Клюшников Іван Петрович

Іван Клюшников (1811 — 1895) — російський поет і педагог.

Клюшников Іван Петрович
Псевдонім	—Ф—
Народився	2 (14) грудня 1811 Хутір Криничний, Сумський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Помер	16 (28) лютого 1895 (83 роки) там же
Країна	Російська імперія
Діяльність	поет
Alma mater	Moscow Institute of nobilityd
Мова творів	російська
Роки активності	з 1838
Роботи у  Вікіджерелах

Життєпис

Народився на хуторі Криничному під Сумами (на картах має ще назву х. Криниченський, поруч — село Никифорівка, зараз це село Солідарне Косівщинської сільради) в родині харківського поміщика. Отримав гарне домашнє виховання.

Закінчив словесний факультет Московського університету.

З 1835 року був викладачем Московського дворянського інституту.

Протягом 1838-1840 рр. опублікував у періодиці низку віршів, які зробили його відомим поетом. У 1838 з'явилися перші друковані твори Клюшникова: «Елегія» та «Повінь» («Московский Наблюдатель», ч. 17). Потім ціла низка його віршів була поміщена (за підписом «-Ф-» (першою літерою грецького слова «феос» — бог ) в « Отечественных записках » (1839—1940) і «Современнике» (1840).

Був одним з найактивніших учасників літературно-філософського гуртка Станкевича. Схвально відгукувалися про нього Кольцов і Бєлінський. І публіка, і журналістика зустріли молодого поета дуже співчутливо. Всім подобалися його щирість і непідробні почуття, виражені красивими віршами. Але раптово тридцятирічний Клюшников пориває з літературним та світським життям і повертається на свій хутір під Сумами (Сумському повіті Харківської губернії), де й мешкає безвиїзно п'ятдесят п'ять років до самої смерті, далеко від літературного і громадського життя.

Його учень Іван Тургенєв зобразив свого колишнього вчителя історії у повістях «Андрей Колосов», «Гамлет Щигровского уезда» та в романі «Рудин» під різними іменами, але близьким до прототипу.

Тургенєв писав Івану Клюшникову в село Криничне із Парижа у 1857 році:

«Вы, вероятно, не ожидали от меня письма, любезнейший Иван Петрович, да и я сам не ожидал, что когда-нибудь напишу Вам: слухи носились, что Вы где-то в такой глуши, что Вас и сыскать нельзя; наконец мне достали Ваш адрес – и я спешу напомнить Вам о Вашем старом ученике. Много воды утекло с тех пор. Ваш ученик уже приближается к сорокалетнему возрасту – и чего-чего не перебывало – так что и вспомнить жутко. Что друзей умерло, что в нас самих умерло надежд, верований – даже воспоминаний. Но Вы все представляетесь мне молодым человеком, веселым и приветливым, с пушистыми бакенбардами – а теперь – как Вам не поседеть, когда у меня нет ни одного неседого волоса. Мы так давно расстались, что даже нет никакой возможности рассказывать свою жизнь друг другу: скажу Вам только, что я все еще не женат, и вероятно, не женюсь никогда, что мое здоровье не совсем удовлетворительно (у меня, должно быть, по наследству что-то в пузыре неладно), что я думаю пробыть еще месяца три за границей – а потом возвращаюсь в Россию – и зиму буду, как обыкновенно, жить в Петербурге. Если Вы еще следите за ходом русской литературы – то Вам мои безделки знакомы – вот все, что я о себе сказать могу.

А Вы что делали? Женились ли, имеете ли детей, занимаетесь ли хозяйством? Навсегда ли Вы поселились в Вашей деревне – или думаете когда-нибудь заглянуть в Петербург или Москву. Дайте об себе весточку – если Вы не решились окончательно прервать все сношения с товарищами Вашей молодости. Напишите мне не сюда, а в Лондон – я попаду туда через три недели – и проживу там месяц. Вы можете этим положить начало переписке, которая потом и в России не прекратится.

Да, как подумаешь, четверть столетия протекло с тех пор, как Вы ходили к нам в Москве в мундирном фраке и в картузе с длиннейшим козырьком! Тогда еще и об Гоголе не было помину, и Людовик Филипп только еще воцарялся – и бедный Виссарион еще собирался писать в Москве – и Гоголь был жив, и Пушкин… Время своей косой скинуло долой всю эту «мгновенную жатву» – и жизнь, о которой, кажется, недавно еще мечтал, которую всю видел впереди, уже давно окаменела, – и последний ее шум где-то там далеко позади…

Нечего делать! Должно смириться и склонить голову. Но уцелевшие должны тем крепче держаться друг за друга. И потому я протягиваю Вам руку – и надеюсь, Вы не откажете мне подать свою, что Вы отзоветесь на мой призыв. С нетерпением буду ждать Вашего ответа. Поверьте, всем не молодым худо жить на свете: но еще хуже жить в одиночку. Напишите мне слова два – и Вам отвечу тотчас. Дружески жму Вашу руку и остаюсь помнящий и любящий Вас Иван Тургенев».

Тільки в «Літературній Газеті» за 1841 рік з'явилося його оповідання: «Привидение первого мужа», а в «Отечественных записках» 1849 — повість «Любовная сказка»; але обидві ці речі нічим не вирізнялися із журнального баласту. Пізніше Іван Клюшников, на прохання свого племінника, Віктора Клюшникова, дозволив надрукувати кілька своїх віршів у «Русском Вестнике» 1883 і 1888. («Через сорок лет» та інші).

Його найкращими віршами вважаються «Любителю музыки»,«Собирателям моих элегий», «Жизнь» (відповідь на однойменний пушкінський вірш, який часто приписують митрополиту Філарету).

Вірші

• «Элегия»,
• «Половодье»,
• «Медный всадник»,
• «Старая печать»,
• «На смерть девушки»,
• «Мой гений»,
• «Ночная молитва»,
• «Детский урок»,
• «Утренний звон» 1839,
• «Весна»,
• «Песнь инвалида»,
• «Ночное раздумье»,
• «Малютка» 1840,
• «Красавице»,
• «Городок»,
• «Осенний день»,
• «Претензии»,
• «Жизнь»,
• «Меланхолик»

Література

• Клюшников, Иван Петрович // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)

Посилання

• Lib. [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] Ru [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] Клюшников Иван Петрович: Собрание сочинений