Елеонора Рузвельт

американська громадська діячка, перша леді США

Елеонора Рузвельт
англ. Anna Eleanor Roosevelt
англ. Eleanor Roosevelt[1][2][[d:Q83396#P1559[LANGUAGE!:UK]|[…]]]
Ім'я при народженні англ. Anna Eleanor Roosevelt[4][5]
Народилася 11 жовтня 1884(1884-10-11)
Мангеттен, Нью-Йорк, Нью-Йорк, США[6][7]
Померла 7 листопада 1962(1962-11-07) (78 років)
Upper East Side, Мангеттен, Нью-Йорк, Нью-Йорк, США
·туберкульоз
Поховання Home of Franklin D. Roosevelt National Historic Sited[8]
Громадянство США США
Національність американка
Місце проживання Нью-Йорк
Вашингтон
Гайд-Парк
Діяльність дипломат, письменниця, автобіографка, політична діячка, активістка за права жінок, журналістка, антивоєнна активістка, правозахисниця
Галузь права людини, політика і філантропія
Alma mater Нова школа і Allenswood Boarding Academyd (1902)
Знання мов англійська[9][10] і французька
Заклад Брандейський університет і Організація Об’єднаних Націй
Членство Daughters of the American Revolutiond і Альфа Каппа Альфаd
Посада 34-а Перша леді США
Попередник Лу Гувер
Наступник Бесс Трумен
Партія Демократична партія США
Конфесія Єпископальна церква
Рід Roosevelt familyd
Батько Elliott Bulloch Rooseveltd[11][12]
Мати Anna Hall Rooseveltd[11][12]
Родичі Теодор Рузвельт (дядько)
Брати, сестри Hall Rooseveltd
У шлюбі з Франклін Делано Рузвельт[11][12]
Діти Елліотт Рузвельтd[4][12], Franklin Delano Roosevelt Jr.d[12], John Aspinwall Rooseveltd[12], James Rooseveltd[4][12], Anna Roosevelt Halstedd[4][12] і Franklin Delano Rooseveltd[4][12]
Автограф
Нагороди
IMDb ID 0740482

Елеоно́ра Ру́звельт (англ. Anna Eleanor Roosevelt, МФА[ˈænə ˈɛlənɔr ˈroʊzəˌvɛlt][1] [Архівовано 20 грудня 2013 у Wayback Machine.]; 11 жовтня 1884, Нью-Йорк — 7 листопада 1962, Нью-Йорк) — американська державна діячка, дипломатка, журналістка, письменниця, антивоєнна активістка та феміністка. Перша леді США (1933 —1945). Племінниця 26-го президента США Теодора Рузвельта, дружина 32-го президента США Франкліна Делано Рузвельта. Будучи першою леді США, багато зробила для прав жінок, за що її вшановано на Поверсі спадщини Джуді Чикаго.

Завдяки своїм подорожам, громадській діяльності та адвокатській діяльності вона значною мірою переосмислила роль першої леді. З 1945 по 1952 рік Рузвельт був делегатом Сполучених Штатів у Генеральній Асамблеї ООН і взяв на себе провідну роль у розробці тексту Загальної декларації прав людини. У 1948 році асамблея аплодувала їй стоячи після прийняття Декларації.[13][14] Президент Гаррі Трумен пізніше назвав її «Першою леді світу» на знак поваги до її досягнень у сфері прав людини.[15]

Рузвельт була членом видатних і багатих американських сімей Рузвельтів і Лівінгстонів і племінницею президента Теодора Рузвельта.[16] У неї було нещасливе дитинство, вона пережила смерть обох батьків і одного з братів у молодому віці. У 15 років вона відвідувала Алленсвудську академія-інтернат у Лондоні, де глибоко вплинула її засновниця і директорка Марі Сувестр. Повернувшись до США, у 1905 році вона вийшла заміж за свого п’ятого двоюрідного брата Франкліна Делано Рузвельта. У 1906-1916 роках вона народила шістьох дітей, одне з яких померло в дитинстві. Шлюб Рузвельтів ускладнився після того, як у 1918 році Елеонора дізналася про роман чоловіка зі своэю соціальною секретаркою Люсі Мерсер. Завдяки посередництву її свекрухи Сари, яка сильно підтримувала сім'ю фінансово, зв'язок був офіційно припинений. Після цього обидва партнери почали дотримуватися незалежних планів, і Елеонор приєдналася до Жіночої профспілкової ліги та стала активною в Демократичній партії штату Нью-Йорк.

Елеонора допомогла переконати Франкліна залишитися в політиці після того, як у 1921 році він був уражений паралітичною хворобою, яка коштувала йому ходьби, і вона почала виступати з промовами та з'являтися на заходах передвиборної кампанії замість нього. Після обрання Франкліна губернатором Нью-Йорка в 1928 році та протягом решти державної кар'єри Франкліна в уряді Рузвельт регулярно виступав на публіці від його імені; і як перша леді, поки її чоловік був президентом, вона значно змінила та переосмислила роль.

У свій час Рузвельт була однією з найвпливовіших жінок у світі. Проте, у свої ранні роки вона була суперечливою першою леді через свою відвертість, особливо щодо її просування громадянських прав афроамериканців. Вона була першою дружиною президента, яка проводила регулярні прес-конференції, писала щоденну колонку в газеті, писала щомісячну колонку в журналі, вела щотижневе радіошоу та виступала на національному партійному з’їзді. Кілька разів вона публічно висловлювала незгоду з політикою свого чоловіка. Вона започаткувала експериментальну спільноту в Артурдейлі, Західна Вірджинія, для сімей безробітних шахтарів, яку пізніше багато хто вважав невдалою. Вона виступала за розширення ролей жінок на робочому місці, громадянські права афроамериканців і американців азійського походження та права біженців Другої світової війни. Після смерті чоловіка в 1945 році Рузвельт залишалася активною в політиці протягом решти 17 років свого життя. Вона наполягала на тому, щоб Сполучені Штати приєдналися до ООН і підтримали її, і стала її першою делегаткою. Вона була першою головою Комісії ООН з прав людини та керувала розробкою Загальної декларації прав людини. Пізніше вона очолила президентську комісію зі становища жінок при адміністрації Джона Ф. Кеннеді. До моменту смерті Рузвельт вважалася «однією з найшановніших жінок у світі»; New York Times у некролозіназвала її «об’єктом майже загальної поваги».[17]

У 1999 році вона посіла дев'яте місце в першій десятці списку найбільш шанованих людей ХХ століття за версією Ґеллапа[18], а також була визнана жінкою, яку найбільше шанували за тринадцять різних років між 1948 і 1961 роками в щорічному жіночому рейтингу найбільш шанованих Ґеллапа.[19] Періодичні опитування, що проводяться Дослідницьким інститутом Сієнського коледжу, незмінно показують, що історики оцінюють Рузвельт як найвидатнішу американську першу леді.

Особисте життя ред.

Раннє життя ред.

 
Рузвельт у дитинстві, 1887 рік

Анна Елеонора Рузвельт народилася 11 жовтня 1884 року в Мангеттені, Нью-Йорк,[20][21] у родині світській сім'ї Анни Ребекки Голл і Елліота Рузвельта.[22] З раннього дитинства вона воліла, щоб її називали по батькові Елеонора. Через свого батька вона була племінницею президента Теодора Рузвельта (старший брат батька). Через свою матір вона була племінницею тенісних чемпіонів Валентайна Гілла «Веллі» Голла III та Едварда Ладлоу Голла. Мама прозвала її «бабусею», оскільки в дитинстві вона поводилася занадто серйозно.[23] За характером дитина була сором'язливою й любила самоту. Анна емоційно відкинула Елеонор, а також трохи соромилася нібито «простоти» доньки.[23]

У Рузвельта було два молодших брата: Елліотт-молодший і Голл. У неї також був зведений брат Елліотт Рузвельт Манн через роман її батька з Кеті Манн, служницею сім'ї.[24] Рузвельт народилася у світі величезного багатства та привілеїв, оскільки її сім'я була частиною нью-йоркського вищого суспільства, яке називали "пухлями".[25]

19 травня 1887 року дворічна Рузвельт була на борту SS Britannic зі своїми батьком, матір'ю та тіткою Тіссі, коли він зіткнувся з White Star Liner SS Celtic. Її спустили в рятувальну шлюпку і разом з батьками відвезли на «Селтік» та повернули в Нью-Йорк. Після цієї трагічної події Елеонора все життя боялася кораблів і моря.[26]

7 грудня 1892 року вона втратила матір, яка померла від дифтерії. Наступного травня від тієї ж хвороби помер Елліотт-молодший[27]. Її батько, алкоголік, ув'язнений у санаторії, помер 14 серпня 1894 року, вистрибнувши з вікна під час нападу марення. Він вижив після падіння, але помер від судом.[28] Втрати дитинства Рузвельт зробили її схильною до депресії протягом усього життя.[28] Пізніше її брат Голл страждав від алкоголізму.[29] Перед смертю батька він благав її виступати як мати щодо Голла, і це було прохання, яке вона виконувала до кінця життя Голла. Рузвельт обожнювала Голла, і коли він вступив до школи Гротон у 1907 році, вона супроводжувала його як наглядачка. Поки він відвідував Гротон, вона писала йому майже щодня, але завжди відчувала відтінок провини за те, що у Гола не було більш повноцінного дитинства. Вона отримувала задоволення від блискучої успішності Голла в школі та пишалася його багатьма академічними досягненнями, серед яких був ступінь магістра інженерії в Гарварді.[30]

 
Шкільна фотографія 14-річної Рузвельт, 1898 рік

Після смерті батьків Рузвельт виховувалась у родині своєї бабусі по материнській лінії, Мері Лівінгстон Ладлоу Голл із родини Лівінгстонів у Тіволі, Нью-Йорк.[28] У дитинстві вона була невпевненою в собі, жадала ласки і вважала себе «гидким каченям».[31] Однак у 14 років Рузвельт писала, що життєві перспективи не повністю залежать від фізичної краси: «незалежно від того, наскільки простою може бути жінка, якщо на її обличчі відбиті правда та відданість, вона всіх привабить».[32]

Рузвельт навчалася приватно, і за заохочення її тітки Анни «Бамі» Рузвельт у віці 15 років її відправили до Алленсвудської академії, приватної школи у Вімблдоні, Лондон, Англія,[33] де вона навчалася з 1899 до 1902 рік. Директорка, Марі Сувестр, була відомою педагогинею, яка прагнула виховати незалежне мислення у молодих жінок. Сувестр особливо зацікавився Рузвельт, яка навчилася вільно говорити по-французьки і набула впевненості в собі.[34] Рузвельт і Сувестр підтримували листування до березня 1905 року, коли Сувестр померла, і після цього Рузвельт поклала портрет Сувестр на її стіл і принісла їй листи з собою.[34] Двоюрідна сестра Рузвельт Корін Дуглас Робінсон, чий перший семестр в Алленсвуді збігався з останнім семестром Рузвельт, сказала, що коли вона прибула до школи, «Рузвельт була у школі «всім». Її всі любили».[35] Рузвельт хотіла продовжити навчання в Алленсвуді, але в 1902 році її покликала додому бабуся, щоб зробити свій світський дебют.[34]

У віці 17 років у 1902 році Рузвельт завершила свою формальну освіту та повернулася до Сполучених Штатів; її представили на балу дебютанток у готелі Волдорф-Асторія 14 грудня. Пізніше їй дали власну вечірку «вихід».[36] Одного разу вона сказала про свій дебют у публічній дискусії: «Це було просто жахливо. Звичайно, це була прекрасна вечірка, але я була такою нещасною, тому що дівчина, яка виходить у світ, є абсолютно нещасною, якщо вона не знає всіх молодих людей. Звичайно, я так довго була за кордоном, що втратила зв'язок з усіма дівчатами, яких знала в Нью-Йорку. Я була нещасною через все це». [37]

Рузвельт була активним членом Молодіжної ліги Нью-Йорка незабаром після її заснування, викладаючи танці та гімнастику в нетрях Іст-Сайду.[38] На організацію звернули увагу Рузвельт її подруга, засновниця організації Мері Гарріман і родич чоловічої статі, які критикували групу за «залучення молодих жінок до громадської діяльності».[39]

Рузвельт все життя була єпископаткою, регулярно відвідувала служби і була добре знайома з Новим Заповітом. Доктор Гарольд Іван Сміт стверджує, що вона «дуже публічно розповідала про свою віру. У сотнях колонок «Мій день» і «Якщо ви запитаєте мене» вона торкалася питань віри, молитви та Біблії».[40][41]

Шлюб і сімейне життя ред.

 
Рузвельт у весільній сукні, 1905 рік

Влітку 1902 року Рузвельт зустріла п'ятого двоюрідного брата свого батька, Франкліна Делано Рузвельта, в поїзді до Тіволі, Нью-Йорк.[42] У них зав’язалося таємне листування та роман, і 22 листопада 1903 року вони заручилися[43]. Мати Франкліна, Сара Енн Делано, виступила проти союзу і змусила його пообіцяти, що офіційно про заручини не буде оголошено протягом року. «Я знаю, який біль я завдав тобі», — написав він матері про своє рішення. Однак він додав: «Я знаю свій власний розум, і знав це протягом тривалого часу, і знаю, що я ніколи не міг думати інакше».[44] Сара взяла свого сина в карибський круїз у 1904 році, сподіваючись, що розлука придушить роман, але Франклін залишався рішучим.[44] Дата весілля була призначена з урахуванням президента Теодора Рузвельта, який мав бути в Нью-Йорку на параді до Дня Святого Патріка, і який погодився віддати наречену.[45]

Пара одружилася 17 березня 1905 року на весіллі, влаштованому Ендікоттом Пібоді, директором школи Гротона[46][47]. Подружкою нареченої була її двоюрідна сестра Корінн Дуглас Робінсон. Весілля відбулося в Нью-Йорку.[48] Присутність Теодора Рузвельта на церемонії була новиною на перших сторінках The New York Times та інших газет. Коли його запитали про те, що він думає про союз Рузвельт-Рузвельт, президент сказав: «Це добре, щоб ім’я залишалося в сім’ї». Попередньо пара провела тижневий медовий місяць у Гайд-парку, а потім влаштувала прибирання в квартирі в Нью-Йорку. Того літа вони вирушили у офіційний медовий місяць, тримісячне турне Європою.[49]

Повернувшись до США, молодята оселилися в будинку в Нью-Йорку, який надала мати Франкліна, а також у другій резиденції в сімейному маєтку з видом на річку Гудзон в Гайд-парку, Нью-Йорк. З самого початку Рузвельт мала суперечливі стосунки зі своєю суворою свекрухою. Таунхаус, який Сара подарувала їм, був з’єднаний з її власною резиденцією розсувними дверима, і Сара керувала обома домогосподарствами протягом десяти років після одруження. На початку Рузвельт пережив розлад, під час якого вона пояснила Франкліну, що «мені не подобалося жити в будинку, який ні в якому разі не був моїм, у якому я нічого не робила і який не представляв того, як я хотіла жити», але мало що змінилося.[50] Сара також намагалася контролювати виховання своїх онуків, і Рузвельт пізніше згадував, що «діти Франкліна були більше дітьми моєї свекрухи, ніж моїми».[51] Старший син Рузвельта Джеймс пам'ятав, як Сара казала своїм онукам: «Ваша мати тільки народила вас, я більше ваша мати, ніж ваша мати».[51]

