Відкрити головне меню

Жак Лурсе́лль (фр. Jacques Lourcelles; нар.11 січня 1940, Париж, Франція) — французький кінокритик, історик кіно та сценарист.

Жак Лурселль
фр. Jacques Lourcelles
Silver - replace this image male.svg
головний редактор
Дата народження 11 січня 1940(1940-01-11) (79 років)
Місце народження Париж, Франція
Громадянство Франція Франція
Професія кінокритик, сценарист
IMDb ID 0522048

БіографіяРедагувати

Жак Лурселль народився 11 січня 1940 в Парижі, Франція. В молодості належав до групи «мак-магонців» — сінефілам, що об'єдналися навколо кінозалу «Мак-Магон» у 17-му окрузі Парижа. У 1960-і роки був головним редактором журналу Présence du cinéma, який разом з аналогічними виданнями Positif та Cahiers du cinéma утворювали легендарну трійку, що задавала критичний тон в золоті роки французької сінефілії[1]. У 1965 році випустив монографію про Отто Премінджера, а після закриття у 1967-му Présence du cinéma працював в Positif[2].

Як сценарист Лурселль був співавтором сценаріїв до декількох фільмів Паскаля Тома. У 2012 році брав участь в документальному телесеріалі «Сінефіли нашого часу» (Cinéphiles de notre temps).

Словник кіноРедагувати

Найбільшу популярність Лурселлю принесло видання тритомного «Словника кіно», що вийшло в 1992 році, і яке потім регулярно перевидавалося. Третій том цього опусу, нагородженого літературною премією Люсьєна Барр'єра[3], вагою в один кілограм і об'ємом у 1728 сторінок, що містить статті про 1500 фільмів, замінив для звичайних любителів кіно[4] Словник Ж. Садуля 1960-х років (що швидко застарів через свою комуністичну спрямованість) та Словник Тюлара 1982 року (неточний, академічний і неохайно складений)[1].

За словами автора, він виконав значну працю, переглянувши в 1983—1992 роках 95 % з 3000 фільмів, згаданих у книзі[5]. Критики визнають значні літературні достойності твору, окремі місця якого читаються як роман, і відмічають наявність статей про східноєвропейський, російський та азійський кінематограф[5][1], але вказують на крайню суб'єктивність оцінок і власні уподобання при відборі фільмів[5][1]. Прихильник кіно 1930-х—1960-х років (Золоте віку Голлівуда та «татового кіно» у Франції), Лурселль, який вважає пізніший період історії кінематографу епохою тотального занепаду, і у своєму словнику віддає перевагу фільмам і режисерам цього часу[К 1], тоді як кінематограф неореалізму і післявоєнне німецьке кіно представлені набагато бідніше[5][1].

Характеристики режисерів 1960-х—1980-х років відзеркалюють особисті переваги автора, що різко засуджує кінематограф одних (Сем Пекінпа і Серджо Леоне, які «згубили жанр вестерну»[К 2], «безсилий» В. Вендерс) та захищає інших (Девід Лінч, Девід Кроненберг, Ален Таннер)[5][1]. Найбільше компліментарна стаття присвячена фільму «Зозо» Паскаля Тома, що критики словника не забули відмітити[5].

Видавці російського перекладу третього тому Словника врахували цю особливість, випустивши книгу під назвою «Авторська енциклопедія фільмів», і, як і французькі рецензенти, вказавши на крайню упередженість суджень[6].

Лурселль і Нова хвиляРедагувати

Принциповий супротивник Нової хвилі, що покладає на цей рух (і особисто на Годара) частку відповідальності за приведення світового кінематографу до стану занепаду, Лурселль або ігнорує представників цього напряму (Клод Шаброль), або обмежується лютими нападками і знущаннями (Жан-Люк Годар, Ерік Ромер)[1].

Вибравши для характеристики творчості Годара його перший і найвідоміший фільм «На останньому подиху», Лурселль звинувачує режисера в плагіаті («бліда копія американського нуара») та виносить вирок усій Новій хвилі, що зруйнувала, на його думку, і режисуру, і сценарну, і операторську роботу[7][2].

Єдина причина, за якою «На останньому подиху» ще гідний згадки в наші дні, — в тому, що він, як віха, відмічає входження кінематографу в еру втрати своєї невинності і природного чаклунства.

Lourcelles. «À bout de souffle» (Авторская энциклопедия фильмов. Т. I, с. 3)

До Трюффо Лурселль поблажливіший, хоча і вважає, що в його знаменитому дебюті — фільмі «Чотириста ударів» немає майже нічого новаторського[8], а при аналізі «Вкрадених поцілунків» хвалить саме за розрив з Новою хвилею і особисто з ненависним авторові Годаром[9].

З Еріком Ромером Лурсель намагається звести рахунки часів журнального протистояння[К 3], вибравши об'єктом для нападок його фільм «Зелений промінь», і назвавши його «однією з найгірших, якщо не найгіршою» серед 20 000 стрічок, з яких він робив відбір[10].

ФільмографіяРедагувати

Сценарист

КоментаріРедагувати

  1. Альфред Гічкок — 24 статті, Волш — 22, Форд і Чаплін по 18, Гоукс — 15, і жодної про стрічки Антоніоні та Фассбіндера
  2. Леоне як режисера автор оцінює значно нижче К. Іствуда
  3. Ромер був головним редактором Cahiers du cinéma

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж Morice J. (2.08.2008). Jacques Lourcelles, césar du meilleur dico du cinéma (fr). Télérama. Процитовано 5.04.2016. 
  2. а б Алешичева Т. (3.03.2010). «Авторская энциклопедия фильмов» Жака Лурселля (рос). Процитовано 5.04.2016. 
  3. PRIX LITTÉRAIRE LUCIEN BARRIÈRE (fr). Процитовано 5.04.2016. 
  4. Bibliographie. Top 20 (fr). Ciné-club de Caen. Процитовано 5.04.2016. 
  5. а б в г д е Coppermann A. (27.04.1992). Aussi érudit que partial (фр). Les Échos. Процитовано 15.03.2017. 
  6. От издательства // Лурселль Ж. Авторская энциклопедия фильмов. Т. I (рос.)
  7. Lourcelles. «À bout de souffle» (Авторская энциклопедия фильмов. Т. I, с. 3)
  8. Lourcelles. «Les Quatre cents coups» (Авторская энциклопедия фильмов. Т. II, с. 396)
  9. Lourcelles. «Baisers volés» (Авторская энциклопедия фильмов. Т. I, с. 115) (рос.)
  10. Lourcelles. «Le Rayon vert» (Авторская энциклопедия фильмов. Т. II, с. 981)

ЛітератураРедагувати

  • Lourcelles J. Dictionnaire du cinéma. T. III. — Paris : Robert Laffont, 1992. — 1728 p. — ISBN 2221054652.
  • Lourcelles J. Otto Preminger. — P.: Seghers, 1965
  • Лурселль, Жак. Авторская энциклопедия фильмов. — СПб. : Rosebud Publishing, 2009. — Т. I—II. — 3000 прим. — ISBN 978-5-904175-02-3.(рос.)

ПосиланняРедагувати