«Еґмонт» (нім. Egmont) (1788) — трагедія німецького письменника Йоганна Вольфганга фон Ґете (17491832), яка складається з п'яти актів.

Еґмонт
Зображення
Дата створення / заснування 1788 і 1775
Назва нім. Egmont
Жанр трагедія
Видання або переклади Q41740357?
Автор Йоганн Вольфганг фон Гете
Мова твору або назви німецька
Дата публікації 1788
Вперше виконано 9 січня 1789
Події розгортаються в місцевості Брюссель
Персонажі Ламораль Егмонт, Віллем Ніколас Олександр, Маргарита Пармська, Альба Фернандо де Толедо і Clärchend
Статус авторських прав суспільне надбання і суспільне надбання
Повний твір доступний на archive.org/details/werkegoeth08goetuoft

Історія створенняРедагувати

Й. В. Ґе́те почав писати «Еґмонта» у 1775 році у Франкфурті і задумав його спершу як драму періоду «Бурі і натиску», але закінчив написання твору тільки у 1789 році[1]. Прем'єра драми відбулась 1789 року у Майнці.

СюжетРедагувати

Дія трагедії відбувається в Нідерландах, у Брюсселі, в 15671568 роках, хоча в драмі події цих років розгортаються протягом декількох тижнів.

Перший актРедагувати

Перша сценаРедагувати

На міській площі городяни змагаються у стрільбі з лука, до них приєднується солдатів з війська Еґмонта, він легко обіграє всіх і пригощає за свій рахунок вином. З розмови городян і солдата ми дізнаємося, що Нідерландами править Маргарита Пармська, яка ухвалює рішення постійно остерігаючись свого брата, короля Іспанії Філіпа ІІ Габсбурга. Народ Фландрії любить і підтримує свого намісника графа Еґмонта, славного полководця, з яким вони не раз перемагали у битвах. До того ж він набагато терпиміше ставиться до проповідників нової релігії, яка проникає в країну з сусідньої Німеччини. Незважаючи на всі старання Маргарити Пармської, нова віра має багато прихильників серед простого населення, втомленого від гніту і поборів католицьких священиків, від постійних воєн.

Друга сценаРедагувати

У палаці Маргарита Пармська разом зі своїм секретарем, Макіавеллі, складає звіт Філіпу про заворушення, що відбуваються у Фландрії, здебільшого на релігійному ґрунті. Щоб ухвалити рішення про подальші дії, вона скликала раду, на яку повинні прибути намісники нідерландських провінцій.

Третя сценаРедагувати

У цьому ж місті, у скромному бюрґерському будинку живе дівчина Клара зі своєю матір'ю. Час від часу до них заходить сусід Бракенбург. Він давно закоханий у Клару, але вона вже давно звикла до його прихильності і сприймає його швидше як брата, а не коханого. Нещодавно в її житті сталися великі зміни, до їхнього будинку почав навідуватися сам граф Еґмонт. Він зауважив Клару, коли проїжджав по їхній вулиці в супроводі своїх солдатів і всі вітали його. Коли Еґмонт несподівано з'явився у них, дівчина остаточно втратила через нього голову. Мати так сподівалася, що її Клерхен вийде заміж за доброчесного Бракенбурга і буде щаслива, але тепер розуміє, що не вберегла дочки, яка тільки й чекає, коли настане вечір і прийде її герой, в якому тепер полягає весь сенс її життя.

Другий актРедагувати

Перша сценаРедагувати

Між першою і другою дією минуло декілька годин. На площі в Брюсселі розмовляють громадяни міста про сплюндрування церков у Фландрії. Ситуація ще більше загострюється, бо пліткують про те, що Маргарита Пармська хоче втекти з міста. Ванзен, бюрґер, якого громадяни міста зневажають через пияцтво та неробство, розказує всім про їхні громадянські права та привілеї. Починається гаряча суперечка, але приходить Еґмонт і всіх втихомирює.

Друга сценаРедагувати

Граф Еґмонт розбирає разом зі своїм секретарем кореспонденцію. Тут і листи простих солдатів з проханням виплатити платню, і скарги солдатських вдів на те, що їм нічим годувати дітей. Є й скарги на солдатів, які поглумилися над простою дівчиною, дочкою шинкаря. У всіх випадках Еґмонт пропонує просте і справедливе рішення. З Іспанії прийшов лист графа Оліви. Достойний поваги старець радить Еґмонту бути обережнішим. Його відкритість і необачні вчинки не доведуть до добра. Але для сміливого полководця свобода і справедливість понад усе, а тому йому важко дотримуватися обережності. Приходить принц Оранський, він повідомляє, що з Іспанії до Фландрії їде герцог Альба, відомий своєю «кровожерністю». Принц радить Еґмонту поїхати в свою провінцію і там укріпитися, сам він вчинить саме так. Він також попереджає графа, що в Брюсселі йому загрожує загибель, але той не вірить йому.

Третій актРедагувати

Перша сценаРедагувати

Прочитавши лист свого брата Філіпа, Маргарита Пармська дізнається про прибуття герцога Альби, вирішує відректися від престолу і покинути країну.

Друга сценаРедагувати

Щоб відволіктися від сумних думок, Еґмонт йде до своєї коханої Клерхен. Сьогодні, на прохання дівчини, він прийшов до неї в одязі лицаря Золотого руна. Клерхен щаслива, вона щиро любить Еґмонта і він також її кохає.

