Карлуки (ст.-тюрк. 𐰴𐰺𐰞𐰸‎, Qarluq,[1] перс. خَلُّخ‎, Khallokh, араб. قارلوق‎, Qarluq) — кочова тюркська племінна конфедерація, що проживала у сточищі Чорного Іртишу та у горах Тарбагатай — західне відгалуження Алтаю. Вони були також відомі як Гелолу (спрощ.: 葛逻禄; кит. трад.: 葛邏祿; піньїнь: Géluólù). Були тісно споріднені з уйгурами. На честь карлуків найменовано карлуцьку групу тюркських мов, до якої входять також уйгурська, узбецька та ілі-тюркська мова.

Карлуки були відомими як єдина етнічна група з автономним статусом у складі Тюркського каганату та незалежних держав Карлуцького каганату[en], Караханідської держави та каругідів[en] до того, як вони були поглинені Чагатайським улусом Монгольської імперії.

Їх також називали Уч-Огуз, що означає «Три Огузи» — складалися із трьох великих племен, серед яких найчисельнішим було плем'я чигил.[2] Незважаючи на схожість імен, Махмуд аль-Кашгарі[en] писав: "Карлуки — відгалуження кочових тюрок. Вони не є огузами, але є туркменами подібними з огузами[3]

ЕтимологіяРедагувати

Пітер Голден, посилаючись на Дюла Немет, припускає, що qarluğ/qarluq можливо означає «сніжний»[4] (від прототуркського *qar «сніг»[5]).

ІсторіяРедагувати

Рання історіяРедагувати

Перша китайська згадка про карлуків (644) позначає їх пов'язними з маніхейським атрибутом: Лев Карлуків («Ши-Гелолу», «ши» означає согдійською «лев»). «Лев» (тур. arslan) Карлуків зберігався до утворення Монгольської імперії.[6]

У ранньому середньовіччі три племені Тюркського каганату утворили союз Уч-Карлук (Три карлуки); спочатку лідер союзу носив титул Ельтебер, пізніше підвищений до Ябгу.[7] Після розколу Каганату близько 600 р. На Західний та Східний каганати, Уч-Карлуки разом з Чуюе[en] (处 月; пізніше Шато 沙陀), Чумі (处 密), Гусу (姑苏) та Біші (畀 失), визнали владу Західно-Тюркського каганату. Після падіння Тюркського каганату, Карлуцька конфедерація згодом включила до свого складу інші тюркські племена, такі як Чигили та Тухсі[en][8].

В 630 році китайці захопили Ару-Кагана[en] (китайською Гелу) Східно-Тюркського каганату. Його спадкоємець, «менший хан» Хубо, втік на Алтай із великою частиною людей та 30 000 солдатів. Він завоював карлуків на заході, киргизів на півночі і прийняв титул Ічджу Кюбе-хана[en]. Карлуки мали союз з уйгурами проти Тюркського каганату і брали участь у інтронізації переможного глави уйгурів (Токуз-Огуз[en]). Після цього менша частина карлуків приєдналася до уйгурів і оселилася в горах Богдо-Ола в Монголії, більша частина оселилася в районі між Алтаєм та східним Тянь-Шаном.[9]

В 650 на час їх підкорення китайцям у карлуків було три племени: Moulo (Bulaq?), Chisu (Chigil) або Pofu/Posuo/Suofu (Sebeğ?), й Tashili (Tashlyk?)[10][11]. Офіційно племена карлуків отримали китайські назви як китайські провінції, а їхні очільники отримали китайські державні титули. Пізніше карлуки розселилися від долини річки Керлик по річці Іртиш у західній частині Алтаю до Чорного Іртиша, Тарбагатаю та до Тянь-Шаню.[12]

До 665 року Карлукським союзом керував колишній Куч-Карлук-бей з титулом Кюль-Еркін, пізніше отримав титул "Ябгу[en]" (князь), який мав велике військо. Авангард карлуків залишив Алтай і на початку 8 століття дійшов до берегів Амудар'ї.[13]

Після остаточного завоювання династією Тан регіонів Трансоксанії у 739, були васальною державою. Приблизно в 745 році, і створили нову племінну конфедерацію з племенами уйгурів і басмілів.[14] Вони залишалися в сфері впливу Китаю і активно брали участь у боротьбі з мусульманською експансією на цю територію, аж до їх відходу від Тан в 751. Китайське втручання у справи Західного Туркестану припинилося після їхньої поразки у Талаській битві в 751 році арабським генералом Зіядом ібн Саліхом. Араби виселили карлуків з Фергани.

В 766 після того, як вони перемогли тургешів у Жетису, карлукцькі племена утворили ханство під владою Ябгу, заснували Суяб[en] і перенесли туди свою столицю. До того часу основна частина племені покинула Алтай, і верховенство у Жетису перейшло до карлуків. Їх правителя з титулом Ябгу часто згадують в Орхонських написах.[13] У текстах Пахлаві один з карлуцьких правителів Тохаристана називався Яббу-Хакан (Ябгу-Каган).[15] Падіння Західно-Тюркського каганату залишило Джетису у володінні тюркських народів, незалежних від арабів та від китайців.[13]

ПриміткиРедагувати

  1. Ethno Cultureerral Dictionary, TÜRIK BITIG
  2. Gumilev L.N, 1967, Ancient Turks, p. 61-62.
  3. Divanü Lûgat-it-Türk, translation Besim Atalay, Turkish Language Association, ISBN 975-16-0405-2, book: 1, page: 473
  4. Golden. Peter B. (1992) An Introduction to the History of Turkic People. Wiesbaden.
  5. snow (Doerfer List no. 262), at Turkic Database compiled by Christopher A. Straughn, PhD, MSLIS
  6. Yu.Zuev, «Early Türks: sketches of history and ideology», Almaty, Dayk-Press, 2002, p. 215, Шаблон:Listed Invalid ISBN
  7. «Karluk Djabghu State (756—940)» Qazaqstan Tarihy
  8. Golden, Peter B. (1992). An Introduction to the History of the Turkic People. Otto Harrassowitz, Wiesbaden. p. 197
  9. N.Aristov, «Usuns and Kyrgyzes, or Kara-Kyrgyzes», Bishkek, 2001, pp. 246—247
  10. «Karluk Djabghu State (756—940)» Qazaqstan Tarihy
  11. Golden, Peter B. (1992). An Introduction to the History of the Turkic People. Otto Harrassowitz, Wiesbaden. p. 197
  12. N.Aristov, «Usuns and Kyryzes, or Kara-Kyryzes», Bishkek, 2001, p. 246
  13. а б в W. Barthold, "Four Studies In History Of Central Asia", Leiden, E. J. Brill, 1962, pp. 87–92
  14. Encyclopædia Britannica
  15. Marquart J., "Provincial Capitals", Rome, 1931, p. 10