«Зелений слоник» (рос. Зелёный слоник) — російський фільм у жанрі «треш», знятий на любительську відеокамеру в 1999 році режисеркою Світланою Басковою. Картину було нагороджено дипломом II ступеня у розділі повнометражних ігрових фільмів конкурсу «Любительське кіно» кінофестивалю «Любити кіно!—2000» в Москві. Критики Андрій Плахов та Олександр Павлов описують картину як «жорстку антимілітаристську притчу», підкреслюючи належність стрічки до трансгресивного кінематографу та характеризуючи її художню форму як «примітивізм та граничний натуралізм». «Зелений слоник» входить до числа фільмів, найбільш популярних у молодіжному середовищі пострадянських країн: багато діалогів розібрані на цитати, вирази з них стали мемами, а сцени використовуються у демотиваторах.[1][2][3][4]

Зелений слоникPicto infobox cinema.png
Зелёный слоник
The Green Elephant DVD Cover.jpg
Жанр Артгауз
сплеттер
трагікомедія
треш
психоделіка
Режисер Світлана Баскова
Продюсер Олег Мавроматті
Світлана Баскова
Володимир Зубков
Сценарист Світлана Баскова
У головних
ролях
Сергій Пахомов
Володимир Єпіфанцев
Анатолій Осмоловський
Олександр Маслаєв
Оператор Світлана Баскова
Композитор Pantera
Кінокомпанія Supernova
Тривалість 86 хвилин
Мова російська
Країна Росія Росія
Рік 1999
IMDb ID 1003080

СюжетРедагувати

Дія фільму відбувається ймовірно у 1986 році на гауптвахті, куди за дисциплінарні порушення потрапляють двоє молодших офіцерів: «поєхавший», родом із села[5] (Сергій Пахомов) та «братішка» (Володимир Єпіфанцев). Їх обох саджають у камеру, стіни якої пофарбовані у зелений колір.

Фільм починається з обговорення історичних фактів, а також армійських байок двох лейтенантів. «Поєхавший» розповідає «братішці» про те, як після вживання портвейну «три сімки» вперше зайнявся сексом, як випорожнився в Азовському морі (також після розпиття портвейну), як пробував фекалії, а також про те, як його на строковій службі ледь не опустили. Спочатку «братішка» сміється над історіями офіцера, який «поїхав дахом», проте згодом вони починають його дратувати. «Братішка» безуспішно намагається змусити співрозмовника замовкнути. В результаті герой Єпіфанцева здирає погони з «поєхавшого». «Поєхавший» випрошує другого офіцера віддати йому погони за те, що він «постоїть на одній нозі як чапля». Сміючись, «братішка» погоджується на угоду, але замість того, щоб віддати погони, б'є «поєхавшого». Незважаючи на біль, той пропонує чергову ідею: здійснити акт дефекації на підлогу, щоб позбути «братішку» від буцімто набридливих мух, які повинні злетітися на фекалії. За цю ідею «братішка» знову б'є його. На крики героя Пахомова приходить охоронець (Олександр Маслаєв), котрий відправляє «братішку» чистити унітаз за допомогою виделки. Не знаючи, як це робити, герой Єпіфанцева не впоровся з поставленим завданням, і охоронець, розізлившись, відправляє засудженого назад до «поєхавшого». Той намагається розвеселити товариша й починає виконувати складену ним самим пісеньку про «зеленого слоника». Згодом обидва офіцери вкладаються спати.

Поки «братішка» спить, «поєхавший» вирішує зробити йому сюрприз. Він випорожнюється в тарілку, частину фекалій розмазує на підлозі, частину на собі, частину з'їдає. Розбудивши товариша, герой Пахомова пропонує йому «поїсти» з тарілки залишок фекалій, який він називає «солодким хлібом». «Братішка» обурюється шокуючим вчинком сусіда по камері й кличе начальство, щоб воно ізолювало «поєхавшого». На крики до камери знову приходить охоронець, який у черговий раз відправляє «братішку» чистити туалет. Пізніше у камеру заходить начальник гауптвахти у званні капітана (Анатолій Осмоловський), котрий, обурившись недалекістю «поєхавшого» і назвавши його «орлом», починає читати лекцію про тихоокеанський театр воєнних дій під час Другої світової війни. Після лекції начальник питає охоронця, що б він хотів зробити з «поєхавшим». Отримавши відповідь «знищити», начальник гауптвахти дозволяє йому побити «поєхавшого».