 
Елеонора і Франклін Рузвельти з першими двома дітьми, 1908 рік

У Рузвельта і Франкліна було шестеро дітей:

Рузвельт не любила займатися сексом зі своїм чоловіком. Одного разу вона сказала своїй доньці Анні, що це «тяжке випробування».[52] Вона також вважала себе непридатною для материнства, пізніше написала: «Мені не природньо було розуміти маленьких дітей або радіти їм».[51]

У вересні 1918 року Рузвельт розпаковувала одну з валіз Франкліна, коли виявила пачку любовних листів до нього від його соціальної секретарки Люсі Мерсер. Він думав залишити дружину заради Мерсер. Однак під тиском з боку його політичного радника Луїса Гова та його матері, яка погрожувала позбавити Франкліна спадщини, якщо він розлучиться, пара залишилася у шлюбі.[53] З цього моменту їхній союз був більше політичним партнерством. Розчарувавшись, Рузвельт знову стала активною в громадському житті та все більше зосереджувалася на своїй соціальній роботі, а не на ролі дружини.[54]

У серпні 1921 року родина відпочивала на острові Кампобелло, Нью-Брансвік, Канада, коли у Франкліна діагностували паралітичну хворобу, на той час вважали поліомієліт.[55][56] Під час хвороби Рузвельт завдяки догляду за нею, ймовірно, врятувала Франкліна від смерті.[57] Його ноги назавжди були паралізовані. Коли ступінь його інвалідності став очевидним, Рузвельт вела тривалу боротьбу зі своєю тещею за своє майбутнє, переконуючи чоловіка залишитися в політиці, незважаючи на те, що Сара наполягала, щоб він пішов у відставку і став сільським джентльменом. Лікар Франкліна, доктор Вільям Кін, високо оцінив відданість Рузвельта хворому Франкліну під час його хвороби. «Ви були рідкісною дружиною і дуже мужньо винесли свій важкий тягар», — сказав він, проголосивши її «однією з моїх героїнь».[26]

Це стало переломним моментом у тривалій боротьбі Елеонори та Сари, і в міру зростання публічної ролі Елеонори вона все більше виходила з-під контролю Сари.[58] Напруженість між Сарою та Елеонорою через її нових політичних друзів зросла до того, що родина побудувала котедж у Вел-Кіллі, в якому Елеонор та її гості жили, коли Франклін та діти були далеко від Гайд-парку.[59] Сама Рузвельт назвала це місце Вел-Кілл, у вільному перекладі як «водоспад-потік»[60] з голландської мови, загальної для перших європейських поселенців цього регіону. Франклін заохочував свою дружину розвивати цю власність як місце, де вона могла б реалізувати деякі зі своїх ідей щодо роботи взимку для сільських робітників і жінок. Щороку, коли Рузвельт влаштовувала пікнік у Вел-Кіллі для хлопців-правопорушників, її онука Елеонора Рузвельт Сігрейвс допомагала їй. Вона усе життя була поруч із бабусею. Сігрейвс зосередила свою кар’єру виховательки та бібліотекарки на підтримці багатьох справ, які розпочав і підтримувала Рузвельт.

У 1924 році Елеонора виступала за демократа Альфреда Сміта в його успішній спробі переобратися на посаду губернатора штату Нью-Йорк проти кандидата від Республіканської партії, її двоюрідного брата Теодора Рузвельта-молодшого[61]. Теодор-молодший ніколи їй цього не пробачив. Тітка Елеонори, Анна «Бамі» Рузвельт Коулз, після виборів публічно з нею порвала всі стосунки. Вона написала своїй племінниці: «Я просто ненавиджу, щоб Елеонора виглядала так, як вона виглядає. Хоча вона ніколи не була красивою, вона завжди справляла на мене чарівний вплив, але, на жаль, і бракує! Оскільки політика стала її найбільшим інтересом, уся її чарівність зникла ...»[62]. Рузвельт відкинув критику Беймі, назвавши її «старою жінкою». Проте Беймі та Рузвельт зрештою помирилися.

Старша донька Теодора Аліса також порвала з Рузвельтом через свою передвиборчу кампанію. Аліса та її двоюрідний брат помирилися після того, як останній написав Алісі втішного листа після смерті доньки Аліси, Пауліни Лонгворт.

Рузвельт і її дочка Анна розійшлися після того, як вона взяла на себе деякі соціальні обов'язки матері в Білому домі. Стосунки були ще більше напруженими, бо в лютому 1945 року Елеонора відчайдушно хотіла поїхати зі своїм чоловіком до Ялти (за два місяці до смерті ФДР), але замість цього він узяв Анну. Кілька років потому вони змогли помиритися і співпрацювати в численних проєктах. Анна піклувалася про свою матір, коли та була смертельно хвора в 1962 році.

Син Рузвельта Елліотт написав численні книги, в тому числі таємничу серію, в якій його мати була детективом. Однак ці загадкові вбивства дослідив і написав Вільям Гарінгтон. Вони тривали до смерті Гарінгтона в 2000 році, через десять років після смерті Елліотта.[63] Разом з Джеймсом Бро Елліотт також написав дуже особисту книгу про своїх батьків під назвою «Рузвельти з Гайд-Парку: Нерозказана історія», в якій він розкрив подробиці сексуального життя своїх батьків, у тому числі стосунки свого батька з коханкою Люсі Мерсер і секретаркою Маргеріт[64], а також графічні деталі хвороби, яка скалічила його батька. Опублікована в 1973 році біографія також містить цінну інформацію про балотування ФДР на пост віце-президента, його підйом до посади губернатора Нью-Йорка та його захоплення президентства в 1932 році, зокрема за допомогою Луїса Гоу. Коли Елліотт опублікував цю книгу в 1973 році, Франклін Делано Рузвельт-молодший очолив сім'ю, яка засудила його; книга була люто відкинута всіма братами і сестрами Елліотта. Інший із братів і сестер, Джеймс, опублікував книгу «Мої батьки, відмінний погляд» (разом з Біллом Ліббі, 1976), яка була частково написана як відповідь на книгу Елліотта. Продовження «Нерозказаної історії» з Джеймсом Бро, опубліковане в 1975 році під назвою «Побачення з долею», перенесло сагу про Рузвельта до кінця Другої світової війни. «Мати Р.: Нерозказана історія» Елеонори Рузвельт, також з Брау, була опублікована в 1977 році. У 1984 році вийшов фільм Елеонор Рузвельт з «Любов: пам’ять про сторіччя».

Інші відносини ред.

 
Рузвельт зі своїм собакою Фала в 1951 році

Елеонор мала близькі стосунки зі своєю тіткою, Мод Лівінгстон Голл. Молодша сестра матері Елеонор, Мод, була лише на шість років старша за Елеонор, і вони виросли разом у домі матері Мод, бабусі Елеонор. Їхні стосунки були скоріше сестринськими, ніж між тіткою та племінницею.[65] Після того як Мод розлучилася зі своїм першим чоловіком, чемпіоном з гри в поло Лоуренсом Вотербері, у 1912 році, у 1914 роцівона вийшла заміж за драматурга та романіста Девіда Грея, на невеликій церемонії, на якій були присутні лише Елеонора та адвокат родини Рузвельтів Джон М. Геккет.[66] Подружжя підтримувало тісні стосунки з Елеонорою та ФДР, і Елеонор відіграла важливу роль в успішному відстоюванні призначення Девіда Грея міністром Сполучених Штатів у справах Ірландії; посада, яку він обіймав під час Другої світової війни з 1940 по 1947 рр.[65]

У 1930-х роках у Рузвельта були дуже тісні стосунки з авіаторкою Амелією Ерхарт (1897–1937). Одного разу вони викралися з Білого дому та пішли на вечірку, одягнені відповідно до нагоди. Після польоту з Ерхарт Рузвельт отримала дозвіл навчатися літати, але не втілила ці плани в життя. Франклін був не за те, щоб його дружина стала пілотесою. Проте, протягом життя дві жінки часто спілкувалися.[67]

Елеонора також мала тісні стосунки з репортеркою Associated Press (AP) Лореною Гікок (1893–1968), яка висвітлювала її протягом останніх місяців президентської кампанії та «шалено закохалася в неї».[68] Протягом цього періоду Рузвельт щодня писала листи по 10-15 сторінок «Гіці», яка планував написати біографію першої леді.[69] У листах були такі ніжні слова, як: «Я хочу обійняти тебе й поцілувати в куточок твого рота»[70] і «Я не можу тебе поцілувати, тому я цілую твою «картинку» на добраніч і добрий ранок!»[71]. Під час інавгурації Франклін у 1933 році Рузвельт носила каблучку з сапфіром, яку їй подарувала Гікок.[72] Директор ФБР Дж. Едгар Гувер зневажав лібералізм Рузвельт, її позицію щодо громадянських прав і критику тактики стеження за Гувером як нею, так і її чоловіком, бо Гувер вів велике досьє на Рузвельт,[73] [74] яке режисери фільму біографічний фільм Дж. Едгара (2011) вказує на включені компрометуючі докази цих стосунків, якими Гувер мав намір шантажувати Елеонору. Скомпрометована як репортерка, Гікок незабаром залишила свою посаду в AP, щоб бути ближче до Рузвельт, яка забезпечила їй роботу слідчого в програмі «Новий курс».[75]

Існують значні суперечки щодо того, чи мала Елеонора сексуальні стосунки з Гікок. У прес-службі Білого дому тоді було відомо, що Гікок була лесбійкою.[76] Вчені, зокрема Ліліан Фейдерман [77] і Гейзел Ровлі[78], стверджували, що у стосунках був фізичний компонент, тоді як біограф Гікок Доріс Фабер стверджувала, що наклепні фрази ввели істориків в оману. Доріс Гудвін у своїй розповіді про Рузвельтів, яка отримала Пулітцерівську премію 1994 року, заявила, що «чи виходили Гік і Елеонора далі поцілунків і обіймів», неможливо точно визначити.[79] Елеонора була близькою подругою кількох лесбійських пар, таких як Ненсі Кук і Маріон Дікерман, а також Естер Лейп і Елізабет Фішер Рід, що свідчить про те, що вона розуміла лесбійство. Марі Сувестр, вчителька дитинства Елеонори, яка мала великий вплив на її подальше мислення, також була лесбійкою.[78] Фабер опублікував частину листування Рузвельта та Гікок в 1980 році, але дійшов висновку, що ця закохана фраза була просто «незвичайно запізнілою закоханістю школярки»[80], і попередив істориків не вводити себе в оману.[79] Дослідниця Лейла Дж. Рупп розкритикувала аргумент Фабер, назвавши її книгу «дослідженням гомофобії» та стверджуючи, що Фабер мимоволі представляла «сторінку за сторінкою докази, які окреслюють ріст і розвиток любовних стосунків між двома жінками».[81] У 1992 році біографиня Елеонори Бланш Візен Кук стверджувала, що стосунки насправді були романтичними, що привернуло увагу країни.[80][82][83] У нарисі Рассела Бейкера 2011 року, який оглядає дві нові біографії Рузвельта в New York Review of Books («Франклін і Елеонора: надзвичайний шлюб», Гейзел Роулі, та «Елеонора Рузвельт: трансформаційна перша леді», Морін Х. Бізлі), зазначено: «Що Стосунки з Гікок справді були еротичними, тепер здається позаперечним, враховуючи те, що відомо про листи, якими вони обмінювалися».[84]

У ті ж роки вашингтонські плітки пов'язували Елеонору романтично з адміністратором Нового курсу Гаррі Гопкінсом, з яким вона тісно співпрацювала.[85] У Рузвельт також були тісні стосунки з сержантом поліції штату Нью-Йорк Ерлом Міллером, якого президент призначив її охоронцем.[86] Рузвельт було 44 роки, коли у 1929 році вона зустріла 32-річного Міллера. Він став її другом, а також її офіційним супроводом, навчаючи її різним видам спорту, таким як дайвінг і верхова їзда, і тренував її з тенісу. Біограф Бланш Візен Кук пише, що Міллер був «першою романтичною участю» Елеонори у її середніх роках.[87] Гейзел Роулі робить висновок: «Немає сумніву, що Елеанора певний час була закохана в Ерла... Але навряд чи вони мали «роман»»[88].

Дружба Елеонори з Міллером відбулася в той самий час, коли її чоловік, за чутками, мав стосунки зі своєю секретаркою Маргеріт «Міссі» Лехенд. Сміт пише: «Надзвичайно те, що як EР, так і Франклін визнали, прийняли та заохочували цю домовленість... Елеонора та Франклін були вольовими людьми, які дуже дбали про щастя одне одного, але усвідомлювали свою власну неспроможність забезпечити його».[89] Кажуть, що відносини між Рузвельтом і Міллер тривали до її смерті в 1962 році. Вважається, що вони листувалися щодня, але всі листи втрачені. За чутками, листи були анонімно куплені та знищені, або замкнені, коли вона померла.[90]

Елеонора була давньою подругою Керрі Чепмен Кетт і в 1941 році вручала їй нагороду Chi Omega в Білому домі[91].

Антисемітизм ред.

У 1918 році Елеонора Рузвельт особисто виявила огиду до багатих євреїв, сказавши своїй свекрусі, що «єврейська партія [була] жахливою... Я ніколи більше не хочу чути згадки про гроші, коштовності чи соболів».[92][93] Коли вона стала співвласницею школи Тодгантеру Нью-Йорку, до неї прийняли обмежену кількість євреїв. Більшість учнів були протестантками з вищого класу, і Рузвельт сказав, що дух школи «був би іншим, якби у нас була надто велика частка єврейських дітей». Вона сказала, що проблема полягає не лише в кількості, а й у якості, оскільки євреї були «дуже несхожі на нас самих» і ще не стали достатньо американськими. Її антисемітизм поступово пішов на спад, особливо в міру того, як зростала її дружба з Бернардом Барухом.[94] Після Другої світової війни вона стала впевненою борчинею за Ізраїль, яким захоплювалася за його відданість цінностям Нового курсу.[95][96]

Публічне життя перед Білим домом ред.

На президентських виборах 1920 року Франклін був висунутий напарником кандидата в президенти від Демократичної партії Джеймса М. Кокса. Елеонора приєдналася до Франкліна у турне по країні, зробивши свої перші виступи передвиборчої кампанії.[97] Кокс зазнав поразки від ре

Елеонора в 1932 році
Елеонора і Франклін Рузвельт у серпні 1932 року

спубліканця Воррена Гардінга, який переміг з 404 голосами виборців проти 127[98].

Після початку паралітичної хвороби Франклін у 1921 році Рузвельт почала служити дублеркою для її недієздатного чоловіка, виступаючи на публіці від його імені, часто під ретельним тренуванням Луїса Гоу.[99] Вона також почала співпрацювати з Жіночою профспілковою лігою (Women's Trade Union League - WTUL), збираючи кошти на підтримку цілей профспілки: 48-годинний робочий тиждень, мінімальна заробітна плата та скасування дитячої праці.[100] Протягом 1920-х років Рузвельт ставав все більш впливовим як лідер Демократичної партії штату Нью-Йорк. Франклін використовував свої контакти серед жінок-демократів, щоб зміцнити своє становище серед них, заручившись їх відданою підтримкою на майбутнє.[99] У 1924 році Елеонора агітувала за демократа Альфреда Сміта в його успішній спробі переобратися на посаду губернатора штату Нью-Йорк проти кандидата від Республіканської партії та свого двоюрідного брата Теодора Рузвельта-молодшого[61]. Франклін висловився про «жалюгідну історію» Теодора як помічника міністра ВМС під час скандалу з Teapot Dome, і у відповідь Теодор сказав про нього: «Він дивак! Він не носить бренд нашої родини», що розлютило її. Вона переслідувала Теодора під час виборчої кампанії в штаті Нью-Йорк в автомобілі, оснащеному капотом із пап’є-маше у формі гігантського чайника, створеного для імітації пари (щоб нагадати виборцям про передбачувану, але пізніше спростовану причетність Теодора до скандалу), і відповіла на його промови своїми власними словами, назвавши його незрілим.[101] Пізніше вона засуджувала ці методи, визнаючи, що вони були нижчими за її гідність, але говорила, що вони були придумані «брудними шахраями» Демократичної партії. Теодор був переможений 105 000 голосами, і він ніколи не пробачив її. До 1928 року Рузвельт просував кандидатуру Сміта на пост президента і висунув Франкліна кандидатом від Демократичної партії на пост губернатора Нью-Йорка, змінивши Сміта. Хоча Сміт програв президентську гонку, Франклін переміг, і Рузвельти переїхали в губернаторський маєок в Олбані, Нью-Йорк.[102] Під час перебування Франкліна на посаді губернатора Рузвельт багато подорожувала по штату, щоб виголошувати промови та інспектувати державні установи від його імені, звітуючи йому про свої висновки в кінці кожної поїздки.[103]

У 1927 році вона разом із друзями Маріон Дікерман і Ненсі Кук купила Тодхантерську школу для дівчат, яка також пропонувала підготовчі курси до коледжу в Нью-Йорку. У школі Рузвельт викладала курси американської літератури та історії на вищому рівні, наголошуючи на незалежній думці, поточних подіях і соціальній активності. Вона продовжувала викладати три дні на тиждень, поки ФДР був губернатором, але була змушена залишити викладання після його обрання президентом.[104][105]

Також у 1927 році вона заснувала Вал-Кілл Індастріз разом з Куком, Дікерманом і Керолайн О'Дей, трьома друзями, яких вона познайомила під час діяльності в Жіночому відділі Демократичної партії штату Нью-Йорк. Він розташовувався на березі струмка, який протікав через маєток родини Рузвельтів у Гайд-парку, Нью-Йорк. Рузвельт та її ділові партнери профінансували будівництво невеликої фабрики, щоб забезпечити додатковий дохід для місцевих фермерських сімей, які виготовляли меблі, олов’яну та домоткану тканину традиційними ремісничими методами. Користуючись популярністю колоніального відродження, більшість продуктів Вал-Кілл були створені за зразком форм XVIII століття. Рузвельт пропагував Вел-Кілла через інтерв'ю та публічні виступи. Вал-Кілл Індастріз ніколи не стала програмою прожиткового мінімуму, яку уявляли Рузвельт та її друзі, але вона проклала шлях до більш масштабних ініціатив Нового курсу під час президентської адміністрації Франкліна. Погіршене здоров'я Кук і тиск Великої депресії змусили жінок розірвати партнерство в 1938 році, тоді Рузвельт перетворив будівлі магазину на котедж у Вел-Кіллі, який згодом став її постійним місцем проживання після смерті Франкліна в 1945 році. Отто Бегґ придбав майно фабрики та використання імені Вал-Кілл, щоб продовжувати виготовляти меблі в колоніальному стилі, поки він не вийшов на пенсію в 1975 році. У 1977 році котедж Рузвельта у Вел-Кіллі та його навколишнє майно площею 181 акрів (0,73 км2)[106] було офіційно визначено актом Конгресу Національним історичним місцем Елеонори Рузвельт, «щоб вшанувати освіту, натхнення та життя та діяльність видатної жінки в американській історії на благо нинішніх і майбутніх поколінь».[106]

Перша леді Сполучених Штатів (1933–1945) ред.

22 травня 1940 року Елеонора звертається до Червоного Хреста

4 березня 1933 року під час інавгурації Франкліна Рузвельта Елеонора стала першою леді Сполучених Штатів. Знаючи всіх попередніх перших леді ХХ століття, вона була серйозно пригнічена тим, що їй довелося взяти на себе цю роль, яка традиційно обмежувалася домашніми справами та господарюванням.[107] Її безпосередня попередниця, Лу Гувер, припинила свою феміністичну активність, ставши першою леді, заявивши про свій намір бути лише «тлом для Берті».[108] Засмучення Елеонори через ці прецеденти було настільки серйозним, що Гікок назвала свою біографію Рузвельт підзаголовком «Неохоча перша леді».[109]

За підтримки Гоу і Гікока Елеонора вирішила переосмислити свою позицію. За словами її біографа Бланш Візен Кук, вона стала «найбільш суперечливою першою леді в історії Сполучених Штатів».[109] Незважаючи на критику на їх адресу обох, за сильної підтримки чоловіка вона продовжувала вести активний бізнес і виступи, які розпочала ще до того, як обійняти роль першої леді в епоху, коли мало заміжніх жінок робили кар’єру. Вона була першою дружиною президента, яка проводила регулярні прес-конференції, а в 1940 році стала першою, хто виступив на національному партійному з'їзді.[110] Вона також писала щоденну та широко розповсюджену газетну колонку «Мій день», ще одну першу активність для дружини президента.[111][112] Вона також стала першою першою леді, яка писала щомісячну журнальну колонку та вела щотижневе радіошоу.[113]

У перший рік правління свого чоловіка Рузвельт була налаштована відповідати його президентській зарплаті, і вона заробила 75 000 доларів на своїх лекціях і писанні, більшу частину яких вона віддала на благодійність.[114] До 1941 року вона отримувала гонорари за лекції в розмірі 1000 доларів[115] і була зроблена почесним членом Фі Бета Каппа на одній зі своїх лекцій, щоб відзначити її досягнення.[116][117]

За дванадцять років роботи в Білому домі Елеонора мала великий графік поїздок, часто з’являючись на робочих зборах, щоб запевнити працівників епохи Великої депресії, що Білий дім пам’ятає про їхнє становище. В одній відомій карикатурі того часу з журналу «Нью-Йоркер» (3 червня 1933 р.), яка сатирично описує свій візит на шахту, здивований шахтар, вдивляючись у темний тунель, каже колезі: «Заради Бога, а ось і місіс Рузвельт!»[118][119]

 
Елеонора рузвельт (у центрі), король Георг VI і королева Єлизавета в Лондоні, 23 жовтня 1942 р.

На початку 1933 року «Бонусна армія», група протесту ветеранів Першої світової війни, вдруге за два роки пройшла маршем до Вашингтона, вимагаючи дострокового вручення їхніх бонусних сертифікатів ветеранам. Минулого року президент Гувер наказав їх розігнати, а кавалерія армії США атакувала ветеранів і закидала їх сльозогінним газом.[120] Цього разу Елеонора Рузвельт відвідала ветеранів у їхньому брудному таборі, вислухавши їхні хвилювання та співаючи з ними армійські пісні.[121] Зустріч розрядила напругу між ветеранами та адміністрацією, і один із учасників маршу пізніше прокоментував: «Гувер послав армію. [Президент] Рузвельт послав свою дружину».[122]

У 1933 році після того, як вона стала першою леді, нову чайно-гібридну троянду назвали на її честь (Rosa x hybrida "Mrs. Franklin D. Roosevelt").[123]

У 1937 році вона почала писати свою автобіографію, усі томи якої були зібрані в «Автобіографію Елеонори Рузвельт» у 1961 році (Harper & Brothers ,ISBN 0-306-80476-X).

З 1982 року Дослідницький інститут Сієнського коледжу періодично проводить опитування, просячи істориків оцінити американських перших леді за кумулятивним балом за такими незалежними критеріями, як походження, інтелект, цінність для країни, те, що вони «свої жінки», чесність, досягнення, мужність, лідерство, суспільний імідж і цінність для президента. Історики-учасники оцінили Рузвельта як першу леді, яка найкраще оцінюється в кожному з п’яти таких опитувань, які будуть проведені.[124][125] У дослідженні 2003 року Рузвельт отримала найвищу оцінку за дев’ятьма з десяти критеріїв (попереднє минуле, цінність для країни, інтелект, бути «своєю жінкою», чесність, досягнення, мужність, лідерство та цінність для президента). Вона посіла друге місце в іншій категорії (публічний імідж), поступаючись лише Жаклін Кеннеді Онассіс.[125] В опитуванні 2008 року Рузвельт посіла перше місце за восьми з десяти критеріїв (розум, мужність, цінність для країни, бути «своєю жінкою», чесність, досягнення, цінність для президента та лідерство) і друге за двома іншими категоріями (фон і публічне зображення) позаду після Жаклін Кеннеді.[126] У додаткових питаннях, включених до опитування 2014 року, історики оцінили Рузвельт як найкращу серед перших леді ХХ та ХХІ століть щодо просування жіночих проблем, політичного активу, сильного публічного спілкування, державну службу після відходу з посади., а також створення тривалої спадщини. Крім того, її було визнано другою першою леді, яку історики легко уявляють на посаді президента.[124] У дослідженні 2014 року Рузвельт і її чоловік також отримали найвищий рейтинг серед перших пар з точки зору того, що вони «владна пара».[127]

Американський молодіжний конгрес і Національне управління у справах молоді ред.

Американський молодіжний конгрес (American Youth Congress - AYC) був створений у 1935 році для захисту прав молоді в політиці США, і він відповідав за внесення Білля про права молоді до Конгресу США. Відносини Елеонори з AYC зрештою призвели до створення Національної молодіжної адміністрації, агентства Нового курсу в Сполучених Штатах, заснованого в 1935 році, яке зосередилося на забезпеченні роботою та освітою американців віком від 16 до 25 років[128][129][130]. NYA очолив Обрі Вілліс Вільямс, видатний ліберал з Алабами, близький до Рузвельта та Гаррі Гопкінса. Говорячи про NYA у 1930-х роках, Рузвельт висловила своє занепокоєння щодо віку, заявивши, що «я живу в справжньому жаху, коли думаю, що ми можемо втрачати це покоління. Ми повинні залучити цих молодих людей до активного життя громади та змусити вони відчувають, що вони необхідні».[131] У 1939 році Комітет Дієса викликав до суду лідерів AYC, які, окрім того, що служили в AYC, також були членами Ліги комуністів молоді. Елеонора Рузвельт була присутня на слуханнях, а потім запросила викликаних свідків на борт до Білого дому під час їхнього перебування у Вашингтоні, округ Колумбія. Джозеф П. Леш був одним із її гостей. 10 лютого 1940 року члени AYC, як гості Рузвельта в якості першої леді, відвідали пікнік на галявині Білого дому, де до них звернувся Франклін з Південного портика. Президент закликав їх засуджувати не лише нацистський режим, але й усі диктатури.[132] Повідомляється, що група освистала президента. Після цього багато тих самих молодих людей пікетували Білий дім як представники Американської мобілізації миру. Серед них був Джозеф Кедден, один із гостей у Рузвельта. Пізніше в 1940 році, незважаючи на публікацію Елеонори її причин «Чому я все ще вірю в Молодіжний конгрес», Американський молодіжний конгрес був розпущений.[133] NYA було закрито в 1943 році[134].

Артурдейл ред.

Головним проєктом Елеонори протягом перших двох термінів правління її чоловіка було створення запланованої громади в Артурдейлі, Західна Вірджинія.[135] 18 серпня 1933 року, за наполяганням Гікока, Елеонора відвідала сім'ї бездомних шахтарів у Моргантауні, Західна Вірджинія, які були занесені до чорного списку через профспілкову діяльність.[136] Глибоко вражений візитом, Елеонора запропонувала створити спільноту для переселення шахтарів у Артурдейл, де вони могли б заробляти на життя натуральним господарством, ремеслами та місцевим заводом.[137] Вона сподівалася, що проект може стати моделлю для «нового типу спільноти» в США, де про працівників буде піклуватися краще.[138] Її чоловік з ентузіазмом підтримав проєкт.[137]

Після початкового, катастрофічного експерименту зі збірними будинками, будівництво розпочалося знову в 1934 році за специфікаціями Елеонори, цього разу з «усіма сучасними зручностями», включаючи внутрішню сантехніку та центральне парове опалення. У червні сім'ї зайняли перші п'ятдесят будинків та погодилися відшкодувати уряду через тридцять років.[135] Хоча Елеонора сподівався на расово змішану громаду, шахтарі наполягали на обмеженні членства білими християнами. Після програшу в голосуванні громади Елеонора рекомендувала створити інші громади для виключених чорношкірих та єврейських шахтарів.[139] Цей досвід спонукав Елеонору стати набагато відвертішим у питанні расової дискримінації.[140]

Елеонора протягом кількох років активно збирала кошти для громади, а також витрачала на проєкт більшу частину власного доходу.[141] Проте проєкт розкритикували як ліві, так і праві політичні сили. Консерватори засудили це як соціалістичну та «комуністичну змову», тоді як члени Конгресу від Демократичної партії виступили проти конкуренції уряду з приватними підприємствами.[142] Міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес також виступив проти проєкту, посилаючись на його високу вартість в розрахунку на одну на сім'ю.[143] Артурдейл продовжував падати як пріоритет державних витрат для федерального уряду до 1941 року, коли США розпродали останні свої авуари в громаді зі збитком.[144]

Пізніші коментатори загалом назвали експеримент Артурдейла невдалим.[145] Сама Елеонора була різко збентежена візитом 1940 року, під час якого вона відчула, що місто стало надмірно залежним від зовнішньої допомоги.[146] Однак жителі вважали місто «утопією» порівняно з попередніми обставинами, і багато з них повернулися до економічного самозабезпечення.[147] Рузвельт особисто вважала проект успішним, пізніше розповідаючи про покращення, які вона побачила в житті людей там, і заявила: «Я не знаю, чи ви думаєте, що це коштує півмільйона доларів. Але я так».[145]

Боротьба за громадянські права ред.

Історики вважають Елеонору значно більш просунутою, ніж її чоловік, у питаннях громадянських прав.[148] Під час правління Франкліна Елеонора стала важливою ланкою афроамериканського населення в епоху сегрегації.[148][149] Незважаючи на бажання президента заспокоїти настрої жителів Півдня, Елеонора активно підтримувала рух за громадянські права. Після свого досвіду роботи з Артурдейлом та перевірок програм Нового курсу в південних штатах вона дійшла висновку, що програми Нового курсу дискримінують афроамериканців, які отримували непропорційно малу частку грошей на допомогу. Елеонора стала одним із небагатьох голосів в адміністрації свого чоловіка, які наполягали на тому, щоб пільги однаково поширювалися на американців усіх рас.[149]

Елеонора також порушила традицію, запросивши до Білого дому сотні афроамериканських гостей.[150] У 1936 році вона дізналася про умови в Національній школі навчання для дівчат, переважно темношкірих реформаторській школі, яка колись була розташована в районі Палісейдс у Вашингтоні, округ Колумбія[151]. Вона відвідувала школу, писала про це у своїй рубриці «Мій день», лобіювала додаткове фінансування, наполягала на зміні штатного розкладу та навчального плану. Її запрошення до Білого дому до студентів стало проблемою під час кампанії переобрання Франкліна 1936 року.[152] Коли дочкам американської революції в 1939 році чорношкірій співачці Меріан Андерсон було відмовлено у Вашинґтонському конституційному залі, Елеонора на знак протесту вийшла із групи та допомогла організувати ще один концерт на сходах Меморіалу Лінкольна[153].

