Капібара велика
Капіба́ра, капіба́ра вели́ка або водосви́нка звичайна (Hydrochoeris hydrochaeris) — напівводний травоїдний гризун родини кавієвих, найбільший за розміром серед усіх сучасних гризунів. Цей вид живе в Південній Америці від низовини Оріноко до затоки Ріо-де-ла-Плата, в саванах і густих лісах, біля водойм. Іноді вирощується як одомашнена тварина заради м'яса та шкіри. Це дуже соціальний вид, живе групами до 100 особин. На капібару полюють заради м'яса та шкіри, а також заради жиру з товстої жирної шкіри.
Капібара велика | |
---|---|
![]() | |
Капібара велика в Петрополісі, Ріо-де-Жанейро, Бразилія | |
Біологічна класифікація | |
Царство: | Тварини (Animalia) |
Тип: | Хордові (Chordata) |
Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
Клас: | Ссавці (Mammalia) |
Ряд: | Мишоподібні (Rodentia) |
Родина: | Кавієві (Caviidae) |
Рід: | Капібара (Hydrochoerus) |
Вид: | Капібара велика (H. hydrochaeris)
|
Біноміальна назва | |
Hydrochoerus hydrochaeris Linnaeus, 1766
| |
![]() | |
Ареал капібари великої |
Назва
ред.Назва тварини бере початок від слова ka'apiûara, що мертвою мовою тупі (спорідненій мові індіанців гуарані) буквально означає «поїдач тонкої трави» ('kaá («трава») + píi («тонкий») + ú («є») + ara (суфікс, аналогічний українському суфіксу -ач))[1][2]. У найближчій до оригіналу формі capivara вона увійшла до португальської мови й широко вживається в Бразилії. Уже у формі capibara через іспанську слово увійшло в англійську, українську, японську та низку інших мов. В іспаномовних країнах Латинської Америки також у вжитку й інші назви, які походять із мов місцевих індіанців: carpincho (Аргентина, Перу та ін.), chigüiro (Венесуела, Колумбія), jochi (Болівія), ñeque (Колумбія) та ін.).
Наукова назва (як родова, так і видова) Hydrochoerus hydrochaeris перекладається як водяна свиня (дав.-гр. ὕδωρ — «вода» + χοῖρος — «свиня»), калька з якої послужила основою як для альтернативного українського найменування цієї тварини — «водосвинка», — так і назв її китайською (水豚), угорською (Vízidisznó), ісландською (Flóðsvín) та деякими іншими мовами, а також для варіантів, вживаних в Аргентині («chancho de agua» і «puerco de agua»)
Опис
ред.Довжина тіла дорослої капібари сягає 1—1,35 м, висота в загривку — 50—60 см. Самці важать 34—63 кг, самиці — 36—65,5 кг[3]. Самиці, зазвичай, більші за самців. Статура важка. Зовні капібара нагадує велетенську морську свинку. Голова велика, масивна, з широкою, тупою мордою. Верхня губа товста. Вуха короткі, палі (третій палець найдовший), задні — трипалі. Пальці сполучені невеликими плавальними перетинками й забезпечені короткими сильними кігтями. Тіло вкрите довгим (30—120 мм) жорстким волоссям; підшерсток відсутній. Забарвлення верхньої сторони тіла від рудувато-бурого або сіруватого, черева, як правило, жовтувато-буре. Молодняк забарвлений світліше. У статевозрілих самців на верхній частині морди розташована ділянка шкіри з численними крупними сальними залозами. У самиць 6 пар черевних сосків.
Череп масивний, з широкими та сильними виличними дугами. Зубів 20. Різці широкі, мають подовжню борозенку на зовнішній поверхні[3]. Як і в інших гризунів, у капібари вони постійно ростуть, щоб компенсувати постійне зношування через поїдання трави[4]. Щокові зуби без коріння, ростуть протягом всього життя тварини[5]. Мала і велика гомілкові кістки частково зростаються між собою. Ключиці немає.
Хромосом у диплоїдному наборі 66.
Поширення
ред.Капібара мешкає на берегах різноманітних водойм у тропічних і помірних частинах Південної Америки на схід від Анд — від Колумбії до Уругваю і північного сходу Аргентини (до 38°17' пд. ш., провінція Буенос-Айрес). Ареал включає басейни річки Ориноко, Амазонки і Ла-Плати. Основними чинниками, які обмежують розповсюдження, є температура повітря і води. У горах капібари зустрічаються до висоти 1300 м над рівнем моря[3].