Розібравшись з «поєхавшим», охоронець відводить його у темний підвал («яму»), куди раніше був відправлений «братішка». Тут капітан починає всіляко знущатися над своїми в'язнями, змушуючи їх танцювати і співати «Яблучко». Після знущань охоронець відправляється поїсти до себе і роздумує, як стане полковником і помститься капітану, а у підвалі залишаються лише двоє молодших офіцерів і начальник гауптвахти, який продовжує знущання. Капітан змушує «поєхавшого» зробити йому мінет. «Братішка», який спостерігає за цим, остаточно втрачає розум. Він хапає шматок арматури, б'є капітана, перегризає йому горло, гвалтує і випотрошує. Після цього «братішка» починає знущатися над «поєхавшим», розмазуючи по його обличчю кров, і, засунувши йому трахею в рота, змушує «трубити». Зрозумівши, що він убив людину, герой Єпіфанцева здійснює самогубство, перерізаючи собі вени. В живих залишається лише «поєхавший», котрий без успіху намагається врятувати мертвого «братішку». Зрозумівши, що товариша не врятувати, «поєхавший» кричить від безвиході. До залитого кров'ю підвалу повертається наглядач й у морі крові знаходить живим лише «поєхавшого». Герой Маслаєва починає повторювати, що він — полковник (форма і погони полковника в охоронця дійсно були при собі) і переконує «поєхавшого» піти з ним на якийсь парад. Згодом наглядач вилазить на стілець та накидає на шию петлю. Герой Пахомова за допомогою трахеї капітана вибиває стілець з-під повішеника. Він знущається над трупом, співаючи про «зеленого слоника» та імітуючи секс, після чого засинає серед мертвих тіл.

У роляхРедагувати

Актор Роль
Сергій Пахомов перший офіцер («поїхавший»)
Володимир Єпіфанцев другий офіцер («братішка»)
Олександр Маслаєв охоронець
Анатолій Осмоловський капітан, начальник гауптвахти
Олег Мавроматті озвучка капітана на початку фільму[6]

Історія створенняРедагувати

Зелений слоник наш в оркестр прийшов,
Зелений слоник наш трубу приніс.
Коли люди додому йшли,
Зелений слоник на трубі грав.
Грав про те, як погано у клітці жити,
Як погано їсти прокляту їжу,
Як погано всім,
А гірше всіх йому,
Йому — Зеленому слонику.

Сергій Пахомов[7]

Фільм був знятий у 1999 році за дві доби у двох місцях. Одне — підвал у домі, який належав фотографу Сергію Родкевичу і знаходився у районі станції метро «Курська», але був знесений[8]. Друге — підвал покинутого заводського приміщення у Фалєєвському переулку Москви, який був названий «Фабрикою кардинального мистецтва»[9] (будівля за адресою Софійська набережна, 26/1, в якій зараз знаходиться штаб-квартира «Роснафти»). Останнє приміщення знайшли музиканти Олексій Тєгін і Святослав Пономарьов, пізніше до них приєднався Володимир Єпіфанцев, котрий зайняв праву частину «Фабрики» й обладнав її під власний «Прок-театр», у підвалі якого і проходили зйомки. На території «Фабрики» були знайдені шинелі, в яких грали герої фільму, і тарілка, використана в якості реквізиту, частина костюмів була надана Олександром Малишевим. Ніяких внесків на обладнання знімального майданчика не вимагалось[10]. За словами Сергія Пахомова, фільм міг бути знятий «лише в тій дешевій стилістиці»[11].

