Lahovych

Сторінка Ляхович Юлії Петрівни

на якій я хочу говорити про мовознавство

Мовознавство як наука

Сцецифіка науки про мову. Мовознавство і мовознавці.

Об’єкт і предмет лінгвістики.

Виникнення мовознавчої науки. Основні етапи лінгвістичних досліджень.

Завдання мовознавства.

Поняття „мовознавство” осмислюється на основі трьох взаємодоповнюваних дефініцій.

Мовознавство – наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники.

Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, її внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих загальних рис у конкретних мовах.

Мовознавство – це теоретичне знання мови.

Теоретичне знання мови – наука про те, як володіти мовою, як відчувати мову, як бачити й проводити в ній паралелі, асоціації, закономірності.

Мовознавство передбачає мовознавців. Відома думка Фердинанда де Соссюра – напівсерйозна/напівжартівлива: „Мовознавець – це людина, яка знає дещо про всі мови, але практично не знає жодної (за винятком своєї рідної)”.

Бути мовознавцем – вміти мислити й бачити глобально, бути здатним проводити асоціації, паралелі, закономірності як у системі однієї мови, так і між різними мовами.

Що дає заняття лінгвістикою?

„Шарм інтелекту” – те, що внутрішньо модифікує людину і, зрештою, підносить у власних очах.

Усвідомленням універсальних законів мови, що в одних конкретних мовах імпліцитні (приховані), а в інших – експліцитні (виявлені).

Життєвий успіх (концепція глибинних та поверхневих синтаксичних структур американського лінгвіста Ноама Хомського прислужилась до техніки автоматичного перекладу та комп’ютерної обробки текстів; теорія мовленнєвих актів англійських лінгвофілософів Дж.Остіна та Г.Стросона, позначена зверненням лінгвістики до прагматики, знаменувала вивчення проблеми мовних впливів та мовного маніпулювання в різноманітних сферах діяльності людини).

Почуття гумору.

Мовознавство як наука передбачає свій об’єкт та предмет дослідження.

Слово „об’єкт” передбачає два значення: 1) зовнішній світ, що існує незалежно від свідомості суб’єкта, який цей світ пізнає; 2) предмет, явище, на який спрямована діяльність.

Поняттю „об’єкт” в українській мові відповідають два терміни:

об’єкт;

предмет.

Об’єкт – сукупність матеріалу, явища, які вивчає певна наука. Предмет – сукупність досліджуваних аспектів даного об’єкта.

Об’єкт може бути спільним для кількох наук. Предмет у кожної науки свій.

Об’єкт мовознавства – мова. І в саме в цьому – складність мовознавства як науки: природа і суть мови залишається в лінгвістиці питанням дискусійним.

Типово мову пов’язують із мовленнєвою діяльністю, що сама по собі є складною та багатоаспектною. У ній, зокрема. Можна простежити окремі процеси:

психічний (певне поняття викликає у свідомості мовця так званий акустичний образ, пов’язаний з мовною одиницею);

фізіологічний (мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс);

фізичний (звукові хвилі поширюються з уст мовця й досягають вух слухача: фонація й аудиція);

фізіологічний (передача акустичного образу від органів слуху до мозку слухача)

психічний (зв’язок мовноїодиниці з відповідним поняттям у свідомості слухача).

При цьому важливо усвідомити, що млвний (словесний) образ не збігається з самим звуком. Він за природою психічний, як пов’язане з ним поняття.

У багатоаспектному процесі мовленнєвої діяльності виділяється мова – психічна абстракція, локалізована в мозку, що усвідомлюється як система знаків, призначена виражати певні поняття.

