Відкрити головне меню

Кам'яне́село в Україні, в Савранському районі Одеської області. Населення становить 1425 осіб.

село Кам'яне
Країна Україна Україна
Область Одеська область
Район/міськрада Савранський район
Рада/громада Кам'янська сільська рада
Код КОАТУУ 5124381301
Облікова картка Кам'яне (Савранський район) 
Основні дані
Засноване 1798
Населення 1425
Площа 5,24 км²
Густота населення 271,95 осіб/км²
Поштовий індекс 66210
Телефонний код +380 4865
Географічні дані
Географічні координати 48°11′16″ пн. ш. 29°55′52″ сх. д. / 48.18778° пн. ш. 29.93111° сх. д. / 48.18778; 29.93111Координати: 48°11′16″ пн. ш. 29°55′52″ сх. д. / 48.18778° пн. ш. 29.93111° сх. д. / 48.18778; 29.93111
Середня висота
над рівнем моря
121 м
Водойми Яланець
Місцева влада
Адреса ради 66210, Одеська обл.,
Савранський р-н,
с. Кам’яне,
вул. Патріотична, 88,
тел. 3-71-32
Карта
Кам'яне. Карта розташування: Україна
Кам'яне
Кам'яне
Кам'яне. Карта розташування: Одеська область
Кам'яне
Кам'яне
Мапа

Зміст

ІсторіяРедагувати

Поблизу села археологами знайдено два кургани скіфських часів (V-II століття до н.е.) [1]

Село Кам'яне розташоване за 11 км на північний захід від районного центру смт Саврань в низовинній місцевості, біля річок Яланець та Південний Буг.

Село межує на півдні з землями села Концеба, на півночі землі села омиває р. Південний Буг, яка є природним кордоном із смт Завалля Кіровоградської області, на сході Кам'яне межує із землями села Осички, на заході - із землями села Бандурово Гайворонського району Кіровоградської області.

Через все село протікає річка Яланець, яка поділяє село на дві частини.

На річці є млин та водоспад. Є в селі над річкою – «Скала», дамба та кам'яні брили (поруч з селом знаходяться Бандурівські ставки). Для позначення тієї чи іншої території жителі села Кам'яне користуються такими своєрідними назвами, як «Долина», «Кургани», «На Скалі», «Середмістя», «Каркаси».

За селом є глиняний кар’єр. Ще в XIX ст.. цей кар’єр мав велике значення для регіону, оскільки місцеві жителі не тільки самі користувались рудою глиною, а й продавали її, розвозячи на підводах по сусідніх селах.

Археологічні дані свідчать, що територія сучасного села Кам’яне була заселена з давніх часів. В 1974 році було виявлено пізньопалеолітичні пункти, на яких зібрано крем'яні вироби. Ця неолітична пам’ятка відноситься до Буго-Дністровської культури і датується кінцем VI-V тис. до раннього етапу трипільської культури. Крім того в с. Кам'яне було знайдено римську монету денарій вагою 3.00 гр., чеканки 202 р. н. е. На початку XIX ст. біля дороги, яка веде в с. Кам’яне, знаходились чотири кургани. Один із них невідомо коли і ким був розритий.
Одеські археологи у середині 2010-х рр. виявили залишки будівлі, датованої 5-м тисячоліттям до н. е.[2][3][4]

Річка Яланець, яка протікає через село Кам’яне, також давня. Тому що, як пише польський історик М. Балинський, битва з татарами у 1489 році відбулась на р. Савранці та на прилеглих до неї Яланецьких болотах.

У XVIII ст. село належало князям Любомирським.

У 1767 році в с.Камєновате була побудована Хресто-Воздвиженська церква.

Після того, як Правобережна Україна ввійшла до складу Росії, село Камєновате, в складі маєтку, було подароване Павлом I фельдмаршалу графу І.П. Салтикову.

У селі був панський фільварок, до складу якого входили: новий панський маєток, побудований у 1800 році, старий панський будинок, за будинком – хлів, дві нові конюшні, погріб, новий шпіклер, стодола нова, ще з одним спікером, для худоби – обора, хліви, для зимівлі бджіл – теплик, каплиця, корчма стара та старий погріб.