У Панамі, північній Колумбії та північно-західній Венесуелі мешкає карликовий родич капібари — мала капібара (Hydrochoerus isthmius), що до 1991 року вважалася її підвидом. За розмірами мала капібара помітно менше звичайної.
У викопному вигляді представники родини капібарових відомі з верхнього міоцену. Всі види родини були поширені виключно в Південній і Північній Америці[3].
Спосіб життя і харчування
ред.Капібара мешкає переважно на низовинних ділянках на берегах річок і озер, в болотистих місцевостях, в манграх. Часто буває в антропогенних ландшафтах, особливо поблизу тваринних господарств. Найбільші популяції спостерігалися в сезонно затоплюваних частинах колумбійських та венесуельських степів Льянос і в бразильському Пантаналі (штат Мату-Гросу). Вона веде напівводний спосіб життя; від води рідко віддаляється більш ніж на 500—1000 м[3]. Її розповсюдження пов'язане із сезонними коливаннями рівня води — під час сезону дощів капібари розбігаються по території, в сухий сезон скупчуються на берегах великих річок та інших постійних водоймищ і часто проходять у пошуках води й поживи значні відстані.
Капібара чудово плаває і пірнає; високе розташування на голові очей, вух і ніздрів дозволяє їй при плаванні тримати їх над водою. Зазвичай активна вранці й увечері, рідше вночі. Годується переважно увечері. У місцях, де її часто непокоять, переходить до нічного способу життя. Під час денної спеки відпочиває в неглибоких укриттях, на мілководді або затінених ділянках неподалік від води; приймає грязьові ванни. Нір і кубел не будує, лігво влаштовує прямо на землі.
Вже ранні автори описували в раціоні капібари різні прибережні та водні рослини, кору дерев і деякі злаки[6]. Повідомлення Жоржа Бюффона[7] і Александера Гумбольдта[8] про те, що капібари поїдають рибу, пізніше не підтвердилися. Вони переважно вибирають рослини з високим вмістом білка. Судячи за залишками, які виявляються в посліді, у венесуельських льянос капібари віддають перевагу напівводним рослинам видів Reimarochloa acuta, Hymenachne amplexicaulis і леерсія (Leersia hexandra), у вологих саванах харчуються просом. У сухий сезон активно поїдає однорічну траву Paratheria prostrata і такі посухостійкі рослини, як аксонопус і Sporobolus indicus. Наприкінці дощового сезону до 16 % раціону займає осока. Повідомлялося, що в Уругваї капібари поїдають росичку, свинорой і квасеницю (Oxalis)[3]. Через звичку годуватися на полях зернових, цукрової тростини та баштанних культур капібара місцями розглядається як шкідник сільського господарства. У сухий сезон може становити харчову конкуренцію худобі. Доросла капібара може з'їдати до 3,6 кг трави на день[9].
Капібара — напівводна тварина, яка при небезпеці ховається у воді, пірнаючи або ховаючись серед водної рослинності та виставивши на поверхню тільки ніздрі. Відпочивати, проте, вона воліє на землі. Капібара може залишатися під водою до п'яти хвилин[10].
Капібари живуть 9—12 років[11], але в дикій природі вони зазвичай не живуть довше чотирьох років[12][4]. Капібари легко одомашнюються і приручаються. Капібара не має здатності синтезувати вітамін С, тому капібарам, які живуть не в природі, треба його давати, щоб запобігти захворюванню ясен — цинги[13]. Місцеве населення у всіх країнах, де мешкає тварина, не тільки вживає її м'ясо в їжу, але й тримає капібар як домашніх тварин.
Соціальна структура і розмноження
ред.Капібари — соціальні тварини, які живуть групами з 10—20 особин. Групи складаються з панівного самця, кількох дорослих самиць (зі своєю внутрішньою ієрархією), дитинчат і підлеглих самців, які знаходяться на периферії групи. 5—10 % капібар, переважно самців, живуть поодинці. Домінантний самець часто виганяє з групи самців-конкурентів. Чим посушливіша місцевість, тим більші формуються групи; у посуху навколо водойм іноді скупчується до кількох сотень особин. Стадо капібар у середньому займає територію площею близько 10 га[3], велику частину часу, проте, вони проводять на ділянці площею менше 1 га. Ділянка мітиться виділеннями носових і анальних залоз; між постійними мешканцями ділянки й прибульцями часто виникають конфлікти.
