Відкрити головне меню

РозташуванняРедагувати

Місто знаходиться в Согдійській області Таджикистана. Розташований в південно-західній частині Ферганської долини, на Великому Ферганському каналі, який проходить по південній околиці міста, за 6 кілометрів від залізничної станції Канібадам. Через долину протікає річка Ісфара.

ІсторіяРедагувати

В історичних документах відзначається що Канібадам є одним з найдавніших міст Центральної Азії, зокрема 3700 років тому одна з гілок Великого Шовкового Шляху 3700 років проходила через Канібадам. Також наукові дослідження поемі Абулкасима Фірдоусі «Шахнаме» свідчить що 3000 років тому місто називалось Канд. Вперше місто згадується в історичних актах 1463 року. Канібадам віддавна славивися своїм мигдалем, про це згадується в поетичній спадщині Хакіма Сузанії Самарканді (помер 1179). Власне від цього походить його назва Конібодом (місто багате миндалем) 1842 рік Бухарський емір Насрулло напав на володіння кокандського хана Мадаліхана, тож запеклі бої відбулись в Канібадамі і стали причиною загибелі багатьох людей. У ІІ половині ХІХ століття царська Росія захопила Середню Азію, тож місто увійшло до складу Росії.

19-20 століттяРедагувати

1899 року було збудовано залізницю між Самаркандом і Ферганою. Тоді ж в Канібадамі були знайдені поклади нафти та вугілля. Була збудована Шурабська вугільна шахта, підприємство з переробки нафти. Також у 1916 році було збудовано бавовноочищувальний завод та маслозавод. Коли в Росії відбулась жовтнева революція в Коканді утворилась Кокандська автономна область яка закликала до боротьби проти комуністичного уряду, а його прихильники навіть зуміли тимчасово оточити червоноармійський гарнізон, однак автономний уряд довго не втримався. Отож 5 травня 1919 року в Канібадамі відбулась конференція комуністичної партії. Хоча автономний Кокандський уряд впав, тим не менше його прихильники зуміли створити рух басмачів, який нараховував 70 тисяч людей та діяв до середини 20-х років ХХ століття. У 1925 році в околицях міста було зафіксовано голод. У результаті національно-територіального поділу 1924 року Канібадам увійшов до складу Ферганської області Узбекистану. 1925 року місто стало районним центром Узбекистану, при цьому в районі переважали таджики. 1931-1932 році було збудовано залізницю Канібадам — Ісфара. У жовтні 1929 року автономна Республіка Таджикистан безпосередньо увійшла до складу СРСР. 11 серпня 1937 р Канібадам отримав статус міста.

ПромисловістьРедагувати

У Канібадамському районі будується нафтопереробний завод — ці роботи проводять китайці. Проектна потужність підприємства дозволяє переробити 1,2 млн тон нафти протягом року. [1] Також тут є бавовнообробні заводи та підприємства з переробки сільськогосподарської продукції У місті розвинуті народно-художні промисли.

НаселенняРедагувати

У 1917 році в Канібадамі було 30 тисяч мешканців. У 2003 році населення складало 47 тисяч. 2010 р — 45000. Станом на 2013 рік — 48 тисяч.

ОсвітаРедагувати

До 1917 року в Канібадамі функціонувало 6 медресе та 105 мечетей, які займались освітою учнів. У 1905 році була відкрита російсько-туземна школа. 1931 році відкрився педагогічний технікум (нині педучилище). Зараз у місті працює медучилище, технікум, 3 професійно-технічних училища. У місті є ліцей. У місті є 53 загальноосвітні школи в яких навчається понад 36 тисяч учнів.

КультураРедагувати

У місті є драматичний театр, музей.

ЛітератураРедагувати

Канібадам пишається рядом письменників і поетів, які залишили помітний слід в історії літератури. Зокрема таким був Мавлон Таїбі який займався також науковою діяльністю, брав участь у нарадах з ханом. Також в історичних літературних пам'ятках вказуються імена Мавлоно Кушкакі та Шарофіддіна Пандждехі, які народились в ХІІ столітті у Канібадамі. Серед письменників, які взяли псевдонім «Ферганець» були корінні канібаддамці, як шейх Бобо Табіббі Ферганец, який писав вірші про кохання. У ХІХ — початку ХХ століття тут жили і творили Мулло Шокірі Канібадамець, Ешоні Гарібії Канібадамець, Гурбат Максум та інші. У цей період літературні твори у місті творились на таджицькій та узбецькій мовах. У 40-х роках прославились літератори Абдужаббор Каххорі та Ходжі Содик. [2]

АрхітектураРедагувати

Збереглися 2 медресе: Мир-Раджаб-Додхо (ХVI ст) і Оім (XVII ст.), мечеті, мавзолей Лангарі-Бобо. [3]


ПриміткиРедагувати

  1. Архівована копія. Архів оригіналу за 18 березень 2014. Процитовано 17 березень 2014. 
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 17 березень 2014. Процитовано 17 березень 2014. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 16 березень 2014. Процитовано 17 березень 2014.