У 1798 році с.Камєновате було в заставній посесії у шляхтича Ігнатовського, яка була оцінена в 18481 карбованців сріблом.

На початку XIX. село було велике, поділялось на дві частини і мало дві церкви: Хресто-Воздвиженську та Свято-Троїцьку.

У 1839 році село перейшло до розряду військових поселень. Під час розташування військових підрозділів в селі було збудовано кам’яний манеж, дерев’яні стайню та караульню, будинки для поселян.

У 1843 році Свято-Троїцьку церкву було розібрано. На місці святого престолу було встановлено Святий Хрест, витесаний з каменю, та побудовано часовню. Із того часу в селі був тільки один прихід з Хресто-Воздвиженською церквою.

У 1865 році після ліквідації військових поселень село Камєновате передано в розпорядження Міністерства державного майна. З 1870 по 1872 рік в селі проводилась повірочна люстрація. На той час землі державного села Камєновате межували: на півночі – з землями Камєноватського та Бандуровського викупних наділів поміщиків Радомського та Голчана, а також із землями парафії Камєноватської православної церкви, на заході – із землями Гайсинського повіту та з землями селянина с. Осички Храновського Антона, на півдні – із землями сіл Концеба, Байбузівка, Ляхового та землею парафії Байбузівської православної церкви, на сході – з державною лісною дачею Книшенською. На сільських зборах було вибрано найкращих господарів для проведення класифікацій земель: Філімона Мороза, Прохора Лозовського, Конона Паламарчука, Платона Салюка, Ісаака Татаріна, Якова Паламарчука, Семена Салюка, Євтихія Комина, Федора Пустовойта, Вокулу Азринського, Созона Канівського, Ісаака Хоменка, а в числі придатної 3003, 70 дес. і непридатної- 134,72 дес. Із 3003,70 дес. Всієї землі в наділ відведено 3138,42 дес., в тому всієї придатної землі, при вичисленні платежів, не були оцінені 323,27 дес. землі, в числі останніх 323,26 дес.- під пасовиськами та рослинністю і 0.01 дес.-для сільського училища.

У 1872 році за люстрацією, в с.Камєновате було 245 дворів, в яких проживало 875 душ чоловічої статі: 832 душі місцевих жителів та 43 душі відставних солдат.

У селі Камєновате школа була здавна, а в 1884 році вона була перейменована в церковно-парафіяльну.

Наприкінці XIXст. – на початку XX ст.. в селі проживало 2489 душ населення:1245 душ чоловічої статі та 1244 душі жіночої статі. Це були прихожани Хресто-Воздвиженської церкви, будівництво якої закінчилось в 1889 році. Церква мала 79 дес.землі. священиком був Іоанн Розворович, псаломщиком – Стахій Козловський. Крім православних, в селі проживало 15 сімей євреїв.

Походження назви села

Існує декілька версій про походження назви нашого села. За свою історію село декілька раз змінювало свою назву. Ось що говорилося в одній легенді, яку переповідали місцеві старожили. Колись давно на місці села Каміновата (одна з перших назв) ріс старий дубовий ліс. Із хуторів ходили дівчата на веснянки, на «гайщину». В лісі від людського ока у зелені дерев заховалась хатинка лісовика. І була в того лісовика донька, дуже вродлива, як писанка. Багато хлопців сваталося до неї, а вона всім відмовляла й відмовляла. Батьки журилися і тихенько докоряли їй. А вона: «Ще той не народився, щоб зі мною одружився». Якось в тих краях козак полював у густих лісах понад Яланцем і заблукав. Йшов він каменистими ярами у пошуках джерельця та й почув голос дівчини. Козак стояв як заворожений. Дівчині він також сподобався і вона віддала йому своє серце. Згодом вони одружилися і жили дуже щасливо серед лісової краси. Від людського ока нічого не утаїш. «Ой гарно живуть, як ті камінянки, ще не бачили, щоб чоловік і жінка любилися так». І стали відтоді називати село Каміновата. Ця назва села пішла від любові і кохання. Вважають, що село було засновано у ХІV столітті за часів польсько-литовського панування і назване на честь пана Каменського, що ним володів. За розповіддю Гоцуляка Дорофія Івановича, а йому цю історію переповів Хоменко Павло (народжений в 1880 році), існує ще одна версія походження назви села Кам’яне. У часи монголо-татарських набігів біля Білої скали, що знаходиться на березі річки Південний Буг, було село Криштопілка. А на території сучасного села Кам’яне росли предковічні дрімучі ліси. Криштопільці дуже потерпали від набігів монголо-татар і турків, тому вирішили перенести своє поселення у ліси, на протилежний бік річки Південний Буг. На місці сучасних П’ятихаток та Скали оселились колишні криштопільці. Назвали своє нове поселення Кам’яне, бо оселилися на кам’янистих берегах річки Яланець. Ця особливість берегів річки і заклалася в назві поселення.