Проте афроамериканська письменниця Зора Ніл Герстон критикувала Елеонору за те, що вона не оскаржила рішення Ради з питань освіти округу Колумбія, яка тепер називається Рада з питань освіти штату Колумбія, одночасно відмовити Андерсону в наданні місця для виступу в актовій залі повністю білої Центральної середньої школи. «Щодо аудиторії середньої школи, — заявила Герстон, — накинутися на людей, відповідальних за расові упередження, означало б звинуватити і викрити самих обвинувачів. Округ Колумбія не має самоуправління; він контролюється комітетами Конгресу, а Конгрес на той час був у переважній більшості демократичним. Його контролювали ті самі люди, які так голосно кричали проти ДАР. На мою думку, слід було засудити обидва місця, або жодне з них». Рада зберігала свою політику виключення ще довго після концерту Андерсона на Меморіалі Лінкольна.[154]

Пізніше Елеонора представила Андерсон королю і королеві Сполученого Королівства після виступу Андерсон на обіді в Білому домі.[155] Елеонора також організувала призначення афроамериканського педагога Мері Маклеод Бетюн, з якою вона подружилася, на посаду директорки відділу у справах негрів Національного управління у справах молоді.[156][157] Щоб уникнути проблем із персоналом, коли Бетюн відвідувала Білий дім, Рузвельт зустрічала її біля воріт, обіймала і заходила, тримаючи руку об руку.[158]

Елеонора була залучена, будучи «очима та вухами»[159] Нового курсу. Вона дивилася в майбутнє і була віддана соціальній реформі. Одна з цих програм допомогла працюючим жінкам отримувати кращу заробітну плату. Новий курс також змусив жінок менше працювати на машинах і більше працювати білими комірцями. Жінкам не доводилося працювати на фабриках, виготовляючи військові припаси, тому що чоловіки поверталися додому, щоб вони могли взяти на себе довгі дні та ночі, які жінки працювали, щоб зробити свій внесок у військові дії. Рузвельт привнесла в роль першої леді небачену активність і здібності.[160]

 
Рузвельт і Мері Маклеод Бетюн, член Чорного кабінету, сформованого афроамериканськими федеральними службовцями, 1943 рік

На противагу її звичайній підтримці прав афроамериканців, «міста заходу сонця» Елеонор у Західній Вірджинії було названо на її честь і було засноване в 1934 році, коли вона та Франклін відвідали округ і розробили його як тестовий майданчик для сімей. Як «місто заходу сонця», як і інші міста Франкліна Рузвельта по всій країні (такі як Грінбелт, Грінгіллз, Гріндейл, Генфорд або Норріс), воно було лише для білих.[161] Це було частиною проєкту Нового курсу.[162]

Елеонора за лаштунками лобіювала законопроєкт Костігана-Вагнера 1934 року про визнання самосуду федеральним злочином, зокрема організував зустріч між Франкліном і президентом Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення Волтером Френсісом Вайтом[163]. Побоюючись, що він втратить голоси південних делегацій Конгресу щодо свого законодавчого порядку денного, Франклін відмовився публічно підтримати законопроект, який не зміг прийняти Сенат.[164] У 1942 році Елеонора працювала з активісткою Паулі Мюррей, щоб переконати Франкліна подати апеляцію від імені пайовика Оделла Воллера, засудженого за вбивство білого фермера під час бійки. Хоча Франклін надіслав листа губернатору Вірджинії Колгейту Дардену, закликаючи його пом’якшити вирок на довічне ув’язнення, Воллера стратили, як і було заплановано.[165]

 
Елеонора Рузвельт у 1943 році

Підтримка Елеонорою прав афроамериканців зробила її непопулярною фігурою серед білих на Півдні. Поширювалися чутки про «Клуби Елеонори», створені слугами, щоб протистояти своїм роботодавцям, і «Вівторки Елеонори», під час яких афроамериканці збивали білих жінок на вулиці, хоча жодних доказів так і не було знайдено.[166] Коли в червні 1943 року в Детройті спалахнули расові заворушення, критики як на Півночі, так і на Півдні написали, що в цьому виннна Елеонора Рузвельт.[167] У той же час вона стала настільки популярною серед афроамериканців, які раніше були надійним республіканським виборчим блоком, що вони стали постійною базою підтримки Демократичної партії.[168]

Проте під час війни Елеонора не змогла допомогти лідеру робітників А. Філіпу Рендольфу після того, як Е. Х. Крамп, демократичний бос Мемфіса, близький соратник і друг президента, відкрито порушив його конституційні права. У 1943 році Рендольф розпочав особисту кампанію за свободу слова в Мемфісі у відповідь на використання Крампом тактики сильної руки та політичного тиску, щоб вигнати з міста двох відомих місцевих чорношкірих республіканців, Дж. Б. Мартіна та друга Рендольфа Роберта Черча молодшого. Коли Рендольф приїхав до міста, Крамп відмовив йому у місцях і залякав місцевих темношкірих лідерів, погрожуючи їм в'язницею, щоб вони відкликали запрошення виступати. Рендольф закликав Елеонору, яка також мав дружні політичні зв’язки з Крампом, зробити щось, щоб протистояти «фашистському» запереченню Крампом свободи слова, але вона відмовилася. Її відповідь Рендолфу 18 грудня була такою: «Я передала Вашого листа моєму другові, коли отримала його, і мені шкода, що на нього не відповіли раніше. Мені порадили нічого не робити, оскільки це може принести більше шкоди, ніж користі».[169]

Після японської атаки на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року Рузвельт виступила проти японсько-американських упереджень, застерігаючи від «великої істерії проти груп меншин»[170]. Вона також приватно виступала проти виконавчого наказу 9066 свого чоловіка, який вимагав від американців японського походження в багатьох районах США переїхати до таборів інтернованих[171]. Її широко критикували за її захист японсько-американських громадян, у тому числі заклик Лос-Анджелес Таймс про те, що її «змусять піти з громадського життя» через її позицію щодо цього питання.[172]

Норвельт ред.

21 травня 1937 року Елеонора відвідала Вестморленд Гоумстедс, щоб відзначити прибуття останнього господаря спільноти. У подорожі її супроводжувала Елінор Моргентау, дружина Генрі Моргентау-молодшого[173], міністра фінансів президента.[174] «Я не вірю в патерналізм. Мені не подобаються благодійні організації», — сказала раніше Елеонора Рузвельт. Але кооперативні спільноти, такі як Westmoreland Homesteads, продовжила вона, запропонували альтернативу «нашим досить усталеним ідеям», яка могла б «забезпечити рівність можливостей для всіх і запобігти повторенню подібної катастрофи [депресії] в майбутньому». Мешканці були настільки захоплені її особистим виявом інтересу до програми, що вони негайно погодилися перейменувати громаду на її честь (Нова назва міста, Норвельт, була поєднанням останніх складів її імен: EleaNOR RooseVELT.)[175] Зал пожежників у Норвельті названий на її честь Рузвельт-Голом.[174]

Використання медіа ред.

Елеонора була безпрецедентно відвертою Першою леді, яка набагато більше використовувала медіа, ніж її попередниці; за 12 років президентства свого чоловіка вона провела 348 прес-конференцій[176]. Натхненний її стосунками з Гікоком, Рузвельт заборонив чоловікам-репортерам відвідувати прес-конференції, фактично змусивши газети тримати в штаті жінок-репортерок, щоб висвітлювати її. Вона пом'якшила правило лише одного разу, коли повернулася з тихоокеанської подорожі 1943 року.[177] Оскільки Gridiron Club заборонив жінкам брати участь у щорічній вечері Gridiron для журналістів, Рузвельт організувала змагання для жінок-репортерок у Білому домі, яке вона назвала «Gridiron Widows».[178] У неї брали інтерв'ю багато газет; Новоорлеанська журналістка Айріс Келсо назвала Елеонору найцікавішою співбесідницею.[179] У перші дні своїх прес-конференцій, на яких брали участь виключно жінки, вона сказала, що вони не стосуватимуться «політики, законодавства чи виконавчих рішень»,[180] оскільки очікується, що роль першої леді на той час буде неполітичною. Вона також спочатку погодилася, що уникатиме обговорення своїх поглядів щодо заходів Конгресу, які очікуються на розгляд. Проте, прес-конференції дали приємну можливість для жінок-репортерок поспілкуватися безпосередньо з першою леді, доступ до якого був недоступний за попередніх адміністрацій.[181]

 
Елеонора Рузвельт із Ширлі Темпл у 1938 році

Незадовго до того, як в лютому 1933 року Франклін вступив на посаду президента, Елеонора ублікувала раедакційну статтю в Women's Daily News, яка настільки різко суперечила його запланованій політиці державних витрат, що він опублікував репліку в наступному номері.[182] Увійшовши до Білого дому, вона підписала контракт із журналом Woman's Home Companion на забезпечення щомісячної колонки, у якій вона відповідала на листи, надіслані їй читачами; ця функція була скасована в 1936 році, коли наближалися чергові президентські вибори.[183] Вона продовжила свої статті в інших місцях, опублікувавши під час свого перебування на посаді першої леді понад шістдесят статей у національних журналах.[184] Елеонора також започаткувала синдиковану газетну колонку під назвою «Мій день», яка виходила шість днів на тиждень з 1936 року до її смерті в 1962 році[178]. У колонці вона писала про свою повсякденну діяльність, а також про свої гуманітарні проблеми.[185] Гікок і Джордж Т. Бай, літературний агент Елеонори, заохочували її написати колонку.[186][187] З 1941 року до своєї смерті в 1962 році вона також писала колонку з порадами «Якщо ви запитаєте мене», спочатку опубліковану в Ladies Home Journal, а потім у McCall's.[188] Добірку її колонок було зібрано в книзі «Якщо ви запитаєте мене: важливі поради Елеонори Рузвельт» у 2018 році[189].

Бізлі стверджував, що публікації Елеонори, які часто стосувалися питань жінок і запрошували читачів на відгуки, являли собою свідому спробу використати журналістику «для подолання соціальної ізоляції» жінок, зробивши «суспільну комунікацію двостороннім каналом».[190]

 
З Люсіль Бол під час туру готелями Вашингтона, округ Колумбія, збираючи кошти для балу до дня народження президента для боротьби з дитячим паралічем (1944)

Елеонора також широко використовувала радіо. Вона не була першою першою леді, яка вела трансляцію — її попередниця, Лу Гувер, уже робила це. Але Гувер не мала регулярної радіопрограми, тоді як Елеонора мала. Вона вперше випустила в ефір власні радіокоментаційні програми, починаючи з 9 липня 1934 року.[191] У тому першому шоу вона розповіла про вплив фільмів на дітей, потребу в цензорі, який міг би переконатися, що фільми не прославляють злочинність і насильство, і свою думку про недавній бейсбольний матч усіх зірок. Вона також прочитала рекламний ролик компанії з виробництва матраців, яка виступила спонсором трансляції. Вона сказала, що не погодиться на зарплату за ефір і пожертвує цю суму (3000 доларів) на благодійність.[192] Пізніше того ж року, у листопаді 1934 року, вона передала серію програм про освіту дітей; прозвучало на радіостанції CBS. Спонсорована компанією з виробництва друкарських машинок, Елеонора знову пожертвувала гроші Комітету американських друзів, щоб допомогти школі, якою він керував.[193] Протягом 1934 року Елеонора Рузвельт встановила рекорд за кількістю виступів першої леді по радіо: вона виступала як гість у програмах інших людей, а також як ведуча своєї власної, загалом 28 разів того року.[194] У 1935 році Елеонора продовжувала вести програми, орієнтовані на жіночу аудиторію, в тому числі одну під назвою «Це жіночий світ». Кожного разу вона жертвувала зароблені гроші на благодійність.[195] Асоціація спонсора з популярною першою леді призвела до зростання продажів цієї компанії: коли Selby Shoe Company спонсорувала серію програм Елеонори, продажі зросли на 200%.[196] Той факт, що її програми були спонсоровані, викликав суперечки: політичні вороги її чоловіка висловлювали скептицизм щодо того, чи справді вона жертвувала свою зарплату на благодійність; вони звинуватили її в «корисливості». Але її радіопрограми виявилися настільки популярними серед слухачів та слухачок, що критика мала ефект.[197] Вона продовжувала вести трансляції протягом 1930-х років, іноді на CBS, а іноді на NBC.

Друга Світова війна ред.

 
Генерал Міллард Гармон, Елеонора Рузвельт і адмірал Гелсі на південно-тихоокеанському театрі, 1943 р. [198]

10 травня 1940 року Німеччина вторглася до Бельгії, Люксембургу та Нідерландів, ознаменувавши кінець відносно безконфліктної фази «дивної» Другої світової війни. Коли США почали рухатися до військового курсу, Елеонора знову опинилася в депресії, боячись, що її роль у боротьбі за внутрішню справедливість стане сторонньою для країни, зосередженої на зовнішніх справах. Вона ненадовго розглядала можливість поїздки до Європи, щоб працювати з Червоним Хрестом, але її відмовили радники президента, які вказали на наслідки, якщо дружина президента опиниться у полоні як військовополонена[199]. Однак незабаром вона знайшла інші причини війни, над якими можна було працювати, починаючи з народного руху за дозвіл імміграції європейських дітей-біженців.[200] Вона також лобіювала свого чоловіка дозволити більшу імміграцію груп, переслідуваних нацистами, включаючи євреїв, але побоювання п’ятої колони змусили Франкліна обмежити імміграцію, а не розширити її.[201] Елеонора успішно домоглася статусу політичного біженця для вісімдесяти трьох єврейських біженців з СС Quanza в серпні 1940 року, але їй було відмовлено в багатьох інших випадках.[202] Пізніше її син Джеймс писав, що «її найбільше шкода в кінці її життя» було те, що під час війни вона не змусила Франкліна прийняти більше біженців від нацизму.[203]

 
Елеонора Рузвельт відвідує війська

Елеонора також була активною на внутрішньому фронті. Починаючи з 1941 року, вона разом з мером Нью-Йорка Фіорелло Х. ЛаГуардіа очолювала Управління цивільної оборони (Office of Civilian Defense - OCD), працюючи над тим, щоб надати цивільним добровольцям більшу роль у підготовці до війни.[204] Невдовзі вона опинилася в боротьбі за владу з ЛаГуардією, яка вважала за краще зосереджуватися на вужчих аспектах оборони, тоді як вона вважала вирішення ширших соціальних проблем не менш важливими для військових зусиль.[205] Хоча ЛаГуардів пішов з OCD у грудні 1941 року, Рузвельт була змушена піти у відставку через гнів у Палаті представників через високі зарплати для кількох призначень OCD, включаючи двох її близьких друзів.[206]

У 1941 році за сценарієм Елеонори Рузвельт вийшов короткометражний фільм «Жінки в захисті». Він був створений Управлінням з питань надзвичайних ситуацій і коротко описує спосіб, у який жінки можуть допомогти підготувати країну до можливості війни. Також є розділ про типи костюмів, які жінки носили б під час військової роботи. Наприкінці фільму оповідач пояснює, що жінки життєво важливі для забезпечення здорового сімейного життя в Америці та виховання дітей, «що завжди було першою лінією захисту».

У жовтні 1942 року Елеонора здійснила тур по Англії, відвідала американські війська та інспектувала британські сили. Її візити привернули величезні натовпи і отримали майже одностайну прихильну пресу як в Англії, так і в Америці.[207] У серпні 1943 року вона відвідала американські війська в південній частині Тихого океану під час поїздки для зміцнення морального духу, про що адмірал Вільям Голсі-молодший пізніше сказав: «вона одна зробила більше добра, ніж будь-яка інша особа або будь-яка група цивільних, які проходили через це мій район».[208] Зі свого боку, Елеонора була приголомшена і глибоко пригнічена, побачивши бійню війни.[209] Кілька республіканців у Конгресі критикували її за використання обмежених ресурсів військового часу для своєї поїздки, що спонукало Франкліна запропонувати їй зробити перерву в подорожах.[210]

Елеонора Рузвельт розважає солдатів, розповідаючи історію, вересень 1943 року

Елеонора підтримала збільшення ролі жінок та афроамериканців у військових зусиллях і почала виступати за надання жінкам роботи на заводах за рік до того, як це стало широко поширеною практикою.[211][212] У 1942 році вона закликала жінок будь-якого соціального походження навчатися професіям, кажучи: «Якби я була у віці дебютантки, я б пішла на фабрику — на будь-яку фабрику, де я могла б навчитися навичкам і бути корисною».[213] Елеонора дізналася про високий рівень абсентеїзму серед працюючих матерів і провела кампанію за фінансування урядом денних доглядів.[214] Зокрема, вона підтримала льотчиків Таскігі в їхніх успішних зусиллях стати першими чорношкірими бойовими пілотами, відвідавши передову льотну школу авіаційного корпусу Таскігі в Алабамі. Вона також літала з афроамериканцем, головним цивільним інструктором К. Альфредом «Чіфом» Андерсоном. Андерсон літав з 1929 року і відповідав за навчання тисяч пілотів-новачків; він узяв її в півгодинний політ на Piper J-3 Cub.[215] Після приземлення вона весело оголосила: «Ну що ж, ти можеш літати».[216] Подальша шумиха навколо польоту першої леді мала такий вплив, що його часто помилково називають початком Програми підготовки цивільних пілотів у Таскігі, хоча програмі було вже п’ять місяців. Елеонора дійсно використовувала своє становище довіреної особи Фонду Юліуса Розенвальда, щоб організувати позику в розмірі 175 000 доларів для допомоги у фінансуванні будівництва Мотон-Філда.[216]

Після війни Елеонора була сильною прихильницею плану Моргентау щодо деіндустріалізації Німеччини післявоєнний період.[217] У 1947 році вона взяла участь у Національній конференції з німецької проблеми в Нью-Йорку, яку вона допомогла організувати. Вона оприлюднила заяву про те, що «будь-які плани відродити економічну та політичну могутність Німеччини» будуть шкідливими для міжнародної безпеки.[218]

Роки після Білого дому ред.

 
Елеонора і Тіто зустрічаються на Бріоні, Югославія

Франклін помер 12 квітня 1945 року після крововиливу в мозок у Малому Білому домі у Ворм-Спрінгс, штат Джорджія. Пізніше Елеонора дізналася, що коли він помирав, з ним була коханка її чоловіка Люсі Мерсер (тепер на ім’я Резерфурд)[219]. Відкриття стало ще більш гірким, коли дізналася, що її дочка Анна також знала про триваючі стосунки між президентом і Резерфурд.[220] Анна розповіла їй, що Франклін був із Резерфурд, коли той помирав; крім того, вона розповіла їй, що Франклін продовжував стосунки протягом десятиліть, і люди, які його оточували, приховували інформацію від його дружини. Після похорону Елеонора тимчасово повернулася до Вал-Кілла.[221] Франклін залишив їй інструкції на випадок своєї смерті; він запропонував передати Гайд-парк федеральному уряду як музей, і вона витратила наступні місяці на каталогізацію маєтку та організацію передачі. Після смерті Франкліна вона переїхала в квартиру за адресою Вашингтон Сквер Вест, 29 у Грінвіч-Віллідж. У 1950 році вона знімала апартаменти в готелі «Парк Шератон» (202 West 56th Street). Вона жила тут до 1953 року, коли переїхала на 211 East 62nd Street. Коли термін оренди закінчився в 1958 році, вона повернулася в «Парк Шератон», чекаючи на ремонт будинку, який вона придбала разом з Една та Девідом Гуревичами на 55 East 74th Street.[222] 12 квітня 1946 року було відкрито Президентську бібліотеку та музей Франкліна Д. Рузвельта, створивши прецедент для майбутніх президентських бібліотек.[223]

ООН ред.

 
Меморіал Франкліна Делано Рузвельта у Вест-Потомак-Парку, Вашингтон, округ Колумбія, включає статую Елеонори Рузвельт перед логотипом ООН.

У грудні 1945 року президент Гаррі Трумен призначив Елеонору делегаткою на Генеральній Асамблеї ООН.[13] У квітні 1946 року вона стала першою головою попередньої комісії ООН з прав людини.[224] Елеонора залишалася головою, коли комісія була створена на постійній основі в січні 1947 року[225]. Разом з Рене Кассіном, Джоном Пітерсом Гамфрі та іншими вона відіграла важливу роль у розробці Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ).

У промові в ніч на 28 вересня 1948 року Елеонора висловилася на користь Декларації, назвавши її «міжнародною Великою хартією вольностей усіх людей у всьому світі».[226] Декларація була прийнята Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року. Голосування було одностайним, вісім утрималися: шість країн Радянського блоку, а також Південна Африка та Саудівська Аравія. Рузвельт пояснював утримання країн радянського блоку статтею 13, яка передбачала право громадян залишати свої країни.[227]

Елеонора також був першою представницею Сполучених Штатів у Комісії ООН з прав людини[228] і залишадася на цій посаді до 1953 року, навіть після того, як залишила посаду голови комісії в 1951 році[229]. У 1968 році на знак визнання її діяльності ООН посмертно присудила їй одну зі своїх перших премій у галузі прав людини.[230]

У 1940-х роках Елеонора була однією з перших, хто підтримав створення агентства ООН, що спеціалізується на питаннях продовольства та харчування.[231]

У той час Фредерік Л. Макдугалл, австралійський дієтолог, написав «Проект меморандуму про програму Організації Об’єднаних Націй щодо звільнення від нестачі їжі». Макдугалл твердо вірив, що міжнародна співпраця має ключове значення для вирішення проблеми голоду в світі.[232]

Елеонора дізналася про меморандум і організувала зустріч Макдугал з її чоловіком, президентом Сполучених Штатів Америки. Після обговорення 16 жовтня 1945 року було створено Продовольчу та сільськогосподарську організацію Об'єднаних Націй (ФАО)[233].

У 1955 році Елеонора Рузвельт і Макдугалл відвідали нову штаб-квартиру ФАО в Римі та підштовхнули Програму ООН до створення кампанії «Їжа від голоду»[234], яка після низки переговорів зрештою побачила світ у 1960 році.[234]

Кампанія була створена, щоб мобілізувати неурядові організації проти голоду та недоїдання у світі та допомогти знайти рішення.[235]

 
Елеонора Рузвельт виступає в ООН у липні 1947 року

Інша повоєнна діяльність та відзнаки ред.

Наприкінці 1940-х років демократи в Нью-Йорку та по всій країні домагалися Елеонору на політичну посаду.[236]

 
Елеонора Рузвельт з Френком Сінатрою в 1960 році
 
Незважаючи на свої застереження, Рузвельт підтримала кампанію Джона Ф. Кеннеді

Католики становили головний елемент Демократичної партії в Нью-Йорку. Рузвельт підтримував реформаторів, які намагалися повалити ірландську машину Таммані Голл, а деякі католики називали її антикатоличкою. У липні 1949 року Елеонора мала гостру публічну суперечку з кардиналом Френсісом Спеллманом, архієпископом Нью-Йорка, щодо федерального фінансування парафіяльних шкіл.[237][238] Спеллман сказав, що вона була антикатоличкою, і прихильники обох стали на бік у битві, яка привернула національну увагу та «досі пам’ятається своєю запеклістю та ворожістю».[239]

У 1949 році її зробили почесним членом історично чорної організації Alpha Kappa Alpha.[240][241]

У 1950 році разом із Гелен Ферріс, головною редакторкою Junior Literary Guild, вона написала погляд на роботу новонародженої організації з дітьми всього світу «Партнери: Організація Об'єднаних Націй та Молодь». Вона виграла премію дитячої книжкової асоціації Америки (Child Study Association of America's Children's Book Award) (нині премія Джозетт Френк Комітету дитячої книги Бенк-стріт).

Вона була однією з перших прихильниць Camping for Citizenship, некомерційної організації, яка проводить літні програми для проживання та цілорічне навчання для молодих людей різного походження та націй. Вона регулярно проводила семінари в таборі у своєму маєтку в Гайд-парку, і коли на початку 1950-х років маккартістські сили критикували цю програму як «соціалістичну», вона рішуче її захищала.

У 1954 році бос Таммані Голла Кармін Де Сапіо очолював спробу перемогти сина Рузвельт, Франкліна Делано Рузвельта-молодшого, на виборах генерального прокурора Нью-Йорка. Елеонора усе більше відчувала огиду до політичної поведінки Де Сапіо протягом решти 1950-х років. Згодом вона об’єднається зі своїми старими друзями Гербертом Леманом і Томасом Фінлеттером, щоб сформувати Нью-Йоркський комітет демократичних виборців, групу, спрямовану на протистояння реінкарнації Де Сапіо Таммані Голла. Їхні зусилля зрештою увінчалися успіхом, і Де Сапіо був змушений залишити владу в 1961 році[242].

 
Елеонора з президентом Рамоном Магсайсаєм, 7-м президентом Філіппін, і його дружиною в палаці Малаканян у 1955 році
 
Елеонора Рузвельт, Волтер Ройтер, Мілтон Ейзенхауер і кубинська делегація з обміну полоненими у Вашингтоні, округ Колумбія

Елеонора Рузвельт була розчарована, коли президент Трумен підтримав губернатора Нью-Йорка Аверелла Гаррімана — близького соратника Де Сапіо — для висунення в президенти від Демократичної партії в 1952 році. На посаді президента в 1952 і 1956 роках вона підтримувала Адлая Стівенсона і наполягала на його повторному висуненні в 1960 році[243]. Вона пішла у відставку з поста в ООН у 1953 році, коли президентом став Дуайт Ейзенхауер. Вона виступала на національному з’їзді Демократичної партії в 1952 і 1956 роках. Хоча у неї були застереження щодо Джона Ф. Кеннеді через його неспроможність засудити маккартизм, вона підтримала його на пост президента проти Річарда Ніксона. Пізніше Кеннеді знову призначив її в ООН, де вона знову служила з 1961 по 1962 рік, і в Національний консультативний комітет Корпусу миру.[244]

До 1950-х років міжнародна роль Елеонори Рузвельт як представниці прав жінок змусила її припинити публічну критику Поправки про рівні права (Equal Rights Amendment - ERA), хоча вона ніколи її не підтримувала. На початку 1960-х років вона оголосила, що через об’єднання в профспілки вона вважає, що ERA більше не становить загрози для жінок, як це могло бути колись, і сказала прихильникам, що вони можуть отримати поправку, якщо хочуть. У 1961 році заступник міністра праці президента Кеннеді Естер Петерсон запропонувала створити нову президентську комісію зі становища жінок. Кеннеді призначив Елеонору головою комісії, а Петерсона – директором. Це була остання публічна посада Рузвельт.[245] Вона померла незадовго до того, як комісія опублікувала свій звіт. Вона дійшла висновку, що рівність жінок найкраще досягається шляхом визнання гендерних відмінностей і потреб, а не шляхом поправки про рівні права.[246]

Протягом 1950-х років Елеонора брала участь у незліченних національних і міжнародних виступах. Вона продовжувала вести свою газетну колонку та виступала на телебаченні та радіо. Протягом 1950-х років вона читала в середньому сто п’ятдесят лекцій на рік, багато з яких були присвячені її діяльності від імені Організації Об’єднаних Націй.[247] Вона була широко відома своєю антиколоніальною позицією. Вона підтримала незалежність Марокко шляхом особистого втручання в американську владу та розгляду марокканського питання у своїй колонці «Мій день».[248]

У 1946 році Рузвельт отримала першу щорічну премію Братства Франкліна Делано Рузвельта[249]. Інші відомі нагороди, які вона отримала протягом свого післявоєнного життя, включали Нагороду за заслуги Федерації жіночих клубів Нью-Йорка в 1948 році, Премію чотирьох свобод у 1950 році, премію Фонду Ірвінга Гейста в 1950 році та медаль принца Карла (від Швеції) у 1950 р.[249] Вона була найбільш шанованою живою жінкою, за опитуванням найбільш шанованих чоловіків і жінок американців Геллапа, щороку між 1948 (початок опитування) і 1961 (останнє опитування перед її смертю), за винятком 1951 року[250].

Після подій затоки Свиней у 1961 році президент Кеннеді попросив Рузвельт, лідера робітничих сил Вальтера Рейтера та Мілтона С. Ейзенхауера, брата президента Ейзенхауера, домовитися з кубинським лідером Фіделем Кастро про звільнення полонених американців.[251]

Смерть ред.

 
Пам'ятник Елеонору Рузвельт у Ріверсайд-парку на Мангеттені

У квітні 1960 року незабаром після того, як його збила машина в Нью-Йорку у Елеонори Рузвельт була діагностована апластична анемія. У 1962 році їй дали стероїди, які активували сплячий випадок туберкульозу в її кістковому мозку[252], і 7 листопада 1962 р. вона померла у віці 78 років від серцевої недостатності в її будинку на Мангеттені на 55 East 74th Street на Верхньому Іст-Сайді[253] під опікою дочки Анни.[252][254] Президент Джон Ф. Кеннеді наказав приспустити всі прапори Сполучених Штатів у всьому світі 8 листопада на честь пам’яті Рузвельт.[254]

[255]

Похоронні служби відбулися через два дні в Гайд-парку, де її поховали поруч із чоловіком у Рожевому саду в Спрінгвуд Естейт, будинку родини Рузвельтів. Серед присутніх були президент Кеннеді, віце-президент Ліндон Джонсон і колишні президенти Трумен і Ейзенхауер, які вшановували Рузвельта.

Після її смерті притулок Елеонори у Вел-Кіллі поблизу Гайд-парку зрештою зберігся як Національне історичне місце Елеонори Рузвельт. Її родина передала сімейний будинок відпочинку на острові Кампобелло урядам США та Канади, і в

  Зовнішні відеофайли
  Eleanor Roosevelt Dies (1962), 3:13, British Pathe[256]

1964 році вони створили Міжнародний парк Рузвельта Кампобелло[257]. Меморіал Франкліна Делано Рузвельта на Національному торговому центрі — єдиний президентський меморіал Сполучених Штатів із зображенням першої леді; статуя Елеонори зображена з подобою печатки ООН.[258][259]

Видані книги ред.