Четвертий актРедагувати

Перша сценаРедагувати

Громадяни міста розмовляють про прибуття до Брюсселя іспанського герцога Альби з військами. Тепер, за його указом, городянам заборонено збиратися на вулицях. Навіть якщо двох людей побачать разом, то їх відразу кидають у в'язницю за змову з наміром заколоту.

Друга сценаРедагувати

Слуги Сільва і Ґомец обговорюють виконання наказів намісника іспанського короля герцога Альби. Він всюди бачить змову, але головні його суперники — це принц Оранський і граф Еґмонт. Він запросив їх до Куленбурґського палацу, де приготував для них пастку. Після зустрічі з ними їх мають заарештувати його офіцери. Серед наближених Альби є його позашлюбний син Фердинанд. Молодий чоловік зачарований Еґмонтом, його благородством і простотою у спілкуванні, його героїзмом і сміливістю, але він не може суперечити планам свого батька. Незадовго до початку аудієнції гонець з Антверпена привозить лист від принца Оранського, який під слушним приводом відмовляється прибути до Брюсселя. З'являється Еґмонт, він спокійний. На всі докори Альби щодо неспокою в Нідерландах він відповідає з чемністю, але в той же час його думки про події, що відбуваються, досить незалежні. Граф піклується про благо свого народу, прагне його незалежності. Він попереджає Альбу, що король йде неправильним шляхом, прагнучи «втоптати в землю» людей, які віддані йому, вони ж розраховують на його підтримку і захист. Герцог не здатний зрозуміти Еґмонта, він, керуючись наказом короля, заарештувати його, відбирає особисту зброю графа, і охоронці ведуть його до в'язниці.

П'ятий актРедагувати

Перша сценаРедагувати

Дізнавшись про долю свого коханого, Клерхен не може залишатися вдома. Вона кидається на вулицю і закликає городян взяти в руки зброю і звільнити графа Еґмонта. Громадяни міста лише співчутливо дивляться на неї і розходяться, щоб їх не побачила варта. Бракенбург забирає Клерхен додому.

Друга сценаРедагувати

Граф Еґмонт, вперше в житті втративши свободу, важко переживає свій арешт. З одного боку, згадуючи застереження друзів, він відчуває, що смерть десь зовсім поруч, і він, беззбройний, не в силах захистити себе. З іншого боку, в глибині душі він сподівається, що принц Оранський все ж прийде йому на допомогу або народ зробить спробу звільнити його.

Третя сценаРедагувати

Суд короля одноголосно виносить Еґмонту вирок — смертна кара. Клерхен дізнається про це від Бракенбурга і її мучить думка, що вона не може допомогти своєму могутньому коханому. Бракенбург розказує, що всі вулиці заполонили солдати короля, а на ринковій площі зводять ешафот. Розуміючи, що Еґмонта неминуче стратять, Клерхен п'є викрадену у Бракенбурга отруту, лягає в ліжко і вмирає. Її останнє прохання — подбати про стареньку матір.

Четверта сценаРедагувати

Про рішення королівського суду Еґмонта повідомляє офіцер Альби. Графові відрубають голову на світанку. Разом з офіцером попрощатися з Еґмонтом прийшов син Альби — Фердинанд. Залишившись з графом наодинці, юнак розказує, що все своє життя він вважав Еґмонта своїм героєм. І тепер йому гірко усвідомлювати, що він нічим не може допомогти своєму кумиру: батько все передбачив, не залишивши жодної можливості для звільнення Еґмонта. Тоді граф просить Фердинанда подбати про Клерхен. В'язень залишається один, він засинає, і уві сні йому являється Клерхен, яка вінчає його лавровим вінком переможця, який є символом того, що смерть Еґмонта не буде даремної, а підніме нідерландський народ на повстання. Прокинувшись, граф обмацує свою голову, але на ній нічого немає. Світає, лунають звуки переможної музики, і Еґмонт йде назустріч солдатам, які прийшли вести його на страту.

МузикаРедагувати

1810 року великий шанувальник Ґе́те німецький композитор Людвіг ван Бетховен (нім. Ludwig van Beethoven) (17701827) написав відому симфонічну увертюру «Еґмонт»[2], де відображена ідея свободи[3].

Переклади «Еґмонта» українською мовоюРедагувати

«Егмонт» у перекладі Ірини Стешенко (Київ, 1957)

ПриміткиРедагувати

  1. Фіськова С. Історія німецької літератури. Періоди, напрямки розвитку, ідеї, постаті: Навчально-методичний посібник. — Львів: ПАІС, 2003. — С. 163
  2. http://www.youtube.com/watch?v=RnR6rgp_OWw
  3. Фіськова С. Історія німецької літератури. Періоди, напрямки розвитку, ідеї, постаті: Навчально-методичний посібник. — Львів: ПАІС, 2003. — С. 163

ЛітератураРедагувати

1. Johann Wolfgang von Goethe. Egmont. Ein Trauerspiel in fünf Aufzügen. Der Kanon. Die deutsche Literatur. Dramen. Band 2. — Frankfurt am Main und Leipzig: Insel Verlag, 2004, ISBN 3-458-06780-9.
2. Фіськова С. Історія німецької літератури. Періоди, напрямки розвитку, ідеї, постаті: Навчально-методичний посібник. — Львів: ПАІС, 2003. — С. 163.