Кокю
Кокю (яп. 胡弓, こきゅう, кокю:) — традиційний японський триструнний смичковий музичний інструмент, що з'явився в Японії приблизно в XVII столітті. Він дещо схожий на сямісена[1]. Поєднання сямісена та кокю використовується в народній і камерній японській музиці, а у театрах кабукі та бунраку кокю застосовується для створення сумного настрою[2][3][4][5]. На окінавській мові називається кучо (яп. くーちょー, kūchō).[6]
 | |
| Класифікація | смичкові інструменти |
|---|---|
| Класифікація Горнбостеля-Закса | хордофон |
| Розроблено | бл. XVII століття |
| Подібні інструменти | сямісен |
 Кокю у Вікісховищі | |
 Зовнішні відеофайли
| |
|---|---|
| Твір: «鶴の巣籠» і дзиута «笹の露» (Музикант нагойської школи кокю Кіба Дайсуке) | |
|
 Частина 1: дзиута і кокю на YouTube
|
|
|
Частина 2: Оригінальний номер на кокю на YouTube
|
Історія та назва ред.
У сучасній японській мові слово «кокю» може записуватися ієрогліфами яп. 胡弓 («варварська цибуля», «іноземна цибуля»)[1], рідше яп. 鼓弓, яп. 小弓 («маленька цибуля»)[7]. Також існували такі назви як «кокю Ямато» (яп. 大和胡弓, яматогоккю:), «японський кокю» (яп. 日本胡弓, нихонкокю:), сямісен-кокю (яп. 三味線胡弓) тощо, та були покликані відрізнити кокю від схожого китайського інструменту ерху[2]. Раніше кокю називався «рахейка» (яп. ラヘイカ), що дає припущення до впливу з боку арабського ребаба або, навіть, європейського ребека[1][2].
Зовні кокю нагадує тайський сосамсай[en], корейський хегим[en] і рюкюський «кутьо» (яп. 提琴, ку:тьо:), причому подібність з останніми двома залишаються нез'ясованими[2][1][4].
Перші кокю мали круглий корпус меншого розміру[1]. Після появи його в Японії, він став популярний як серед нижчих шарів населення, так і в гільдіях сліпих музикантів, які створили перші твори для кокю[1][5]. Згодом кокю увійшов до японської традиційної камерної музики ансамблю санкеку[8] та використовувався для заповнення пауз між уривчасто виконуваними нотами сямісена і кото. Інструмент також використовувався в ансамблі бунраку, танцювальній музиці дзиута й церемоніальній музиці Тенріїзму[1][5].
У середині XVIII століття з'явився чотириструнний кокю (додаткова струна дублює найтоншу)[1][5]. Після 1871 року були ослаблені обмеження на коло осіб, яким дозволено грати на флейті шякухачі, і вона майже повністю замінила кокю в камерній музиці, хоча деякі твори, зокрема «Сніг» (яп. 雪, юкі), виконувати лише з кокю[5]. Інші знамениті твори для кокю — камерні «Пісні сивок» (яп. 千鳥の曲, тідорі но кьоку), «Сакае-дзісі» (яп. 栄獅子)[5], народні «Еттю-овара-бусі»[ja] і «Мугія-бусі»[ja][5]. На кокю також грають на фестивалі Овара кадзе-но Бон.
Починаючи з 1920-х років, почалися музикальні експерименти з кокю. Хисао Танабе придумав рейкін (яп. 玲琴), а Сейкін Томіяма[ja] зробив у кокю отвір як на віолончелі для удосконалення акустичних якостей інструменту[9].
Зовнішній вигляд ред.
Кокю менше сямісена та, зазвичай, має довжину близько 70 см, а довжина смичка — від 95 до 120 см[1][7][5]. Конструкцією кокю майже ідентичний сямісену, за винятком 8-сантиметрового шпиля, розташування та форми поріжка-струнотримача і відсутність специфічного елемента конструкції, відповідального в сямісена за звук «саварі»[1][7].
Спереду кокю обтягують котячою шкурою, а ззаду — собачою[2]. Смичок виготовляється з кінського волосу[5].
Кокю тримають вертикально та припирають до коліна, або (рідше) перед собою[1][4]. На відміну від скрипки і ерху, корпус яких при грі не рухається, кокю вимагає іншої техніки: для вибору потрібної струни виконавець обертає весь інструмент навколо своєї осі, а рух смичка виконується в одній площині. Аналогічний спосіб використовується з яванським[en] ребабом і тайським сосамсаем[2][1][7].
-
Кокю, гравюра початку XIX століття -
Ансамбль зі сямісена, кото і кокю -
Гейша Оюкі грає на кокю (1904)
Примітки ред.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н Hughes.
- ↑ а б в г д е 若林, 2007.
- ↑ 大辞泉.
- ↑ а б в 音楽用語ダス.
- ↑ а б в г д е ж и к Garland, 2001, с. 712.
- ↑ 胡弓・原一男のCO-Q WORLD. www.co-q.com. Архів оригіналу за 18 грудня 2018. Процитовано 5 червня 2018.(яп.)
- ↑ а б в г Garland, 2001, с. 711.
- ↑ Санкёку. www.worldmusiccenter.ru. Архів оригіналу за 7 червня 2018. Процитовано 5 червня 2018.(рос.)
- ↑ Garland, 2001, с. 713.
Джерела ред.
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кокю |
- David W. Hughes. Kokyū // Grove Music Online. — Oxford University Press.(англ.)
- 若林 擴. 胡弓の話. — 知恵の話, 2007. — Т. 60, № 5. — С. 86.(яп.)
- デジタル大辞泉. Сьоґакукан. Архів оригіналу за 24 травня 2022. Процитовано 7 серпня 2016.(яп.)
- 音楽用語ダス. ヤマハミュージックメディア. Архів оригіналу за 24 травня 2022. Процитовано 7 серпня 2016.(яп.)
- Robert C. Provine, J. Lawrence Witzleben, Yosihiko Tokumaru. East Asia: China, Japan, and Korea (Garland Encyclopedia of World Music). — Routledge, 2001. — ISBN 978-0824060411.(англ.)
Посилання ред.
- Co-Q.com [Архівовано 23 серпня 2018 у Wayback Machine.] (яп.)
- Традиційні музичні пісні на кокю [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.] (яп.)
- Різні версії кокю (англ.)