Спілкуються ці тварини за допомогою свисту, клацальних і гавкальних звуків, а також запаху виділень нюхової залози, яка розташована у самців на морді. Під час шлюбного сезону самці мітять рослинність, щоб привернути увагу самок.
Капібари здатні розмножуватись цілорічно, хоча спаровування зазвичай відбувається на початку дощового сезону (квітень і травень у Венесуелі; жовтень і листопад у Мату-Гросу (Бразилія). Спаровування відбувається у воді[9]. Вагітність триває близько 150 днів, більшість пологів припадають на вересень — листопад (Венесуела)[3]. Пологи відбуваються на землі, а не в укриттях. Самиця приносить 2—8 дитинчат, які народжуються з шерстю, розплющеними очима і зубами, які прорізаються. Новонароджені важать близько 1,5 кг. Всі самки в групі доглядають за новонародженими, які незабаром після народження вже можуть слідувати за матір'ю і харчуватися травою. Годування молоком триває до 3—4 місяців. Дитинчата годуються будь-якою самицею з групи, що неприпустимо для багатьох інших груп тварин[9]. У рік за сприятливих умов буває до 2—3 послідів, але переважно самка приносить тільки один приплід на рік.
Статевозрілими капібари стають у віці 15—18 місяців, досягнувши ваги 30—40 кг.
Збереження та взаємодія з людиною
ред.Капібари не вважаються видом, який перебуває під загрозою зникнення; їхня популяція стабільна на більшій частині їхнього південноамериканського ареалу, хоча в деяких районах полювання зменшило їхню чисельність. На капібар полюють заради їхнього м'яса та шкурок у деяких районах, а в інших випадках їх вбивають люди, які розглядають їхній випас як конкуренцію для худоби. У деяких районах їх розводять на фермах, що забезпечує захист водно-болотних біотопів. Їх виживанню сприяє здатність до швидкого розмноження.
Капібари добре пристосувалися до урбанізації в Південній Америці. Їх можна знайти в багатьох районах у зоопарках і парках, і вони можуть прожити до 12 років у неволі, що більш ніж удвічі перевищує тривалість їхнього життя в дикій природі[14]. Капібари слухняні й зазвичай дозволяють людям гладити й годувати їх з рук, але фізичний контакт не рекомендується, оскільки їхні кліщі можуть бути переносниками плямисто гарячки Скелястих гір.[15] Європейська асоціація зоопарків та акваріумів попросила Парк Друзіллас в Альфрістон, Сассекс, Англія, вести племінну книгу капібар для моніторингу популяцій у неволі у Європі. Книга містить інформацію про всі народження, смерті та переміщення капібар, а також про те, як вони пов'язані між собою[16].
У Південній Америці капібар розводять заради м'яса та шкур. М'ясо вважається непридатним для вживання в їжу в деяких районах, в той час як в інших районах воно вважається важливим джерелом білка. У деяких частинах Південної Америки, особливо у Венесуелі, м'ясо капібари популярне під час Великого посту і у Страсний тиждень, оскільки католицька церква раніше видала спеціальний дозвіл на його вживання, в той час як інші види м'яса загалом заборонені. Після кількох спроб була отримана Папська булла 1784 року, яка дозволила споживання капібари під час Великого посту.[17] У Венесуелі поширена думка, що споживання капібар є винятково заняттям сільського населення[18].
Хоча в деяких штатах це незаконно[19], капібар іноді утримують як домашніх тварин у Сполучених Штатах Америки[20]. Утримання капібар є незаконним в наступних штатах Аляска, Каліфорнія, Колорадо, Коннектикут, Джорджія, Іллінойс, Массачусетс, Нью-Йорк, Орегон і Вермонт[21].
Стан популяції
ред.Основними природними ворогами капібари є анаконди і каймани у воді та ягуари на суходолі[9]. На дитинчат капібар полюють хижі птахи, такі як гриф-урубу (Coragyps atratus), і здичавілі собаки[3].
Капібара не належить до видів, які знаходяться під загрозою та охороняються. Сільськогосподарське освоєння земель і створення пасовищ часто йде капібарам на користь, забезпечуючи їх кормом і водою під час посух[22][9]. Як наслідок, кількість капібар у районі пасовищ може бути вище, ніж на неосвоєних ділянках. Найбільша щільність популяцій оцінюється у 2—3,5 особи/га[3].
