Квінт Серторій (лат. Quintus Sertorius; 123—72 рр. до н. е.) — римський політичний діяч та полководець, який здійснив повстання проти сулланського режиму в Римі та протягом 7 років керував Іспанією.

Квінт Серторій
лат. Quintus Sertorius
Setorius and the Example of the Horses, after Hans Holbein the Younger.jpg
Народився 123 до н. е.[1]
Норчія, Провінція Перуджа, Умбрія, Італія
Помер не пізніше 71 до н. е.
Уеска
Країна Стародавній Рим
Діяльність Ancient Roman politician, Ancient Roman military personnel
Знання мов латина
Суспільний стан Вершники[1]
Посада римський губернаторd, претор і квестор
Партія популяри
Батько невідомо
Мати невідомо

Серторій уславився як юрист та оратор, а також відзначився під час боротьби із навалою кімврів (105 р. до н. е.) і тевтонів (102 р. до н. е.) до Італії. У 97 р. до н. е. він проходив службу в Іспанії, а через шість або сім років потому був призначений квестором у Галлії. За Союзницької війни 91–88 рр.до н. е. Серторій командував армією.

В період протистояння сенату з Луцієм Корнелієм Цинною й Гаєм Марієм (87—86 рр. до н. е.), Серторій пристав на сторону Марія і допоміг йому заволодіти Римом, завдяки чому отримав посаду претора і управління іспанськими провінціями. З приходом до влади Сулли проти Серторія було надіслано два легіони, тому він здійснив втечу до Мавретанії.

Хід Серторіанської війниРедагувати

Після перемоги над римлянами при Тингісі, лузитанці послали гінців до Серторія, які просили його прибути до них, і взяти на себе керівництво над їхнім військом. 80 р. до н. е. Серторій відпливає з Африки в Іспанію і стає на чолі змішаного за складом війська, доволі нечисельного (8000 осіб), яких він вивчив і дисциплінував на римський лад.

Метелл Пій, що вдерся в Лузитанію, був змушений відступити, бо зазнав декількох поразок у партизанських боях. У Серторія були могутні союзники на морі — пірати, котрі підстерігали римські кораблі, і підвозили усе необхідне серторіанцям.

 
Герард ван Куйл. Квінт Серторій та приклад з конями

Серторій через деякий час почав контролювати більшу частину Іберійського півострова, керування яким відбувалось за римськими законами — навіть був скликаний свій сенат. Причому вважати Серторія бунтівником, що відокремився від Риму і захотів створити свою державу, було б великою помилкою. Це всього лише епізод громадянської війни в Римі, і метою Серторія було саме володіння Римом. Через невеликий час після смерті Сулли (78 р. до н. е.) до Серторія прибув Марк Перперна, колишній пропретор Сицилії, останній із врятованих прибічників Гая Марія, причому приєднатися до Серторія його змусили воїни його ж війська. Перперна, не був талановитим полководцем, але походячи з сім'ї нобилів, з презирством ставився до Серторія — «нової» людини, — адже той не мав знатних предків. Взір усіх було спрямовано на Іберію, яка загрожувала стати «новим Римом». Нова столиця Іберії — Уеска.

Для боротьби з небезпечним супротивником було послано молодого, утім талановитого воєначальника на ім'я Помпей, якому сенат дав проконсульську владу і зробив головним начальником у східній Іспанії (77 р. до н. е.). Відрядивши Гіртулея на захід Іспанії, щоб стримувати Метелла, Серторій вийшов назустріч Помпею і до появи свого супротивника у Іспанії, завоював усю її східну частину. Утім Помпею вдалось прорватися крізь Перперну через Ебро і розбити при Валенсії загін серторійців.

Деякий час боротьба тривала біля міста Лаврона (в Тарраконській Іспанії), яке стало на сторону Помпея і тому було взято у облогу серторійцями. Помпей доклав усіх сил, щоб зняти облогу. Будучи таким упевненим у своїй перемозі, Помпей навіть запросив на стіни жителів міста — подивитись на розгром Серторія, при цьому зайнявши погану позицію. Побачивши це Серторій не атакував його, а замість цього, явно знущаючись над «хлопчиськом», відновив облогу. Місто було атаковане та повністю розгромлене на очах Помпея і його армії. Понад те, Помпей постійно мав проблеми з постачанням фуражу, бо фуражирів атакували люди Серторія, та й місцевість біля Лаврона була вже спустошена. Але, зрештою, помпейці знайшли незайману місцевість, де не було знайдено жодних слідів серторійців, але вона була досить далеко. Поспостерігавши за нею певний час, Помпей вирішив відправити фуражирів туди під посиленою охороною. Утім, це була хитра засідка ворога - фуражистів і більшу частину легіону, посланому на допомогу, було нещадно знищено.

