Відкрити головне меню

«Записки кирпатого Мефістофеля» — роман Володимира Винниченка, один із найсильніших у його творчості. Це один із фрагментів експериментаторського мислення письменника. Вперше його було надруковано на початку 1917 року.

Записки кирпатого Мефістофеля
Записки кирпатого Мефістофеля.jpg
Видання 2015 року
Жанр роман
Автор Володимир Винниченко
Мова українська
Написано 1916
Опубліковано 1917

Історія створенняРедагувати

Володимир Винниченко написав роман «Записки Кирпатого Мефістофеля» 1916 року, це був його останній роман перед революцією 1917 р. З’явився він спершу 1917-го у російському перекладі в альманахові «Земля», який видавався в Москві, а потім, того ж року, в українських журналах «Промінь» та «Літературно-Науковий Вісник». Наскільки популярним був у цей час Винниченко-романіст, свідчать численні подальші публікації: 1922 року видано у Берліні, 1926 р. — паралельно у двох харківських видавництвах «Рух» і «Книгоспілка», повторно у «Творах» письменника 1928 р. Виходить роман і у серії «Літературна бібліотека» 1928, 1929, 1930 роках.

Літературна критика одразу зауважила вихід нового роману і розцінила його як новий етап у творчості письменника, позначений, зокрема, глибшим психологізмом. В анонсах на роман зазначалося: «Прекрасна аналіза, барвисті малюнки розпаду протиріч зневіреного інтелігента і буржуазної сім’ї». Рецензували роман у 20―30-х роках Ол. Грушевський, М. Жученко, Арсеній Мерич (псевд. Августи Даманської), Я. Айзеншток, І. Очинський, Ю. Шерех та ін.

Звичайно, відгуки були неоднорідні. Поряд з аргументованими висновками, зробленими на підставі аналізу роману, звучала й різка критика (переважно на адресу автора, його політичних поглядів). Крім того, майже всі дослідники творчості Винниченка вказують на наявність інтертекстуальних зв'язків, автобіографічних рис. Так, Біла Шапочка дуже схожа на його кохану Коху, дружину Розалію Винниченко, а образ Клавдії ― це образ, відтворений з особистого життя письменника (мав коханку німкеню Люсю, яка завагітніла від письменника, народила сина. Але дитина за кілька місяців померла). Крім того, 1916 р. у родині Винниченків сталася сімейна трагедія, відбиток якої знаходимо у подальших творах Винниченка, не без «комплексу батьківства». 1914 р. дружина Розалія покинула Винниченка, що було для нього надзвичайно болючим фактом. Через деякий час вона повернулась, завагітніла, але на 6 місяці вагітності (1916 р.) перенесла тяжку операцію, внаслідок якої не змогла більше мати дитину. Дитина, на яку було покладено дуже багато сподівань так і не народилася. Болючі роздуми про цей період у житті письменника мають місце у його «Щоденнику».

Спочатку задумав написати роман про шлюб і сім'ю, який би мав і таку назву «Шлюб». У щоденнику занотував: «Ідея написати річ про шлюб все більше і більше опановує мною... Хіба не в силі людини утворити союз з другою людиною і прожити з нею в злагоді, в обопільній допомозі і співробітництві? Ми з Кохою рахували сьогодні шлюби, які знаємо, і з них 60 нещасливі, 4―5 щасливі й 5―6 під сумнівом. Та хіба ми можемо ручатися, що ті 4―5 справді щасливі? Чому ж це так? Невже справді закон співжиття чоловіка й жінки ― це боротьба і ворожнеча? Яке природне виправдання цьому? В чому причина такого явища? І чи вона одна, чи їх багато?» Винниченко так і не написав задуманої повісті «Шлюб», але створив «Записки Кирпатого Мефістофеля», у якому проблема шлюбу є чи не центральною проблемою твору. Основне питання твору, яке намагається дослідити головний герой ― це співвідношення розуму і інстинкту. З цієї позиції досліджується питання любові як такої.

Значення в українській літературіРедагувати

На початку XX ст. Володимир Винниченко був одним із найпопулярніших письменників, його твори перекладалися багатьма мовами, а п‘єси ставилися на сценах Європи. Художній доробок митця знала не тільки українська публіка, а й російська, італійська, норвезька, чеська, німецька. Своїм творчим дебютом 1902 року В. Винниченко започаткував у нашій літературі течію неореалізму. Він з’явився в літературі з новим свіжим подихом, своєю дивною, «розхристаною» манерою писання. Майже з самого початку своєї діяльності В. Винниченко займався питаннями етики, політичної філософії, філософії людини, а також проблемами щастя й світової гармонії.

Роман «Записки Кирпатого Мефістофеля» ― один із фрагментів експериментального мислення Володимира Винниченка. У цьому романі порушуються теми перелюбства, розлучення, життя на віру, визнання легального права опіки над дітьми, аборт, він також звертається до деяких основних проблем людського існування, розмірковує над значенням правди, значенням любові та подружжя, конфліктом поміж розумом та ірраціональністю, які мають суттєве значення для усіх поколінь.