Назви вулиць і кутків села

Червона вулиця. Старі люди розповідають, що раніше хати були під очеретом. А тому, коли трапилась пожежа, червоні язики полум’я перекидалися з хати на хату. Пожежа винищила всі будівлі на цілій вулиці.

Ляхи. При Олександрі І і Миколі ІІ жив у нашому селі пан-лях Ревуцький. Люди, які поселялись по сусідству з ним, модно одягалися і їх прозвали ляхами. Одними з перших поселенців на цій вулиці були Войнаровські і Журавські. І до цього часу на цій вулиці проживають багато сімей, що мають прізвища польського походження: Пашковські, Сировіцькі, Войнаровські, Завойчинські, Савинські.

Гайщина. Вздовж річки Яланець був невеликий лісок-гай, який вирубували для будівництва осель.

Камінна. Коли чумаки ходили по сіль, правою стороною річки Південний Буг бачили скалу і багато каміння. Цю місцину почали так і називати – Камінна, згодом – Кам’яне.

Курганець. Існує декілька версій походження цієї частини села. За кладовищем (від лісу) було два кургани. Ці земляні вали слугували одночасно своєрідним «сторожовим постом», звідки добре проглядалися місцевість навкруги і оборонною брамою. Тому було дуже легко звідси вистежити ворожі орди, які появлялися з полів від лісу. Дуже часто першими жертвами ворогів були оборонці «курганської брами».

Одна із версій, що тут мешкав поміщик Курган, у якого був власний млин і багато десятин землі. Інша говорить, що першу хату побудував дядько Курганський (так як в с. Байбузівка є Козулівський куток – від прізвища Козуля».

На початку 1918 року приїхало кілька чоловік для організації окупаційного радянського комнезаму. У 1920 році комнезамівці були вбиті повстанцями.

У 1918 році село перебувало під владою німців і австрійців, а також денікінців, петлюрівців і місцевих загонів Марусі та Зеленого.

Весною 1919 року у селі знову розпочалась радянська окупація.

В 1924 році із 14 одноосібних господарств було утворено ТСОЗ.

Примусова колективізація у селі розпочалася в 1929 році – на території села утворився колгосп «Новий Побут», головою якого став Мезін Іван М.

В 1930 році – «Червоний куток», яким керував Єфремов Гаверко. Цей колгосп через деякий час був перейменований у «Вільну працю». В 1929-1930 рр. в селі було розкулачено і вислано за межі села багатьох людей (додаток 1).

В 1930-1935 рр. в селі появились перші трактори «Фордзони», «ХТЗ», «ГТЗ». 1932 рік ознаменувався появою перших автомашин «ГАЗ –А», «ГАЗ – АА», «АМА – 3», «АМА - 4». В 1934 році – копачі цукрового буряка, в 1935 році –перші зернові комбайни «Інтерн» американського виробництва. Водіями, яким першими пощастило сісти за кермо цих агрегатів були Холявіцький Мирон Артемович, Холявіцький Юстим, Сировіцький Данило, Пєшковський Афанасій, Гусар Сергій, Гусар Григорій, Химич Михайло, Паламарчук Остап, Трущенко Анатолій, Войнаровський Федір, Смакович Михайло, Гоцуляк Федір, Войнаровський Данило, Жуковський Тодосій.

Колективізація була завершена у 1933 році. Перелік активних учасників колективізації подано у додатку 2.

В 1936 році утворився ще один колгосп «Червоний колос», головою якого був Волошин Григорій Ю. Після вбивства С.М.Кірова в грудні 1936 року всі колгоспи об’єдналися в колгосп його імені (сьогодні, ТОВ ім. "Кірова").