У 75 р. до н. е. Метелл вирішив йти на з'єднання з Помпеєм у Східну Іспанію і по дорозі розбив Гіртулея, який помер у бою. До з'єднання обох військ Серторій поспішив влаштувати битву з Помпеєм при р. Сукрона, на що Помпей, який не хотів ділити славу з Метеллом, радо пішов, і завдав йому поразки на правому флангу. При цьому Помпей сам ледь-ледь уникнув поразки — його винесли з поля бою тяжко пораненим (метальним пілумом у стегно).

Якби Серторій мав шанс поновити битву на наступний день, військо Помпея було б знищено, але тут підійшов Метелл, і пішла чутка про поразку і смерть Гіртулея; бойовий дух війська Серторія впав, частина його розбіглась. Потім Метелл Пій розбив Перперну. Відтоді Серторій не брав участі у великих битвах, а вів партизанську війну. Метелл продовжував замирення іспанських міст, усюди беручи з собою чоловіче населення; незважаючи на це, положення Помпея було не блискучим.

Договір з Мітрідатом ПонтійськимРедагувати

Тим часом Мітрідат, цар понтійський, відправив посольство до Серторія, пропонуючи йому допомогу у війні, але взамін вимагаючи навчити його військо на римський лад, а також після перемоги Серторія у війні визнання за Понтійським царством права на Віфінію і Азію. Сенат Серторія проголосував «за», зауваживши, що це мала плата за перемогу у війні. Однак Серторій рішуче відкинув плани Мітрідата по Азії, дорікнувши сенату, що це важливіша римська провінція, втрата якої сильно вдарить по кишені і престижу Риму. Мітрідат був вражений: «Цікаво, як би відповів мені Серторій, якщо б він сидів у Римі, а не у глухій провінції?» Попри це, договір уклали і цар послав на допомогу Серторію 40 галер и 3000 талантів сріблом (75 р. до н. е.)

Кінець війни і смертьРедагувати

Вже вісім років тривала війна — з мінливим успіхом. Положення Серторія було складним через його повну залежність від місцевих громад, які все менш охоче давали йому людей, зброю і гроші. Число дезертирів і нейтральних громад щоразу зростало. Усім, хто полишить Серторія, сенат Риму дарував повне прощення. Перперна й iнші керівники серторійців неохоче підпорядковувалися Серторію, а сенат Риму вже давно обіцяв вбивці Серторія амністію та велику грошову винагороду. Через це Серторій відіслав від себе римську варту і оточив себе кельтиберами, що дали клятву загинути разом із ним. Цей крок загалом збільшив спільне невдоволення римлян, яке майстерно роздмухував Перперна.

Невдача двох попередніх заколотів спонукала невдоволених пришвидшити свої дії. Перперна доповів Серторію про блискучу перемогу, яку, нібито, здобуло його військо. З цього приводу влаштували великий бенкет, який закінчився оргією. У розпалі веселощів, за знаком Перперни, Марк Антоній, сусід Серторія за столом, завдав йому першого удару, за яким послідували удари инших змовників (73 р. до н. е.). При цьому Перперна не збирався користуватися обіцяною Римом амністією, а сам очолив решту армії і продовжив війну. Проте він не мав таланту полководця, який був у Серторія, а сила його армії була незначна. Тому незабаром він зазнав поразки в бою з Помпеєм, потрапив у полон і був страчений, а в кінці 71 р. до н. е. Помпей і Метелл Пій відсвяткували тріумф у Римі.

Легенда про тваринРедагувати

Легенда говорить, що будь-які дикі і свійські тварини не боялись Квінта Серторія, підходили до нього і їли у нього з рук. Цим даром він дуже вражав місцевих жителів Іспанії. Він мав приручену білу олениху, яку звав Діана на честь богині мисливства, і яка завжди була з ним поруч. Він говорив, що вона — його талісман і, втративши її, він втратить все. Одного разу Діана зникла, і тоді Серторій зазнав жорстокої поразки. Потім Діана знайшлась і за легендою померла разом із ним.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Digital Prosopography of the Roman Republic

