Вікіпедія

Капібара велика

вид ссавців

Капіба́ра, капіба́ра вели́ка або водосви́нка звичайна (Hydrochoerus hydrochaeris) — напівводний травоїдний гризун родини кавієвих, найбільший за розміром серед усіх сучасних гризунів. Іноді вирощується як одомашнена тварина заради м'яса та шкіри.

Капібара велика
Капібара велика у Ялтинському зоопарку
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Мишоподібні (Rodentia)
Родина: Кавієві (Caviidae)
Рід: Капібара (Hydrochoerus)
Вид:
Капібара велика (H. hydrochaeris)
Біноміальна назва
Hydrochoerus hydrochaeris
Linnaeus, 1766
Ареал капібари великої (зелений) і
малої капібари (червоний)

Опис ред.

Довжина тіла дорослої капібари сягає 1–1,35 м, висота в загривку — 50–60 см. Самці важать 34–63 кг, самки — 36–65,5 кг[1]. Самиці, зазвичай, більші за самців.

 
Череп капібари

Статура важка. Зовні капібара нагадує велетенську морську свинку. Голова велика, масивна, з широкою, тупою мордою. Верхня губа товста. Вуха короткі, округлі. Ніздрі широко розставлені. Очі маленькі, розташовані високо на голові і віднесені трохи назад. Хвіст рудиментарний. Кінцівки досить короткі; передні — 4-палі (третій палець найдовший), задні — 3-палі. Пальці сполучені невеликими плавальними перетинками і забезпечені короткими сильними кігтями. Тіло вкрите довгим (30–120 мм) жорстким волоссям; підшерсток відсутній. Забарвлення верхньої сторони тіла від рудувато-бурого або сіруватого, черева, як правило, жовтувато-буре. Молодняк забарвлений світліше. У статевозрілих самців на верхній частині морди розташована ділянка шкіри з численними крупними сальними залозами. У самок 6 пар черевних сосків.

Череп масивний, з широкими і сильними виличними дугами. Зубів 20. Щокові зуби без коріння, ростуть протягом всього життя тварини. Різці широкі, мають подовжню борозенку на зовнішній поверхні[1]. Мала і велика гомілкові кістки частково зростаються між собою. Ключиці немає.

Хромосом у диплоїдному наборі 66.

Назва ред.

Назва тварини бере початок від слова ka'apiûara, що мертвою мовою тупі (спорідненій мові індіанців гуарані) буквально означає "поїдач тонкої трави" ('kaá (трава) + píi (тонкий) + ú (є) + ara (суфікс, аналогічний українському суфіксу -ач))[2][3]. У найближчій до оригіналу формі capivara вона увійшла до португальської мови і широко вживається в Бразилії. Уже у формі capibara через іспанська слово увійшло в англійську, українську, японську та низку інших мов. В іспаномовних країнах Латинської Америки також у вжитку й інші назви, що походять із мов місцевих індіанців: carpincho (Аргентина, Перу та ін.), chigüiro (Венесуела, Колумбія), jochi (Болівія), ñeque (Колумбія) та ін.).

Наукова назва (як родова, так і видова) Hydrochoerus hydrochaeris перекладається як водяна свиня (дав.-гр. ὕδωρ - вода + χοῖρος - свиня), калька з якої послужила основою як для альтернативного українського найменування цієї тварини - водосвинка, - так і назв її китайською (水豚), угорською (Vízidisznó), ісландською (Flóðsvín) та деякими іншими мовами, а також для варіантів, вживаних в Аргентині ('chancho de agua' і 'puerco de agua').

Поширення ред.

Капібара трапляється на берегах різноманітних водойм в тропічних і помірних частинах Південної Америки на схід від Анд — від Колумбії до Уругваю і північного сходу Аргентини (до 38°17' пд.ш., провінція Буенос-Айрес). Ареал включає басейни річки Ориноко, Амазонки і Ла-Плати. Основними чинниками, що обмежують розповсюдження, є температура повітря і води. У горах капібари зустрічаються до висоти 1 300 м над рівнем моря[1].

В Панамі, північній Колумбії та північно-західній Венесуелі мешкає карликовий родич капібари — мала капібара (Hydrochoerus isthmius), що до 1991 року вважалася її підвидом. За розмірами мала капібара помітно менше звичайної.

У викопному вигляді представники родини капібарових відомі з верхнього Міоцену. Всі види родини були поширені виключно в Південній і Північній Америці[1].