  • Hunting Big Game in the Eighties: The Letters of Elliott Roosevelt, Sportsman. New York: Scribners, 1932.
  • When You Grow Up to Vote. Boston: Houghton Mifflin, 1932.
  • It's Up to the Women. New York: Stokes, 1933.
  • A Trip to Washington with Bobby and Betty. New York: Dodge, 1935.
  • This Is My Story. New York: Harper, 1937.
  • My Days. New York: Dodge, 1938.
  • This Troubled World. New York: Kinsey, 1938.
  • Christmas: A Story. New York: Knopf, 1940.
  • Christmas, 1940. New York: St. Martin's. 1940.
  • The Moral Basis of Democracy. New York: Howell, Soskin, 1940.
  • This is America, a 1942 book with text by Eleanor Roosevelt and photographs by Frances Cooke Macgregor.
  • If You Ask Me. New York: Appleton-Century, 1946.
  • This I Remember. New York: Harper, 1949.
  • Partners: The United Nations and Youth. Garden City: Doubleday, 1950 (with Helen Ferris).
  • India and the Awakening East. New York: Harper, 1953.
  • UN: Today and Tomorrow. New York: Harper, 1953 (with William DeWitt).
  • It Seems to Me. New York: Norton, 1954.
  • Ladies of Courage. New York: Putnam's, 1954 (with Lorena Hickok).
  • United Nations: What You Should Know about It. New London: Croft, 1955.
  • On My Own. New York: Harper, 1958.
  • Growing Toward Peace. New York: Random House, 1960 (with Regina Tor).
  • You Learn By Living. New York: Harper, 1960.
  • The Autobiography of Eleanor Roosevelt. New York: Harper, 1961.
  • Your Teens and Mine. New York: Da Capo, 1961.
  • Eleanor Roosevelt's Book of Common Sense Etiquette. New York: Macmillan, 1962 (with the assistance of Robert O. Ballou).
  • Eleanor Roosevelt's Christmas Book. New York: Dodd, Mead, 1963.
  • Tomorrow Is Now. New York: Harper, 1963.[260]

Посмертне визнання ред.

Визнання та нагороди ред.

 
Цей портрет Рузвельта 1949 року роботи Дугласа Чандора був придбаний Білим домом у 1966 році.
 
У 2023 році Рузвельт була однією з лауреаток у серії американських жінок

У 1966 році Історична асоціація Білого дому придбала портрет Елеонори Рузвельт, зроблений Дугласом Чандором; портрет був замовлений родиною Рузвельтів у 1949 році. Картина була представлена на прийомі в Білому домі 4 лютого 1966 року, який влаштувала леді Берд Джонсон і відвідали понад 250 запрошених гостей. Портрет висить у Вермейській кімнаті.[261][262][263]

У 1973 році Елеонору Рузвельт посмертно введено до Національної жіночої зали слави[264].

У 1989 році була заснована Премія Фонду Елеонори Рузвельт; вона «вшановує особу, проект, організацію чи установу за видатний внесок у рівність та освіту для жінок і дівчат».[265]

У 1996 році у нью-йоркському Ріверсайд-парку було відкрито Пам’ятник Елеонорі Рузвельт, головним доповідачем виступила перша леді Гілларі Клінтон. Це був перший пам'ятник американській жінці в парку Нью-Йорка.[266] Центральна частина — статуя Рузвельта, виконана Пенелопою Дженкс. На гранітному тротуарі навколо є написи, розроблені архітектором Майклом Міддлтоном Дваєром, зокрема підсумки її досягнень і цитата з її промови в Організації Об’єднаних Націй у 1958 році, де вона виступала за загальні права людини.[267]

У 1997 році у Вашингтоні був відкритий Меморіал Франкліна Делано Рузвельта; він включає в себе бронзову статую Елеонори Рузвельт, що стоїть перед емблемою Організації Об'єднаних Націй, яка вшановує її відданість Організації Об'єднаних Націй. Це єдиний президентський меморіал із зображенням першої леді.[268]

У 1998 році президент Білл Клінтон заснував Премію Елеонори Рузвельт з прав людини для відзначення видатних американських поборників прав людини в Сполучених Штатах. Нагорода була вперше присуджена в 50-ту річницю Загальної декларації прав людини, вшановуючи роль Елеонори Рузвельт як «рушійної сили» в розробці Загальної декларації прав людини ООН. Нагорода спочатку вручалася з 1998 року до кінця правління адміністрації Клінтона в 2001 році. У 2010 році тодішній держсекретар США Гілларі Клінтон відродила премію Елеонори Рузвельт з прав людини та вручила нагороду від імені тодішнього президента Сполучених Штатів Барака Обами.

У 1999 році Інститут Ґеллапа опублікував опитування «Список найбільш шанованих людей ХХ століття», щоб визначити, ким із людей у всьому світі американці найбільше захоплювалися своїми діяннями у ХХ столітті. Елеонора Рузвельт стала дев'ятою.[269]

У 2001 році Комітет зі спадщини Елеонори Рузвельт (Eleanor's Legacy) заснувала Джудіт Голленсворт Гоуп, яка була його президенткою до квітня 2008 року. Він надихає та підтримує жінок-демократок, які виступають за вибір, балотуватися на місцеві та державні посади в Нью-Йорку. Legacy спонсорує навчальні школи для проведення кампаній, зв’язує кандидатів з волонтерами та експертами, співпрацює з організаціями-однодумцями та надає гранти на проведення кампаній підтриманим кандидатам.[270]

У 2007 році Елеонору Рузвельт назвав героєм проект «Мій герой».[271][272]

20 квітня 2016 року міністр фінансів Сполучених Штатів Джейкоб Лью оголосив, що Елеонора Рузвельт з’явиться разом із Маріан Андерсон і відзначив суфражисток на оновленій банкноті номіналом 5 доларів США, яка має бути представлена у 2020 році, до 100-ї річниці 19-ї поправки до Конституції США, яка гарантувала жінкам право голосу.[273]

У 2020 році журнал Time включив Елеонору Рузвельт до списку 100 жінок року. Її заднім числом назвали Жінкою року 1948 за її зусилля щодо вирішення проблем, пов’язаних з правами людини.[274]

У 2023 році Рузвельт була вшанована на американському жіночому кварталі[275].

Місця, названі на честь Елеонори Рузвельт ред.

Школа Елеонори Рузвельт, також відома як Професійна школа Елеонори Рузвельт для кольорової молоді, Школа негрів Ворм Спрінгс і Школа Елеонори Рузвельт Розенвальд, яка працювала як школа з 18 березня 1937 року до 1972 року, була історичною школою чорношкірої громади, розташованою за адресою за адресою 350 Пархам Стріт на Леверетт Хілл Роуд у місті Ворм-Спрінгс, Джорджія. Станом на 3 травня 2010 року школа внесена до Національного реєстру історичних місць в окрузі Мерівезер, штат Джорджія[276][277].

Місто Норвельт було перейменовано в 1937 році як поєднання останніх складів в іменах Елеонори Рузвельт: EleaNOR RooseVELT.[278] Зал пожежників Норвельта названий на її честь Рузвельт-Голлом.[279]

У 1972 році був заснований Інститут Елеонори Рузвельт; він об'єднався з Фондом чотирьох свобод Франкліна Д. Рузвельта в 1987 році, щоб стати Інститутом Рузвельта. Інститут Рузвельта — ліберальний американський аналітичний центр.[280] Організація, розташована в Нью-Йорку, стверджує, що вона існує для того, щоб «продовжувати спадщину та цінності Франкліна та Елеонори Рузвельт, розвиваючи прогресивні ідеї та сміливе лідерство на службі відновлення обіцянки Америки про можливості для всіх».[281][282]

Середня школа Елеонори Рузвельт, державна середня школа, яка спеціалізується на природничих науках, математиці, технологіях та інженерії, була заснована в 1976 році в Грінбелті, штат Меріленд. Це була перша середня школа, названа на честь Елеонори Рузвельт, і є частиною системи державних шкіл округу Принс-Джордж.

 
Історичне місце Вал-Кілл, Гайд-парк, Нью-Йорк

Рузвельт жила у кам'яному котеджі у Вел-Кіллі, який знаходився в двох милях на схід від маєтку Спрінгвуд. Цей котедж став її домом після смерті чоловіка і єдиним житлом, яким вона коли-небудь володіла.[283] У 1977 році будинок був офіційно визначений актом Конгресу як Національне історичне місце Елеонори Рузвельт, «щоб вшанувати життя та роботу видатної жінки в американській історії для освіти, натхнення та блага нинішніх і майбутніх поколінь».[283] У 1998 році Save America's Treasures (SAT) оголосила котедж Вел-Кілл новим офіційним проєктом. Участь SAT призвела до проекту Honoring Eleonor Roosevelt (HER), який спочатку здійснювався приватними волонтерами, а тепер є частиною SAT. Відтоді проект HER зібрав майже 1 долар мільйон, який пішов на відновлення та розвиток Вел-Кілл і виробництво «Елеонора Рузвельт: Близько до дому», документального фільму про Рузвельт у Вел-Кіллі. Частково завдяки успіху цих програм компанія Вел-Кілл отримала грант у розмірі 75 000 доларів і була названа одним із 12 сайтів, представлених у «Відновленні Америки: привітання збереженню», партнерстві між SAT, National Trust і HGTV.[284] Дослідницький центр Рузвельта, науково-дослідний інститут, конференц-центр і бібліотека з американської історії двадцятого століття, розташована в абатстві Мідделбург, Нідерланди, що датується ХІІ століттям, була відкрита в 1986 році. Він названий на честь Елеонори Рузвельт, Теодора Рузвельта та Франкліна Рузвельта, предки яких емігрували із Зеландії, Нідерланди, до Сполучених Штатів у XVII столітті.

У 1988 році було засновано Коледж Елеонори Рузвельт, один із восьми студентських коледжів-інтернатів Каліфорнійського університету в Сан-Дієго. Коледж наголошує на міжнародному розумінні, включаючи знання іноземної мови та регіональну спеціалізацію. Середня школа імені Елеонори Рузвельт, невелика державна середня школа на Верхньому Іст-Сайді Манхеттена в Нью-Йорку, була заснована в 2002 році[285]. Середня школа Елеонори Рузвельт в Іствейлі, Каліфорнія, відкрита в 2006 році[286].

Відображення у культурі ред.

У 1940-х і 1950-х роках жіночий імітатор Артур Блейк отримав визнання за те, що він імітував Елеонору Рузвельт у своєму виступі в нічному клубі.[287][288] На запрошення Рузвельтів він виконав роль Елеонори в Білому домі.[289][287] Він також втілив ФДР у фільмі «Дипломатичний кур'єр» 1952 року.[290]

«Схід сонця в Кампобелло» , бродвейська вистава 1958 року Доре Шарі, драматизувала хворобу Франкліна від поліомієліту та остаточне одужання від поліомієліту, у якій Мері Фікет зіграла роль Елеонори. В однойменному фільмі 1960 року, заснованому на п'єсі, в ролі Елеонори знялася Грір Гарсон.

«Історія Елеонори Рузвельт», американський біографічний документальний фільм 1965 року режисера Річарда Каплана, отримав премію «Оскар» за найкращий повнометражний документальний фільм.[291] Кіноархів Академії зберіг його в 2006 році[292].

Рузвельт був темою історичної п'єси Арлін Стадд «Елеонора» 1976 року.[293]

У 1976 році компанія Talent Associates випустила американський телевізійний міні-серіал «Елеонора і Франклін» з Едвардом Геррманном і Джейн Александер у ролях Франкліна та Елеонори; він транслювався на ABC 11 і 12 січня 1976 року і базувався на біографії Джозефа П. Леша за 1971 рік, «Елеонор і Франклін», на основі їхнього листування та нещодавно відкритих архівів. Фільм отримав багато нагород, у тому числі 11 Прайм-тайм премій «Еммі», «Золотий глобус» і «Peabody Award». Режисер Деніел Петрі виграв прайм-тайм Еммі за режисера року – Спеціальний фільм. У 1977 році вони випустили продовження «Елеонора і Франклін: роки Білого дому» з тими ж зірками. Він отримав 7 Прайм-тайм премій «Еммі», у тому числі «Кращий спеціальний фільм року». Деніел Петрі знову виграв прайм-тайм Еммі за другий фільм. Обидва фільми отримали визнання та відзначилися історичною достовірністю.

У 1979 році NBC показала міні-серіал «За лаштунками Білого дому», заснований на книзі Ліліан Роджерс Паркс «Мої тридцять років за лаштунками Білого дому» 1961 року. Серіал зображував життя президентів, їхніх родин і персоналу Білого дому, який служив їм від адміністрацій Вільяма Говарда Тафта (1909–1913) до Дуайта Ейзенхауера (1953–1961). Велика частина книги була заснована на нотатках її матері, Меггі Роджерс, покоївки Білого дому. Паркс віддає належне Елеонорі Рузвельт за те, що вона спонукала свою матір завести щоденник про свою службу в Білому домі.[294] Серіал отримав нагороду Гільдії сценаристів Америки за довгостроковий телевізійний серіал[295], отримав номінацію на Золотий глобус за драматичний телевізійний серіал[296] і отримав Еммі за видатні досягнення в гримі.[297] Серед 10 додаткових номінацій на "Еммі" була Айлін Гекарт за роль Елеонори Рузвельт.[298] Наступного року вона знову була номінована на премію «Еммі» за виконання ролі Елеонори Рузвельт у телевізійному фільмі NBC «Рузвельт: Останній рік». [299]

У 1996 році автор Washington Post Боб Вудворд повідомив, що Гілларі Клінтон вела «уявні дискусії» з Елеонорою Рузвельт від початку перебування Клінтон як першої леді.[300] Після втрати демократами контролю над Конгресом на виборах 1994 року Клінтон залучила послуги прихильниці Руху людського потенціалу Джин Г'юстон. Г'юстон заохочувала Клінтон шукати зв'язків з Клеонорою Рузвельт, і, хоча жодні психічні методи не використовувалися з Клінтон, критики та комікси негайно припустили, що Клінтон проводила сеанси з Рузвельт. У Білому домі заявили, що це був лише мозковий штурм, а приватне опитування пізніше показало, що більшість громадськості вважала, що це були лише уявні розмови, а решта вважала, що спілкування з мертвими насправді можливо.[301] У своїй автобіографії 2003 року «Жива історія» Клінтон назвала цілий розділ «Розмови з Елеонорою» і заявила, що ведення «уявних розмов [є] насправді корисною розумовою вправою для аналізу проблем, за умови, що ви вибираєте правильну людину для візуалізації. Елеонора Рузвельт була ідеальною».[302]

У 1996 році вийшла дитяча книжка-картинка про Елеонору Рузвельт «Елеонора» Барбари Куні. Вона описує її як сором’язливу дівчину, яка продовжує робити великі речі.[303]

У 2014 році вийшов американський документальний серіал «Рузвельти: Інтимна історія». Продюсований і режисерський серіал Кен Бернс зосереджується на житті Теодора, Франкліна та Елеонори Рузвельт. Прем'єра серіалу отримала позитивні відгуки та була номінована на три Прайм-тайм премії «Еммі», вигравши премію Еммі як найкращий оповідач за розповідь Пітера Койота про перший епізод.[304] У вересні 2014 року «Рузвельти» стали найбільш трансльованим документальним фільмом на сайті PBS.[305]

«Дорога Елеонори» — американський фільм 2016 року про двох найкращих друзів, які подорожують США в 1962 році, щоб зустріти героїню свого дитинства Елеонору Рузвельт.[306][307]

Життя та час Елеонори Рузвельт як першої леді описано в «Першій леді». Її грає Джилліан Андерсон, а Еліза Сканлен — молоду Елеонор.

