Золотаренко Іван Никифорович

Іва́н Никифорович Золотаре́нко (дата народж. невід., Корсунь — 17 жовтня 1655, Старий Бихів) — військовий та державний діяч гетьманської України, полковник корсунський (1652) та ніжинський (16521655), наказний гетьман сіверський (16541655). Один із найближчих соратників Богдана Хмельницького.

Іван Золотаренко
Ivan Zolotarenko.jpg
Народився невідомо
м. Корсунь, Київське воєводство, Річ Посполита
Помер 17 жовтня 1655(1655-10-17)
м. Старий Бихів, Оршанський повіт, Вітебське воєводство, Велике князівство Литовське, Річ Посполита
Поховання Корсунь-Шевченківський район
Країна Flag of the Cossack Hetmanat.svg Гетьманщина
Діяльність військовослужбовець
Знання мов українська
Учасник Битва під Батогом
Посада наказний гетьман
Військове звання полковник корсунський і ніжинський
Конфесія християнство
Батько Никифор Золотаренко

ЖиттєписРедагувати

Народився в родині заможного корсунського міщанина. Отримав добру освіту. Його коштом у Корсуні побудували церкву Різдва Христового. Володів маєтностями у Батурині та Глухові.

Декілька разів їздив з посольствами від Богдана Хмельницького до Москви. На посаді корсунського полковника брав участь у Батізькій битві 1652 р.. У 1653 році призначений полковником Ніжинського полку. У 1653 р. очолював корпус у складі Ніжинського, Чернігівського і Переяславського полків, що прикривав Україну від литовських військ під час військової кампанії під Жванцем[1].

Під час російсько-польської війни 1654—1667 рр. як наказний гетьман очолив 20-тисячне українське військо (Ніжинський, Чернігівський і Стародубський полки) у поході на Білорусь для спільних дій з російськими військами[2], для допомоги московським воєводам. Під його проводом козацькі полки здобули Чечерськ, Гомель, Новий Бихів, Пропойськ, Бобруйськ, Річицю, Мінськ, Вільно, Глуськ, Свіслоч, Койданов та інші. Діючи на теренах ВКЛ, жорстоко розправлявся з мирним населенням[3].

Загони Золотаренка до початку 1655 року нараховували 6000-8000 осіб. У липні 1655 р. разом з російськими військами українські козаки на чолі з Золотаренко зайняли м. Мінськ і м. Вільно, потім територію між Вільном та річкою Німан.

У нагороду за російську службу Золотаренко отримав грамоту Московського царя Олексія Михайловича на володіння містом Глухів.

Російський історик С. М. Соловйов надав інформацію про Івана Золотаренка[4]:

«Військові подвиги черкаського гетьмана супроводжувалися, однак, страшними жорстокостями; перед його ім'ям тріпотіли мешканці міст, до яких він наближався; в кращому становищі перебували міста, підкорені царськими воєводами, наприклад, Могильов, який здався 24 серпня Воєйкову і Поклонському, могильовському шляхтичу, виїхавшому добровільно на російську службу і отримавшому звання полковника»

17 жовтня 1655 р. смертельно поранений при облозі Старого Бихова. Похований у Корсуні, у наш час могила не збереглася. Бо 28 грудня 1655 р. під час Різдвяної служби, яку правив протопоп Максим Филимонович, в Миколаївській церкві, де стояла труна з тілом Івана Золотаренка, від перевернутої свічки сталася пожежа, у наслідку чого згоріло понад 430 осіб. Після пожежі Василь Золотаренко відшукав обгорілий труп брата і поховав його[5]. Легенда про поховання Івана Золотаренка була записана Люціаном Семеньським[6].

РодинаРедагувати

Був одружений з дочкою чернігівського полковника Івана Аврамовича.

Мав брата Василя, який після його смерті деякий час виконував обов'язки ніжинського полковника (16551656).

Шурин гетьмана Богдана Хмельницького. Сестра Ганна — третя дружина Богдана Хмельницького.

В літературіРедагувати

У творчості відомого поета й письменника Євгена Гребінки є повість «Ніжинський полковник Золотаренко» (написана 1842 року), у якій описана легенда про загибель славетного козацького полковника Війська Запорозького.

Вшанування пам'ятіРедагувати

У Корсуні-Шевченківському одна з вулиць має ім'я Івана Золотаренка.

23 листопада 2018 року на честь Івана Золотаренка в Ніжині на Стіні Героїв було встановлено меморіальну дошку[7][8].

 
Пам'ятна дошка Прокіпу Шумейко та Івану Золотаренко

ПриміткиРедагувати

  1. (пол.)Bobiatynski K., «Od Smolenska do Wilna». Warszawa, 2006 r.
  2. (рос.)Мальцев А. Н., «Россия и Белоруссия в середине XVII века». М.: МГУ, 1974 г.
  3. (рос.)Лобин Алексей,. Неизвестная война 1654-1667 гг.. журнал «Скепсис». Архів оригіналу за 16.07.2012. 
  4. (рос.)Соловьёв С. М., «История России», изд. К. Солдатенков, М., 1864 г.
  5. Літопис Самовидця. — К., 1972 р. — С. 72.
  6. (пол.)Lucjan Siemieński, «Podania i legendy polskie, ruskie i litewskie» (15. Złotaryńko)
  7. Формування "Стіни Героїв" завершено!
  8. Стіну героїв створено у Ніжині. Голос України. Процитовано 2018-11-29. 

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати