Відкрити головне меню

Конституціоналізм (від лат. constitutio - встановлення, устрій) має визначення:

Поняття Конституціоналізм має два аспекти:

  • об'єктивний — сукупність конституційно-правових актів, що регулюють важливі соціальні зв'язки;
  • суб'єктивний — наявність теорії конституції, прогресивних уявлень про устрій суспільства і держави; сприйняття конституції, інших нормативних актів населенням.

Термін Конституціоналізм, на думку Г. Дж. Бермана, був введений у науковий оборот наприкінці XVIII – початку XIX ст. для позначення головним чином американської доктрини верховенства писаної конституції над звичайними законами. Проте реальність цього феномену вперше виявилася ще в міських правових системах Західної Європи в XI – XII ст.[1]

Становлення конституціоналізму у світі пов'язане з оформленням конституційного ладу в розвинених країнах Європи й Америки у період боротьби проти феодального абсолютизму (XVII ст.).

Зміст

Історичний розвиток конституціоналізмуРедагувати

Конституціоналізм веде початок від старогрецьких конституцій, що діяли за декілька сторіч до нашої ери, про яких відомо лише з праць Аристотеля. У період принципата Стародавнього Рима з’являються разом з актами римського сенату (senatus consultus) імператорські приписи різних видів, які отримали найменування конституцій (constitutio ediktum, mandatum, decretum, rescriptum). Їх зміст та місце у розвитку правової системи Рима має інтерес перш за все як екскурс в етимологію поняття.

Ближче до сучасного уявлення про конституційні акти Велика Хартія Вольностей (Англія, 1215 рік), «Знаряддя управління» (повна назва - «Форма правління державою загального блага Англії, Шотландії та Ірландії і володіннями, їм належать»)» (1653 рік), Білль про права (Англія, 1689 рік), в яких вже проглядаються конституційні ідеї Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) про те, зокрема, що права людини повинні признаватися «природними, невідчужуваними, священними».

В розвитку сучасного конституціоналізму виділяють чотири етапи.

Перший етап конституційного розвиткуРедагувати

Період бере свій початок у XVIII ст. й до закінчення першої світової війни, це період становлення і утвердження буржуазного конституціоналізму в Америці і передових країнах Європи. Саме в цей період з'являються перші конституції: Конституція США (1787 р.), яка має найбільш тривалу історію існування; Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.), Конституції Франції і Польщі, а також перший конституційний акт в Україні – «Правовий устрій і Конституції прав і вольностей Війська Запорізького», відомий як Конституція П. Орлика (1710 р.).[2]

Конституція США та Франції поклали початок двом конституційним моделям:

  • американській — конституції організації і діяльності державної влади;
  • французької — ліберальній конституції, призваній максимально обмежити втручання держави в життя громадянського суспільства й окремого індивіда.

Наприклад, американська конституція була прийнята на основі Декларації про незалежності США, яка була затверджена 4 липня 1776 року. Основні її положення втілювали ідеї природного права, що відстоювалися в той час американськими революціонерами демократами Томасом Пейном (1737—1809) і Томасом Джеферсоном (1743—1726). Декларація закріпила такі основні положення:

  • рівність всіх на природні права такі як право на життя, свободу, недоторканість, власність, щастя і безпеку;
  • право на знищення уряду, що не задовольняє інтереси народу;
  • ідея суверенітету народу;
  • принцип розподілу влад;
  • право народу на вибір такої форми правління, що відповідає його інтересам;
  • ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах народу.

Другий етап конституційного розвиткуРедагувати

Період між двома світовими війнами характеризується поділом єдиного світового конституційного процесу в результаті створення в Росії соціалістичної держави. Фактично, сформувалися дві антагоністичні конституційні моделі «капіталістична» і «соціалістична».

  • капіталістична — в основі залишилася ліберальна концепція. Сформувалися нові тенденції конституційного розвитку, виникнення яких обумовлювалося змінами, що мали місце в соціально-економічних і політичних структурах суспільства.
  • соціалістична — основу цієї моделі склали постулати марксистської теорії про закономірності розвитку суспільства і держави в їхній класовій природі. Були закріплені основні принципи організації державної влади, політичної, соціальної й економічної організації суспільства, правового становища особистості і її відношень з суспільством і державою. Ці принципи суттєво відрізнялися від принципів «капіталістичної» моделі конституції.

Таке роздвоєння конституційної ідеології надовго спричинило вороже ставлення однієї частини світової спільноти, що мала капіталістичні орієнтири розвитку суспільства до іншої частини яка сповідувала комуністичні ідеали розвитку суспільства.

Третій етап конституційного розвиткуРедагувати

Період від закінчення другої світової війни до початку 90-х — характеризується розширенням масштабів конституційного процесу й істотними змінами його утримання та удосконалення. Конституційному процесу на цьому етапі властиве різноманіття основних конституційних моделей і їхніх різновидів.

Основними конституційних моделей на цьому етапі були:

  • західна конституційна модель — склалася на попередніх етапах конституційного розвитку;
  • соціалістична модель — представлена радянськими конституціями, згодом конституціями інших соціалістичних країн, що з´явились на терені Європейських держав;
  • нова конституційна модель — втілена в конституціях країн, що розвиваються.

Четвертий етап конституційного розвиткуРедагувати

Період почався на межі 80—90-х років із відмовою більшості соціалістичних і країн, що розвиваються, від колишнього шляху розвитку і вступом на шлях демократичних перетворень суспільства і держави, широкомасштабного здійснення конституційних реформ, відновлення практично всього конституційного законодавства.

Початок розвитку цієї моделі було покладено зі зламом Берлінської стіни та об´єднанням Східної і Західної Німеччини у одну державу. Далі був вихід з Союзу РСР Прибалтійських країн та припинення існування СРСР як держави і утворення 8 та 11 грудня 1991 року Співдружності Незалежних Держав.

В сучасній зарубіжній юридичній літературі конституціоналізм розглядається в нерозривному зв'язку з обмеженням влади держави як «віра в існування конституційних способів щодо встановлення державних обмежень», «юридичне обмеження держави і повна протилежність свавільному правлінню».

Поняття, структура та ознаки конституціоналізмуРедагувати

Конституціоналізм — це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини.

За змістом конституціоналізм — це конституційне будівництво, реалізація конституції та її охорона, гарантування.

За формою конституціоналізм опосередковує конституційний лад, тобто державний і суспільний лад, форми безпосереднього народовладдя, держави тощо.

Нормативно-правові основи конституціоналізму визначаються конституцією як нормативний акт найвищої юридичної сили, Основним Законом держави, що регулює найважливіші суспільні відносини і має власну структуру, особливий порядок прийняття та внесення змін.

Наукові основи формує теорія конституціоналізму, що охоплює: досягнення зарубіжної наукової думки, вчення вітчизняних мислителів минулого, сучасні ідеї і концепції конституціоналізму.

Ідеологічні основи конституціоналізму визначає система правових ідей, поглядів, понять, теорій, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях, яка має за мету вплив на формування і розвиток правової, політичної і моральної культури.

Організаційні основи опосередковує конституційний лад (як система суспільних відносин, установлених відповідно до конституції), основними складовими якого є державний і суспільний лад.

Як зауважує Ю. М. Тодика, слід брати до уваги, що наявність конституції ще не означає існування конституціоналізму як масового політичного руху, зацікавленого у забезпеченні в країні демократичного конституційного ладу. Співвідношення конституції і конституціоналізму тісно пов'язане з проблемою конституційності самої конституції, тобто з тим, якою мірою конституційний текст відповідає принципам гуманізму, справедливості, демократизму, забезпечення прав і свобод особистості.[3]

Проблема конституційності конституції пов'язана із проблемою конституційності держави. Значення цього поняття розглядається із застосуванням двох підходів.

  • позитивістський підхід за яким конституційною визнається та держава, в якій є конституція як основний закон (закони), що закріплює певний державний лад, структуру і повноваження органів державної влади, наділені реальною практичною дією, і має вищу юридичну силу та змінюється шляхом особливої (ускладненої порівняно із звичайним законодавчим процесом) процедури;
  • природно-правовий підхід за яким конституційною визнається держава, в якій забезпечені гарантії прав людини та поділ влади.

Багатоаспектність поняття «конституціоналізм»Редагувати

В конституційно-правовій науці склалося три основні підходи до його визначення:

  • політичний — конституціоналізм розкривається як особливий характер відносин між державою та суспільством на основі консенсусу, як ідейно-політична доктрина та рух;
  • філософсько-історичний — як вчення про конституцію, включаючи передконституційні ідеї божого, природного права, договірного походження держави, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, демократію та т. ін.
  • юридичний — конституціоналізм розуміється у вузькому значенні як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів та у широкому значенні – як складна політико-правова система.