Поштові марки ред.

Примітки ред.

  1. Caroli B. B. Encyclopædia Britannica
  2. SNAC — 2010.
  3. Discogs — 2000.
  4. а б в г д Lundy D. R. The Peerage
  5. Ward G. C. Roosevelt, Eleanor (11 October 1884–07 November 1962), first lady of the United States, social reformer, politician, diplomat // American National Biography Online / S. Ware[New York]: Oxford University Press, 2017. — ISSN 1470-6229doi:10.1093/ANB/9780198606697.ARTICLE.1500580
  6. http://www.famously-dead.com/politics/eleanor-roosevelt.html
  7. Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
  8. Find a Grave — 1996.
  9. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  10. CONOR.Sl
  11. а б в Blain V., Grundy I., Clements P. The Feminist Companion to Literature in English: Women Writers from the Middle Ages to the Present — 1990. — P. 920.
  12. а б в г д е ж и к Kindred Britain
  13. а б Rowley, 2010, с. 294.
  14. Eleanor Roosevelt Biography. The Biography.com website (en-us). A&E Television Networks. 22 серпня 2019. Процитовано 23 серпня 2019. 
  15. First Lady of the World: Eleanor Roosevelt at Val-Kill. National Park Service. Архів оригіналу за 5 листопада 2012. Процитовано 20 травня 2008. 
  16. Eleanor Roosevelt Biography. The Biography.com website (en-us). A&E Television Networks. 22 серпня 2019. Процитовано 23 серпня 2019. 
  17. Mrs. Roosevelt, First Lady 12 Years, Often Called 'World's Most Admired Woman'. The New York Times. 8 листопада 1962. Архів оригіналу за 22 березня 2013. Процитовано 7 грудня 2012. 
  18. Mother Teresa Voted by American People as Most Admired Person of the Century. The Gallup Organization. 31 грудня 1999. Архів оригіналу за 4 листопада 2012. Процитовано 20 травня 2008. 
  19. Most Admired Man and Woman. Процитовано 13 серпня 2021. 
  20. Question: Where did ER and FDR live?. The Eleanor Roosevelt Papers Project. gwu.edu. Процитовано 14 вересня 2014. 
  21. The Eleanor Roosevelt Papers Project. gwu.edu. 
  22. Eleanor Roosevelt Biography. National First Ladies' Library. Firstladies.org. Архів оригіналу за 9 червня 2010. Процитовано 13 березня 2010. 
  23. а б Graham, Hugh Davis (Spring 1987). The Paradox of Eleanor Roosevelt: Alcoholism's Child. Virginia Quarterly Review. 63 (2): 210–230. PMID 11618247. Процитовано 22 червня 2016. 
  24. Smith, 2007, с. 42.
  25. (Lash, 1971)
  26. а б Lash, 1971.
  27. Goodwin, 1994, с. 94.
  28. а б в Goodwin, 1994, с. 95.
  29. Goodwin, 1994, с. 276.
  30. Goodwin, 1994, с. 276–77.
  31. (Lash, 1971)
  32. Black, Allida (2009). Anna Eleanor Roosevelt. whitehouse.gov. Процитовано 13 березня 2010 — через National Archives. 
  33. Wiesen Cook, Blanche (1992). Eleanor Roosevelt: 1884–1933. Viking. ISBN 978-0-670-80486-3. 
  34. а б в Marie Souvestre (1830–1905). The Eleanor Roosevelt Papers Project at George Washington University. Архів оригіналу за 31 січня 2013. Процитовано 24 листопада 2012. 
  35. Smith, 2007, с. 649.
  36. Gay, Kathlyn (2012). Eleanor Roosevelt. American Dissidents: An Encyclopedia of Activists, Subversives, and Prisoners of Conscience. ABC-CLIO. с. 508. ISBN 978-1-59884-764-2. 
  37. Mrs. Roosevelt, First Lady 12 Years, Often Called 'World's Most Admired Woman'. The New York Times. 8 листопада 1962. Архів оригіналу за 22 березня 2013. Процитовано 7 грудня 2012. 
  38. Gay, Kathlyn (2012). Eleanor Roosevelt. American Dissidents: An Encyclopedia of Activists, Subversives, and Prisoners of Conscience. ABC-CLIO. с. 508. ISBN 978-1-59884-764-2. 
  39. Beasley, Maurine Hoffman; Holly Cowan Shulman; Henry R. Beasley (2001). The Eleanor Roosevelt Encyclopedia. Greenwood. с. 469–70. ISBN 978-0-313-30181-0. Процитовано 24 листопада 2012. 
  40. See "The Faith of a First Lady: Eleanor Roosevelt's Spirituality" Truman Library Institute Dec 6, 2017
  41. Harold Ivan Smith, Eleanor: A Spiritual Biography: The Faith of the 20th Century's Most Influential Woman (Westminster John Knox Press, 2017) excerpt.
  42. 1884–1920: Becoming a Roosevelt. The Eleanor Roosevelt Papers Project via George Washington University. Архів оригіналу за 16 листопада 2012. Процитовано 24 листопада 2012. 
  43. Rowley, 2010, с. 32.
  44. а б Goodwin, 1994, с. 79.
  45. de Kay, 2012, с. 32.
  46. 1884–1920: Becoming a Roosevelt. The Eleanor Roosevelt Papers Project via George Washington University. Архів оригіналу за 16 листопада 2012. Процитовано 24 листопада 2012. 
  47. Endicott Peabody (1857–1944). The Eleanor Roosevelt Papers Project. Архів оригіналу за 8 вересня 2012. Процитовано 24 листопада 2012. 
  48. FAQ: Marriage and Family. National Park Service. Процитовано 22 листопада 2022. 
  49. de Kay, 2012, с. 37.
  50. Rowley, 2010, с. 51.
  51. а б в Goodwin, 1994, с. 179.
  52. Rowley, 2010, с. 52.
  53. Rowley, 2010, с. 81–83.
  54. Goodwin, 1994, с. 20.
  55. F. D. Roosevelt Ill of Poliomyelitis. The New York Times. 16 вересня 1921. Процитовано 18 жовтня 2016. 
  56. Ward, Geoffrey C.; Burns, Ken (2014). The Roosevelts: An Intimate History. New York: Alfred A. Knopf. с. 236. ISBN 9780307700230. 
  57. Goldman, Armond S.; Goldman, Daniel A. (2017). Prisoners of Time: The Misdiagnosis of FDR's 1921 Illness. EHDP Press. ISBN 978-1939824035. 
  58. Goodwin, 1994, с. 118.
  59. Rowley, 2010, с. 134–136.
  60. Val-Kill in Hyde Park, a NY. National Trust for Historic Preservation. Процитовано 10 грудня 2013. 
  61. а б Rowley, 2010, с. 131.
  62. Rowley, 2011, с. 128.
  63. Hansen, Chris (2012). Enfant Terrible: The Times and Schemes of General Elliott Roosevelt. Able Baker Press. ISBN 978-0-615-66892-5. 
  64. The New York Times, obituary, October 28, 1990.
  65. а б Raymond, Raymond James (Winter 1985). David Gray, the Aiken Mission, and Irish Neutrality, 1940–41. Diplomatic History. 9: 55–71. doi:10.1111/j.1467-7709.1985.tb00522.x. JSTOR 24911654. 
  66. MRS. WATERBURY WEDS.; Divorced Wife of Polo Player Married to David Gray in Poughkeepsie. The New York Times. 14 жовтня 1914. с. 11. 
  67. Glines, C.V. (July 1997). 'Lady Lindy': The Remarkable Life of Amelia Earhart. Aviation History: 47. 
  68. Goodwin, 1994, с. 221.
  69. Cook, 1999, с. 2.
  70. Faber, Doris (1980). The Life of Lorena Hickok: E.R.'s Friend. New York: William Morrow. с. 111. 
  71. Baker, Russell (9 червня 2011). The Charms of Eleanor. The New York Review of Books. Архів оригіналу за 25 жовтня 2012. Процитовано 22 листопада 2012. 
  72. Faderman, Lillian (1991). Odd Girls and Twilight Lovers: A History of Lesbian Life in Twentieth-Century America. Penguin Books Ltd. с. 99. 
  73. Question: Why is Eleanor Roosevelt's FBI file so large?. George Washington University. 
  74. FBI Files on Eleanor Roosevelt. PBS. 
  75. Goodwin, 1994, с. 222–223.
  76. Rowley, Hazel (2010a). Franklin and Eleanor: An Extraordinary Marriage (вид. 1st). Picador. ISBN 978-0-312-61063-0. Процитовано 13 березня 2015. 
  77. Faderman, Lillian (1991). Odd Girls and Twilight Lovers: A History of Lesbian Life in Twentieth-Century America. Penguin Books Ltd. с. 99. 
  78. а б Rowley, 2010, с. 185.
  79. а б Goodwin, 1994, с. 222.
  80. а б Felsenthal, Carol (10 травня 1992). Surprising revelations about a presidential spouse. Chicago Sun-Times. Архів оригіналу за 11 червня 2014. Процитовано 18 грудня 2012. 
  81. Rupp, Leila J. (1980). 'Imagine My Surprise': Women's Relationships in Historical Perspective. Frontiers: A Journal of Women Studies. 5 (3): 61–70. doi:10.2307/3346519. JSTOR 3346519. 
  82. McCarthy, Abigail (19 квітня 1992). Out of Her Husband's Shadow. The Washington Post. Архів оригіналу за 11 червня 2014. Процитовано 18 грудня 2012. 
  83. Cook, Blanche Wiesen (5 липня 1993). Eleanor – loves of a First Lady. The Nation. [недоступне посилання]
  84. Baker, Russell (9 червня 2011). The Charms of Eleanor. The New York Review of Books. Архів оригіналу за 25 жовтня 2012. Процитовано 22 листопада 2012. 
  85. Goodwin, 1994, с. 88.
  86. Smith, 2007, с. 246–247.
  87. Cook, 1992, с. 429.
  88. Rowley, 2010, с. 163.
  89. Smith, 2007, с. 347–348.
  90. Smith, 2007, с. 248.
  91. Carrie Chapman Catt (1859–1947). iastate.edu. 
  92. Goodwin, Doris Kearns (2008). No Ordinary Time: Franklin & Eleanor Roosevelt: The Home Front in World War II. Simon and Schuster. с. 102. ISBN 9781439126196. 
  93. Burns, Eric (2017). Someone to Watch Over Me: A Portrait of Eleanor Roosevelt and the Tortured Father Who Shaped Her Life. Pegasus Books. с. 131. ISBN 9781681773841. 
  94. Cook, Blanche Wiesen (2000). Eleanor Roosevelt Volume 2. Penguin. с. 316–317. ISBN 9780140178944. 
  95. Michelle Mart, "Eleanor Roosevelt, Liberalism, and Israel." Shofar (2006) 24#3: 58–89 Online.
  96. Monty N. Penkower, "Eleanor Roosevelt and the Plight of World Jewry" Jewish Social Studies (1987) 49#2:pp. 125–136 online
  97. Rowley, 2010, с. 94–95.
  98. Rowley, 2010, с. 95.
  99. а б Rowley, 2010, с. 128.
  100. (Lash, 1971)
  101. Al Smith. George Washington University. Процитовано 27 травня 2008. C-SPAN Booknotes: Peter Collier: The Roosevelts: An American Saga [program transcript]. 7 серпня 1994. Процитовано 18 вересня 2014. 
  102. Rowley, 2010, с. 147–51.
  103. Goodwin, 1994, с. 26.
  104. Todhunter School. The Eleanor Roosevelt Papers Project. Архів оригіналу за 6 лютого 2013. Процитовано 26 листопада 2012. 
  105. Cook, 1999, с. 12.
  106. а б Val-Kill. The Old House Web. Процитовано 30 грудня 2015. 
  107. Goodwin, 1994, с. 89–91.
  108. Cook, 1999, с. 19.
  109. а б Cook, 1999, с. 1.
  110. Goodwin, 1994, с. 10, 133.
  111. Goodwin, 1994, с. 10.
  112. Primary Resources: My Day, Key Events. American Experience. Public Broadcasting Service. Архів оригіналу за 28 жовтня 2012. Процитовано 21 листопада 2012. 
  113. Little-known facts about our First Ladies. Firstladies.org. Архів оригіналу за 14 липня 2015. Процитовано 7 липня 2015. 
  114. Cook, 1999, с. 3.
  115. Goodwin, 1994, с. 209.
  116. Brody, J. Kenneth (2017). Crucible of a Generation: How the Attack on Pearl Harbor Transformed America. Taylor & Francis. с. 72. ISBN 978-1-351-62432-9. 
  117. Phi Beta Kappa Society. Facebook. Процитовано 23 серпня 2019. 
  118. Transcript: Eleanor Roosevelt. American Experience. Public Broadcasting Service. Архів оригіналу за 26 жовтня 2012. Процитовано 21 листопада 2012. «Eleanor's visit to a mine was satirized in a famous cartoon. 'It was indicated to me,' she responded, 'that there was certainly something the matter with a woman who wanted to see so much and know so much.» 
  119. Mark M. Perlberg, Anna Eleanor Roosevelt in World Book Encyclopedia Yearbook (1963). Chicago: Field Enterprises, p. 437.
  120. Dickson, Paul; Allen, Thomas B. (February 2003). Marching on History. Smithsonian Magazine. Архів оригіналу за 26 листопада 2012. Процитовано 26 листопада 2012. 
  121. Cook, 1999, с. 46.
  122. Mills, Nicholaus (19 вересня 2011). A historical precedent that might prove a bonus for Occupy Wall Street. The Guardian. Архів оригіналу за 24 грудня 2011. Процитовано 26 листопада 2012. 
  123. Which Rose Was Named for Eleanor Roosevelt? | Home Guides | SF Gate. Homeguides.sfgate.com. 6 березня 2013. Процитовано 1 вересня 2016. 
  124. а б Eleanor Roosevelt Retains Top Spot as America's Best First Lady Michelle Obama Enters Study as 5th, Hillary Clinton Drops to 6th Clinton Seen First Lady Most as Presidential Material; Laura Bush, Pat Nixon, Mamie Eisenhower, Bess Truman Could Have Done More in Office Eleanor & FDR Top Power Couple; Mary Drags Lincolns Down in the Ratings. scri.siena.edu. Siena Research Institute. 15 лютого 2014. Процитовано 16 травня 2022. 
  125. а б Ranking America's First Ladies Eleanor Roosevelt Still #1 Abigail Adams Regains 2nd Place Hillary moves from 5th to 4th; Jackie Kennedy from 4th to 3rd Mary Todd Lincoln Remains in 36th. Siena Research Institute. 18 грудня 2008. Процитовано 16 травня 2022. 
  126. Eleanor Roosevelt, Hillary Clinton Top First Lady Poll. scri.siena.edu. Sienna College. 10 січня 1994. Процитовано 23 жовтня 2022. 
