Карл Ґуцков (нім. Karl Gutzkow; 17 березня 1811(18110317), Берлін — 16 грудня 1878, Франкфурт-на-Майні ) — німецький письменник, драматург і журналіст. Один з керівників літературного руху Молодої Німеччини і видатний представник раннього реалізму в Німеччині.

Карл Ґуцков
нім. Karl Gutzkow
Карл Ґуцков літографія Йоганна Георга Вайнголда, 1844 р.
Ім'я при народженні Karl Ferdinand Gutzkow
Псевдо Leonhard Falk[1], Karl Gutzkone і E. L. Bulwer
Народився 17 березня 1811(1811-03-17)[2][3][…]
Берлін, Королівство Пруссія[2]
Помер 16 грудня 1878(1878-12-16)[2][3][…] (67 років)
Франкфурт-на-Майні, Вісбаден[d], Гессен-Нассау, Королівство Пруссія, Німецька імперія[2][5]
Поховання Франкфуртський головний цвинтарd
Громадянство Німеччина
Діяльність письменник, журналіст
Alma mater Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана, Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла, Єнський університет і HU Berlin[5]
Знання мов німецька[3][6]
Жанр роман
IMDb ID 1656273

Життєпис

ред.

1811—1834

ред.

Карл Ґуцков був сином Карла Августа, дрібний службовець військового міністерства, служив конюшим у принца Вільгельма Прусського. З раннього віку малий Карл проявив помітні здібності і до того ж мав жвавий характер. Через це, незважаючи на скрутні обставини в родині, він з десяти років був відданий на навчання у Фрідріхвердерську (за назвою району Берліна) гімназію (Friedrichwerdersche Gymnasium)[7]. На літній семестр 1829 року Ґуцков вступив до Берлінського університету для вивчення теології, філології та філософії. Він слухав серед інших лекції Гегеля і Шлейермахера. Будучи студентом, Ґуцков входив у заборонений парубоцький гурток, Societas bibatoria, який вже існував і у гімназії Фрідріхвердера і який саморозпустився незадовго до початку поліцейських репресій влітку 1831 року[8]. У 1830 році Ґуцков отримав нагороду від Берлінського університету за свою роботу (De diis fatalibus), яка була йому урочисто вручена самим Гегелем в актовому залі університету 3 серпня. Французька липнева революція розбурхала політичні та соціальні питання та вимоги свого часу. І ще як студент Ґуцков почав у 1831 році видання власного літературного часопису, однак, довелося закрити через невелику кількість передплатників. У листопаді 1831 року Ґуцков покинув Берлін і поїхав до свого кумира, літературного критика Вольфганга Менцеля до Штутгарту, де він працював у його «Літературному листку» (Literatur-Blatt) до 1834 року. У 1832 р. заочно отримав докторський ступінь з філософії Єнського університету. У жовтні того ж року книгу Ґуцков перейшов на зимовий семестр 1832/33 у Гайдельберзький університет для вивчення права. На літній семестр 1833 р. він перейшов на навчання в університет в Мюнхені. Влітку 1833 року Ґуцков подружився з Генріхом Лаубе, з яким він здійснив подорож до Австрії та північної Італії. Після цієї поїздки Ґуцков вирішив стати професійним письменником.

1835—1841

ред.

У серпні 1835 р. вийшов друком роман Ґуцкова «Валлі-сумнівниця» (Wally, die Zweiflerin). Вже у вересні роман був заборонений в Пруссії і незабаром після цього у всіх інших державах Німецької конфедераціїт. Заборона викликала кампанію проти авторів «Молодої Німеччини», в якій особливо активним був колишній наставник Ґуцкова Вольфганг Менцель, який визначив книгу як «аморальну». У листопаді 1835 року всі твори Ґуцкова, Вінкабарга, Лаубе і Мундта і всі книги видавництва Захарія Левенгаля в Пруссії були заборонені. 10 грудня у німецькому Бундестазі прийнято постанову про заборону розповсюдження творів Ґуцкова, Гейне, Лаубсе, Мундта і Вінкабарга. Автори не тільки мали бути приглушені, але їхні імена повинні були повністю зникнути з публічного простору.

13 січня 1836 року Ґуцков був засуджений Мангеймським судом за «зневагу релігії» до місяця в'язниці, після того, як він вже провів шість тижнів під арештом, що не було прийнято до уваги. Влітку того ж року він одружився з Амалію Клоне. З 1838 року він видавав у Гамбурзі «Телеграф для Німеччини» (Telegraph für Deutschland), в якому, серед інших, працювали разом Фрідріх Енгельс, Фрідріх Геббель і Георг Гервег. У Гамбурзі спілкувався у салоні Рози Марії Ассінг і провів серію лекцій з тематики драм класичного репертуару. У 1839 році у Франкфурті відбулася прем'єра першої п'єси Ґуцкова «Річард Севідж» (Richard Savage).

1842—1851

ред.

