Упродовж багатьох століть зустрічаються задокументовані приклади діяльності жінок в архітектурі. Ці приклади не обмежуються професійними або аматорськими практиками. Жінки також були педагогами чи замовницями. Оскільки архітектура стала вважатися професією з 1857 року, кількість жінок в архітектурі була невеликою. Наприкінці ХІХ століття, починаючи з Фінляндії, деякі європейські архітектурні школи почали приймати жінок у якості слухачок навчальних програм.

Signe Hornborg Signelinna (1892) в Порі, Фінляндія. Це перша будівля спроектована жінкою архітектором (але дані не перевірені)

1980 року Марія Розарія Піомеллі, уродженка Італії, стала першою жінкою-деканом міського коледжу Нью-Йоркської школи архітектури[1], однак лише останнім часом жінки почали отримувати належне визнання, у тому числі у якості лауреаток Прітцкерівської премії.

Перші прикладиРедагувати

Внесок двох європейських жінок вплинув як на архітектуру загалом, так і на проєктування та будування зокрема.

У Франції це була Кетрін Брісон (1494—1526), що вплинула на проектування замку Шенонсо в долині Луари, а також контролювала проведення будівельних робіт між 1513 і 1521 роками, поки її чоловік брав участь у італійських війнах. В Італії це Плаутілья Бріччі (1616—1690), що працювала разом із братом Базиліо над каплицями та палацами поблизу Риму[2].

У Британії є підтвердження того, що леді Елізабет Вілбрахам (1632—1705) вивчала роботи архітекторів П. Поста, Палладіо та штаттресіденц в Ландсхуті, Німеччина[3]. Їй приписували авторство будинку Уоттон у Бакінгемширі й багатьох інших будівель. Також за попередніми даними, вона навчала сера Крістофера Рена. Вілбрахам довелося використовувати архітекторів-чоловіків для нагляду за будівництвом[4]. Зараз багато досліджень, включаючи роботи Джона Міллара, висувають гіпотезу про те, що Вілбрахам є авторкою близько 400 будівель (у тому числі 18 лондонських церков), що раніше зараховувались до доробку її учня Крістофера Рена.

Наприкінці XVIII століття англійка Мері Таунлі (1753—1839), що навчалася у художника Джошуа Рейнольдса, спроектувала кілька будівель у Рамсгейті на південному сході Англії. Однією з них був Таунлі Хаус, який вважається архітектурним дорогоцінним каменем[5].

Сара Лош (1785—1853) була англійкою та власницею Врей. Її назвали втраченим романтичним генієм, антикваркою, архітекторкою та провидицею. Її основною роботою є церква Св. Марії, Камбрія, але вона також спроєктувала різні споріднені будівлі та пам'ятники[6][7][8].

Сучасні першовідкривачкиРедагувати

Англійка Софі Грей (1814—1871), дружина Роберта Грея, який у 1847 році став єпископом Кейптауна, допомагала виконувати його адміністративні та соціальні обов'язки. Насамперед, розробила понад 35 проєктів південноафриканських англіканських церков у період між 1848 й 1880 роками в неоготичному стилі[9].

Дочка французько-канадського виробника вагонів, Естер Парізо, більш відома, як матінка Джозефа (1823—1902), була не просто однією з перших архітекторок Північної Америки, а й першою архітекторкою північно-західних Сполучених Штатів. У 1856 році вона разом з чотирма сестрами з Монреаля переїхала до Ванкувера, штат Вашингтон, де за її проєктом було побудовано одинадцять лікарень, сім академій, п'ять шкіл для дітей корінних американців та два дитячі будинки[10].

Луїза Бланшард Бетюн (1856—1913) з Ватерлоо, Нью-Йорк, була першою американкою, яка, як відомо, працювала професійною архітекторкою. У 1876 році вона влаштувалася на посаду черкасниці в кабінеті Річарда А. Вайта та Ф. Ф. Коллінгса в Буффало, штат Нью-Йорк. 1881 року відкрила власний офіс, де співпрацювала з чоловіком Робертом Бетюном[11]. Її назвали першою жінкою-соратницею Американського інституту архітекторів (AIA) у 1888 році, а в 1889 році вона стала його першою жінкою-учасницею[12][13].

Джулія Морган (1872-1957) була американською архітекторкою та інженером. За довгу та плідну кар’єру вона спроектувала понад 700 будівель у Каліфорнії. Вона найбільш відома своєю роботою над замком Херст у Сан-Сімеоні, Каліфорнія. Морган була першою жінкою, яку прийняли на програму архітектури в l'École nationale supérieure des Beaux-Arts у Парижі, і першою жінкою-архітектором, яка отримала ліцензію в Каліфорнії. Вона спроектувала багато будівель для установ, які обслуговують жінок і дівчат, у тому числі низку YWCA та будівлі для Міллс-коледжу. Джулія Морган була першою жінкою, яка отримала найвищу нагороду Американського інституту архітекторів, Золоту медаль AIA, посмертно в 2014 році..

Ще однією архітекторкою в США була Емілі Вільямс (1869—1942) родом з півночі Каліфорнії. 1901 року вона у колаборації з Лілліан Палмер переїхала до Сан-Франциско, де навчалася кресленню в Каліфорнійській середній школі механічних мистецтв. Заохочена Палмер, Вільямс збудувала низку котеджів та будинків у цьому районі, включаючи сімейний будинок на Бродвеї 1037 у Сан-Франциско, тепер пам'ятник архітектури[14].

Теодат Папа Ріддл (1868—1946) виросла Фармінгтоні, штат Коннектикут. Вона найняла викладачів, щоб навчитися проєктувати будівель. Ранні дизайни Ріддл, такі як для Hill-Stead (1901), були переведені на робочі креслення фірмою McKim, Mead and White, що забезпечило її навчання. Вона стала першою жінкою з архітекторською ліцензією в Нью-Йорку і в Коннектикуті. 1926 року була призначена в колегію стипендіатів AIA.[15]

Помітною архітекторкою того часу була Джозефіна Райт Чапман (1867—1943), що не отримала освіти в галузі архітектури, але перед тим, як створити власну фірму, проектувала низку будівель. Проєкт Тукерман Холу у Вустері, штат Массачусетс вона вважала однією з найдавніших і найуспішніших жіночих розробок[16].