Спосіб життя і харчування ред.

 
Капібара у воді
 
Хімахіма (Milvago chimachima), що стоїть на спині капібари великої

Капібара мешкає переважно на низовинних ділянках на берегах річок і озер, в болотистих місцевостях, в манграх. Часто трапляється в антропогенних ландшафтах, особливо поблизу тваринних господарств. Найбільші популяції спостерігалися в сезонно затоплюваних частинах колумбійських та венесуельських степів Льянос і в бразильському Пантаналі (штат Мату-Гросу). Вона веде напівводний спосіб життя; від води рідко віддаляється більш ніж на 500—1000 м[1]. Її розповсюдження пов'язане з сезонними коливаннями рівня води — під час сезону дощів капібари розсіваються по території, в сухий сезон скупчуються на берегах великих річок та інших постійних водоймищ і часто проходять у пошуках води і поживи значні відстані.

Капібара чудово плаває і пірнає; високе розташування на голові очей, вух і ніздрів дозволяє їй при плаванні тримати їх над водою. Зазвичай активна вранці й увечері, рідше вночі. Годується переважно увечері. У місцях, де її часто непокоять, переходить до нічного способу життя. Під час денної спеки відпочиває в неглибоких укриттях, на мілководді або затінених ділянках неподалік від води; приймає грязьові ванни. Нір і кубел не будує, лігво влаштовує прямо на землі.

Вже ранні автори описували в раціоні капібари різні прибережні і водні рослини, кору дерев і деякі злаки[4]. Повідомлення Бюффона[5] і Гумбольдта[6] про те, що капібари поїдають рибу, пізніше не підтвердилися. Вони переважно вибирають рослини з високим вмістом білка. Судячи за залишками, що виявляються в посліді, у венесуельських льянос капібари віддають перевагу напівводним рослинам видів Reimarochloa acuta, Hymenachne amplexicaulis і леерсія (Leersia hexandra), у вологих саванах харчуються просом. У сухий сезон активно поїдає однорічну траву Paratheria prostrata і такі посухостійкі рослини, як аксонопус і Sporobolus indicus. В кінці дощового сезону до 16 % раціону складає осока. Повідомлялося, що в Уругваї капібари поїдають росичку, свинорой і кислицю (Oxalis)[1]. Через звичку годуватися на полях зернових, цукрової тростини та баштанних культур капібара місцями розглядається як шкідник сільського господарства. У сухий сезон може складати харчову конкуренцію худобі.

Капібара — напівводна тварина, що при небезпеці ховається у воді, пірнаючи або ховаючись серед водної рослинності та виставивши на поверхню тільки ніздрі. Відпочивати, проте, вона воліє на землі.

У природі капібари живуть 9–10 років, в неволі цей термін досягає 12 років. Капібари легко одомашнюються і приручаються. Місцеве населення у всіх країнах, де мешкає тварина, не тільки вживає її м'ясо в їжу, але й тримають капібар як домашніх тварин.

Соціальна структура і розмноження ред.

 
Капібари на річці Тіете, Бразилія

Капібари — соціальні тварини, що живуть групами з 10–20 особин. Групи складаються з панівного самця, кількох дорослих самок (зі своєю внутрішньою ієрархією), дитинчат і підлеглих самців, що знаходяться на периферії групи. 5–10 % капібар, переважно самців, живуть поодинці. Домінантний самець часто виганяє з групи самців-конкурентів. Чим посушливіша місцевість, тим більші формуються групи; у посуху навколо водойм іноді скупчується до кількох сотень особин. Стадо капібар в середньому займає територію площею близько 10 га[1], велику частину часу, проте, вони проводять на ділянці площею менше 1 га. Ділянка мітиться виділеннями носових і анальних залоз; між постійними мешканцями ділянки і прибульцями часто виникають конфлікти.

Спілкуються ці тварини за допомогою свисту, клацальних і гавкальних звуків, а також запаху виділень нюхової залози, яка розташована у самців на морді. Під час шлюбного сезону самці мітять рослинність, щоб привернути увагу самок.

