Енцо Гогенштауфен

Енцо (Генріх) Гогенштауфен (нім. Enzio von Sardinien, італ. Enzo di Svevia; 1215/1220 — 14 березня 1272) — король Сардинії, військовий діяч Священної Римської імперії, поет — представник Сицилійської школи. Відомий також як Енцо Сардинський і Енціо Швабський. Мав прізвисько Фальконелло (італ. il Falconello), тобто «Сокольничий».

Енцо Гогенштауфен
Enzo Sardinie.jpeg
Народився 1220[1][2][3] або 1218
Кремона, Провінція Кремона, Ломбардія
Помер 14 березня 1272
Болонья, Священна Римська імперія
Поховання Basilica of San Domenicod
Діяльність письменник, поет, монарх
Титул король
Посада король і giudiced
Рід Гогенштауфени
Батько Фрідріх II
Мати Adelaide di Urslingend
Брати, сестри Margaret of Sicilyd, Констанція Гогенштауфен, Конрад IV, Генріх (VII) Гогенштауфен, Манфред, Frederick of Antiochd і Frederick of Pettoranod
У шлюбі з Аделазія (юдикиня Торресу)

ЖиттєписРедагувати

Походив з династії Гогенштауфенів. Позашлюбний син Фрідріха II, імператора Священної Римської імперії, та Адельгейді фон Урслінген. За різними відомостями народився у 1215, 1218 або 1220 року в замку Хагенау чи в Кремоні. При народженні отримав ім'я генріх. Від скороченого Гайнц утворився італійський варіант імені — Енцо (Енціо), під яким він став в подальшому відомим.

Здобув освіту в Апулії та на Сицилії, замолоду захоплювався військовою справою, поезією, соколиною охотою. Разом з іншим позашлюбним сином Манфредом був улюблинцем Фрідріха II.

1238 року його висвячено на лицаря в Кремоні. Того ж року влаштовано шлюб з Аделазією, юдикинею Торресу. Невдовзі Енцо також захопив Галлурський юдикат. Невдовзі батько надав йому титул короля Сардинії (з підпорядкуванням Корсики). У відповідь папа римський Григорій IX, що вважав себе сюзереном Сардинії, відлучив за це Фрідріха II від церкви. Водночас такі дії стало приводом початку нової війни між імператором і Папським престолом.

Разом з тим Енцо стикнувся з Джованні Вісконті, що почав відновлювати свою владу в Галлурі. Але Енцо було викликано батько до Італії. В результаті 1239 року Вісконті повністю оволодів Галлурським юдикатом.

25 липня 1239 року призначається імператорським вікарієм в королівстві Італія (Sacri Imperii totius Italiae legatus generalis). Очолив партії гібеллінів та флот з військом в центральній і північній Італії. Невдовзі захопив у гвельфів міста Єзі, Мачерата, Озімо в Анконській марці.

1240 року брав участь в облогах Фаенци і Равенни. 1241 року Енцо вщент розгромив папсько-генуезький флот у битві біля острова Джильйо, полонивши при цьому понад тисячу чоловік, включаючи двох кардиналів і єпископа. 1242 року розпочав війну проти Ломбардської ліги, без успіху атакувавши Мілан та П'яченцу. Зробив своєю базою Кремону. 1243 року в союзі з Савойським графством невдало облягам місто Верчеллі. Потім спільно з братом Манфредом боровся проти Мілану та П'яченци.

У 1245 році папа римський Іннокентій IV відлучив Енцо від церкви, а його батька оголосив позбавленим імператорського титулу. Папа 1246 року анулював його шлюб з Аделазією Торреською (начебто через подружню зраду). В результаті у нього залишився номінальний титул короля Сардинії. У 1247—1248 роках разом з батьком облягав Парму. 1248 року оженився вдруге, невдовзі став подестою Кремони.

У лютому 1249 року захпоив замок Роко. Потім рушив на допомогу Модені, яку взялив облоги гвельфи з Болоньї. На шляху зустрів вороже військо. Вирішальна битва відбулася біля Фольссато, де зазнав поразки й потрапив у полон. Спочатку тримався у замках Кастельфранко та Анцола-дель-Емілія, а потім він був доставлений до Болоньї. ратуша, де його трималив подальшому стала відома як Палац Енціо. Гвельфи відмовилися відпускати Енцо за будь-які гроші. Перемовини зупинилися після смерті імператора у 1250 році.

Разом з тим не був обтяжений охороною, міг займатися літературо, спілкувався з товаришами, мав коханок. У 1269 або 1270 році знатні болонцев П'єтро Азінеллі і Раверіо де Гонфалоньєро спробували влаштувати йому втечу. За розповідями Енцо заховали в діжку, але був виявлений за пасмом волосся, що стирчала назовні. Помер у 1272 році.

ТворчістьРедагувати

Представник Сицилійської поетичної школи. З його доробку відомо про 2 канцони, 1 незавершенну канцону і 1 сонет.

Під час ув'язнення в Болоньї підготував редакцію книги свого батька про соколине полювання «De arte venandi cum avibus» в 6 томах.

ХарактерРедагувати

Відрізнявся зовнішньою красою. Був доволі зухвалим, витончем у спілкуванні, особливо з жінками, жорстоким у битвах.

РодинаРедагувати

1. Дружина — Аделазія, юдикиня Торресу

дітей н ебуло

2. Дружина — Аделаїда, донька Енріко III ді Енні, подести Верони

Діти:

  • Аделаїда (д/н— після 1301)
  • 4 бастарди

ДжерелаРедагувати

  • Alessandra Cioppi. Enzo Re di Sardegna, Carlo Delfino, Sassari 1995.
  • Sperle, Christian (2001). König Enzo von Sardinien und Friedrich von Antiochia. Zwei illegitime Söhne Kaiser Friedrichs II. und ihre Rolle in der Verwaltung des Regnum Italiae. ISBN 3-631-37457-7.
  • Delfina Ducci, Re Enzo, Feltrinelli, Bologna 2008.
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #119443740 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. opac.vatlib.it
  3. sapere.it