Відкрити головне меню
Жужанський каганат й сусідні азійські держави на 500 рік

Жужанський каганат, Жужані (кит.: 柔然; піньїнь: Róurán; літ.: 'м'якоподібні, лагідні'; Вейд-Джайлз: Jou-jan), Жужу (кит.: 蠕蠕/茹茹; піньїнь: Ruǎnruǎn/Rúrú; літ.: 'звиваючися комахи/корм'), Тань тань[1] (кит.: 檀檀; піньїнь: Tántán; літ.: 'татар') або Juan-Juan (турецька: Авар) держава й конфедерація кочових племен північного прикордоння Внутрішнього Китаю з кінця 4 сторіччя до кінця 6-го сторіччя. Іноді жужан пов'язують з аварами, які з'явились пізніше у Східній Європі[2].

Жужанський каганат був державною конфедерацією кочових племен на північ від Застінного Китаю кінця 4 сторіччя до кінця 6 сторіччя.

Влада Жужанського каганату була зломлена спілкою тюрків й китайськими династіями Північна Ці й Північна Чжоу у 552 році.

Назва й етнічна належністьРедагувати

За вимовою одного з китайських синонімів жужан їх названо кит.: 檀檀; піньїнь: Tántán; літ.: 'татарами'. Жужани часто ототожнюються з аварами, які з кінцем Жужанського каганату від тюрків з'явилися у Східній Європі. У турецькій мові їх називають аварами.

Прийнята у історіографії назва «жужани» є транскрипцією вимови їхньої самоназви мандаринською китайською мовою. Назва з'являється у історії з наказів імператора Північної Вей Тайу (Тао Тоба, що правив у 424—452 роках), який воював з ними й намагався їх вгамувати.

ПоходженняРедагувати

Пращур жужан Мугулу засвідчено був початково рабом народу туоба, що мешкали на північному боці від Жовтої річки. Нащадок Мугулу Юйцзюлу Шелунь був першим вождем який спромігся об'єднати нарід жужан й здобути владу над теле й сяньбей. Шелунь був також першим зі степових кочовиків що назвався титулом каган у 402 році, що був початково званням князів сяньбей.

Те трохи, що відоме про жужанських можновладців знаходимо у «Книзі Вей» як відгалуження сяньбей.

Жужанський каганат керувався племенем сяньбей, що залишилися у монгольських степах після масової міграції сяньбей на південь у Північний Китай й формування ними там численних державних утворень.

Розквіт імперіїРедагувати

Жужани стали уперше відомі підкоренням теле й формуванням імперії що простягалася до Хулуна у східній Внутрішній Монголії. На заході імперії була орда ефталитів, що були васалами жужан до початку 5 сторіччя. Жужани володіли монгольськими степами від маньчжурської межі до Турпана і можливо до східного узбережжя озера Балхаш, а також від річки Орхон до Застінного Китаю.

Кінець панування жужанРедагувати

Початком кінця піднесення жужан було відпадіння на заході ефталитської орди й численні внутрішні конфлікти, що підбурювалися китайськими агентами. 508 року теле перемогли жужан у битві. У 516 році жужани перемогли теле.

Після відкинення пропозиції про монархічний шлюб жужанами тюркський вождь Туцзюе приєднався до держави Західна Вей, наступниці держави північна Вей, й повстав проти жужанського панування. 555 року вони повідрубали голови у 3000 жужан. Останній жужанський каган разом з жужанською шляхтою втекли до Західної Веї, проте були страчені на вимогу тюрка Туцзюе. За європейськими джерелами жужани втекли степами на захід після такого жорстокого відношення переможців, що стала відома у Європі й Україні навалою аварів. Саме з цим періодом можна пов'язувати поширення іншого відомого ще китайцям етноніма жужан — татар.

Жужани підкорили сучасні краї Сінцзяну, Монголії, Туркестану, південь Сибіру й частину Маньчжурії з кінця 4 сторіччя.

Їхні часті вторгнення вторгнення істотно впливали на сусідні країни. Хоча вони мали тюркський нарід ашина у своїй федерації, проте саме вони поклали край владі жужан у спілці з іншими степовими народностями й китайськими державами Північна Ци та Північна Чжоу 552 року. Північна Вей, створила шість військових таборів — гарнизонів, що межували з жужанами, які згодом стали вогнищем ряду великих заколотів на початку шостого сторіччя проти китайської держави.

ПриміткиРедагувати

  1. Zhang, Min. Lun Beiwei Changcheng Junzheng Fangwei Tixi De Jianli ("On the Defensive System of Great Wall Military Town of Northern Wei Dynasty")[недоступне посилання з липень 2019] China's Borderland History and Geography Studies, Jun. 2003 Vol. 13 No. 2. Page 15.
  2. Findley (2005), p. 35.