Коморники, комірники (лат. inquilinus), може означати:

1) Коморники, комірники — назва найбіднішої верстви населення сіл і міст України, Польщі, Білорусі, Литви 15–19 століть, на позначення осіб, які не мали власного житла, а тому наймали у більш заможних поселян комори — рублені та обмазані глиною сараї, хижі, інші приміщення при садибах.[1] Ці будівлі, як правило, не мали печей, і в них зазвичай зберігали зерно, борошно, городину, одяг тощо.[1] Як правило, вони заселялися лише тоді, коли було тепло.[1] Якщо щі приміщення переобладнувалися на постійне помешкання, тоді вони називалися хатами або хатинами.[1] Деякі вчені вважають, що коморники не мали тяглової сили, реманенту, що унеможливлювало самостійно займатися сільським господарством.[1] Проте опис Перемишльської землі 1642 року зафіксував, що серед 3161 тамтешнього коморництва бідних було 2303, а 858 мали велику рогату худобу.[1] У 1579 році на Волині (Луцький, Володимирський, Кременецький повіти) проживало 586 коморників, що становило близько 3 % селян регіону.[1] Коморники юридично вважались особисто вільними, порівняно часто змінювали місця свого проживання, існували за рахунок ремесел, промислів і торгівлі, сплачували грошовий чинш і різні податки.[1] Більшість з коморників поступово потрапляли в особисту чи земельну залежність від можновладців;[1] Це категорія найбіднішого населення в Україні XV—XVIII ст., яке не мало власної землі та житла і наймитувало у заможних селян, від яких отримувало хату (комору) в обмін на пішу панщину та сплату грошового податку.[2] Піша панщина — це без обовязку ставити до роботи й свою худобу;[3] означало, служити по одному дню на тиждень пішо, без обов'язку ставити до роботи й свою худобу.[4] У 16-17 столітті таких людей називали ще огородниками.[4] Але подекуди огородники працювали на панів і по два дні на тиждень, та ще й давали їм по 12 гр.[4] «Комору» отримували від дідичів, за що виконували панщину (пішу) та складали данину грішми і натурою.[5] Їхнє соціально-правне становище було уодностайнене «уставою на волоки» (Волочний перемір).[5]

У містах комірниками називали позбавлених власності бідних міщан.[2] Комітети бідноти (комбіди) — організації сільської бідноти в Україні почали створюватися в процесі ліквідації Директорії як осередки радянської влади на селі, за винятком територій, де діяли Ради чи ревкоми.[2] Сільські комбіди обиралися у складі трьох осіб на загальних зборах чи сходах, волосні — у складі 5—7 осіб на волосних з'їздах. На початок червня 1919 року комбіди охоплювали більше половини сіл України.[2] Головними завданнями їх були: зміцнення революційного порядку в селах, допомога військкоматам у проведенні мобілізації до Червоної армії, забезпечення армії і промислових центрів країни продовольством, реалізація аграрних законів радянської влади.[2] Діяльність комбідів України продовжувалася до створення комітетів незаможних селян.[2]

2) Коморники, комірники — назва у деяких джерелах, зокрема Литовській метриці, державних і князівських ключників при замках, господарствах тощо, вони користувалися значними привілеями, володіли землею.[1]

3) Коморник — заступник судді в так званих земських судах на українських землях під Польщею.[6] В 1673 році в Гетьманщині були введені так звані Подкоморські суди (де судив Подкоморій і його заступник — подкоморій, яких обрано в полковій канцелярії і які мали виконувати свої функції до кінця життя.[6] Коморник заступав подкоморія тільки в справах менш важливих, і то за вказівками підкоморія та за його відповідальністю.[6] Коли хто бажав поновити межі свого володіння, повинен був це робити в присутності коморника, який повідомляв сусідів відповідними повістками.[6] Коморник (помічник підкоморого), місцевий шляхетський урядник у Польсько-Литовській державі, який відав земельними межовими справами.[5]

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к л О. І. Гуржій. Комірники, коморники [Архівовано 17 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 469. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  2. а б в г д е Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  3. Коморники [Архівовано 15 Вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 691. — 1000 екз.
  4. а б в Огород // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1186. — 1000 екз.
  5. а б в Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1083-1102. Доступ: http://litopys.org.ua/encycl/euii083.htm
  6. а б в г Коморник // Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V: Літери К — Ком. — С. 691. — 1000 екз.

Див. такожРедагувати