Капібар у напівдикому стані розводять на спеціальних фермах для отримання м'яса і шкіряних виробів[9]; їх також використовують як джерело жиру для потреб фармацевтики. М'ясо капібар смаком і зовнішнім виглядом нагадує свинину.
Встановлено, що капібари є природними резервуарами плямистої гарячки Скелястих Гір у штатах Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро і Мінас-Жерайс (Бразилія). Хвороба передається людям через іксодового кліща, який паразитує у тому числі й на капібарах, які заходять в населені райони, на пасовища тощо[23].
Капібари у культурі
ред.У 1982 році в зоопарку Ідзу-Сяботен[24] в Іто, Сідзуока, Японія, працівник, який чистив вольєр капібар струменем гарячої води, помітив, що тварини туляться одна до одної в теплій калюжі. Узимку шкіра капібар стає грубою і сухою. Дикі капібари живуть у жаркому вологому кліматі, і багато часу проводять під водою. Купання в гарячих джерелах благотворно впливає на їхню шкіру у холодні зими[25]. З наступної зими співробітники заготовляли для капібар ванну з юзу[26]. Відтоді інші зоопарки Японії запозичили цю методику. Починаючи з 2020 року, відео з капібарами у гарячих джерелах активно поширюються в Інтернеті в соціальних мережах, таких як Twitter і YouTube, і набирають мільйони переглядів[27]. Капібари вплинули на створення аніме-персонажа, на ім'я Kapibara-san, м'яких іграшок та лінійки інших заходів мерчендайзингу[28].
У серпні 2021 року аргентинські та міжнародні ЗМІ повідомили, що капібари створюють серйозні проблеми для мешканців Нордельта, заможного котеджного містечка на північ від Буенос-Айреса, побудованого на водно-болотних угіддях. Це надихнуло користувачів соціальних мереж жартома прийняти капібару як символ класової боротьби і комунізму[29][30]. Поширення мемів з капібарами пов'язують з піснею «After Party» американського репера Дона Толівера, яку він випустив у 2020 році[31].
У 2024 році в Сент-Огастіні, штат Флорида, відкрилося кафе «Capybara», яке дозволяє відвідувачам контактувати з гризунами та чухати їм голови[32].
Див. також
ред.- Josephoartigasia — викопний представник пакаранових, відомий як найбільший гризун, що коли-небудь існував.
- Капібара мала
Примітки
ред.- ↑ Ferreira, A. B. H. Novo Dicionário da Língua Portuguesa. — друге. — Ріо-де-Жанейро : Nova Fronteira, 1986. — P. 344.
- ↑ http://www.yourdictionary.com/capybara [Архівовано 2017-06-15 у Wayback Machine.] Your dictionary
- ↑ а б в г д е ж и к л Mones, A. and Ojasti, J. 1986. Hydrochoerus hydrochaeris [Архівовано 22 червня 2010 у Wayback Machine.]. Mammalian Species No. 264: 1–7. Published by The American Society of Mammalogists.
- ↑ а б Capybara. web.archive.org. 18 вересня 2007. Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ BARRETO, GUILLERMO R.; HERRERA, EMILIO A. (1998-01). Foraging patterns of capybaras in a seasonally flooded savanna of Venezuela. Journal of Tropical Ecology. 14 (1): 87—98. doi:10.1017/s0266467498000078. ISSN 0266-4674.
- ↑ Burmeister, H. 1854. Systematische Uebersicht der Thiere Brasiliens, welche wahrend einer Reise durch die Provinzen von Rio de Janeiro und Minas Geraes gesammelt und beo-bachtet wurden. G. Reimer, Berlin, 1:1–343.
- ↑ Buffon, G. L. M. 1764. Histoire naturelle, generate et particuliere, avec la description du Cabinet du Roi. Imp. Royale, Paris, 12:1–451.
- ↑ Humboldt, A. von. 1819. Voyage aux regions equinoxiales du Nouveau Continent fait en 1799, 1800, 1801, 1802, 1803 et 1804, par Al. de Humboldt et A. Bompland. 1. Relation historique, N. Maze, Paris, 2:1–722.
