Капричіо, капричо[1], каприс — музична інструментальна віртуозна п'єса в блискучому, ефектному стилі[2].

В епоху класицизму жанр капричіо належав звичайно до інструментальної музики, хоча до середини XVIII століття назва стала використовуватися і для каденцій, особливо складених самими композиторами, — в цьому відношенні важливими прецедентами стали каденції-капричіо П'єтро Локателлі до його 12 скрипкових концертів (1732). Оскільки такі каденції носили віртуозний характер, в епоху романтизму акцент в жанровому позначенні «капричіо» змістився в бік «віртуозної вишуканості» творів, — в цьому сенсі найбільш показові 24 каприса для скрипки соло Нікколо Паганіні.

Капричіо для фортепіано з оркестром Стравінського (1929) — віртуозний концерт. В опері «Каприччіо» Ріхарда Штрауса (1-я пост. 1942) слово використовується в первісному значенні (твір академічної музики, написаний у вільній формі); тема опери — вишукана суперечка на вічну тему змагання музики і поезії.

У літературознавстві капричіо називали твори з елементами одивнення та фантастики.
Одивнення — цілеспрямоване увиразнення письменником художнього образу шляхом використання незвичних асоціацій, що створює свіжий, оновлений погляд на довкілля, руйнує автоматизм світосприйняття[3].

Примітки ред.

  1. капричо // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  2. Каприс // Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — ISBN 966-569-013-2.
  3. Літературознавча енциклопедія

Посилання ред.