Олег Мавроматті, продюсер фільму, в одному інтерв'ю зізнався, що для переконання акторів «зіграти як треба» він використав «щось на зразок промивання мізків у секті». За його словами, «люди не хотіли ризикувати життям (Маслаєв не хотів вішатися) і здоров'ям (Осмоловський боявся заразитися від крові і кишок) або репутацією (Єпіфанцев і Пахомов боялись слави… нетрадиційної секс-орієнтації) і доводилося хитрувати… діяв й особистий приклад… якщо хтось не хотів, наприклад, пити кров, то я робив це першим»[12].

Завдання Світлани Баскової, як режисера, на думку Пахомова, «полягало у коректуванні імпровізаційних потоків» через дуже високий ступінь імпровізації у картині, та й сам фільм «диктував процес виробництва»[1]. Актори не проводили репетицій — за словами Олексія Тєгіна, «будучи у цьому підвалі, такі діалоги — це природно… там повна відсебятина була, що й добре»[10].

Кров, використана в останніх сценах, була привезена зі скотобійні[13]. «Кров справжня, з бійні, лайно справжнє, кінські яблука, слонові, точніше», — говорив Мавроматті, який розповідав, що Маслаєв намагався насправді повіситися і його ледве повернули до життя[14]. Щоправда, хоча б фекалії були не справжніми, а лише імітацією[15].

Фільм був знятий на любительську (S-VHS, DV-cam) відеокамеру[16]. За однією з версій, назва фільму взята з однойменної пісні Пахомова, написаної спеціально для фільму[1], проте Мавроматті стверджує, що назва фільму пішла від іншої картини — «Рожеві фламінго», під впливом якої певною мірою і був знятий «Зелений слоник»[17].

У програмі «Культ кіно» на телеканалі «Культура» Баскова зазначила, що фільм певною мірою був задуманий, як протест проти Чеченської війни[18]. Сама Баскова згодом говорила[19]:

  У кінці 1990-х для мене були очевидні й гауптвахта, й усі розмови головних героїв, й іноді не зовсім симпатичні проступки. Все йшло від соціально-політичних і особистісних протиріч того часу й нашої країни того часу. Більше ніде й більше ніяк події «Зеленого слоника» відбуватися не могли. У цьому розумінні я відповідаю за кожне своє слово. За кожний кадр. Багато відзнятого тоді матеріалу вартувало мені й акторам величезних зусиль, але при остаточному монтажі безжалісно вирізали як зайве та непотрібне.  

Прем'єра фільму відбулася 7 грудня[20] 1999 року у московському Музеї кіно[4].

Коментарі акторів і знімальної групиРедагувати

Виконавець ролі «Братішки» Володимир Єпіфанцев на телеканалі A-ONE сказав, що фільм «викликає почуття сорому після перегляду». За його словами, «це навіть не кіно, а психоделіка… це якийсь протест у кіно проти бруду», однак «крім бруду» він відзначає наявність безсумнівної сюжетної лінії й розвитку образу персонажа[21]. В іншому інтерв'ю Єпіфанцев сказав, що, знявшись у цій картині, він просто допоміг своєму другу Світлані Басковій, у котрої не було артиста на цю роль[22].

Сергій Пахомов, котрий виконав роль «поєхавшого», навпаки, відзначив, що фільм «з розряду того дива, яке відбувається один раз у житті». За його словами, «абсурдизм „Зеленого слоника“ дуже добре ліг зараз на абсурдизм реальності та її безглуздість… Запам'ятайте: світ закінчився, культура закінчилась, книга закінчилась, слово закінчилося, кіно закінчилось, все закінчилось. І всередині цієї спустошеності „Зелений слоник“ якраз і став віддзеркаленням цього прекрасного стану»[1].

Режисер фільму Світлана Баскова в інтерв'ю сайту «Сіб.фм» назвала «Зелений слоник» фільмом «про людську гідність й офіцерську честь», відзначивши, що він став реакцією на розклад армії у період, який передував чеченській війні й «брехні, за яку так ніхто і не взяв на себе відповідальність»[23].