У 1842 році Ґуцков вперше поїхав до Парижа, де, серед інших, познайомився з Жорж Санд. Наприкінці року він переїхав до Франкфурта. Цензура його робіт закінчилася в середині 1843 року, після чого він зміг працювати легально і під власним ім'ям знову. У 1845 році опублікував свої враження від Відня як результат відвідин. Книга мала наслідком заборону його творів в Австрії. Наприкінці 1846 року він стає драматургом придворного театру в Дрездені, куди переїхав зі своєю сім'єю з Франкфурта. Проте пост драматурга Дрезднерського Гофтеатру він втратив в результаті революції і контрреволюції влітку 1849 р.

На початку революції у березні 1848 р. Ґуцков був у Берліні. У відповідь на події там він опублікував свою летючку «Звернення до народу» (Ansprache an das Volk). У 1849 році він виїхав у Берлін для участі у засіданнях Другої прусської палати. У цьому ж році після смерті дружини він одружився з її кузиною Бертою Мейдінгер.

З липня 1850 р. у продовженнях з'являються перші дві книги його великого роману часу і суспільства «Лицарі Духа» (Die Ritter vom Geiste). Наприкінці 1851 року роман повністю був виданий у книжній формі: дев'ять томів із загальним обсягом близько 4100 сторінок.

1852—1878

ред.
 
Бл. 1860: Візитна карта Ґуцкова роботи невідомого копювальника

У 1852 році почалася публічна полеміка з Юліаном Шмідтом і Густавом Фрейтагом, які виявляли чіткі особисті антипатії та естетичні відмінності між Гутковим і прихильниками «програмного реалізму». Вона ввійшла в історію німецької літератури як «Суперечка прикордонників» за назвою журналу «Граничні посланці» (Die Grenzboten). Суперечка почалася з видаленням Юліаном Шмідтом нової редакції Гутцкової «Валлі-сумнівниці» під назвою «Останні дні». У ході аргументації Шмідт пояснив, що Гутцков заслуговує того, щоб його «переслідували до знищення». У 1855 р. Ґуцков відповів критикою купецького роману Фрейтага Soll und Haben (у англійському перекладі «Дебіт і кредит»). З вересня 1852 року Ґуцков видавав тижневик «Спілкування на печі» (Unterhaltungen am häuslichen Herd). Він керував ним до 1862 року, а потім передав його своєму найважливішому співробітникові Карла Френцелю. З 1858 р. з'являється другий роман Ґуцкова «Чарівник Риму» (Der Zauberer von Rom), який був завершений в 1861 році і як «Лицарі Духа» також складався з дев'яти томів. У 1861 р. він переїхав до Веймара, де став генеральним секретарем Фонду Шиллера, у заснуванні якого він зіграв вирішальну роль у 1855 і 1859 роках. Наприкінці 1864 Ґуцков подав у відставку. У січні 1865 при розпалі серйозної психічної кризи Ґуцков спробував вкоротити собі життя. Тоді він поїхав до санаторію Св. Гільгенберга поблизу Байройта, де і залишився до кінця лікування в грудні 1865 року. Потім він переїхав до «рекомендованих резиденцій в напів-сільській тиші» в Кессельштадті. Там він жив між 1866 і 1869 рр. У Кессельштадті Ґуцков закінчив свій роман Hohenschwangau (приблизний переклад назви «Високогір'я лебедів»), який вийшов у 1867/1868 рр.[9]. У 1869 була прем'єра його п'єси «Вестфальський мир» (Der westphälische Friede). У 1873 році вже в Берліні Ґуцков знову мав важкі проблемами з психічноим здоров'ям, сталися повторні пароксизми. Наприкінці 1873 року з дочкою Сельмою він практично втік з Берліну і поїхав до Італії, де провів зиму 1873/74. У 1874 році він оселився зі своєю сім'єю в Віблінгені, де жив у замку барона Ла Рош Старкенфельса. У 1875 р. Переїхав до сусіднього Гейдельберга. У 1877 році він опублікував свій останній роман «Нові брати Серапіона». Цього року він переїхав до Франкфурта-Заксенхаузен. 19 грудня 1878 р. Ґуцков трагічно пішов з життя від отруєння уві сні чадним газом[7].. Він був похований 19 грудня на центральному кладовищі Франкфурту.

Примітки

ред.
  1. Czech National Authority Database
  2. а б в г д Deutsche Nationalbibliothek Record #118543830 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. а б в г Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. а б в SNAC — 2010.
  5. а б П. Вейнберг Гуцков, Карл // Энциклопедический словарьСПб: Брокгауз — Ефрон, 1893. — Т. IXа. — С. 946–947.
  6. CONOR.Sl
  7. а б Lexicon der Deutschen Dichter and Prosaisteb des neunzehnten Jahrhunderts. Leipzig. Zweiter Band, S. 70
  8. Vgl. Wolfgang Rasch (Hg.): Karl Gutzkow. Erinnerungen, Berichte und Urteile seiner Zeitgenossen. Eine Dokumentation. Berlin, New York: de Gruyter, 2011, S. 21ff., 536.
  9. Wolfgang Rasch (Hg.): Karl Gutzkow. Erinnerungen, Berichte und Urteile seiner Zeitgenossen. Eine Dokumentation. Berlin, New York: de Gruyter 2011. ISBN 978-3-11-020252-6, S. 392f.

Посилання

ред.