Капібари здатні розмножуватись цілорічно, хоча спаровування зазвичай відбувається на початку дощового сезону (квітень і травень у Венесуелі; жовтень і листопад у Мату-Гросу (Бразилія). Спаровування відбувається у воді. Вагітність триває близько 150 днів, більшість пологів припадають на вересень — листопад (Венесуела)[1]. Пологи відбуваються на землі, а не в укриттях. Самка приносить 2–8 дитинчат, які народжуються з шерстю, розплющеними очима і зубами, що прорізаються. Новонароджені важать близько 1,5 кг. Всі самки в групі доглядають за новонародженими, які незабаром після народження вже можуть слідувати за матір'ю і харчуватися травою. Годування молоком триває до 3–4 місяців. У рік за сприятливих умов буває до 2–3 послідів, але переважно самка приносить тільки один приплід на рік.

Статевозрілими капібари стають у віці 15–18 місяців, досягнувши ваги 30–40 кг.

Збереження та взаємодія з людиною ред.

Капібари не вважаються видом, що перебуває під загрозою зникнення; їхня популяція стабільна на більшій частині їхнього південноамериканського ареалу, хоча в деяких районах полювання зменшило їхню чисельність. На капібар полюють заради їхнього м'яса та шкурок у деяких районах, а в інших випадках їх вбивають люди, які розглядають їхній випас як конкуренцію для худоби. У деяких районах їх розводять на фермах, що забезпечує захист водно-болотних біотопів. Їх виживанню сприяє здатність до швидкого розмноження.

Капібари добре пристосувалися до урбанізації в Південній Америці. Їх можна знайти в багатьох районах у зоопарках і парках, і вони можуть прожити 12 років у неволі, що більш ніж удвічі перевищує тривалість їхнього життя в дикій природі. Капібари слухняні і зазвичай дозволяють людям гладити і годувати їх з рук, але фізичний контакт зазвичай не рекомендується, оскільки їхні кліщи можуть бути переносниками Скелястої гірської плямистої лихоманки.[7] Європейська асоціація зоопарків та акваріумів попросила Парк Друзіллас в Альфрістон, Сассекс, Англія, вести племінну книгу капібар для моніторингу популяцій у неволі у Європі. Книга містить інформацію про всі народження, смерті та переміщення капібар, а також про те, як вони пов'язані між собою.[8]

У Південній Америці капібар розводять заради м'яса та шкур. М'ясо вважається непридатним для вживання в їжу в деяких районах, в той час як в інших районах воно вважається важливим джерелом білка. У деяких частинах Південної Америки, особливо у Венесуелі, м'ясо капібари популярне під час Великого посту і у Страсний тиждень, оскільки католицька церква раніше видала спеціальний дозвіл на його вживання, в той час як інші види м'яса загалом заборонені. Після кількох спроб була отримана Папська булла 1784 року, яка дозволила споживання капібари під час Великого посту.[9] У Венесуелі поширена думка, що споживання капібар є винятково заняттям сільського населення.[10]

Хоча в деяких штатах це незаконно,[11] капібар іноді утримують як домашніх тварин у Сполучених Штатах. [12] Утримання капібар є незаконним в наступних штатах Аляска, Каліфорнія, Колорадо, Коннектикут, Джорджія, Іллінойс, Массачусетс, Нью-Йорк , Орегон і Вермонт.[13] У Японії, за прикладом Зоопарку Ідзу Шаботен у 1982 році,[14] численні заклади або зоопарки в Японії, які вирощують капібар, запровадили практику, коли взимку вони відпочивають в онсені. Японці розглядають їх як атракціон.[14] Капібари стали популярними в Японії завдяки популярному мультиплікаційному персонажу Kapibara-san.[15]

У серпні 2021 року аргентинські та міжнародні ЗМІ повідомили, що капібари створюють серйозні проблеми для мешканців Нордельта, заможного котеджного містечка на північ від Буенос-Айрес, побудованого на водно-болотних угіддях. Це надихнуло користувачів соціальних мереж жартома прийняти капібару як символ класової боротьби і комунізму[16][17]

Стан популяції ред.

Основними природними ворогами капібари є анаконди і каймани у воді та ягуари на суходолі. На дитинчат капібар полюють хижі птахи, такі як гриф-урубу (Coragyps atratus), і здичавіли собаки[1].

Капібара не належить до видів, що знаходяться під загрозою та охороняються. Сільськогосподарське освоєння земель і створення пасовищ часто йде капібарам на користь, забезпечуючи їх кормом і водою під час посух[18]. Як наслідок, кількість капібар в районі пасовищ може бути вище, ніж на неосвоєних ділянках. Найбільша щільність популяцій оцінюється в 2–3,5 особи/га[1].

