Вікіпедія

Корзун Діна Олександрівна

російська акторка

Діна Корзун (повне ім'я Діана Олександрівна Корзун-Франк; (13 квітня 1971(1971-04-13), Смоленськ) — російська акторка театру та кіно, співзасновниця благодійного фонду «Подаруй життя»[2]. Лауреат кінопремії «Ніка» (1999) за роль у фільмі «Країна глухих».

Діна Корзун
рос. Дианна Корзун
Зображення
Зображення
Дата народження 13 квітня 1971(1971-04-13)[1] (53 роки)
Місце народження Смоленськ, РРФСР, СРСР
Громадянство Росія Росія
Alma mater Школа-студія МХАТ (1995)
Професія акторка
Нагороди
Ніка (кінопремія)
IMDb ID 0466861
dinakorzun.com
CMNS: Діна Корзун у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Корзун.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Франк (прізвище).

Біографія ред.

Народилася 13 квітня 1971 року в Смоленську.

Її мати, Ольга Дмитрівна Корзун, яка працювала інженером на панчішній фабриці, виховувала дочку одна. У шкільні роки закінчила художню школу (живопис, графіка, скульптура), займалася балетом і сучасними танцями[3].

Після закінчення школи, в 1988 році, вступила до Смоленського державного університету на художньо-графічний факультет, але через рік, розчарувавшись у виборі професії, полишила навчання, а потім вступила до Смоленського музичного училища на акторський факультет. У 1990 році вийшла заміж за театрального режисера Ансара Халіллуліна, переїхала в Москву і вступила до школи-студії МХАТ[3], яку закінчила в 1995 році (курс Алли Покровської).

На 5-му курсі отримала запрошення на роботу до МХТ імені Чехова, де дебютувала у виставі «Любов у Криму», поставленому режисером Романом Козаком. Потім були ролі в спектаклях «Гроза», «Сон в літню ніч», «Злочин і кара», «Чудо Святого Антонія» та інших[4].

Дебют в кіно відбувся в 1994 році, коли зіграла в короткометражному фільмі «Вона всередині стін» (режисер Маргарита Под'япольська)[5]. Популярність прийшла до актриси після зйомок у фільмі Валерія Тодоровського «Країна глухих». За роль глухої дівчини Яї Діна Корзун була удостоєна премії «Ніка». Знялася у фільмі Павла Павліковського «Останнє пристанище» (2000), отримала за роль Тані премії на кінофестивалях у Лондоні, Хіхоні, Братиславі.

Роботи за кордоном ред.

У 2004 році на запрошення американського режисера Айри Сакса працювала в Голлівуді, де грала головну жіночу роль в партнерстві з Ріпом Торном в психологічній драмі «Сорок відтінків смутку». Фільм отримав Гран-прі журі за найкращу драму на фестивалі " Санденс ", була номінована на «Найкращу жіночу роль» на фестивалі «Незалежний дух»[6] . Робота за кордоном продовжилася в фільмах «Замерзлі душі» (номінація найкраща актриса другого плану кінопремії «Незалежний дух») і «Прощання» (Farewell).

У 2007 році працювала в Королівському національному театрі[en] в Лондоні, в постановці Кеті Мітчел за п'єсою Мартіна крімп «Attempts on Her Life». У 2015 знялася в третьому сезоні британського серіалу «Гострі картузи»[7]. Продюсує і грає в постановках за мотивами казок Оскара Вайлда «Щасливий принц» (благодійний спектакль) і «Зоряний хлопчик»[8] .

Суспільна діяльність ред.

Разом з Чулпан Хаматовою є засновником благодійного фонду " Подаруй життя «, що допомагає дітям з онкогематологічними та іншими смертельно небезпечними захворюваннями.

У 2005 році кілька місяців працювала волонтером в дитячому будинку в Непалі[9].

Цитата ред.

Нове обличчя. Ніяких розкритих величезних очей, ніякої «надлишкової духовності» в образі, нічого «піднесено-поетичного» в міміці або інтонації — повна відсутність типових рис, необхідних для «нашої» молодої героїні. Неправильна дівчинка. Кругле личко, цікаві темненькі очі, дитяча зворушлива безбровність, дивно-співучий голосок. Зріст і пластика змінюються легко — в залежності від висоти підборів: може бути маленькою гарненькою мишкою, може — гнучкою, сексапільною довгоногою дівою, а може — голенастим, незграбним підлітком[10].

— Лілія Шитенбург «Новітня історія вітчизняного кіно»

Особисте життя ред.

З 2001 року одружена третім шлюбом за бельгійським музикантом і композитором Луї Франком. У пари двоє дочок: Італа (нар. 2008) та Софія (нар. 20 травня 2010). Від першого шлюбу у Діни є син Тимур Халілуллін (нар. 1990)[11].

Мешкала у Лондоні[12], у 2023 році повернулася в Росію[13].

Творчість ред.

Ролі в театрі ред.