Румунська архітекторка Вірджинія Андрееску Харет (1894—1962), перша жінка, яка отримала ступінь у напрямі архітектури в 1919 році, і перша жінка, яка стала румунською інспекторкою архітектури. Вона продовжила здобувати освіту в Італії. Оскільки її основним місцем роботи була Технічна служба Міністерства освіти, вона проєктувала школи, як в Бухаресті (Лікей і Кантемір), так і по всій країні. Разом з габаритними будівлями, Харет також проєктувала маленькі будинки. Не вдовольнившись навчанням в Італії, відвідувала численні конгреси архітектури в Римі, Парижі, Москві, Брюсселі.

Елізабет Райт Інграхам (1922—2013), дочка Д. Л. Райта та внучка Френка Ллойда Райта, спроектувала приблизно 150 будівель у Колорадо-Спрінгс.[17][18]

Перша академічна кваліфікаціяРедагувати

Фінляндія — країна, в якій жінкам вперше було дозволено вивчати архітектуру та отримати у цьому напрямі академічну кваліфікацію[19], навіть якщо вони спочатку мали статус спеціальних студенток. Найдавніший запис про отримання кваліфікації належить Зигі Хорнборг (1862—1916), яка відвідувала Гельсінський політехнічний інститут з весни 1888 року, а завершила навчання у 1890 році «за спеціальним дозволом». Однак, схоже, вона не була незалежною архітекторкою. Інші випускниці цієї спеціальності в Політехнічному інституті у 1880-х роках: Інес Холмінг, Зіґен Лагерборг, Берта Енвальд, Стіна Естман та Віві Льон.

Віві Льон (1872—1966), яка навчалась там з 1893 по 1896 рік, була першою жінкою, яка самостійно працювала архітекторкою у Фінляндії. Закінчивши навчання, вона одразу створила власну архітектурну фірму, отримавши комісію з проектування будинку фінськомовної жіночої школи в Тампере. Льон спроектувала кілька відомих громадських будівель, серед яких понад тридцять шкіл; виграла п'ять конкурсів на розробку проєктів, у тому числі на створення муніципальної пожежної станції в Тампері в 1906 році. Також виграла два конкурси у колаборації з Армасом Ліндгрен, й разом із ним проектувала Новий студентський будинок у Гельсінкі (1910) та Естонський театр у Таллінні (1913). Однією з її останніх робіт була геофізична обсерваторія Соданкіля, закінчена в 1945 році[20].

Хільда Хонгелл (1867—1952) з Аландських островів, отримала спеціальний дозвіл на навчання в Гельсінській індустріальній школі в 1891 році в той час, коли туди приймали лише чоловіків. Після відмінних результатів випробувань вона була прийнята як звичайна студентка і по завершенню навчання в 1894 році отримала спеціальність «майстер будівельник». Вона спроєктувала 98 будинків в районі Марієхамн на Аландських островах. Це були переважно міські будинки та фермерські будинки в швейцарському декоративному стилі. Однак Хонгелл не кваліфікувалася як архітекторка.

Інші випускниціРедагувати

Фей Келлог (1871—1918) отримала свої архітектурні навички завдяки німецькому репетитору, який викладав їй проектування, в Інституті Пратта в Брукліні, а також працюючи з Марселем де Монклосом в його паризькому ательє. Вона сподівалася вчитися в Школі мистецтв краси, але жінці відмовили у вступі. Повернувшись до США, Келлог допомогла спроектувати Зал рекордів у Нижньому Мангеттені. Вона продовжувала проектувати сотні будівель у районі Нью-Йорка, чам заслужила таку характеристику журналістів New York Times як «одну з найуспішніших архітекторів Америки».[21]

Мері Ганнон та Еліс Гендс були випускницями нью-йоркської школи прикладного дизайну для жінок у 1892 році та через два роки відкрили власну архітектурну фірму «Ганнон та Хандс», яка зосередилась на проєктуванні недорогих житлових будинків у Нью-Йорку[22].

Джулія Морган (1872—1957) стала першою жінкою, яка отримала науковий ступінь архітектури у Школі мистецтв краси. Спочатку їй було відмовлено у вступі, але через два роки вона повторно подала заявку і була прийнята в 1898 році. Після закінчення навчання у 1901 році, вона повернулася до Каліфорнії, де плідно працювала. Нею було виконано понад 700 проектів, виконаних, насамперед, для жіночих організацій та ключових клієнтів. Її знаковою роботою вважається Замок Херста в Сан-Симеоні[23]. Також вона стала першою жінкою архітектором, що отримала ліцензію в Каліфорнії.

Мері Роквелл Хук (1877—1978) з Канзасу також їздила вивчати архітектуру в Школі мистецтв краси, де вона страждала від дискримінації. Вона не досягла успіху в навчанні там і повернулася до Америки в 1906 році, де займалася архітектурою. Вона спроектувала школу поселення гірської сосни в штаті Кентуккі, а також ряд будівель у місті Канзас, де вона була першою архітекторкою, що включила природний ландшафт у свої проекти й використовувала литі бетонні стіни[24].

Флоренція Мері Тейлор (1879—1969) емігрувала з батьками з Англії до Австралії. Вона записалася на нічні заняття в Сіднейському технічному коледжі. Там вона була першою жінкою, яка закінчила навчання в галузі архітектури в 1904 році.[25] Вона продовжила роботу в зайнятому кабінеті Джона Бурчама Клампа, де вона стала головним креслярем[26]. 1907 року за підтримки свого керівника, вона подала заяву на членство у Інституті архітекторів Нового Південного Уельсу, але зіткнулася із значним протидією, її запросили приєднатись лише у 1920 році[27].

Ізабель Робертс (1871—1955), народилася в Міссурі, вивчала архітектуру в Нью-Йорку в ательє Маскарей-Чемберс, заснованому Еммануелем Луї Маскареєм за творами французької школи мистецтв Beaux-Arts. Це перша студія в США, спеціально створена для викладання архітектури[28]. Переконаний у здібностях жінок як архітекторів Маскарей захотів включити їх до своїх учнів. Робертс стала членом дизайнерської команди Френка Ллойда Райта до партнерства з Айдою Аною Райан (1873—1950) в Орландо, штат Флорида . Райан була першою жінкою, яка отримала ступінь магістра архітектури в Массачусетському технологічному інституті[29] хоча Софія Хейден Беннетт (1868—1953) закінчила архітектуру там у 1890 році.[30]

Естер Марджорі Хілл була першою жінкою, яка закінчила канадську школу архітектури в 1920 році.

