себе проголосило московське євразійство в особі і самих класиків євразійства — Ніколая Трубєцкого, Савицького, Сувчинськоґо, Карсавіна, так і їх теперішніх послідовників—Льва Гумільова, професорів Панаріна, Юрія Бородая, Єрасова та ін.

Для України «свій власний» третій шлях — це шлях нового життя, шлях розвитку національної свідомості, шлях рівності з заходом і сходом, єдина можливість утворити свою незалежну сильну країну з вільною торгівлею і демократичним устроєм відкритим і прозорим, як для сходу так і для заходу. Тільки так Україна може стати свідомою державою, а не сировинним придатком для тих чи інших політичних амбіцій.

Євразійська модель, євразійський шлях залишається сьогодні найбільшою реальною загрозою для України головно з трьох причин:

По-перше, євразійство (у розмаїтих своїх версіях,- як «етноінтеграційних», так і у відверто експансіоністських, інкорпоративних, реставраційних) все більше і більше стає трохи чи не офіційною геополітичною доктриною Кремля: адже євразійські стратегеми і гасла є досить зручними для маскування імпер-шовіністичної природи «реінтеграційних» потуг московського режиму.

По-друге. Україна дійсно усе ще перебуває в орбіті потужних (подекуди навіть і переважних, домінантних) цивілізаційних, інформаційно-комунікативних та лінгвокультурних впливів реального (побутового, «масового») євразійства. Це вдало використовується сьогодні Москвою для посилення свого контролю над Україною: контролю інформаційно-комунікативного, контролю соціально-психологічного, контролю просторово-ареального (особливо над великими міськими агломераціями зі змаргіналізованою та зросійщеною людністю), контролю загальноцивілізаційного. У цьому контексті великі міста України яко «melting pot» (плавильний казан) денаціоналізації не лише продовжують спонтанно самовідтворювати зросійщене лінгвокультурне довкілля, де майже не залишається функціонального простору для дійсного розгортання живої української культури, але й посилюють (через употужнення російськомовних інформаційних потоків) русифікаційний тиск на всю українську націю. Вони стають, по суті, тим ерозійним чинником, що розмиває навіть і ті малі цивілізаційні початки українства та ті невеличкі культурні плацдарми в містах, що їх вдалося було захопити українській культурі ще на початку дев'яностих років.

По-третє, подальше перебування України (як культури і як цивілізації) у спільному євразійському конгломераті означає лише (і це цілком закономірно і неминуче!) подальше розєвропеювання України, оскільки євразійство — і як ідеологія та історіософія і як геостратегія та реальна геополітична праксеологія), ба навіть і як сам менталітет і сам спосіб життя — є фундаментально антизахідницьким. Тому органічна європеїзація України вкупі із реальною цивілізаційною злукою з євразійським конгломератом є або цілком «шизоїдною», так званою «двохвекторністю» (і на схід, і на захід), або ж безглуздим оксюморонним поєднанням на кшталт «дерев'яного заліза»…

Глибинно-типологічні прикмети євразійства ред.

Ідеократія, як домінанта євразійства (як, зрештою, усіх російських досьогочасних суспільних утопій). Звідсіля постійне намагання «згвалтувати» історію та внутрішню органіку саморозвитку суспільства, «спираючись» на якісь метаісторичні схеми, грандіозні ідеї та «величественные предначертания».

Гіпертрофований етатизм. Європейська свідомість була деетатизована ще у добу романтизму, а вартісність особи людської (її внутрішня гідність і самоцінність, її внутрішня свобода і особистісна відповідальність) виразно заартикульована ще у добу Ренесансу та Реформації. Примат державних суперструктур і примат гуртових вартостей над особовими, що залишається посутнім для євразійства, ледве чи може сприяти нормальній інтеграції у європейське життя з його проперсоналістськими орієнтаціями та настановами, з його граничною зредукованістю "керівних " функцій держави.

Антиокциденталізм. Євразійство вістрям своїм від самого початку (і сьогодні безумовно теж!) спрямоване супроти заходу. Між іншим і широка міжфракційна коаліція в Думі «Анти-НАТО» у самій назві своїй містить лише своєрідну транскрипцію ідеї (і психології!) антизахідництва.

Неомесіянізм. Йдеться насамперед про ще одну версію (після большевицького інтернаціонал-всесвітницького «Кремля-Маяка всего прогрессивного человечества») доктрини філофеєвсько-третьоримського гатунку. Тут досить згадати лише твердження професора Плешакова (завідувача Сектора геостратегії Інституту США і Канади РАН), висловлене, до речі в офіціозі Міністерства закордонних справ Росії — часописі «Международная жизнь»). Цей речник «оновленого євразійства», перефразовуючи Маккіндера (відомого класика модерної геополітичної науки) висуває таку важливу для Москви Формулу: «Кто контролирует Євразию, — тот контролирует мир».*

Гегемонізм. Найбільш виразно проявився не тільки у колоніальній війні Москви проти народу Чеченії, але й у безперервних намаганнях легітимізувати своєрідний московський варіант доктрини монро (для східної півкулі). Проголосити трохи чи не увесь євро-азійський континент (за винятком хіба що власне Західної Європи) «сферой исторических интересов России» (чи — в іншому формулюванні — «сферой ответственности России»).

Україна, якщо вона прагнутиме стати нормальною (рівносуб'єктною, - поруч із іншими державами) частиною Європи і європейства, як ширшого культурно-цивілізаційного масиву просто приречена на те, аби твердо і непохитно протистояти Москві за усіма зазначеними вище типологічними параметрами євразійства. Йдеться насамперед про внутрішню резистентність нашої цивілізації та культури, "чого ще нам дуже і дуже бракує. Нам покищо бракує навіть необхідних попередніх умов вироблення та употужнення своєї власної цивілізації та культури, генератором чого можуть бути тільки міста. Тому вироблення (ба навіть і прищеплювання) свого власного урбанізму (українського урбанізму як цивілізаційно-культурного та лінгвокультурного середовища, як свого власного урбаністичного способу життя, як своєї виразної і стабільної української ідентичності у містах, котра мінімізує і гранично звужує прояви нашого етнокультурного маргіналізму) мусить стати необхідною умовою і органічною можливістю нашого справжнього повернення у Європу. Себто добудови Європи на рівні модерної новоукраїнської цивілізації. Ніхто не потребуватиме нас у Європі, ніхто по-справжньому не зацікавиться нами в Європі, якщо самі наші міста не потребуватимуть українських культурних вартостей, якщо тут не буде «попиту» на українство… Якщо саме українство остаточно опиниться знову десь на периферії культурно-цивілізаційних процесів. Якщо українська культура не «оселиться» у великих містах.

Література ред.

Роман Кісь. Інтегральна етнокультурологія і цивілізаційні перспективи українства // Схід. 1997. № 9-10 (16-17).

Користувач:Білецький В.С./Сценарії майбутнього України

Зміст

Сценарій інволюції ред.

Сценарій моделі України «на грані двох світів» ред.

Сценарій поглинення України Європою ред.

Сценарій формування Другої Європи ред.

Сценарій самодостатнього «третього шляху» ред.

Глибинно-типологічні прикмети євразійства ред.

Література ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

Джерела ред.

Посилання ред.