Відкрити головне меню

Олекса́ндр Олекса́ндрович Карпе́ко (нар. *3 (16) листопада 1891(18911116), м. Кролевець — пом. 1969, Чернігівщина) — український радянський педагог.

Карпеко Олександр Олександрович
Карпеко-ОО.jpg
Народився 3 (16) листопада 1891(1891-11-16)
м. Кролевець Чернігівської губернії (нині – місто в Сумській області)
Помер 1969(1969)
Чернігівщина
Національність українець
Діяльність історик
Alma mater Ніжинський історико-філологічний інститут (1914)
Сфера інтересів класична філологія, організація системи освіти, педагогіка
Вчене звання професор
Відомий завдяки: ректор Київського університету (1924-1925), ректор Київського інституту народного господарства (1927), ректор Ніжинського інституту народної освіти (1922-1924)

Ректор Київського інституту народної освіти (1924—1925) (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка), ректор Київського інституту народного господарства (1927), ректор Ніжинського інституту народної освіти (1922—1924).

Дитинство і навчанняРедагувати

Народився 3 (16) листопада 1891(18911116) у м. Кролевець Чернігівської губернії (нині — місто в Сумській області). За національністю — українець. Батько його мав нижчу домашню освіту і працював на пошті Кролевця. Мати була домогосподаркою, мала початкову освіту.

У 1892—1899 батька направили на службу у поштовому відділенні села Блинні Кучі Рославського повіту на Смоленщині. Тут у сільській школі письменства Олександр розпочав свою освіту, а закінчував школу 1901 року у селі Холм Більського повіту Смоленщини. Згодом сім'я переїхала до міста Біле, де він поступив до гімназії, в якій навчався 4 роки.

1906 року з виходом батька на пенсію через хворобу сім'я, яка налічувала 13 чоловік, переїхала у Новгород-Сіверський. Олександр тут давав приватні уроки, щоб матеріально підтримати сім'ю і продовжував вчитись у гімназії, яку закінчив 1910 року.

1910—1914 — навчається в Ніжинському історико-філологічному інституті (відділення класичної філології). Тут він прослухав курси лекцій з філософії, педагогіки, історії, богослов'я, грецької, римської, російської словесності, вивчав німецьку та французьку мови.

Педагог, державний діяч УРСРРедагувати

Після захисту дипломної роботи на тему «К вопросу о характере и происхождении греческой сатирической драмы» мав за рекомендацію інституту їхати до Лейпцига на 2 роки з науковою метою. Але через війну довелось відмовитись від поїздки і він почав вчителювати в Острозькій чоловічій гімназії Воронезької губернії. В цей час він опублікував наукову працю «Античные мотивы (Опыт исследования античных мифов)».

В 1917 вступив до КП(б)У. Продовжуючи роботу в школі також перебував на керівних посадах у системі освіти Воронезької губернії.

1919—1921 — на партійній і викладацькій роботі на Донбасі (Юзівка, Костянтинівка, Бахмут).

1921—1922 — декан факультету соціального виховання, 1922—1924 — ректор, завідувач кафедри історії культури, науковий співробітник науково-дослідної кафедри історії культури та мови Ніжинського інституту народної освіти. З 1922 року здійснював викладання української мовою. Зберігав толерантне ставлення до дореволюційних професорів.

23.06.1924-27.11.1925 (за іншими даними до 1 січня 1926) — ректор, згодом — професор Київського інституту народної освіти (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка), де він викладав «історію революційного руху на Україні й в Росії».

1925 — член, 1926—1927 — завідувач відділу агітації та пропаганди Київського окружкому КП(б)У.

З 19.02.1927 — ректор Київського інституту народного господарства.

1930—1931 — заступник завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У.

1931—1933 — перший заступник наркома освіти УСРР.

1933—1934 — голова Радіокомітету при РНК УСРР і відповідальний редактор журналу «Комуністична освіта».

Переслідування 1930-х роківРедагувати

Будучи членом політичної команди М. О. Скрипника і беручи участь в проведенні політики українізації зазнав переслідувань з боку сталінського режиму. Літературознавець Іван Кошелівець у книзі про Миколу Скрипника згадував: «Наприклад, першим заступником його в НКО був Олександер Карпеко, якого він запримітив у якості агітпропа окрпарткому як активного українізатора зрусифікованої Донеччини.»[1]

За деякими джерелами був виключений з партії у 1934 році і заарештований[2][3], загинув у сталінських таборах[4][5], проте насправді за порадою старших партійців переїхав до Росії, чим зберіг собі життя.[6]

Вимушений від'їзд з УкраїниРедагувати

1935—1937 — очолює культмасову роботу на Уралі. З 1937 — на керівних господарських посадах на Кубані (під час другої світової війни очолював там партизанський загін).

1945—1950 — директор Краснодарського, 1950—1956 — декан факультету іноземних мов Воронезького педінститутів. Під час роботи в Краснодарі співпрацював з українським педагогом Антоном Синявським, який викладав у місцевому педінституті в 1949—1950 роках.[7]

Повернення на батьківщинуРедагувати

На пенсію вийшов 1956 року. Останні роки життя мешкав на Чернігівщині.

Пішов з життя 1969 року.

Наукова роботаРедагувати

До сфери наукових інтересів О. Карпеко входили класична філологія, організація системи освіти, педагогіка. Опублікована наукова спадщина Олександра Карпеко складає понад 100 праць.

Залишив спогади у 5-ти томах: «Задолго до рассвета», «Там, где учился Гоголь», «Киевский институт народного образования», «Партизанские тропы», «Краснодарский педагогический институт» (1963), які зберігаються в музеї Ніжинського університету.

Особисте життяРедагувати

Про його особисте життя відомо небагато. В особовій справі 1927 року він зазначав, що на його утриманні перебуває 30-річна дружина і 8-річна донька.[8]

ПриміткиРедагувати

  1. Іван Кошелівець. Микола Скрипник. — Мюнхен: Сучасність — 1972. — с. 190
  2. Стоян Т. «Дворушник-націоналіст» Карпеко — керівник радіомовлення УСРР (1933—1934 pp.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — К., 2009. — № 15. — С. 208-217
  3. Карпеко Олександер // Ізборник. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 961-976
  4. Карпеко Олександр // Дніпро, вип. 1-3, 1993. — с. 142
  5. Наші втрати: матеріяли до біографічного словника репресованих у 1930-их роках діячів в УРСР, зібрані Юрієм Лавріненком. — «Твім інтер», 2005. — с. 88; 99
  6. От Цареграда до Белого моря: сборник статей… / Энгелина Сергеевна Смирнова, Мария Алексеевна Орлова. — Северный паломник, 2006. — с. 60.(рос.)
  7. Сергій Білокінь. Антін Степанович Синявський. Вибрані праці. — К.: Наукова думка, 1993. — с. 371
  8. Невідомий ректор: реконструкція біографії О. О. Карпеки. — с. 47

ПосиланняРедагувати