Капібар в напівдикому стані розводять на спеціальних фермах для отримання м'яса і шкіряних виробів; їх також використовують як джерело жиру для потреб фармацевтики. М'ясо капібар смаком і зовнішнім виглядом нагадує свинину.

Встановлено, що капібари є природними резервуарами плямистої лихоманки Скелястих Гір у штатах Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро і Мінас-Жерайс (Бразилія). Хвороба передається людям через іксодового кліща, що паразитує у тому числі і на капібарах, які заходять в населені райони, на пасовища тощо[19].

Посилання ред.

  1. ↑ а б в г д е ж и к л Mones, A. and Ojasti, J. 1986. Hydrochoerus hydrochaeris [Архівовано 22 червня 2010 у Wayback Machine.]. Mammalian Species No. 264: 1–7. Published by The American Society of Mammalogists.
  2. ↑ {Ferreira, A. B. H. Novo Dicionário da Língua Portuguesa. — 2. — Ріо-де-Жанейро : Nova Fronteira, 1986. — P. 344.
  3. ↑ http://www.yourdictionary.com/capybara [Архівовано 2017-06-15 у Wayback Machine.] Your dictionary
  4. ↑ Burmeister, H. 1854. Systematische Uebersicht der Thiere Brasiliens, welche wahrend einer Reise durch die Provinzen von Rio de Janeiro und Minas Geraes gesammelt und beo-bachtet wurden. G. Reimer, Berlin, 1:1–343.
  5. ↑ Buffon, G. L. M. 1764. Histoire naturelle, generate et particuliere, avec la description du Cabinet du Roi. Imp. Royale, Paris, 12:1–451.
  6. ↑ Humboldt, A. von. 1819. Voyage aux regions equinoxiales du Nouveau Continent fait en 1799, 1800, 1801, 1802, 1803 et 1804, par Al. de Humboldt et A. Bompland. 1. Relation historique, N. Maze, Paris, 2:1–722.
  7. ↑ Febre maculosa: "Os médicos no Brasil não conhecem a doença [Плямиста лихоманка Скелястих гір: Бразильські лікарі не знають про хворобу] (порт.). drauziovarella.com.br. 12 квітня 2011. Процитовано 13 серпня 2015.
  8. ↑ Збереження в парку Друсіллас. Drusillas.co.uk. Процитовано 27 травня 2013.
  9. ↑ López de Ceballos, Eduardo (1974 р.). Fauna de Venezuela y su conservación. Венесуела: Editorial Arte.
  10. ↑ Romero, Simon (21 березня 2007). У Венесуелі гризуни можуть бути делікатесом. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 27 квітня 2021.
  11. ↑ Capybaras as Pets. capybarafacts.com. Процитовано 23 жовтня 2014.
  12. ↑ Перес, Ларрі (2012). Змія в траві: вторгнення в Еверглейдс (вид. 1st). Сарасота, Флорида. штат Флорида: Pineapple Press. с. 89. ISBN 978-1-56164-513-8.
  13. ↑ Pet Capybara Legal States 2023. Процитовано 11 лютого 2023.
  14. ↑ а б Тваринний парк Ідзу Шаботен (Іто) - 2018 Все, що потрібно знати перед поїздкою (з фотографіями) - TripAdvisor. www.tripadvisor.com.
  15. ↑ Капібари великі в Японії.
  16. ↑ Капібари. Знай свій мем. липень 2021.
  17. ↑ Goñi, Uki (22 серпня 2021). Атака гігантських гризунів чи класова війна? Багатії Аргентини розлючені новими сусідами. TheGuardian.com.
  18. ↑ Ojasti, J., and G. Medina-Padilla. 1972. The management of capybara in Venezuela. Trans. N. Amer. Wildl. Nat. Res. Conf., 37:268–277.
  19. ↑ Rodrigo N. Angerami, Mariângela R. Resende, Adriana F.C. Feltrin, Gizelda Katz, Elvira M. Nascimento, Raquel S.B. Stucchi, Luiz J. Silva. 2006. Brazilian Spotted Fever: A Case Series from an Endemic Area in Southeastern Brazil. Epidemiological Aspects. Annals of the New York Academy of Sciences 1078 (1), 170—172. Absract[недоступне посилання з квітня 2019]

Див. також ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Капібара велика

Посилання ред.


  Це незавершена стаття з теріології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Капібара_велика&oldid=42335589