Європейські подіїРедагувати

Після Фінляндії декілька інших європейських країн дозволили жінкам вивчати архітектуру. У Норвегії першою жінкою-архітектором стала Лілла Хансен (1872—1962), яка навчалася в Королівській школі креслярів (Den Kongelige Tegneskole) у Крістіанії (1894) та займалась архітектурними студіями в Брюсселі, Крістіанії та Копенгагені. Вона створила власну практику в 1912 році отримала позитивний відгук за проєкт необарочного житлового комплексу в Осло. Вона продовжувала проектувати ряд великих вілл, а також студентське житло для жінок .

Першою жінкою, яка розпочала архітектурну практику в Німеччині, була Емілі Вінкельман (1875—1951). Вона вивчала архітектуру як запрошена студентка, зареєстрована як Студент Еміль в Технологічному коледжі в Ганновері (1902—1908), але їй було відмовлено в дипломі, оскільки жінки не мали права на кваліфікацію до 1909 року. Попри це, вона закінчила проєкти близько 30 вілл до початку війни. Однією з її найпомітніших будівель є театр Трибуне в Шарлоттенбурзі-Вільмерсдорфі, що спочатку планувався як школа для дівчат.

Першою жінкою, яка стала інженером у Німеччині, була сербська архітекторка Йованка Бончич-Катеринич. Вона здобула ступінь в Технічному університеті Дармштадта в 1913 році[31].

У Сербії Єлісавета Начич (1878—1955) вивчала архітектуру в Белградському університеті в той час, коли вважалося, що жінки не повинні цього робити. У віці 22 років вона була першою жінкою, яка закінчила інженерний факультет. Як жінка, вона не змогла отримати міністерську посаду, яку шукала, але працевлаштувалася в муніципалітеті Белграда, де стала головним архітектором. Серед її помітних досягнень — початкова школа Краля Петра I (король Петро I) (1906) та церква Олександра Невського (1929), обидві в Белграді.[32] Перша архітекторка в Сербії, вона багато зробила, щоб надихнути інших жінок на професію.

Маргарете Шютте-Ліхоцкі (1897—2000) була першою жінкою-архітекторкою в Австрії та першою жінкою, що закінчила Віденський Кунстгевербешхуль, нині Віденський університет прикладного мистецтва, хоча її прийняли лише після рекомендаційного листа від впливового друга. Першовідкривачка розвитку соціального житла у Відні та Франкфурті, вона поєднала дизайн та функціональність, особливо на своїй франкфуртській кухні — прототипі сучасної вбудованої кухні.

У Швейцарії Флора Штайгер-Крофорд (1899—1991) була першою жінкою, яка завершила навчання за спеціальністю архітектура в Федеральному технологічному інституті Цюріха в 1923 році. Вона створила власну фірму з чоловіком Рудольфом Штайгером у 1924 році[33]. Їх перший проект, Будинок Сандрейтера в Рієні (1924), вважається першим модерністським будинком у Швейцарії. У 1938 році вона припинила свою архітектурну діяльність на користь скульптури.

Першою жінкою, прийнятою до Королівського інституту британських архітекторів (RIBA), була Етель Чарльз (1871—1962) у 1898 році. Вона та її сестра Бессі пройшли підготовку архітекторів у партнерстві Ернеста Джорджа та Гарольда Пето. У 1893 році вони обидві намагалися продовжити навчання, відвідуючи Школу архітектури асоціації архітекторів, але у вступі їм було відмовлено. Етель завершила частину курсу, запропонованого школою архітектури Бартлетта, отримавши відзнаки. Як жінка, вона не змогла отримати широкомасштабних проєктів і була змушена зосередитись на скромних житлових проектах, таких як дачі робітників[34][35].

Едіт Х'юз (1888—1971), шотландка, яка після відвідування лекцій про мистецтво та архітектуру в Сорбонні навчалася в Школі мистецтв Грея в Абердіні, де отримала диплом архітектури в 1914 році. Крім викладання в школі мистецтв у Глазго, створила власну практику в 1920 році, спеціалізуючись на дизайні кухні[36].

Першою жінкою, що проектувала головну будівлю у Британії, була Елізабет Скотт (1898—1972), архітекторка Меморіального театру Шекспіра в Стратфорді-на-Ейвоні, закінченого в 1932 році.[37]

Чоловічі та жіночі професійні партнерстваРедагувати

 
Альвар і Еліса Аалто (1950)

Низка архітекторок першої половини XX століття співпрацювали з чоловіками, часто формуючи подружжя[38]. Починаючи з 60-х років минулого століття, кількість жінок, що здобували освіту у галузі архітектури, збільшувалася, жінки та чоловіки часто бачилися та пізніше одружувалися, а довгі години спільної роботи та пристрасть були описані як «ідеальний рецепт для романтики»[39]. Хороший огляд цієї теми є у праці Енн Форсайт «Хвала Заха»[40].

Однак партнерські стосунки між чоловіком і жінкою призводять до неправильного розподілу внеску. Зазвичай чоловіки-партнери краще відомі, навіть якщо робота виконана у співавторстві. Це результат дискримінації жінок. Те, що було охарактеризовано як «традиція нерозподілу», залишалося «секретом» до останніх років.[41] Серед пар:

  • Айно Аалто (1894—1949) та Альвар Аалто — після отримання кваліфікації архітектора у Фінляндії в 1920 році одружилася з Альваром Аалто в 1923 році та брала участь у проектуванні його будівель, часто працюючи над інтер'єрами, як у Вілла Майрея (1937) в Ноормаркку[42].
  • Рейма та Раїлі П'єтіля, фінська пара, що тісно співпрацювала над розробкою власного стилю раннього модерну. Раїлі П'єтіля (нар. 1926) знайшов два ідеальних стимули для дизайнерської команди, пояснивши їх так: "Ми часто брали з собою роботу: на прогулянку, на кухню та вечори. І коли у нас починалося змагання, ми подорожували, тому що ми виявили, що зміна середовища впливає на мислення"[43].
  • У Данії Інгер та Йоханнес Еннер, які одружилися в 1952 році, створили тісне, дуже успішне партнерство, будуючи або відновлюючи церкви, часто застосовуючи функціональний та естетичний підхід у роботі.
  • Французька архітекторка та дизайнерка Шарлотта Перріан (1903—1999) встановила партнерство з іконою сучасної архітектури Ле Корбюзьє, сприяючи розвитку функціональних житлових приміщень, особливо проєктуючи інтер'єри та меблі для своїх будівель. Пізніше вона нагадала, як Ле Корбюзьє наполягав на чіткому дотриманні його вимогливих принципів: «Найменший штрих олівця повинен був мати точку, щоб виконати потребу, або відповісти на жест чи поставу, і бути досяжним за цінами масового виробництва». Після десяти років співпраці з Ле Корбюзьє, Перріан покинула свою студію в 1937 році, щоб сконцентруватися на дизайні меблів, часто працюючи з Жаном Пруве[44].
  • Португальська архітекторка Марія Хосе Маркес да Сілва (1914—1996) співпрацювала з чоловіком Девідом Морейрою, добудувавши ряд ключових будівель у місті Порто.[45]
 