Продюсер Олег Мавроматті пояснив, що «Зелений слоник» оповідає «про виживання слабкого» та «силу слабкості»; за його словами, фільм представляє собою соціальну критику і соціальну метафору[24].

Відгуки критиківРедагувати

На момент виходу кінофільм був дуже холодно сприйнятим як критиками, так і публікою, проте з часом картина здобула статус, оцінюваний багатьма джерелами як культовий[1][3][2][4].

На думку критиків, у вузьких колах «Зелений слоник» здобув реноме найогиднішого фільму в історії, проте на думку Валерія Кічіна, «забороняти його безглуздо вже тому, що через блювотні пориви нікому не вдалося додивитися його до половини»[25]. Кінокритик та кінознавець Андрій Плахов характеризує фільм Баскової як «жорстку антимілітаристську притчу»[26].

Художник Володимир Сальніков у «Художньому журналі» писав, що сюжет фільму настільки дурний і жорстокий, що «не вміщується в рамки якої-небудь утилітарності чи політичної демагогії». На його думку, якби би не той гумористичний ефект, який створюють діалоги та ситуації, що відбуваються у фільмі, «після перегляду стрічки варто було б покінчити з життям». Тим не менш, художник описує фільм, як першу ластівку «якогось іншого мистецтва», яке відійде від напрацьованих у кіноіндустрії прийомів. Сальніков проводить межу між концептуалістами, які завоювали популярність у 1990-ті роки, з числа традиційних радянських інтелігентів, і знайомими з грубим виворотом життя ситуаціоністами (до яких крім Мавроматті і Баскової прираховує Альону Мартинову й Імператора Ваву), відкинутих суспільством діячів мистецтва: на його думку, концептуалісти, незважаючи на спроби створити «нове» мистецтво, виявилися другорядними, тоді як шокуюче мистецтво ситуаціоністів нове настільки, що публікою не «вважається». Фільм Баскової, на його погляд, переріс рамки пародії на армійське життя, ставши метафорою безглуздості людського життя у цілому[5].

«Зелений слоник» характеризується як жест московських ситуаціоністів у бік естетського відеоарту. За словами кінознавця Мілени Мусіної, «фільм Світлани Баскової органічний настільки, наскільки органічні людські випорожнення», а «„природа фільму“ виявляється слизькою на дотик, вона смердить сумішшю сечі і блювотиння, у неї вляпаєшся ненароком, але обов'язково… жреш її з копрофагівською пристрастю разом з персонажем „Зеленого слоника“, жадібно запихаючи екскременти у розідраний болем рот»[13].

Критики також підкреслюють належність стрічки до трансгресивного кінематографу, відзначаючи, що її художня форма представляє собою «примітивізм і граничний натуралізм», через це створюється ефект документування подій, які реально відбуваються[4].

Художник Антон Ніколаєв порівнював композицію фільму з анатомічною моделлю суспільства, що існує на зразок препарованої корови Дем'єна Герста, в якій незважаючи на ієрархію внутрішніх органів, все нерозривно поєднано. На його думку, «фільм знятий у виді розгорнутого у часі перформансу — транс-action» з надломленням у реакціях персонажів жорстко визначеною сценарною лінією[27].

Серед недоліків фільму відзначаються також манера зйомки, банальний вибір музики для епізоду з різаниною (грає пісня групи Pantera) і невдалий кадр з птахами (Мавроматті відзначив, що це було посилання до фільму «Летять журавлі»[28]); решта моментів фільму, на думку критика, «абсолютно адекватні поставленим творчим завданням»[29].