Фільмографія ред.

Акторські роботи ред.

  • 1998 — Країна глухих — Яя
  • 2000 — Президент і його внучка — Тетяна
  • 2000 — Громадянин начальник — Лариса Лушнікова
  • 2000 — Останнє пристанище / Last Resort — Таня
  • 2002 — Теорія запою — Светик
  • 2002 — Дорога — Анна
  • 2003 — Як би не так — Марина
  • 2005 — Сорок відтінків смутку / Forty Shades of Blue — Лара
  • 2005 — Жіночий роман — Женя
  • 2007 — Кука — Лена
  • 2008 — Брати Карамазови — Катерина Хохлакова
  • 2008 — Абонент тимчасово недоступний — Лана
  • 2009 — Прощальна справа / L'affaire Farewell (Франція) — Аліна
  • 2009 — Переправа
  • 2009 — Справа Фаруелла
  • 2009 — Посередник / Mediator — дружина найманого вбивці
  • 2009 — Холодні душі / Cold Souls — Ніна
  • 2009 — Російський хрест — Марія
  • 2012 — Після школи — Зара, мама Фріди, художниця
  • 2013 — Все почалося в Харбіні — Мотрона Іванівна, мати Бориса і Володі Ейбоженко
  • 2015 — Лондонград — Майя Алксніте
  • 2016 — Гострі картузи (3-й сезон) — Ізабелла Петрівна Романова
  • 2017 — Син — Маша

Сценарні роботи ред.

  • 2004 — Марфа

Продюсерські роботи ред.

  • 2004 — Марфа (співпродюсер)

Аудіокниги, озвучування ред.

Нагороди ред.

  • 1995 — приз фестивалю «Театральні дебюти Москви» (за роль у виставі «Любов у Криму»)[16]
  • 1999 — премії «Ніка», " Золотий овен " та «Зірки завтрашнього дня» (за роль у фільмі «Країна глухих»)
  • 2000 — премії на кінофестивалях в Іспанії, Словаччини, Греції, Росії, Швейцарії (за роль у фільмі «Останній притулок»)
  • 2005 — номінація на найкращу жіночу роль на кінофестивалі «Санденс» (фільм «Сорок відтінків смутку»)
  • 2008 — приз «За створення Фонду допомоги дітям з онкологічними, гематологічними та іншими захворюваннями» на XIV кінофестивалі «Сталкер» (спільно з Чулпан Хаматовою)[17]
  • 2009 — номінація на найкращу жіночу роль другого плану на кінофестивалі «Санденс» (фільм «Холодні душі»)
  • 2012 — почесна грамота Президента Російської Федерації «за активну благодійну та громадську діяльність»[18]

Примітки ред.

  1. ↑ Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
  2. ↑ Фонд Gift of Life. Архів оригіналу за 2 червня 2016. Процитовано 9 травня 2016.
  3. ↑ а б Биография Дины Корзун на [Архівовано 1 вересня 2016 у Wayback Machine.]ivi.
  4. ↑ Дина Корзун. про меня. Архів оригіналу за 15 серпня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  5. ↑ Страница в Энциклопедии сайта km.ru. Архів оригіналу за 15 серпня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  6. ↑ Мои победы- результат работы. [Архівовано 26 листопада 2018 у Wayback Machine.]Вести. Ru
  7. ↑ Российская актриса снялась в сериале [Архівовано 15 серпня 2021 у Wayback Machine.] BBC. Аргументы и факты.
  8. ↑ Счастливый принц Дины Корзун. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 15 серпня 2021.
  9. ↑ Журнал [Архівовано 15 серпня 2021 у Wayback Machine.] Сноб»
  10. ↑ Дина Корзун. Энциклопедия отечественного кино. Процитовано 26 червня 2014.[недоступне посилання]
  11. ↑ Дина Корзун: У меня родилась дочка! — Дина Корзун — Блог — Сноб. Архів оригіналу за 20 квітня 2012. Процитовано 15 серпня 2021.
  12. ↑ Замуж за иностранца. Архів оригіналу за 13 січня 2012. Процитовано 8 липня 2011.
  13. ↑ Діна Корзун: «Я повернулася до Росії і щаслива!»(рос.)
  14. ↑ Дина Корзун [Архівовано 30 листопада 2007 у Wayback Machine.] на сайте Школы-студии МХАТ
  15. ↑ Дина Корзун. Театр. Архів оригіналу за 28 липня 2014. Процитовано 21 липня 2014.
  16. ↑ Корзун. Страница на сайте artcinema.ru. Архів оригіналу за 15 серпня 2021. Процитовано 1 квітня 2022.
  17. ↑ Фильмы о главном. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 15 серпня 2021.
  18. ↑ Распоряжение Президента Российской Федерации от 28 апреля 2012 года № 198-рп «О поощрении». Архів оригіналу за 24 грудня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Корзун_Діна_Олександрівна&oldid=40506476