Елізабет і Готфрід Бьом, 2009
  • У Німеччині Елізабет Бьом (нар. 1921) часто працювала з чоловіком Готфрідом Бьомом, розробляючи інтер'єри для багатоквартирних будинків та інших житлових забудов.
  • Марго Шюрманн (1924—1999) уклала довічне партнерство зі своїм чоловіком Йоахімом Шюрманом. Їх вплив на німецьку архітектуру був визнаний Bund Deutscher Architeken, який присудив їм Велику премію 1998 року.
  • Марію Шварц (нар. 1921) пам'ятають за партнерство з Рудольфом Шварцом, який допомагав у реконструкції міста Кельна, особливо його церков, після Другої світової. Після смерті чоловіка в 1961 році Марія продовжувала керувати сімейною фірмою, виконуючи багато проєктів чоловіка в районі Кельна.
  • Берніс Олександра «Рей» Імес, дизайнер меблів та інтер'єрів, архітекторка, художниця, дружина та партнерка архітектора Чарльза Еймса. Чарльз і Рей Еймс спроєктували будинок Еймса та інші значні сучасні будівлі середини ХХ століття.
  • Елізабет Клос (1912—2011) мала труднощі з працевлаштуванням після закінчення навчання, поки не поїхала за однокурсником Вільямом Клосом до Міннеаполісу. Як чоловік і дружина вони створили фірму в 1938 році. На додаток до власних проєктів, включаючи багато впорядкованих приватних будинків, саме Елізабет керувала фірмою за відсутності чоловіка під час Другої світової і поки він займався будівництвом університету штату Міннесота. Історикиня архітектури Джейн Кінг Гесіон зауважила: «Своїм прикладом вона надихнула багатьох жінок на архітектуру, включно зі мною, але вона не хотіла бути відомою архітекторкою — як архітектор, який випадково був жінкою».[46]
 
Уолтер Берлі Гріффін з Маріон Махоні, Сідней, 1930 рік
  • Маріон Махоні Гріффін (1871—1961) з Чикаго, була першою співробітниуею, найнятою Франком Ллойдом Райтом[47]. Попри те, що Райт не віддав їй великого визнання за свої проєкти прерійської школи, Гріффін не лише значною мірою сприяла житловій роботі його студії, але й багато зробила для просування його ідей.[48] У 1911 році Маріон одружилася з Вальтером Берлі Гріффіном, з яким працювала в майстерні Райт. Разом вони створили дуже успішне партнерство, працюючи спочатку в районі Чикаго над різноманітними проектами, потім в Австралії над містобудівним плануванням Канберри і, нарешті, в Індії до смерті Гриффіна в 1937 році.[49] У своїй спогаді Махоні описує, як вона нерозривно зрослася зі своїм чоловіком, підкреслюючи, як разом вони відстоювали різні справи, такі як бібліотека для індійського міста Лакнау чи Каскраг, громади біля Сіднея, яку вони створили.[50]
  • Крім того, в Австралії Мері Тернер Шоу (1906—1990) було важко закінчити навчання архітектурі в Мельбурнському університеті, і натомість вона стала архітекторкою через художнє студентство. Працювала в різних архітектурних фірмах в Австралії (1931—1936) та Великій Британії (1937), і подорожувала Європою, зустрічаючись з багатьма ключовими архітекторами модерну. 1938 року вона створила архітектурну фірму Romberg & Shaw разом з архітектором модернізму Фредеріком Ромбергом, що діяла з 1939 по 1942 рік. У цей період вони створили "деякі найвідоміші багатоквартирні будинки в Австралії"[51], включаючи квартири Яррабі, Південна Ярра, Вікторія (1940) та квартири Ньюберн, Південний Мельбурн, Вікторін, 1939. Шоу продовжувала займатися архітектурою до виходу на пенсію в 1969 році.
  • Деніз Скотт Браун (нар. 1931) та Роберт Вентурі познайомилися в 1960 році в університеті Пенсільванії, де Скотт Браун закінчив магістратуру з містобудування[52] та архітектури. Незабаром після шлюбу в 1967 році Скотт Браун приєдналася до своєї філадельфійської фірми Вентурі та Раух, де стала головною керівницею планування в 1969 році. З цього часу вона відігравала головну роль у фірмі (перейменованій у Вентурі, Скотт Браун та Партнери) у 1989 році, ведучи проєкти та дослідження з питань цивільного планування та співпрацюючи з Вентурі у великих проєктах фірми. Однак Браун обурюється тим, що їй рідко приписують власну роботу. Наприклад, саме її чоловік отримав премію Пріцкера в 1991 році, хоча Браун пояснює: «Ми обидва проєктуємо кожен сантиметр будівлі разом». У 1997 році вона розмірковувала: "Питання бути жінкою буде навіки в моєму випадку. Якби я не одружилася з Бобом, я б пішла далі чи ні? Хто може сказати? Але це ж питання стосується і його. Якби він не одружився зі мною, чи пішов би він далі?"[38] Деніз Скотт Браун також розкрила свої почуття щодо цієї ситуації у розділі «Гендерна космічна архітектура»[53].
  • У Великій Британії архітекторка Аманда Левете (1955 р.н.) стала директоркою Future Systems разом із чоловіком Яном Каплікі. У 1999 році вони виграли премію Стерлінга від Королівського інституту британських архітекторів (RIBA) за свій медіа-центр на Lords Cricket Ground[54]. Левете приписують можливість зробити органічні форми Future Systems товарними[55].
  • Івеню Лав Стенлі та її чоловік Вільям Дж. «Білл» Стенлі III співзаснували архітектурну фірму в 1983 році після того, як (в різні роки) стали першими афро-американцями, спочатку наймолодшим чоловіком, а потім першою жінкою, зареєстрованими архітекторами на Півдні США. Лав-Стенлі — керівниця бізнесу та виробництва, а її чоловік займається маркетингом та дизайном[56].
  • У Сербії Ліляна Бакич часто працювала з чоловіком Драголюбом. Найважливішою їх роботою було проєктування спортивного залу «Піонір», за яке вони отримали «Гран-прі Белградського архітектурного салону» в 1974 році.
  • Інша сербська архітекторка Іванка Распопович співпрацювала з колегою-архітектором Іваном Античем, щоб створити Белградський "Музей сучасного мистецтва " та Крагуєвацький «Музей 21 жовтня» у 1960-х роках. Обидві будівлі з тих пір стали національними пам'ятками.
  • Лелла Віньєллі (13 серпня 1934 р. — 22 грудня 2016 р.) працювала зі своїм партнером Массімо Віньєллі все життя. Массімо відомий графічним дизайном, а вона — комерційними інтер'єрами. Вони познайомилися, навчаючись у школі архітектури у Венеції, Італії та практикуючи в Мілані та США.