«Зелений слоник» також порівнюється критиками з іншими творами. Так, кінокритик Михайло Трофіменков навів паралель з творами Семюела Бекета та Гарольда Пінтера («камера, яка збільшується… до повної абстрактности потоків сечі та крові, піднімає розіграну перед нами п'єсу до висот похмурого абсурду» цих письменників), підкреслюючи, що за допомогою роботи оператора піднімається на новий рівень сюжет, який при переказі здається відвертою чорнухою[30]. Кінокритик Вадим Агапов порівнював фільм з датською «Догмою», однак сама Баскова не погоджується з цим порівнянням, відзначаючи, що у картин «різні маніфести»: «Догма» орієнтована на реалізм, а «Зелений слоник» показує правду іншими методами та в іншому сенсі, наприклад, кишками, які вилазили у героїв, спільне у цих стрічках, за її словами, лише на рівні інструментарію[31]. Фільм також порівнюють з такими картинами, як «Весільна ваза»[32], «Людська багатоніжка»[33] та «Сербський фільм»[4].

ФестиваліРедагувати

Світлана Баскова представляла «Зеленого слоника» на різних фестивалях, семінарах і виставках, серед яких[20]:

  • грудень 2000 року: 5-й фестиваль «Любити кіно!» в Москві (Дім Ханжонкова) — диплом II ступеню у розділі повнометражних ігрових фільмів конкурсу «Любительське кіно»[34];
  • жовтень 2001 року: семінар Бориса Гройса «Мистецтво і війна» у Відні та Берліні;
  • листопад 2003 року: кінофестиваль у Котбусі;
  • листопад 2003 року: виставка «Москва-Берлін», організована Берлінським фестивалем і галереєю «Державні музеї Берліна»[35];
  • лютий 2005 року: Роттердамський міжнародний кінофестиваль, Програма «Near past, near future»;
  • травень 2005 року: виставка «Privatisation» у Берліні;
  • червень 2005 року: 27-й Московський міжнародний кінофестиваль, програма «Російська альтернатива»;
  • березень 2006 року: Андерграунд-фестиваль у Парижі;
  • травень 2006 року: фільм місяця у проекті Cinestudia у Відні.

За словами філософа і кінокритика Олександра Павлова, важливий сам факт участі цієї стрічки в європейських фестивалях, «це означає, що на певному рівні картина була визнана в якості предмету „сучасного мистецтва“, і, принаймні, західна публіка виявила до неї інтерес»[4].

Володимир Єпіфанцев у 2017 отримав нагороду на міжнародному фестивалі горор-кіно за фільм «Зелений слоник».[36]

Культурна роль і суспільна реакціяРедагувати

Журнал «Афіша» вніс «Зеленого слоника» до списку 100 головних російських фільмів 1992—2013 років, відмітивши, що це «найпопулярніший вітчизняний кінофільм покоління „ВКонтакте“» — усі фрази розібрані на цитати, персонажі на меми, а сцени на демотиватори[1]. У своїй книзі «Розкажіть вашим дітям: Сто одинадцять дослідів про культовий кінематограф» Олександр Павлов також зазначає «мемність» фільму, він пише, що «це той фільм, про який скоріш прийнято говорити, ніж дивитися його… це складений мем, якому підпорядковані внутрішні меми, наприклад, „братішка“ чи „солодкий хлібець“… Інша справа, як і чому фільм став мемом… Можливо, він „мемний“ сам по собі»[4].

У грудні 2013 року учасники спільноти «Союз офіцерів Росії» у соціальній мережі «ВКонтакте» різко засудили фільм і запропонували перевірити його на наявність проявів ненависті й ворожнечі, на приниження гідності людей за ознаками їх належності до соціальної групи «офіцери»[37].

8 жовтня 2015 року портал «Кинопоиск» перезапустився у новому дизайні у стилі сервісів «Яндекса» з вбудованим агрегатором онлайн-кінотеатрів. Користувачі сайту звинуватили сервіс у повільній роботі, постійних помилках доступу, погіршеному дизайні та накрутці рейтингів для ряду фільмів. В якості протесту у топ—250 фільмів Кинопоиска був виведений «Зелений слоник», рейтинг картини піднявся до 9,1, а «Кинопоиск» почали жартівливо називати «КиноСлоником»[38]. Проте згодом адміністрація сайту видалила фільм з рейтингу[39][40].