- ↑ а б в г д е Capybara, the master of the grasses: pest or prey – Sounds and Colours. soundsandcolours.com (англ.). 23 січня 2011. Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ Capybara Facts - National Zoo – FONZ. web-archive-org.translate.goog. 30 вересня 2005. Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ Burton, Maurice; Burton, Robert (2002). International wildlife encyclopedia (вид. 3rd ed). New York: Marshall Cavendish. ISBN 978-0-7614-7266-7.
- ↑ Capybara. web.archive.org. 18 вересня 2007. Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ Cueto, Gerardo Ruben; Allekotte, Roman; Kravetz, Fernando Osvaldo (2000-01). SCURVY IN CAPYBARAS BRED IN CAPTIVITY IN ARGENTINE. Journal of Wildlife Diseases. 36 (1): 97—101. doi:10.7589/0090-3558-36.1.97. ISSN 0090-3558.
- ↑ Why are capybaras taking over social media?. euronews (англ.). 12 квітня 2023. Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ Febre maculosa: "Os médicos no Brasil não conhecem a doença [Плямиста гарячка Скелястих гір: Бразильські лікарі не знають про хворобу] (порт.). drauziovarella.com.br. 12 квітня 2011. Процитовано 13 серпня 2015.
- ↑ Збереження в парку Друсіллас. Drusillas.co.uk. Процитовано 27 травня 2013.
- ↑ López de Ceballos, Eduardo (1974). Fauna de Venezuela y su conservación. Венесуела: Editorial Arte.
- ↑ Romero, Simon (21 березня 2007). У Венесуелі гризуни можуть бути делікатесом. The New York Times (англ.). ISSN 0362-4331. Процитовано 27 квітня 2021.
- ↑ Capybaras as Pets. capybarafacts.com. Процитовано 23 жовтня 2014.
- ↑ Перес, Ларрі (2012). Змія в траві: вторгнення в Еверглейдс (вид. 1st). Сарасота, Флорида. штат Флорида: Pineapple Press. с. 89. ISBN 978-1-56164-513-8.
- ↑ Pet Capybara Legal States 2023. Процитовано 11 лютого 2023.
- ↑ Ojasti, J., and G. Medina-Padilla. 1972. The management of capybara in Venezuela. Trans. N. Amer. Wildl. Nat. Res. Conf., 37:268–277.
- ↑ Angerami, Rodrigo N.; Resende, MariâNgela R.; Feltrin, Adriana F.C.; Katz, Gizelda; Nascimento, Elvira M.; Stucchi, Raquel S.B.; Silva, Luiz J. (2006-10). Brazilian Spotted Fever: A Case Series from an Endemic Area in Southeastern Brazil: Epidemiological Aspects. Annals of the New York Academy of Sciences (англ.). 1078 (1): 170—172. doi:10.1196/annals.1374.030. ISSN 0077-8923.
- ↑ Гаряча ванна й частування: як капібари розслабляються в японському зоопарку. NTD (укр.). 5 лютого 2020. Процитовано 17 квітня 2025.
- ↑ Inaka, Kengo; Kimura, Tohru (2021). Comfortable and dermatological effects of hot spring bathing provide demonstrative insight into improvement in the rough skin of Capybaras. Scientific Reports (англ.). 11 (1). doi:10.1038/s41598-021-03102-4. ISSN 2045-2322. PMC 8654842. PMID 34880369.
- ↑ Murakami, Sakura (4 лютого 2020). Olympics and Year of the Rat give starring role to Japan's capybaras. Reuters (англ.).
- ↑ Watch: Capybaras Enjoying a Warm-Fruit Bath Is Exactly What We Want This Winter. News18 (англ.). Процитовано 17 квітня 2025.
- ↑ Steger, Isabella (19 травня 2017). How the world’s largest rodent became a superstar in Japan. Quartz (англ.).
- ↑ Капібари. Знай свій мем. липень 2021.
- ↑ Goñi, Uki (22 серпня 2021). Attack of the giant rodents or class war? Argentina’s rich riled by new neighbors. The Guardian (англ.). ISSN 0261-3077. Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ Ahmed, Nazeefa (1 серпня 2022). Capybaras are taking over the internet. The Gauntlet (англ.). Процитовано 13 квітня 2025.
- ↑ Schneider, Mike (12 квітня 2025). Giant rodents cuddle with visitors at the Capybara Cafe in Florida. AP News (англ.).