Прогрес з 2000 рокуРедагувати

Низка архітекторок в останній час мали значний успіх, здобувши широке визнання за свої професійні досягнення.

У 2004 році іраксько-британська архітекторка Заха Хадід стала першою жінкою, яка отримала премію Пріцкера[57]. Серед її проектів слід звернути особливу увагу на Центр сучасного мистецтва Розенталя в Цинциннаті та Центральну будівля BMW в Лейпцигу. Присуджуючи премію, голова журі говорив про її «непохитну прихильність до модернізму», пояснюючи, як вона відійшла від існуючої типології, від високотехнологічних, зрушення геометрії будівель ".[58] З 2004 року до своєї смерті в 2016 році Хадід виконала багато інших помітних робіт, включаючи оперний театр Гуанчжоу в Гуанчжоу, Китай, та Лондонський центр водних водних змагань до літніх Олімпійських ігор 2012 року.[59][60]

У 2010 році ще однією лауреаткою Пріцкера стала Казуйо Седжіма з Японії, у партнерстві з Рюе Нішізава. Лорд Палумбо, голова журі, розповів про їхню архітектуру, "яка одночасно делікатна і потужна, точна і виважена, геніальна, але не надмірно чи відверто розумна; для створення будівель, які успішно взаємодіють зі своїми контекстами та діями, які вони містять, створюючи почуття повноти та досвіду багатства ". Особливу увагу було приділено скляному центру Музею мистецтв Толедо в Огайо та Музею сучасного мистецтва 21 століття, Каназаві, Ісікава, Японія.[61]

У 2007 році Анна Херінгер (1977 р.н., Німеччина) здобула премію «Ага Хан» за архітектуру для своєї школи ручної роботи METI, побудованої з бамбука та інших місцевих матеріалів у Рудрапурі, Бангладеш. На прикладі стійкої архітектури проект отримав високу оцінку не лише за його простий, гуманний підхід та красу, а й за рівень співпраці архітекторів, майстрів, клієнтів та користувачів.[62] За останні роки данська фірма Lundgaard & Tranberg виграла декілька європейських нагород RIBA, де головною архітекторкою була Лене Транберберг (нар. 1956). Проекти включали Королівський данський ігровий дім (2008) та Tietgenkollegiet (2005).

У 2010 році Шейла Шрі Пракаш стала першою архітекторкою Індії, яку запросили до участі в Раді з інновацій дизайну Всесвітнього економічного форуму, де вона створила Індекс взаємного дизайну як інструмент дизайну цілісного сталого розвитку. Пракаш перша жінка в Індії, яка створила власну фірму. У 1992 році вона була піонеркою екологічно стійкої архітектури і створила будинок з вторинної сировини[63].

У 2013 році студентська організація «Жінки в дизайні» при Гарвардській вищій школі дизайну розпочала клопотання про премію за архітектуру ПріцкераДеніз Скотт Браун, яка не була присуджена в 1991 році, тоді як її отримав партнер архітекторки Роберт Вентурі.[64]

У 2013 році Джулія Морган стала першою жінкою, яка отримала золоту медаль AIA, посмертно.[65]

У 2014 році Культурний центр Гейдара Алієва, розроблений Заха Хадід, отримав нагороду «Музей дизайну дизайну року», що зробило її першою жінкою, яка отримала головний приз у цьому конкурсі.[57]

У 2015 році Хадід стала першою жінкою, яка сама отримала золоту медаль RIBA.

Вплив жінок на архітектуруРедагувати

Хоча донедавна внесок жінок в архітектуру залишався непоміченим, загалом їх вплин на архітектуру був досить вагомим. Наприклад, Сьюзен Лоуренс Дана у 1902 році захотіла мати власний будинок у Спрінгфілді, штат Іллінойс, спроектований Ф. Л. Райтом. Це допомогло йому розкрити свій потенціал. Жінки також відіграли ключову роль в збереженні історії через такі організації, як Дочки американської революції (1890).[66]

У 1985 році болгарська архітекторка Мілка Блізнакова заснувала Міжнародний архів жінок в архітектурі, щоб розширити доступність наукових матеріалів, що стосуються жінок в архітектурі[67].

Останні дослідження також показують, що починаючи з 1980-х років жінки як домогосподарки та активні коритувачки, мали важливе значення у впровадженні нових підходів до дизайну, особливо інтер'єру[68].

Вивчення досвіду в Канаді підкреслює вагомий вплив жінок в останні роки на розробку інноваційний підходів до практики та дизайну. Зростаюча присутність жінок у цій професії привертає більше уваги, ніж питання маргіналізації.

Виставки, що представляють досягнення жінок у різних галузях, дозволяли архітекторкам демонструвати свою компетентність у розробці павільйонів. Наприклад, виставка 1893 року в Чикаго, де жіночий павільйон спроектувала Софія Хайден, або дві виставки 1914 року у Німеччині:

  • виставка Веркбунда в Кельні, проект якої Хаус дер Фрау розробила Ліллі Рейх;
  • виставка Бурга в Лейпцигу, присвячену книгам і графічному мистецтву.

1928 року Люкс Гайєр створив павільйони для ярмарку SAFFA (Schweizerische Ausstellung für Frauenarbeit), на якому були представлені досягнення жінок. Ця подія відбулася у 1928 році в Берні. Другий ярмарок, що відбувся в Цюріху в 1958 році, був об'єднаний командою з 28 архітекторок, що визначали архітектуру як професію, відкриту для жінок у Швейцарії.