ДжерелаРедагувати

  1. Луций Анней Флор. Эпитомы // Малые римские историки. — М. : Ладомир, 1996. — С. 99—190. — ISBN 5-86218-125-3.
  2. Аппиан. Римская история. — М., 2002. — 880 с. — ISBN 5-86218-174-1.
  3. Валерий Максим. Достопамятные деяния и изречения. — СПб. : Издательство СПбГУ, 2007. — 308 с. — ISBN 978-5-288-04267-6.
  4. Валерий Максим. Достопамятные деяния и изречения. — СПб., 1772. — Т. 2. — 520 с.
  5. Веллей Патеркул. Римская история // Малые римские историки. — М. : Ладомир, 1996. — С. 11—98. — ISBN 5-86218-125-3.
  6. Авл Геллий. Аттические ночи. Книги 1 - 10. — СПб. : Издательский центр «Гуманитарная академия», 2007. — 480 с. — ISBN 978-5-93762-027-9.
  7. Авл Геллий. Аттические ночи. Книги 11 — 20. — СПб. : Издательский центр «Гуманитарная академия», 2008. — 448 с. — ISBN 978-5-93762-056-9.
  8. Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Сайт «Симпосий». Процитовано 2015-12-18. 
  9. Дион Кассий. Римская история. Процитовано 2016-01-06. 
  10. Тит Ливий. История Рима от основания города. — М. : Наука, 1994. — Т. 3. — 768 с. — ISBN 5-02-008995-8.
  11. Павел Орозий. История против язычников. — СПб. : Издательство Олега Абышко, 2004. — ISBN 5-7435-0214-5.
  12. Плиний Младший. Письма Плиния Младшего. — М. : Наука, 1982. — 408 с.
  13. Плиний Старший. Естественная история. Процитовано 2016-11-14. 
  14. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. — СПб. : Наука, 1994. — Т. 3. — 672 с. — ISBN 5-306-00240-4.
  15. Гай Саллюстий Крисп. История. Сайт «Древний Рим». Процитовано 2016-12-12. 
  16. Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей // Светоний. Властелины Рима. — М. : Ладомир, 1999. — С. 12—281. — ISBN 5-86218-365-5.
  17. Страбон. География. — М. : Ладомир, 1994. — 944 с.
  18. Марк Туллий Цицерон. Брут // Три трактата об ораторском искусстве. — М. : Ладомир, 1994. — 253—328 с. — ISBN 5-86218-097-8.
  19. Марк Туллий Цицерон. Речи. Процитовано 2016-09-14. 
  20. Марк Туллий Цицерон. Речи. — М. : Наука, 1993. — ISBN 5-02-011169-4.
  21. Секст Юлий Фронтин. Военные хитрости. Сайт «ХLegio». Процитовано 2016-11-22. 

ЛітератураРедагувати

  1. Гурин И. Серторианская война (82—71 гг.). — Самара : Самарский университет, 2001. — 320 с. — ISBN 5-86465-208-3.
  2. Егоров А. Юлий Цезарь. Политическая биография. — СПб. : Нестор-История, 2014. — 548 с. — ISBN 978-5-4469-0389-4.
  3. Кивни А. Что произошло в 88 г.? // Studia Historica. — 2006. — № VI. — С. 213—252.
  4. Ковалёв С. История Рима. — М., 2002. — 944 с. — ISBN 5-89173-171-1.
  5. Короленков А. Квинт Серторий. Политическая биография. — СПб. : Алетейя, 2003. — 310 с. — ISBN 5-89329-589-7.
  6. Короленков А. Митридат и Серторий // Studia Historica. — 2011. — № XI. — С. 140-158.
  7. Короленков А., Смыков Е. Сулла. — М. : Молодая гвардия. — 430 с. — ISBN 978-5-235-02967-5.
  8. Кунина З. Проблема серторианской войны в античной историографии // Проблемы историографии и источниковедения отечественной истории. — 1970.
  9. Моммзен Т. История Рима. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1997. — Т. 3. — 640 с. — ISBN 5-222-00049-4.
  10. Циркин Ю. Движение Сертория // Социальная борьба и политическая идеология в античном мире. — 1989. — С. 144—162.
  11. Bennett H. Cinna and His Times. A Critical and Interpretative Study of Roman History during the Period 87—84 BC. — 1923. — 72 с.
  12. Berve H. Sertorius // Hermes. — 1929. — Т. 64. — С. 199—227.
  13. Broughton R. Magistrates of the Roman Republic. — New York, 1952. — P. 558.
  14. Gillis D. Quinto Sertorio // Rendiconti dell'Instituto Lombardo. — 1969. — № 103. — С. 711-727.
  15. Katz B. Notes on Sertorius // RhM. — 1983. — Т. 126. — С. 44—68.
  16. Martino P. La morte di Sertorio // Quaderni di Storia. — 1990. — № 31. — С. 77-102.
  17. Neumann K. Geschichte Roms wahrend des Ferfalles der Republik. — Breslau, 1884.
  18. Ramirez Sadaba J. Limitaciones Inherentes a las Fuentes Literarias: Consecuencias de la Guerra Sertoriana para Calagurris // Gerion. — 1985. — № 3. — С. 231-243.
  19. Rijkhoek K. Studien zu Sertorius. — Bonn : Dr. Rudolf Habelt, 1992. — 214 с.
  20. Schulten A. Sertorius. — Leipzig, 1926. — 168 с.
  21. Schulten A. Sertorius 3 // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — 1923.
  22. Schur W. Das Zeitalter des Marius und Sulla. — Leipzig, 1942.
  23. Spann P. Sertorius and the Legacy of Sulla. — Fayetteville, 1987. — 239 с. — ISBN 9780938626640.
  24. Sumner G. Orators in Cicero's Brutus: prosopography and chronology. — Toronto : University of Toronto Press, 1973. — 197 с. — ISBN 9780802052810.
  25. Treves P. Sertorio // Athenaeum. — 1932. — Т. 10. — С. 127—147.
  26. Van Ooteghem J. Gaius Marius. — Bruxelles, 1964. — 336 с.