Фільм заборонений для поширення на території Росії та Білорусі[41][42].

РімейкРедагувати

5 січня 2017 року на своїй сторінці в Instagram Володимир Єпіфанцев оголосив про початок роботи над новою повнометражною картиною «Операція ZS», виклавши перший тізер. За словами актора, ця стрічка буде у жанрі роуд-муві, бойовика і комедії за мотивами фільму «Зелений слоник». Головні ролі знову виконають Пахомов і Єпіфанцев[43].

Україномовна версія фільмуРедагувати

11 листопада 2017 року Ютуб канал UkrTrashDub 2.0 Архівовано 19 травня 2020 у Wayback Machine. повторно завантажив українську озвучку для фільму.

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е 100 главных русских фильмов 1992—2013. Афиша Daily. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  2. а б Анастасия Чумак (8 липня 2015). Химия кино: как возникает культ. ВШЭ. Архів оригіналу за 26 жовтня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  3. а б Виктор Нехезин (15 березня 2013). Светлана Баскова и Сергей Пахомов: Пара снов для протокола. Rolling Stone. Архів оригіналу за 28 жовтня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  4. а б в г д е ж Павлов А. В., 2016, с. 332—336.
  5. а б Владимир Сальников. Родина дала им звёздочки… // Художественный журнал. — 2000. — № 30.п
  6. Олег Мавроматти (28 травня 2013). Энциклопедия «Зелёного слоника», часть 12. Архів оригіналу за 20 лютого 2019. Процитовано 8 листопада 2016. 
  7. Мария Евстафьева. Сопромат Светланы Басковой. Сайт Александра Лаэртского. Архів оригіналу за 30 жовтня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  8. Олег Мавроматти (7 червня 2013). Тайна слонового подвала!. Архів оригіналу за 20 лютого 2019. Процитовано 8 листопада 2016. 
  9. Ольга Кузнецова (20.07.1999). Искусство крепких парней. Сегодня. Архів оригіналу за 2 січня 2017. Процитовано 1 січня 2017. 
  10. а б Горбачёв А. В., Зинин И. В., 2014, с. 123—128.
  11. Феликс Сандалов (18 грудня 2015). Все наше навсегда. «Я — Пахом»: как превратить свою биографию в произведение искусства. Афиша Daily. Архів оригіналу за 28 жовтня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  12. Вадим Климов (декабрь 2006). Интервью с Олегом Мавроматти. Опустошитель. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  13. а б Милена Мусина (2002). На стыке кино и видеоарта: Утопия медленного видео. МедиаАртЛаб. Архів оригіналу за 4 серпня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  14. Антон Николаев. Дважды два Капитана. Неофициальная Москва. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  15. Олег Мавроматти (23 травня 2013). Энциклопедия «Зелёного слоника», часть 7. Архів оригіналу за 20 лютого 2019. Процитовано 8 листопада 2016. 
  16. Зелёный слоник на официальном сайте Светланы Басковой. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  17. Олег Мавроматти (17 травня 2013). Энциклопедия «Зелёного слоника», часть 1. Архів оригіналу за 20 лютого 2019. Процитовано 8 листопада 2016. 
  18. Светлана Баскова в программе «Культ кино». Youtube. Архів оригіналу за 7 березня 2016. Процитовано 9 листопада 2016. 
  19. Артур Артемов. Світлана Баскова: «Час нести відповідальність за себе та за країну». Новинний портал Ульянівська. Архів оригіналу за 8 листопада 2016. Процитовано 16 вересня 2014.  (рос.)
  20. а б Участие Басковой в фестивалях, семинарах и выставках с 2000 года. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  21. Владимир Епифанцев о «Зеленом слонике». A-One. Архів оригіналу за 6 лютого 2017. Процитовано 8 листопада 2016. 
  22. Интервью с Владимиром Епифанцевым. Архів оригіналу за 20 лютого 2019. Процитовано 8 листопада 2016. 