Роман, мабуть, найбільш «читабельний» з цього жанру у Винниченка. Гостроцікаві сюжетні лінії, що сходяться на постаті егоцентричного героя ― колишнього революціонера, хитрого адвоката, знавця людських душ; наскрізний психологічний аналіз, внутрішні монологи-саморозкриття героя, відверті діалоги, наскрізний «київський» фон подій ― все це робить роман непересічним художнім явищем, цікавим і сьогодні.

Вагомість творчих здобутків письменника визначили ще його сучасники (І. Франко, Леся Українка), розцінюючи митця як репрезентанта української літератури початку ХХ ст.

СюжетРедагувати

Роман має декілька сюжетних ліній, які об’єднує головний герой ― успішний адвокат, гравець у життя і звичайний чоловік ― Яків Михайлюк на прізвисько «Кирпатий Мефістофель». Саме від його імені й ведеться оповідь, тому події в романі читач сприймає крізь призму свідомості Михайлюка.

Перша сюжетна лінія ― це зв’язок із Сонею, дружиною колишнього партійного товариша Дмитра Сосницького. У неї є син Андрійко, але хто його батько (законний чоловік чи Кирпатий Мефістофель) вона й сама не знає. Цей факт мучить головного героя, але й викликає ніжні почуття до хлопця. Долю «трикутника» вирішить згодом фізична схожість малого з Дмитром.

Ще одна лінія пов’язана з безвольним чоловічком Панасом Павловичем Кривулею, якому Михайлюк-адвокат, непомітно граючись у свої психологічні ігри, «допомагає» порадами і діями (викрадення сина) розлучитися з дружиною, щоб піти до коханої жінки. Така афера, була б успішною і безболісною, якби не дві перешкоди ― діти і осуд суспільства.

А от найдраматичніша сюжетна лінія починається зі знайомства Мефістофеля з матір’ю-одиначкою Клавдією Петрівною, яке поступово переростає у інтимні стосунки. Для нього це проста доброчинність, швидкоплинний роман заради задоволення. Однак, коли він йде від неї і зустрічає зовсім несподівано своє справжнє кохання, ладен одружитися з красивою, розумною та молодою дівчиною, яку лагідно називає Білою Шапочкою, повертається забута Клава. І все б нічого, але виявляється, що у неї народився його син Міка. Такий розвиток подій є неочікуваним для Михайлюка і навіть руйнівним. Зрештою ненависна, чужа жінка, його помилка, стає ріднішою за ту, яку щиро кохає. Цей вибір, зроблений на краю злочину, зупиняє гру і стає казкою для маленького Міки.

Головні персонажіРедагувати

Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать ― Яків Васильович Михайлюк. Він є «автором» і головним героєм ― композиційною вертикаллю твору. Тому основним у романі є те, що відбувається з Михайлюком і як він це переживає. Роль інших персонажів визначається як супровідна: вони позначають одну з іпостасей головного героя. Нечипоренко представляє минуле Михайлюка, Сосницький, Кривуля ― примари майбутнього, Клавдія і Ганна Забережна (Біла Шапочка)символізують відповідно фізичне й духовне бажання героя.

ЦитатиРедагувати

«Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини».

«Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидує з неї все, що було колись брудного, й лишає собі тільки саме радісне, зворушливе».

«Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять».

«Мені приємно заманити чоловіка на саму гору й зіпхнути  його вниз. І той момент, коли в очах, розширених надією й захватом, блискає жах, — є найкращий».

«Моральність — це рожева пудра на законах природи».

«Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива!».

«Родина, діти — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного».

«Закоханість не є любов. Любов приходить тоді, як одходить закоханість».

ЕкранізаціяРедагувати

За мотивами роману український кінорежисер Юрій Ляшенко зняв однойменний фільм (1994), який отримав нагороди і премію «Деметра».

ДжерелаРедагувати

1.      Історія української літератури. Кінець XIX ― початок XX ст.: У 2 кн. : Підручник / За ред. проф. О.Д. Гнідан. ― К. : Либідь, 2006. ― Кн. 2. ― 496 с.

2.      Винниченко В. Щоденник. Едмонтон ; Нью-Йорк, 1980. ― Т. 1.

3.      Багрій Р.«Записки кирпатого Мефістофеля», або Секс, подружжя і ще деякі проблеми// Всесвіт. ― 1990. ― № 11.

4.      Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля // Прапор. ― 1989. ― № 1. ― С. 10―43; № 2. ― С. 20―84; № 3. ― С. 40―101; № 4. ― С. 11― 47; №5 ― С. 15―58.

5.      Винниченко Розалія. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко // Україна. ― 1992. ― № 11.

6.      Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадянського життя // Винниченко В. Вибрані твори. ― К., “Книгоспілка”, 1927. ― С. 3―21.

7.      Єфремов С. Історія українського письменства. ― К., “Феміна”, 1995. ― 688 с.

8.      Панченко В. Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства. ― Кіровоград, “Народне слово”, 1995. 233 с.

9. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля / Володимир Винниченко. ― К. : Знання, 2015. ― 271 с. ― (Скарби)