Будучи локалізованою у свідомості індивіда, мова водночас виступає суспільним явищем: „Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів,накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспільного зв’язку, який і утворює мову. Мова – це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієїспільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку. Точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них. Вона існує вповні лише в колективі” (Фердинанд де Соссюр, „Курс загальної лінгвістики”. –К.: Основи, 1998. – С.25-26)

У цьому аспекті можна погодитись з думкою, що питання про голосовий апарат другорядне у загальній проблемі походження мовної діяльності. Якоюсь мірою цей вибір (голосовий характер) міг бути накинутий природою. Мова – це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно обраного знака. Тим самим „природною для людини є не мовна діяльність як говоріння, а здатність творити мову, тобто систему диференційованих знаків, які відповідають диференційованим поняттям” (Фердинанд де Соссюр, „Курс загальної лінгвістики”. –К.: Основи, 1998. – С.21).

Як наслідок, об’єкт мовознавства – мова як система знаків, соціальна за своєю природою. Предмет мовознавства – властивості мови як явища, що „існує саме в собі і для себе” (Фердинанд де Соссюр) та вияви мови в різних аспектах діяльності людини.

Виникнення мовознавства як самостійної науки припадає на початок 19століття.

Цьому передувало знайомство європейців із санскритом – мовою священних текстів(вед) Давньої Індії, та простеження подібності між санскритом та європейськими мовами.

У 1786 році в Індії (на той час колонії Англії) засновано королівське Азійське товариство. Його засновник Вільям Джонз при відкритті виголосив доповідб. У якій йшлося про те, що санскрит виявляє чимало подібності в лексиці та граматиці їз усіма європейськими мовами; така подібність наштовхує на думку про їх спорідненість та спільного предка, який, можливо, вже й не існує; як наслідок, мови можна вивчати не ізольовано, а у споріднених групах. На жаль, свої висновки Джонз не підкріплював аналізом фактів.

У 1808 році німецький філолог Фридрих Шлегель видає книгу „Про мудрість та мову індійців” (до питання про основи науки про давній світ) з додатком віршованих перекладів індійських поєтичних текстів. Розмірковуючи про санскрит та його зв’язки з європейськими мовами. Шлегель пише: „Оцінка, яка допоможе усе тут пояснити, – це внутрішня будова мов або порівняльна граматика, що дасть нам нові висновки про спорідненість мов так само, як порівняльна анатомія висвітлює глибини історії природи”. Тим самим вважається, що мовознавець, який орієнтується в порівняльному мовознавстві, за деякими елементами мови (зразками відмінювання та дієвідмінювання) може визначити зв’язок цієї мови з іншими мовами, їхню спорідненість.

Німці перші почали акцентувати на тому, що ідея порівняння мов повинна підкріплюватись науковими обгрунтуваннями, і зробили це в ногу з часом, змоделювавши таку науку, яка була на той час актуальною.

Основи мовознавчої науки були закладені у роботі німецького вченого Франца Боппа (1791-1867) „Про систему санскритської дієвідміни у порівнянні з системами дієвідмінювання грецької, латинської,перської та германських мов”. З його іменем пов’язано відкриття першого методу дослідження мови, що відомий як порівняльно-історичний метод дослідження і який полягає у вивченні мови у процесі її історичного розвитку та порівняння з іншими мовами.

Виокремленню мовознавства як самостійної дисципліни та формуванню основних принципів порівняльно-історичного методу дослідження мови прислужилася й діяльність датського філолога Расмуса Крістіана Раска (1787-1832).

Майже півстоліття мовознавство було відоме під назвою порівняльна граматика.

У 1861 році в Лондоні були опубліковані лекції англо-німецького мовознавця Макса Мюллера під назвою „Лекції з науки про мову”. Німецьке Sprachwissenschaft калькується як „знання мови”, тобто мовознавство.

Паралельно у французькому мовознавстві починає використовуватись запозичений із латині дублетний термін лінгвістика.

Основні завдання мовознавства:

Розв’язання проблеми походження мови.

З’ясування проблеми природи та суті мови.

Осмислення проблеми співвідношення мови та мислення.

Аналіз причин різноманітності мов та відображення в мові „картини світу”.

Усвідомлення механізму дії мови.

Виявлення механізму впливу мови на мислення та поведінку людини.

Вивчення внутрішньої структури мови та особливостей мовних одиниць.

Література

Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К.: Академія, 1999.

Семчинський С.В. Загальне мовознавсьво. – К.,1996.