Конституціоналізм в юридичному аспекті є системою, до якої входять конституційні норми, конституція, але не як щось застигле, статичне, а конституція, узята разом з її доктринальними основами, системою політико-правових цінностей, що відображують концепцію, філософію, сутність конституції, а також практикою її здійснення. Окрім цих складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення мають такі його елементи як конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і конституційна законність, на встановлення якої зрештою спрямовано функціонування цієї складної системи. Такий «набір» елементів системи конституціоналізму найбільш повно відображає суть цього соціально-правового явища.

Конституціоналізм не тотожний конституції. Німецький дослідник С. Войт, відзначає, що конституціоналізм є нормативною концепцією, та її не слід змішувати з конституцією de facto, що використовується у будь-якому суспільстві. Конституціоналізм – багаторівнева система, яка функціонально виходить за межі конституції і взагалі права, що відображає особливості менталітету та буття народу.[4]

Правові основи конституціоналізмуРедагувати

Конституціоналізм — політико-правове явище, правова (юридична) сутність якого обумовлена, перш за все, нормативно-правовою основою цієї системи, якою виступає Конституція (конституційне законодавство).

Конституція має змішану політико-правову природу, як і конституційні відносини, що виникають на основі її норм, оскільки «вони регулюють процес організації і здійснення владних повноважень народом, державою та елементами політичної системи». Політична природа конституціоналізму витікає з тісного взаємозв'язку політики з конституційно-правовими інститутами і реаліями.

Зміст системи конституціоналізму зовні відображається в певних інституційних утвореннях. Основними інститутами конституціоналізму є:

  • інститут публічної влади, який структурується на два самостійних підінститути:
    • державної влади;
    • місцевого самоврядування;
  • інститут конституційного контролю — наглядово-контрольні заходи з боку державних органів по забезпеченню конституційної законності, прав і свобод людини та громадянина, правової свободи, суб'єктивного публічного права, верховенства конституції у системі нормативних актів, її прямої, безпосередньої дії;
  • інститут конституційної відповідальності.

Метою функціювання системи конституціоналізму є конституційна законність як режим точного і неухильного дотримання конституції та інших конституційно-правових актів всіма суб'єктами, яким вони адресовані, реальна дія ієрархії нормативно-правових актів, у системі яких Конституція має вищу юридичну силу.[2]

Тенденції сучасного конституціоналізмуРедагувати

Конституціоналізм є динамічною системою, яка перманентно розвивається. Тенденції сучасного конституціоналізму характеризують основні напрямки його розвитку як складної політико-правової системи держави та суспільства:

  • Тенденція політологізації виражається у впливі політичних способів і засобів на конституційно-правові відносини (зокрема – владовідносини), їх регулювання.
  • Тенденція соціалізації виражається в соціалізації конституції і конституційного права у цілому. Конституціоналізм встановлює зміну акцентів у взаємовідносинах між людиною, громадянським суспільством і державою з орієнтацією на пріоритет прав людини та розвитку громадянського суспільства.
  • Тенденція біологізації характеризує розвиток системи конституціоналізму з позицій захисту людини і всього людства від наслідків тих негативних процесів, які ставлять під загрозу біологічне існування особи (ускладнення демографічної, екологічної проблем, тероризм, питання клонування людини тощо). Взаємовідносини між людиною і державою повинні будуватися, перш за все, на принципах координації, кореляції інтересів, взаємної відповідальності та поваги.
  • Тенденція інформатизації характеризується тим, що «постіндустріальне суспільство має, принаймні, два вимірювання – інформаційне суспільство (усередині країни) і глобалізм (на міжнародній арені)».
  • Тенденція інтернаціоналізації виражається в зближенні національного конституційного права з міжнародним публічним правом.[5]

ПриміткиРедагувати

  1. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. — К.: Вид. дім "Ін Юре", 2002. — 544 с
  2. а б Основи конституційного права України / За редакцією академіка АПрН України, професора Копєйчикова В.В. — К.: Юрінформ, 1997. — 208 с.
  3. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України. Повний курс: наич. посіб. / О.В.Совгиря, Н.Г.Шукліна. — 2-ге вид., перероб. і допов. — К. : Юрінком Інтер, 2012. — 544 с.
  4. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник. — Вид. 3-тє, виправл. та доповн. — К.: Атіка, 2004. — 512 с.
  5. Арутюнан Г. Конституционализм: уроки, вызовы, гарантии / Г. Арутюнан // Віче. – № 24. – 2010.