  23. Ярослав Першин (28 листопада 2012). Убивать не станут. Сиб.фм. Архів оригіналу за 10 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  24. Олег Мавроматти (23 травня 2013). Энциклопедия «Зелёного слоника», часть 8. Архів оригіналу за 22 грудня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  25. Валерий Кичин: Дневник 63-го Берлинского кинофестиваля. Российская газета. 7 лютого 2013. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  26. Проекты: немцы наведут фокус на русское кино. Коммерсантъ. Процитовано 9 листопада 2016. [недоступне посилання з липня 2019]
  27. Антон Николаев (декабрь 1999). О фильме «Зеленый слоник». Опустошитель. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  28. Олег Мавроматти (31 травня 2013). Энциклопедия «Зелёного слоника», часть 15. Архів оригіналу за 20 лютого 2019. Процитовано 2016-13-08. 
  29. Раймонд Крумгольд. Зелёный Слоник. Русская весна. Архів оригіналу за 26 жовтня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  30. Страница фильма «Зелёный слоник». МедиаАртЛаб. Архів оригіналу за 4 серпня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  31. Вадим Агапов (ноябрь 2003). Светлана Баскова: Человек должен помнить, что у него есть кишки. Опустошитель. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  32. Александр Павлов (сентябрь 2015). Чем можно объяснить такую популярность фильма «Зеленый слоник»?. The Question. Архів оригіналу за 11 серпня 2018. Процитовано 8 листопада 2016. 
  33. Алексей Филиппов (декабрь 2016). А теперь посмотри: трилогия «Человеческая многоножка». RussoRosso. Архів оригіналу за 1 січня 2017. Процитовано 1 січня 2017. 
  34. Конкурс «Любительское кино» на фестивале «Любить кино». Film.ru. 6 березня 2001. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  35. Berlin Moskau / Москва Берлин 1950 - 2000. Архів оригіналу за 24 червня 2012. Процитовано 8 листопада 2016. 
  36. Головний герой культового треш-фільму нарешті отримав нагороду. Архів оригіналу за 22 січня 2018. Процитовано 21 січня 2018. 
  37. Офицеры России ополчились на трэш-фильм «Зелёный слоник». Ридус. 5 грудня 2013. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  38. Игорь Талалаев, Сергей Фоменко, Егор Пичугов (13 листопада 2015). ИТОГИ-2015: Событие года. 25-й кадр. Архів оригіналу за 9 січня 2017. Процитовано 8 січня 2017. 
  39. Владимир Тодоров (9 жовтня 2015). «КиноПоиск» провалился в прокате. Газета.Ru. Архів оригіналу за 9 листопада 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  40. Вадим Елистратов (9 жовтня 2015). «Вы хоть понимаете, что натворили?»: основатели и пользователи «КиноПоиска» встретили перезапуск сайта шквалом критики. TJournal. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 8 листопада 2016. 
  41. Черный киносписок: какие фильмы запрещены в Беларуси. Интерфакс. 13 липня 2009. Архів оригіналу за 21 листопада 2012. Процитовано 2016-13-08. 
  42. Минкульт обновил список запрещенных фильмов (Весь список). Хартия'97. 30 березня 2010. Архів оригіналу за 14 листопада 2016. Процитовано 2016-13-08. 
  43. Мария Медведева (4 січня 2017). Вышел трейлер ремейка легендарного фильма с Пахомом "Зелёный слоник". Life.ru. Архів оригіналу за 7 червня 2020. Процитовано 8 січня 2017. 

ЛітератураРедагувати

  • Горбачёв А.В., Зинин И.В. Песни в пустоту. Потерянное поколение русского рока 90-х. — М. : Corpus, 2014. — 448 с. — ISBN 978-5-17-085230-7.
  • Павлов А. В. Расскажите вашим детям. Сто одиннадцать опытов о культовом кинематографе. — М. : ИД ВШЭ. — ISBN 978-5-7598-1381-1.

ПосиланняРедагувати