Кожна жінка-нормачка, яка працювала в полі,мала норму в такому розмірі: кукурудзи – 0,30 га, цукрового буряку – 0,70 га, соняшника – 0,25 га.

Історія села в воєнний період

Перед Великою Вітчизняною війною в селі працювали лікбези, хати-читальні, чотири колгоспних клуби, регулярно демонструвалось кіно, ставились вистави. Працювала семирічна і початкова школи.

Мирна праця і життя людей були перервані війною, навалою німецько-фашистських військ. Колгоспне майно, коні, свині, корови, воли були евакуйовані вглиб країни. Неподалік від нашого села точилися запеклі бої. Населення активно допомагало своїм солдатам. Особливо відзначилися Григорина Марфа та Озаринська Докія. Ці відважні жінки приносили під ліс солдатам патрони. А Озаринська Докія Дмитрівна чотири дні в підвалі переховувала і доглядала як рідних двох поранених червоноармійців. Згодом село зайняли румуни. І знову хоробрість проявив наш односельчанин Вітрук Іван, який ризикуючи власним життям відвіз підводою у село Бандурово сім червоноармійців.

Штаб румунів знаходився в селі Концеба. Вони примушували наших односельчан платити великі податки, забирали половину заробленого хліба. На 10 сімей тоді була одна пара коней, які тримали по черзі (гуртом). Такий гурт мав декілька десятин землі, які обробляли вручну: косили, жали, в’язали, молотили, копали. За невихід на роботу – били. Якщо робиш щось в неділю або релігійне свято – теж били. Не скажеш за те, що били «спасибі» били ще дужче. Магазинів тоді не було. Тому такі важливі товари як сіль, мило, гас, сірники люди вимінювали у спекулянтів-руминів за кури, масло, яйця, сало. Наприклад, за 1 кг солі потрібно було дати один пуд (16 кг) кукурудзи. Та незважаючи ні на що більшість населення тримали тісний зв'язок з партизанами, які базувалися недалеко від села – в урочищі «Кішево». Очевидці розповідають, що в 1943 році декілька румун зайшли до Матуляка Андрія пити самогон, потім попрямували в хату Динька Аксентія, де в цей час перебували партизани. Не обійшлось без жертв – під час стрілянини один партизан і один румун були вбиті. А одного румуна партизани забрали з собою. Під час сутички партизани перерізали провід телефону до с. Концеба, щоб румуни не могли повідомити в штаб. В управі у цей час чергував син Ліщенка Кирила – 16 річний Ваня. За те, що він не побіг до с. Концеби його вбили. Сутичка була також у хаті Рябова Дмитра, де партизани забрали одного румуна і двох убили. А житель села Хоменко Михайло зимою 1943 року, коли партизанам було важко із харчами, відігнав їм 5 биків. Партизанський загін, який діяв в «Кішево», базувався в Холодному Яру. 850 партизанів розміщувались в 12 землянках. Їх командиром був Пегенов Андрій. Загін діяв в основному на Вінниччині. Партизани підривали мости, залізниці, пускали під укіс потяги, відбивали у німців обози (відбили 58 підвід із їжею і продуктами), нападали на румунів по селах, громили гарнізони. В одному з боїв із німцями було тяжко поранено командира Пегенова. Тіло його захоронили в урочищі «Кишево». При звільненні від німецької окупації відбувались сильні повітряні бої за переправу через річку Південний Буг. Над полями нашого села тоді збили два ворожі літаки. Основна переправа була в селі Хащувата. Радянські воїни появилися з боку села Бандурово. Навкруги села були вириті окопи, закопані німецькі гармати. Німці і румуни зловили 30 чоловіків і гнали їх до м.Балти рити окопи. Але дорогою всі повтікали. Не повернувся лише попів син Мишевський Сімон. В боях за Батьківщину на різних фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло наших односельчан. За визволення села загинуло 41 воїн. Всім їм поставлено монумент «Скорботна мати» і надгробні плити з іменами солдат, які не повернулися додому. Під час війни нагороджено урядовими нагородами 170 наших односельців.

ПерсоналіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати