Жмудь, також Жема́йтія (лит. Žemaitija, жумуд. Žemaitėjė) — регіон на північному заході Литви, на березі Балтійського моря. Історична батьківщина жмудинів, носіїв жмудської мови, діялекту литовської. Займає терени Тельшайського і Шяуляйського повіту. У Середньовіччі стало Жмудським князівством, що було інкорпороване до Великого князівства Литовського й перетворене на староство. Центральне місто — Тяльшяй. Найбільше місто — Шяуляй. Площа — близько 21 тис. км². Населення — близько 500 тис. осіб.

Жмудь

лит. Žemaitija

Герб Прапор
Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки
Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки
Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки
Адм. центр Тельшяй
Найбільше місто Шяуляй
Країна Литва
Номерний знак LT
Офіційна мова Жмудське
Населення
 - повне ≈ 0,5 млн.
Площа
 - повна ≈ 21 000 км² км²
Часовий пояс UTC +2
Вебсайт samogitia.mch.mii.lt

Мапа
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Жмудь

Назва ред.

  • Жема́йтія (лит. Žemaitija, жмуд. Žemaitėjė) — литовська назва
  • Жемотська земля (ст.-укр. Жемотьская земля), Жемойтська земля (ст.-укр. Жемоитская земля[1]), Жомойтська земля (ст.-укр. Жомоитская земля) — староукраїнська назва; походить від литовської, яка в перекладі слов'янською означає «Побережна земля»[1].
  • Жемоїть, або Жомойтія — староукраїнська назва
  • Жмудь (пол. Żmudź, біл. Жмудзь) — польська назва, що походить від староукраїнської.
  • Ни́жня Литва́
  • Самейтія (нім. Sameiten, Samaythen) — стара німецька назва.
  • Самогітія (лат. Samogitia), або Самогетія (лат. Samogetia) — латинські назви.

Історія ред.

Жмудь (Жемайтія) в XIII і навіть у XIV століттях займала великий простір. Достовірна (писемна) історія Жмуді починається з XIII століття, з часу появи в сусідстві німців, і наповнена, головним чином, звістками про боротьбу з останніми, що тривала до початку XV століття.

У руських (українських) джерелах першу згадку про Жемайтію знаходим у Волинському літописі в подіях 12151219 років, коли до князя Романа Мстиславича приїхали посли від литовських та жемайтійських князів[2]. За літописом мирний договір прийняли обоє жемайтійських князів — Гердвілас і Вікінтас.

Жмудь посилено та довго відстоювала свою релігію та свою незалежність від німців; у країні жмудинів містилося литовське святилище Ромува, і гнані з Литви волхви знаходили в них притулок ще в XV столітті.

Разом з тим Жемайтія була ретельною берегинею національних переказів і звичаїв, ревно відстоювала їх проти всіх спроб великих князів литовських ввести будь-які нововведення. За договором 1254 Міндовг віддав Жмудь Лівонському ордену; через 11 років Жмудь за допомогою литовців і куршів звільняється від влади лівонських лицарів, але незабаром знову розпочинає боротьбу вже з Тевтонським орденом. Особливо часті і небезпечні були напади німців у XIV столітті, лише за Кейстута вони перейшли в партизанську війну. Після смерті Кейстута 1382 року великий князь литовський Ягайло віддав Жмудь лівонцям; але жмуди незабаром повстали і скинули цю залежність. 1398 року за Салинським договором Жмудь знову була віддана лівонцям Вітовтом, який повернув її німцям вдруге після повстання 1400—1401 років.

Після 1410 року закінчилися вторгнення Тевтонського ордену у Жмудь зв'язку з її приєднанням до Литви. Вітовт і Ягайло почали посилено насаджувати тут християнство, що внаслідок опору жителів затверджується остаточно тільки у XVI столітті за допомогою єзуїтів.

Тут існувала особлива автономна одиниця — Жмудське староство. Із самого початку Жемайтія мала особливого князя, в основному підручного великого князя литовського; столицею його були Росієни. Привілей 1441 року легалізував автономію Жемайтії — відтоді староста став призначатися лише за згодою місцевої шляхти і лише з місцевих мешканців. 1495 року великий князь Олександр Ягеллончик дав Жмуді «земельний привілей» (руською мовою), що стало початком утворення станів у країні. За привілеєм 1495 року жемайти отримали право обирати старосту (великий князь лише затверджував його), мати власний суд, великий князь отримав заборону засновувати нові маєтки на Жемайтії. Навіть після судово-адміністративної реформи 1566 року Жмудь зберегла свою автономію як староство, яким було і перед тим. 1575 року Жемайтію почали іменувати князівством[3]

1795 року після Третього рподілу Речі Посполитої більшу частину Литви окупувала Російська імперія, незначна частина Жемайтії відійшла до Прусського королівства (південно-східні райони). Невдовзі Жмудь було приєднано до Литовської, з 1801 року увійшла до складу Віленської, і 1843 року до Ковенської губерній.

З 1918 року землі Жемайтії входили до складу міжвоєнної Литовської республіки (1918—1940), а столиця колишньої Ковенської губернії (Жмуді), місто Каунас (Ковно, пол. Kowno), де-юре став центром нової держави. 3 серпня 1940 року після окупації СРСР Литви відбулося подальше нівелювання регіональних особливостей і введення російської мови в освітній процес і державний ужиток. Після відновлення Литвою незалежності 1990 року (вихід з СРСР) Жемайтію продовжили розглядати виключно як етнографічний (етнокультурний) регіон на північному заході країни, жителі якого говорять одним із двох діалектів литовської мови — жмудським. Межі етнографічного регіону не збігаються з межами Жемайтійського староства, Жемайтійського єпископства, Ковенської губернії або із сучасними адміністративними кордонами Литовської республіки, але були визначені на підставі поширення жемайтського діалекту. Найбільшим містом етнографічного регіону є Шяуляй, а історичною столицею — місто Тельшяй.

Див. також ред.

Адміністративний поділ ред.

Примітки ред.

  1. а б Лѣтописець Великого князьства Литовъского и Жомоицьского [Архівовано 8 липня 2020 у Wayback Machine.] (за рукописом Красинського; ПСРЛ, Т. 35)
  2. У рік 6723 [1215]. У той же час за Божим повелінням прислали князі литовські [послів] до великої княгині Романової, і до Данила, і до Василька, мир даючи. А жемоїтські князі — [це] Єрдивил, Викинт. Галицько-Волинський літопис. Переклад Л. Махновця [Архівовано 16 травня 2013 у Wayback Machine.]
  3. А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 42-43.

Джерела ред.