СтатистикаРедагувати

Зараз існує проблема вирахування кількості жінок в архітектурі. Наявні опитування є неповними, а частина з них застаріли, але вони показують загальну тенденцію.

Європа

2010 року у 33 країнах проводилося опитування Радою архітекторів Європи. Під час аналізу відповідей було виявлено, що з 524000 архітекторів, 31 % становили жінки, але їх розподіл не був пропорційним. Найбільше архітекторок було у Греції (57 %), Хорватії (56 %), Болгарії (50 %), Словенії (50 %) та Швеції (49 %). Найменше архітекторок було у Словаччині (15 %), Австрія (16 %), Нідерландах (19 %), Німеччині (21 %) та Бельгії (24 %). Понад 200 000 архітекторів Європи працювали чи навчалися в Італії чи Німеччині, де частка жінок становить 30 % та 21 %[69].

Австралія

Дослідження, проведене в Австралії в 2002 році, показало, що жінки складають 43 % студентства, що вивчає архітектуру. Попри це, велика кількість з них не йде працювати за спеціальністю. Лише від 11,6 % у Квінсленді до 18,2 % у Вікторії жінок працюють архітекторками[70]. Жінки складають понад 40 % випусків упродовж більше двох десятиліть, але за фахом працюють тількт 20 % з них[71][72][73][74].

Південна Африка

2016 року 21 % архітекторів, зареєстрованих у Південній Африці, були жінками. Опитування Інституту архітекторів SA Східного Кейпу показало, що у 2014 році лише 29 % осіб, що навчаються на архітектурних спеціальностях, закінчили столичний університет Нельсона Мандели, це жінки.[75]

Об'єднане Королівство

Опитування Сполученого Королівства у 2000 році виявило, що 13 % архітекторів-практиків є жінками, хоча жінки складали 38 % студентства та 22 % викладацького складу відповідних спеціальностей[76]. Дані бюро з питань зборів у листопаді 2010 року показали тенденцію до зменшення кількості архітекторок до 19 % у порівнянні з 24 % станом на 2008 рік[77].

США

У США Національна рада з питань архітектури повідомила у 2009 році, що на архітекторок навчається майже 41 % жінок від всієї сукупності слухачів. На противагу цьому, в звіті Національного комітету з питань асоціації AIA від 2004 року відсоток ліцензованих архітекторок становить 20 %. У 2003 році дослідження AIA Жінок в Архітектурі показало, що жінки складають 27 % персоналу в американських архітектурних фірмах.[78]

Див. такожРедагувати

  • Премія Маріон Махоні Гріффін, присуджена за визнання відмінної роботи архітекторки (Австралійський інститут архітекторів).

