Козобас — народний музичний інструмент.

Козобас
Козобас (в центрі). Експозиція Київського музея театрального, музичного та кіномистецтва України
Козобас (в центрі). Експозиція Київського музея театрального, музичного та кіномистецтва України
Класифікація струнний музичний інструмент, смичковий музичний інструмент, хордофон
Подібні інструменти

Історична довідкаРедагувати

З кінця 60-х рр. XX ст. в складі різних фольклорних ансамблів і троїстих музик з'явився незвичний акомпануючий інструмент з дивною назвою «козобас», що, по суті, є новим видом народного контрабаса.

Дехто відразу поспішив заявити, що це наслідування кашубському обрядовому інструменту, який називається там чортова скрипка[1]. Опишемо зразок з колекції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України (куди він потрапив з Черкаського обласного будинку народної творчості як дарунок Черкаській області від побратима — Бидгощського воєводства): до довгої рейки прикріплено дошку у вигляді контуру альта так, що рейка ділиться на нижню частину — штир і верхню — гриф. До нижньої частини дошки прикріплено металеву коробку зі шротинками всередині, які, перекочуючись, створюють певний шумовий ефект. Усередині коробки закріплено також два товстих дроти, що виходять з коробки крізь спеціальні отвори, опираються на кобилку в центрі дошки і кріпляться у верхній частині рейки до черв'ячного механізму. Дроти проходять високо над рейкою, отже, пальцями не притискаються. Верхній поріжок не передбачений. Головка чортової скрипки виконана у вигляді чудовиська з тарілкою-капелюхом, по боках якого звисає багато металевих брязкалець. Грають на такому інструменті, протягуючи по металевих дротах дерев'яним зубчастим смичком (без волосу) та вдаряючи штирем по підлозі чи землі, завдяки чому звучать шротинки в металевій коробці і брязкальця на тарілочці. Також відомий в Альпах аналог — чортова скрипка[de].

Український козобас має власну фольклорно-етнографічну основу, іншу будову і принципово відмінний характер музики. Майстри, які наприкінці 1960-х рр. першими зробили такі інструменти (К. Євченко — тодішній соліст Українського народного хору ім. Г. Верьовки, І. Ніколайчук — артист Київського оркестру народних інструментів), розповідали, що був на Гуцульщині такий звичай: коли музиканти вже залишали весілля, а веселитися ще хотілося, гості брали відро, вставляли туди коромисло, прив'язували дрота до дужки відра і верхнього кінця коромисла, а звук видобували ударом або протягуванням палиці по дроті. Так грали на п'ятий—сьомий день весілля, так на цьому пристрої імітували звуки кози під час різдвяних колядок. Чому саме кози? Ще в дохристиянські часи коза вважалася символом врожаю, родючості, достатку. Недарма в колядках співають: Де коза ногою, Там жито копою, Де коза туп-туп, Там жита сім куп.

Кожен господар був зацікавлений, щоб колядники зайшли до нього на подвір'я привітати з Різдвом Христовим. До того ж таке вітання завжди несло в собі елементи яскравої театралізації, гумору. Хтось із талановитих заводіїв народних ігор, одягнувши вивернутого кожуха, припасувавши ріжки, рядився в козу, імітував її рухи, голос. Решта колядників підігрували головному персонажеві, кидали свої репліки (ясно, що свита грає не тільки короля, а й… козу), підспівували, пританцьовували. Все це супроводжувалося грою на народних інструментах. Такий звичай з різними варіаціями відбувався в усіх регіонах України. Ось на такій фольклорно-етнографічній основі й було створено перший козобас. Звичайно, майстер його робив не з відра і коромисла. Ці деталі трансформувалися в більш прийнятні резонатор і гриф, про що буде сказано далі. Згодом козобас з'явився в складі фольклорного ансамблю Укрконцерту, інших професійних і самодіяльних оркестрах та ансамблях. Мельниця-Подільська музична майстерня почала їх виготовляти. Навіть Харківський ляльковий театр у 1970-х рр. використав козобас у вертепній виставі.

Можна сказати, що ми стали свідками народження нового виду народного контрабаса. Яка його майбутня доля, сказати не беремося. Можливо, він буде все-таки витіснений традиційним акомпануючим — басолею чи класичним контрабасом, а сам увійде в історію як штучна химера другої половини XX ст., а можливо, отримає й подальше поширення в музичному побуті…

Опис і характеристикаРедагувати

Побудований козобас так. Резонатор роблять у вигляді невеликого барабана або глибокого дерев'яного казана, набраного з дерев'яних клепок. Верхній отвір резонатора обтягнутий шкірою. У нижній частині корпусу кріпиться струнотримач, до якого чіпляють три струни. Струни проходять над корпусом і опираються об кобилку, що знаходиться на шкіряній мембрані. Далі струни проходять над верхнім поріжком і кріпляться за черв'ячний механізм, що здійснює настройку струн, і змонтований на головці грифа. Головка козобаса виконана у вигляді голови кози, чим вказується на зв'язок із синкретичним мистецтвом. До головки кріплять стрижень, на який посаджено мідну тарілочку.

Музикант грає на козобасі коротким прямим смичком, щипком пальців, ще й сталевим прутиком може вдаряти по тарілочці.

У Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України є козобас В. Медвідя (Київ), О. Щеглова (Харків) і Мельниця-Подільської музичної майстерні (конструкція В. Зуляка).

ПриміткиРедагувати

  1. Володимир ГЕНИК, Ярослав. ФОЛК ПЕРЕМІГ ПОПСУ (Укр.). Процитовано 04.07.2020. 

ЛітератураРедагувати

  • Хоткевич, Г — Музичні інструменти Українського народу — Х. 1930
  • Гуменюк, А — Українські народні музичні інструменти — К. 1968
  • Черкаський, Л. М. — Українські народні музичні інструменти — К. Техніка, 2003
  • Mizynec V. — Ukrainian Folk Instruments — Melbourne: Bayda books, 1984

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати