Заливаха Опанас Іванович
Опанас Іванович Заливаха | |
---|---|
Опанас Заливаха, 1999 рік | |
Народився |
26 листопада 1925 село Гусинка, Куп'янський район, Українська Соціалістична Радянська Республіка, ![]() |
Помер |
24 квітня 2007 (81 рік) Івано-Франківськ, ![]() |
Діяльність | художник |
Відомий завдяки | художник, правозахисник |
Alma mater | Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури та архітектури імені І. Ю. Рєпіна |
Нагороди |
![]() |
Опана́с Іва́нович Залива́ха (* 26 листопада 1925, с. Гусинка, Куп'янський район — † 24 квітня 2007, Івано-Франківськ) — український живописець, член Клубу творчої молоді (1960—1964), відомий шістдесятник.
ЖиттєписРедагувати
Юність О.Заливахи минула на Далекому Сході СРСР і в Сибіру, куди його сім'я втекла з рідної Харківщини від голодомору 1930-х років[1].
Від 1947 навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Того ж року виключено за «поведінку, не гідну радянського студента». 1953 поновлений в інституті. Закінчив його 1960.
1957 року приїхав на практику до Косова (Гуцульщина). Через 4 роки оселився в Україні.
1960—1961 — художник Тюменського художнього фонду.
1961—1965 — художник Івано-Франківського художнього фонду.
1964 — у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко було створено вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу КНУ. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, тож вітраж був знищений адміністрацією університету.
1965—1970 — відбував покарання за статтею 62 Карного кодексу УРСР («за антирадянську агітацію та пропаганду») — 5 років у таборі № 385 (Мордовія).
Коли вийшов з табору, одружився з Дариною, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину.
Всю душу вкладав у відродження незалежної України[2].
Помер у м. Івано-Франківськ.
Працював у галузі станкового живопису та графіки
Вшанування пам'ятіРедагувати
Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[3].
23 листопада 2017 року на пішохідній частині вул. Незалежності в Івано-Франківську художнику був встановлений пам'ятник (скульптор Ігор Семак).
ТворчістьРедагувати
Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року у видавництві «Смолоскип» вийшов його перший альбом.
Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Алли Горської. Хотів відкрити свій музей.
ТвориРедагувати
- «Чайна» (1962).
- «Полтавчанка» (1964).
- «Є і будемо» (1985).
- «Дзвонар» (1987).
- «Червона калина» (1989).
- «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок» (всі — 1990—1994).
- Вітраж 1963—1964 «Тарас Шевченко» для Київського університету (у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук, Галиною Зубченко) — твір знищено, авторів у квітні 1964 виключено зі Спілки художників.
- Оформлення книг:
- «Палімпсести» Василя Стуса,
- «Блудні сини України» Євгена Сверстюка.
Автор спогадів про Аллу Горську в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи. Спогади. Статті» (Київ, 1996).
ПреміїРедагувати
- 1989 — Премія імені Василя Стуса.
- 1995 — Шевченківська премія за твори останніх років — «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок».
ЦитатиРедагувати
Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить.
ПриміткиРедагувати
ЛітератураРедагувати
- Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5. — С. 258.
- Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 254.
- Шевченківські лауреати 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 178—179.