ПриміткиРедагувати

  1. rosaria_piomelli. Digital-archives.ccny.cuny.edu. 24 жовтня 1937. Архів оригіналу за 29 вересня 2020. Процитовано 29 вересня 2015. 
  2. Waters, Clara Erskine Clement (1904). Women in the Fine Arts: From the Seventh Century B.C. to the Twentieth Century A.D. (вид. Public domain). Houghton, Mifflin. с. 63–. 
  3. John Millar The first woman architect [Архівовано 24 жовтня 2017 у Wayback Machine.], The Architects' Journal, 11 November 2010. Retrieved 16 April 2012.
  4. Jay Merrick Elizabeth Wilbraham, the first lady of architecture [Архівовано 1 січня 2018 у Wayback Machine.], The Independent, 16 February 2011. Retrieved 16 April 2012.
  5. Paul Nettleingham, «Townley House in Ramsgate» [Архівовано 22 лютого 2012 у Wayback Machine.], Michaels Bookshop Ramsgate. Retrieved 16 April 2012.
  6. St Mary's Church Wreay [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.] (Accessed Sept 2012)
  7. Uglow, Jenny (2012) The Pinecone, Faber and Faber
  8. Bullen, J. B. (2001) Sara Losh: Architect, Romantic, Mythologist The Burlington Magazine, Vol. 143, No. 1184, Nov., pp. 676—684
  9. «Gray, Sophia (Sophie) Wharton Myddleton» [Архівовано 3 липня 2020 у Wayback Machine.], ArteFacts. Retrieved 16 April 2012.
  10. «Mother Joseph», Architect of the Capitol [Архівовано 17 серпня 2012 у Wayback Machine.]. Retrieved 16 April 2012.
  11. «Louise Blanchard Bethune (1856—1913)» [Архівовано 6 липня 2004 у Wayback Machine.], Women in Architecture (University of Illinois). Retrieved 16 April 2012.
  12. Louise Blanchard Bethune (1856—1913 [Архівовано 6 липня 2004 у Wayback Machine.], Women in Architecture (University of Illinois). Retrieved 2011-11-14.
  13. Maureen Meister (4 листопада 2014). Arts and Crafts Architecture: History and Heritage in New England. University Press of New England. с. 235–. ISBN 978-1-61168-664-7. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 3 березня 2020. 
  14. Inge S. Horton, «Emily Williams: San Jose's First Woman Architect» [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.], Women Architects in Northern California, first published in Newsletter of PAC San Jose, Vol.17, No.4. Retrieved 16 April 2012.
  15. «Women in Architecture» [Архівовано 26 березня 2012 у Wayback Machine.], ARVHA. Retrieved 17 April 2012.
  16. «Josephine Wright Chapman and Tuckerman Hall» [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.], Tuckermanhall.org. Retrieved 17 April 2012.
  17. Heilman, Wayne (24 вересня 2013). Famed Colorado Springs architect Elizabeth Wright Ingraham dies at age 91. Colorado Springs Gazette. Архів оригіналу за 25 вересня 2015. Процитовано 23 вересня 2015. 
  18. Famed Colorado Springs architect Elizabeth Wright Ingraham dies at age 91. Colorado Springs Gazette. Архів оригіналу за 9 червня 2018. Процитовано 7 січня 2016. 
  19. Päivi Nikkanen-Kalt, «Female architects in Finland» [Архівовано 12 листопада 2008 у Wayback Machine.], ARVHA. Retrieved 23 April 2012
  20. «Lönn, Wivi (1872—1966)» [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.], Biografiakeskus. Retrieved 17 April 2012.
  21. «Woman Invades Field of Modern Architecture» [Архівовано 3 жовтня 2021 у Wayback Machine.], The New York Times, November 17, 1907. Retrieved 17 April 2012
  22. Allaback, Sarah, 1965- (2008). The first American women architects. Urbana. ISBN 9780252033216. OCLC 167518574. 
  23. «Julia Morgan, Early Architect, 1872—1957», California State Capitol Museum. Retrieved 17 April 2012.
  24. «Mary Rockwell Hook» [Архівовано 15 червня 2018 у Wayback Machine.], International Archive of Women in Architecture. Retrieved 17 April 2012.
  25. Willis, Julie and Bronwyn Hanna, Women Architects in Australia 1900—1960, Royal Australian Institute of Architects, 2000
  26. Hanna, Bronwyn Hanna «Absence and Presence, A Historiography of Early Women Architects in New South Wales»[недоступне посилання], PhD, University of New South Wales, 1999. Retrieved 16 April 2012.
  27. Ludlow, Christa (1990). Taylor, Florence Mary (1879–1969). Taylor, Florence Mary (1879 - 1969). Melbourne University Press. 
  28. «Noted Architect Dead. E. L. Masqueray Was Chief of Design of St. Louis Exposition» [Архівовано 6 листопада 2012 у Wayback Machine.], New York Times, May 27, 1917. Retrieved 17 April 2012.
  29. Joy Wallace Dickinson, «Roberts brought Wright style to region's landmark buildings» [Архівовано 17 жовтня 2015 у Wayback Machine.], Orlando Sentinel, September 11, 2011. Retrieved 17 April 2012.
  30. «Sophia Hayden Bennett» [Архівовано 27 травня 2013 у Wayback Machine.], Mit.edu. Retrieved 17 April 2012.
  31. Ingenieurswissenschaften: Fräulein Diplom-Ingenieur. ZEIT ONLINE (нім.). Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 25 травня 2018. 
  32. «Alexander Nevsky Church in Belgrade» [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.], Nothing Against Serbia. Retrieved 18 April 2012.
  33. «Rudolf Steiger», Sammlungen Aarchive, Zürcher Hochschule der Künste
  34. Sumita Sinha, «Diversity in Architectural Education: Teaching and learning in the context of Diversity» [Архівовано 27 березня 2017 у Wayback Machine.], Women in Architecture. Retrieved 18 April 2012.
  35. Lynne Walker, «Golden Age or False Dawn? Women Architects in the Early 20th century» [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.], English-heritage.org. Retrieved 18 April 2012.
  36. «Edith Mary Wardlaw Burnet Hughes (née Burnet)» [Архівовано 17 червня 2020 у Wayback Machine.], Dictionary of Scottish Architects. Retrieved 18 April 2012.
  37. Richardson, Albert (22 квітня 1932). Shakespeare Memorial Theatre. The Builder 142: 718. ; quoted in Walker (1999: 257)
  38. а б Kathryn H. Anthony, «Designing for Diversity: Gender, Race, and Ethnicity in the Architectural Profession», University of Illinois Press (2001), p. 56 et seq., ISBN 0-252-02641-1 (online here).
  39. Anthony, p. 56.
  40. Forsyth, Ann (27 вересня 2006). In Praise of Zaha. Journal of Architectural Education 60 (2): 63–65. doi:10.1111/j.1531-314X.2006.00082.x. 
  41. Anthony, p. 56-57.
  42. «Internet exhibition on Alvar Aaltos Villa Mairea» [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.], Alvar Aalto. Retrieved 21 April 2012.
  43. David Sokol, «Breaking the Modernist Mold: Raili Pietilä reflects on a life of design with her husband, Reima, and the new exhibition that examines the Pietilä legacy» [Архівовано 12 жовтня 2012 у Wayback Machine.], Metropolismag.com, 24 April 2008. Retrieved 22 April 2012.
  44. «Charlotte Perriand, Architect + Furniture Designer (1903—1999)» [Архівовано 16 листопада 2007 у Wayback Machine.], Design Museum. Retrieved 22 April 2012.
  45. «Maria José Marques da Silva», University of Porto Famous Alumni. Retrieved 22 April 2012.
  46. «Then and Now: 'Old Gray Heads,' part two — Elizabeth Close» [Архівовано 30 липня 2017 у Wayback Machine.], University of Minnesota Press. Retrieved 22 April 2012.
  47. Paul Kruty, Walter Burley Griffin, University of Illinois at Urbana-Champaign.
  48. Lynn Becker, «Frank Lloyd Wright's Right-Hand Woman» [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.], Repeat. Retrieved 22 April 2012.
  49. «Beyond architecture: Marion Mahony and Walter Burley Griffin» [Архівовано 2 липня 2016 у Wayback Machine.], Power House Museum. Retrieved 22 April 2012.
  50. Fred A. Bernstein, «Rediscovering a Heroine of Chicago Architecture» [Архівовано 17 квітня 2021 у Wayback Machine.], New York Times, January 1, 2008. Retrieved 22 April 2012.
  51. Willis, J. 2012 «Shaw, Mary Turner» in P.Goad and J.Willis "The Encyclopedia of Australian Architecture, Cambridge University Press, New York, p.624
  52. Harvard News Office. «Harvard Gazette: Architect to receive Radcliffe Medal». harvard.edu. Archived from the original on 3 March 2016. Retrieved 25 February 2015.
  53. Rendell, Jane; Penner, Barbara; Borden, Iain (1 січня 2000). Gender space architecture an interdisciplinary introduction. London; New York: Routledge. с. 229, 263. ISBN 9780203449127. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 3 березня 2020. 
  54. Stuart Jeffries, «The Saturday interview: architect Amanda Levete» [Архівовано 3 жовтня 2019 у Wayback Machine.], The Guardian (London), April 9, 2011. Retrieved 2012-04-23.
  55. Grice, E. «My greatest regret is that I didn't make peace with him in life» [Архівовано 3 жовтня 2019 у Wayback Machine.], The Daily Telegraph, 11 March 2009. Retrieved 2012-04-23.
  56. Architecture graduates Bill Stanley and Ivenue Love-Stanley are building marriage and monuments together. First Impressions. Georgia Tech Alumni Magazine. Архів оригіналу за 21 лютого 2005. Процитовано 26 грудня 2013. 
  57. а б Dame Zaha Hadid awarded the Riba Gold Medal for architecture - BBC News. BBC News (Bbc.com). 24 вересня 2015. Архів оригіналу за 17 серпня 2017. Процитовано 24 вересня 2015. 
  58. «Announcement: Zaha Hadid Becomes the First Woman to Receive the Pritzker Architecture Prize» [Архівовано 25 березня 2012 у Wayback Machine.], The Pritzker Architecture Prize. Retrieved 18 April 2012.
  59. Jonathan Glancey and Dan Chung, «Zaha Hadid's Guangzhou Opera House — in pictures» [Архівовано 12 листопада 2020 у Wayback Machine.], The Guardian, 1 March 2011. Retrieved 18 April 2012.
  60. «London Aquatics Centre» [Архівовано 23 березня 2020 у Wayback Machine.], Zha Hadid Architects. Retrieved 18 April 2012.
  61. «Announcement: Architectural Partners in Japan Become the 2010 Pritzker Architecture Prize Laureates» [Архівовано 18 квітня 2012 у Wayback Machine.], The Pritzker Architecture Prize. Retrieved 18 April 2012.
  62. «Nine projects receive 2007 Aga Khan Award for Architecture» [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.], Aga Khan Development Network. Retrieved 12 March 2012.
  63. Recycled Materials in a Designer Home. Inside Outside. 10 червня 1992. 
  64. Partner Without the Prize. The New York Times. Архів оригіналу за 7 вересня 2018. Процитовано 18 квітня 2013. 
  65. Wendy Moonan: «AIA Awards 2014 Gold Medal to Julia Morgan» [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.], in the Architectural Record, 16 December 2013
  66. Kathryn H. Anthony in Helen Tierney (ed.), Women's Studies Encyclopedia, Vol. 1, Greenwood Publishing Group, 1999, pp. 104—108. Online here. ISBN 9780313296208.
  67. Sokolina, Anna (2011). In Memoriam: Milka Bliznakov, 1927–2010. Slavic Review 70 (2/2011): 498–499. doi:10.5612/slavicreview.70.2.0498. 
  68. Brenda Martin, Penny Sparke: Women's Places: Architecture and Design 1860—1960. Routledge, 2003. pp. xiv–xv. ISBN 9780415284493
  69. «The Architectural Profession in Europe 2010», Architects' Council of Europe. Retrieved 24 April 2012.
  70. Research - Parlour. archiparlour.org. Архів оригіналу за 10 вересня 2015. Процитовано 17 листопада 2015. 
  71. Matthewson, Gill; Clark, Justine (14 вересня 2013). The 'half-life' of women architects - Parlour. archiparlour.org. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 17 листопада 2015. 
  72. Matthewson, Gill (29 січня 2013). Updating the numbers, part 1: at school - Parlour. archiparlour.org. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 17 листопада 2015. 
  73. Matthewson, Gill (26 січня 2013). Updating the numbers, part 2: at work - Parlour. archiparlour.org. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 17 листопада 2015. 
  74. Matthewson, Gill (10 лютого 2013). Updating the numbers, part 3: Institute membership - Parlour. archiparlour.org. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 17 листопада 2015. 
  75. Only 21% of SA architects are women - what can be done?. Property24. 25 серпня 2016. Архів оригіналу за 3 березня 2020. Процитовано 1 жовтня 2018. 
  76. Karen Burns, «Women in architecture» [Архівовано 4 січня 2012 у Wayback Machine.], ArchitectureAU. Retrieved 24 April 2012.
  77. Chrissi McCarthy, «Alarm as number of women architects falls for first time in nearly a decade», Constructing Equality, 11 November 2010. Retrieved 24 April 2012.
  78. Alexis Gregory, «Calling All Women: Finding the Forgotten Architect» [Архівовано 23 квітня 2012 у Wayback Machine.], AIArchitect, November 12, 2009. Retrieved 24 April 2012.