ДжерелаРедагувати

  • Бакуменко В.Реформа політичної системи України: необхідність та основні напрями реалізації / В. Бакуменко., Ю. Сурмін // Вісн. Укр. академії держ. управління. —2002. — № 4. — С. 210.
  • Белов Д. Конституційна реформа як наслідок формування нової парадигми конституціоналізму / Д. Белов / Віче. – 2012. - № 18.
  • Горбатенко В. П. Політичні ризики: від теорії до практики / В. П. Горбатенко // Суспільно-політичні процеси. – 2016. – Вип. 2. – С. 55-69.
  • Гошовська В. А. Основи вітчизняного парламентаризму: підручник для студ. вищ. уч. закладів: у 2 т. / В. А. Гошовська, Ю. В. Баскакова, А. Д. Брайченко, В. С. Гошовський, Л. А. Пашко та ін / під заг. Ред . В. А. Гошовської. – К.: НАДУ, 2011. – Т. 1. – 408 с.
  • Колодій А.  Громадське суспільство та правова держава: проблеми і шляхи розбудови  / А. Колодій // Право України. – 2010. – №7. – С. 12-17.
  • Концепція удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою в Україні / Ю. С. Шемшученко, Н. М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко, С. В. Стоєцький та ін. – К.: Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2014. – 112 с.
  • Костенко О. Яка Конституція нам потрібна, або Свобода людини проти правової сваволі / О. Костенко // Віче. – 2015. – №13. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ресурс http://www.viche.info/journal/4805/.
  • Мироненко П. В. Форма правління: політичні трансформації на зломі століть: монографія  / П. В Мироненко. К.: Академія, 2014. – 220 с.
  • Михальченко М. Політична система в України: що ми модернізуємо? / М Михальченко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія № 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. Випуск 4: збірник наукових праць. – К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. – С. 9-14.
  • Оніщук М. В. Референдна демократія: проблеми конституційної теорії та практики: Монографія / И. В. Оніщук. – К.: Видавництво Європейського університету, 2009. – 450 с.
  • Петришин О. В. Модельні правові акти: теорія та практика реалізації: монографія / О. В. Петришин, О. А. Колодій. – К.: Алерта, 2016. – 204 с.
  • Правова доктрина України: у 5 т. – Т.2: Публічно правова доктрина України / Ю. П. Битяк, Ю. Г. Барабаш, М. П. Кучерявенко та ін. ; за заг . ред. Ю. П. Битяка. – Х.: Право, 2013. – 864 с.
  • Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: Монографія: У 2-х кн.  / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2008. –  Кн.1. Верховенство права як принцип правової системи: проблеми теорії. –  344 с.
  • Тертишник В. М. Конституційна реформа: пошук нової парадигми українського конституціоналізму / В. Тертишник // Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. – 2015. – №6. – С. 52- 59.
  • Тертишник В. Правова держава: гострі кути на шляху від концептуальної моделі до реальності / В. М.Тертишник // Вісник національної академії наук України. – 2007. – №3. – С. 25-29.
  • Тертишник В. М. Доктрина та проблеми і ризики конституційної й судово-правової реформи в Україні / В. М. Тертишник // Суспільно політичні процеси. Науково-популярне видання Громадської організації «Академія політичних наук». — К., 2016. Випуск 4. —  С. 147-160.
  • Тодика Ю. М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія / Ю. Тодика. –– X.: Факт, 2000. –– 608 с.
  • Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм: Монографія / В. М. Шаповал. –– К.: Юридична фірма «Салком», Юрінком Інтер, 2005. –– 560 с.
  • Черленяк І. І. Суспільно-еволюційний запит реформування політичної та конституційної систем України на сучасному етапі / І. І. Черленяк // Стратегічні пріоритети. –  2007. – № 2 (2). – С. 40-49.
  • Шемшученко Ю. С. Наукові засади конституційної реформи в Україні (за матеріалами наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 26 червня 2013 року) / Ю. С. Шемшученко // Вісник Національної академії наук України.  – 2013. – № 8.  – С. 15-20.

ПосиланняРедагувати