ПосиланняРедагувати

  • Адамс А. Проектування жінок: гендерна та архітектурна професія. — Торонто: Університет Торонто Прес, 2000. ISBN 978-0802044174 ISBN   978-0802044174
  • Аллабек С. Перші американські архітектори. — Урбана: Університет штату Іллінойс Прес, 2008. ISBN 978-0252033216 ISBN   978-0252033216
  • Анскомб І. Жіночий дотик: Жінки в дизайні з 1860 р. По сьогоднішній день. — Нью-Йорк, 1985 рік. ISBN 0-670-77825-7 ISBN   0-670-77825-7 .
  • Ентоні К. Х. Проектування для різноманітності: гендер, раса та етнічна приналежність в архітектурній професії. — Університет штату Іллінойс Прес, 2001. ISBN 978-0252026416 ISBN   978-0252026416 .
  • Берклі Е. П., МакКвайд М. (ред.) Архітектура: Місце для жінок. — Вашингтон, 1989 р. ISBN 9780874742312 ISBN   9780874742312 .
  • Дернінг Л., Вріглі Р. Гендер та архітектура. — Чичестер: Вілі, 2000. ISBN 0471985325 ISBN   0471985325 .
  • Гріффін М. М. «Магія Америки»: Електронне видання [Архівовано 18 травня 2018 у Wayback Machine.], Чикаго, Інститут мистецтв Чикаго, 2007.
  • Льюїс А. М. Жінки зі сталі та каменю: 22 натхненних архітектора, інженерів та ландшафтних дизайнерів. Chicago Review Press, 2014. ISBN 978-1613745083 ISBN   978-1613745083 .
  • Лоренц К. Жінки в архітектурі: сучасна перспектива. — Нью-Йорк: Ріццолі, 1990. ISBN 978-0847812776 ISBN   978-0847812776
  • Мартін Б, Спарк П. Місце для жінок: архітектура та дизайн 1860—1960. — Routledge, 2003. ISBN 9780415284493 ISBN   9780415284493
  • Поллок Г. Покоління та географії у візуальних мистецтвах. — Routledge, Лондон, 1996. ISBN 0-415-14128-1 ISBN   0-415-14128-1
  • Тірні Х. (ред.) Жіноча енциклопедія. — т. 1. — Видавнича група Greenwood, 1999, с.   104—108. Інтернет тут [1] [Архівовано 17 квітня 2021 у Wayback Machine.] . ISBN 9780313296208 ISBN   9780313296208 .
  • Торре С. Жінки в американській архітектурі: історична та сучасна перспектива, публікація та виставка, організована Архітектурною лігою Нью-Йорка, Нью-Йорк, 1977
  • Вейсман Л. К. Дискримінація дизайну. Феміністська критика техногенного середовища. — Університет штату Іллінойс Прес, 1994. ISBN 978-0252063992 ISBN   978-0252063992
  • Хортон І. Ш. Архітектори ранніх часів в затоці Сан-Франциско — життя і робота п'ятдесяти професіоналів, 1890—1951. — McFarland & Company, Джефферсон, штат Північна Кароліна, 2010