  127. 2014 Power Couple Score. scri.siena.edu/. Siena Research Institute/C-SPAN Study of the First Ladies of the United States. Процитовано 9 жовтня 2022. 
  128. Records of the National Youth Administration [NYA]. Archives.gov. 15 серпня 2016. Процитовано 31 серпня 2016. 
  129. OHS Publications Division. Digital.library.okstate.edu. Архів оригіналу за 2 січня 2012. Процитовано 31 серпня 2016. 
  130. American Youth Congress. Eleanor Roosevelt National Historic Site. 19 жовтня 2007. Архів оригіналу за 19 жовтня 2007. Процитовано 23 серпня 2019. 
  131. National Youth Administration. Teaching Eleanor Roosevelt Glossary. 
  132. Franklin D. Roosevelt, "Address to the Delegates of the American Youth Congress. Washington, D.C., February 10, 1940". Архів оригіналу за 21 березня 2018. Процитовано 22 лютого 2019. 
  133. Eleanor Roosevelt, "Why I Still Believe in the Youth Congress," in New Deal Network: Selected Writings of Eleanor Roosevelt, originally published in Liberty, (April 1940): 30–32. Архів оригіналу за 6 жовтня 2016. Процитовано 31 серпня 2016. 
  134. National Youth Administration. Gwu.edu. 7 травня 1934. Процитовано 31 серпня 2016. 
  135. а б Goodwin, 1994, с. 85.
  136. Cook, 1999, с. 130–31.
  137. а б Cook, 1999, с. 132.
  138. Cook, 1999, с. 137.
  139. Cook, 1999, с. 139–140.
  140. Cook, 1999, с. 152.
  141. Cook, 1999, с. 141.
  142. Cook, 1999, с. 143–144.
  143. Cook, 1999, с. 135.
  144. Arthurdale. The Eleanor Roosevelt Papers Project. Архів оригіналу за 7 вересня 2012. Процитовано 26 листопада 2012. 
  145. а б Cook, 1999, с. 151.
  146. Goodwin, 1994, с. 85–86.
  147. Arthurdale. The Eleanor Roosevelt Papers Project. Архів оригіналу за 7 вересня 2012. Процитовано 26 листопада 2012. 
  148. а б Eleanor Roosevelt, Hillary Clinton Top First Lady Poll. scri.siena.edu. Sienna College. 10 січня 1994. Процитовано 23 жовтня 2022. 
  149. а б Goodwin, 1994, с. 162–163.
  150. Goodwin, 1994, с. 163.
  151. Cook, 1999, с. 358.
  152. Beasley, Maureen Hoffman (1987). Eleanor Roosevelt and the Media: A Public Quest for Fulfillment. с. 102. 
  153. Transcript: Eleanor Roosevelt. American Experience. Public Broadcasting Service. Архів оригіналу за 26 жовтня 2012. Процитовано 21 листопада 2012. «Eleanor's visit to a mine was satirized in a famous cartoon. 'It was indicated to me,' she responded, 'that there was certainly something the matter with a woman who wanted to see so much and know so much.» 
  154. Beito, David (15 листопада 2023). Zora and Eleanor: Toward a Fuller Understanding of the First Lady's Civil Rights Legacy. Independent Institute. 
  155. Beasley, 1986, с. 68.
  156. Cook, 1999, с. 159.
  157. Mary McLeod Bethune. American Experience. Архів оригіналу за 21 листопада 2012. Процитовано 28 листопада 2012. 
  158. Cook, 1999, с. 161.
  159. DuBois, Ellen Carol (2012). Through Women Eyes (вид. 2). New York: Bedford/St. Martin's. с. 566. ISBN 978-0-312-67607-0. 
  160. Dumenil, Lynn (2012). Through Women's Eyes (вид. 2). New York: Bedford/St. Martin's. ISBN 978-0-312-67607-0. 
  161. Barry, Dan (24 грудня 2009). From New Deal to New Hard Times, Eleanor Endures. The New York Times. Процитовано 28 листопада 2011. 
  162. Kenny, Hamill (1945). West Virginia Place Names: Their Origin and Meaning, Including the Nomenclature of the Streams and Mountains. Piedmont, WV: The Place Name Press. с. 224. 
  163. Cook, 1999, с. 179–181, 243–247.
  164. Cook, 1999, с. 188, 245.
  165. Goodwin, 1994, с. 351–354.
  166. Goodwin, 1994, с. 370–71, 522.
  167. Goodwin, 1994, с. 445–46.
  168. Goodwin, 1994, с. 164–65.
  169. Beito, David T. (2023). The New Deal's War on the Bill of Rights: The Untold Story of FDR's Concentration Camps, Censorship, and Mass Surveillance (вид. First). Oakland: Independent Institute. с. 156–158. ISBN 978-1598133561. 
  170. Goodwin, 1994, с. 296.
  171. Goodwin, 1994, с. 323.
  172. Goodwin, 1994, с. 297.
  173. Jewish Women's Archives: "Elinor Morgenthau (1891–1949) by Edna S. Friedberg retrieved October 14, 2015
  174. а б Homesteaders' Descendants Recall 'Old' Norvelt. Pittsburgh Tribune-Review. 14 липня 2006. Процитовано 17 лютого 2012. [недоступне посилання]
  175. Norvelt Historical Marker. explorepahistory.com. Процитовано 17 лютого 2012. 
  176. Beasley, 1986, с. 67.
  177. First Lady Biography: Eleanor Roosevelt. The National First Ladies Library. Архів оригіналу за 13 січня 2013. Процитовано 21 листопада 2012. 
  178. а б Cook, 1999, с. 47.
  179. Iris Turner Kelso: Introduction. beta.wpcf.org. Процитовано 13 жовтня 2013. 
  180. "Press Conferences for Mrs. Roosevelt." Trenton (NJ) Daily Times, February 26, 1933, p. 7.
  181. "First Lady Charms Women News Writers, Says Visitor." Milwaukee Journal, August 10, 1933, p. 19.
  182. Cook, 1999, с. 11.
  183. Beasley, 1986, с. 71–72.
  184. Beasley, 1986, с. 72.
  185. Beasley, 1986, с. 69.
  186. The Press: First Lady's Home Journal. Time (амер.). 8 березня 1937. ISSN 0040-781X. Процитовано 23 серпня 2019. 
  187. Hill, Michael (23 грудня 1999). The Rediscovery Of Lorena Hickok; Eleanor Roosevelt's Friend Finally Getting Recognition. The Seattle Times. Архів оригіналу за 19 вересня 2012. 
  188. Corrigan, Maureen (17 жовтня 2018). What Would Eleanor Do? 'If You Ask Me' Revisits Roosevelt's Advice Columns. NPR. Процитовано 25 серпня 2019. 
  189. Hanes, Stephanie (10 жовтня 2018). 'If You Ask Me' is a delightful compendium of the thoughts of Eleanor Roosevelt. The Christian Science Monitor. Процитовано 25 серпня 2019. 
  190. Beasley, 1986, с. 66, 73.
  191. "Movies Discussed by Mrs. Roosevelt." New York Times, July 10, 1934, p. 19.
  192. "Unofficially, Mrs. Roosevelt Discusses Sundry Subjects. "Milwaukee Journal, July 10, 1934, p. 11.
  193. "Mrs. Roosevelt Begins New Typewriter Series." Broadcasting Magazine, November 15, 1934, p. 8.
  194. "Radio Government." Broadcasting Magazine, January 1, 1935, p. 18.
  195. "Mrs. Roosevelt Series." Broadcasting Magazine, February 1, 1935, p. 10.
  196. "Radio Sells Shoes." Broadcasting Magazine, June 1, 1935, p. 35.
  197. "Eleanor Roosevelt's Pictorial Life Story." Movie and Radio Guide, October 24, 1941, p. 40.
  198. Washburne, Seth. The Thirsty 13th: The U.S. Army Air Corps 13th Troop Carrier Squadron, pp. 354, Thirsty 13th LLC, New York, NY, 2011. ISBN 978-0-615-39675-0
  199. Goodwin, 1994, с. 82–83.
  200. Goodwin, 1994, с. 98–101.
  201. Goodwin, 1994, с. 102–103.
  202. Goodwin, 1994, с. 174–175.
  203. Goodwin, 1994, с. 176.
  204. Goodwin, 1994, с. 280–81.
  205. Goodwin, 1994, с. 323–24.
  206. Goodwin, 1994, с. 324–326.
  207. Goodwin, 1994, с. 379–84.
  208. Goodwin, 1994, с. 465.
  209. Goodwin, 1994, с. 467–68.
  210. Goodwin, 1994, с. 467.
  211. Herman, Arthur. Freedom's Forge: How American Business Produced Victory in World War II, pp. 260, 272, Random House, New York, NY, 2012. ISBN 978-1-4000-6964-4
  212. Goodwin, 1994, с. 364.
  213. Goodwin, 1994, с. 365.
  214. Goodwin, 1994, с. 413–16.
  215. Mrs. Roosevelt Goes for a Ride – Red Tail Squadron. Red Tail Squadron. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 27 липня 2016. 
  216. а б Moye, J. Todd. Freedom Flyers: The Tuskeegee Airmen of World War II. New York: Oxford University Press (USA), 2010. ISBN 978-0-19-538655-4
  217. Black, Conrad (2005). Franklin Delano Roosevelt: Champion Of Freedom. PublicAffairs. с. 988. ISBN 978-1-58648-282-4. Процитовано 23 листопада 2012. 
  218. Casey, Steven (2005). The Campaign to Sell a Harsh Peace for Germany to the American Public, 1944–1948. History (англ.). 90 (297): 62–92. doi:10.1111/j.1468-229X.2005.00323.x. ISSN 0018-2648. 
  219. Lash, 1971, с. 929–930.
  220. Goodwin, 1994, с. 632.
  221. Rowley, 2010, с. 288.
  222. Rowley, 2010, с. 289.
  223. History of the FDR Library and Museum. Franklin D. Roosevelt Presidential Library and Museum. Архів оригіналу за 3 грудня 2012. Процитовано 7 грудня 2012. 
  224. Glendon, 2001, с. 31.
  225. Glendon, 2001, с. 33.
  226. Glendon, 2001, с. 170.
  227. Glendon, 2001, с. 169–70.
  228. Mrs. Roosevelt Sees U.S. Uncertain on U.N.. The New York Times. 18 лютого 1947.    (необхідна підписка)
  229. Human Rights Commission. Eleanor Roosevelt National Historic Site. 2003. Процитовано 17 листопада 2010. 
  230. The United Nations Prize in the Field of Human Rights. United Nations High Commissioner for Human Rights. Архів оригіналу за 30 вересня 2012. Процитовано 7 грудня 2012. 
  231. Document card | FAO | Food and Agriculture Organization of the United Nations. www.fao.org. Процитовано 8 березня 2021. 
  232. Ruxin, Joshua (1996). Hunger, Science, and Politics: FAO, WHO, and Unicef Nutrition Policies, 1945-1978. UN. с. 43–44. 
  233. Ruxin, Joshua (1996). Hunger, Science, and Politics: FAO, WHO, and Unicef Nutrition Policies, 1945-1978. UN. с. 43–44. 
  234. а б Document card | FAO | Food and Agriculture Organization of the United Nations. www.fao.org. Процитовано 8 березня 2021. 
  235. Document card | FAO | Food and Agriculture Organization of the United Nations. www.fao.org. Процитовано 8 березня 2021. 
  236. Correspondence: 1948. Trumanlibrary.org. Архів оригіналу за 8 жовтня 2012. Процитовано 13 березня 2010. 
  237. Lash, Joseph P. (1972). Eleanor: The Years Alone. New American Library. ISBN 978-0-393-07361-4. , pp. 156–65, 282.
  238. Beasley, Eleanor Roosevelt Encyclopedia pp. 498–502
  239. Francis Joseph Cardinal Spellman (1889–1967). The Eleanor Roosevelt Papers Project. Архів оригіналу за 15 січня 2013. Процитовано 7 грудня 2012. 
  240. Deborah Elizabeth Whaley (1 вересня 2010). Disciplining Women: Alpha Kappa Alpha, Black Counterpublics, and the Cultural Politics of Black Sororities. SUNY Press. с. 43–. ISBN 978-1-4384-3274-8. 
  241. Austin Bogues (14 липня 2008). Sorority Celebrates Michelle Obama's Acceptance. The New York Times. 
  242. Beasley, Eleanor Roosevelt Encyclopedia, p. 276.
  243. Rowley, 2010, с. 297.
  244. First Lady Biography: Eleanor Roosevelt. The National First Ladies Library. Архів оригіналу за 13 січня 2013. Процитовано 21 листопада 2012. 
  245. A portion of a verbal presentation by Judith Nies on Book TV June 19, 2008, concerning her autobiography, The Girl I Left Behind
  246. Lois Scharf in Beasley, ed. Eleanor Roosevelt Encyclopedia pp. 164–65.
  247. Critical Lives: Eleanor Roosevelt p. 242
  248. Stenner, David (2019). Globalizing Morocco : transnational activism and the post-colonial state. Stanford, California. с. 147. ISBN 978-1-5036-0900-6. OCLC 1082294927. 
  249. а б Mrs. Roosevelt, First Lady 12 Years, Often Called 'World's Most Admired Woman'. The New York Times. 8 листопада 1962. Архів оригіналу за 22 березня 2013. Процитовано 7 грудня 2012. 
  250. J. Brandon Rigoni and Bailey Nelson (28 грудня 2006). Most Admired Man and Woman | Gallup Historical Trends. Gallup.com. Процитовано 31 серпня 2016. 
  251. Bay of Pigs Chronology. nsarchive2.gwu.edu. Процитовано 29 квітня 2020. 
  252. а б "Health". in Beasley, Maurine Hoffman; Holly Cowan Shulman; Henry R. Beasley (2001). The Eleanor Roosevelt Encyclopedia. Greenwood Publishing Group. с. 230–32. ISBN 978-0-313-30181-0. Процитовано 10 грудня 2012. 
  253. James Malanowski (17 липня 1959). Dead & Famous; Where the Grim Reaper has Walked in New York. Spy. Процитовано 10 квітня 2013. 
  254. а б U.S. Flags Flying at Half-Staff As a Tribute to Mrs. Roosevelt. The New York Times. 9 листопада 1962. Процитовано 1 квітня 2009. 
  255. Dunlap, David W. (7 листопада 2012). 50 Years After Her Death, Eleanor Roosevelt's Admirers Will Celebrate Her Life. The New York Times. Архів оригіналу за 8 листопада 2012. Процитовано 28 листопада 2012. 
  256. Eleanor Roosevelt Dies (1962). British Pathe. 1962. Процитовано 26 жовтня 2018. 
  257. Stephen O. Muskie (1982). Campobello: Roosevelt's Beloved Island.
  258. Franklin D. Roosevelt Memorial. Trust for the National Mall (амер.). 21 жовтня 2019. Процитовано 3 липня 2023. 
  259. Statue of First Lady Eleanor Roosevelt at the Franklin Delano Roosevelt Memorial, Washington, D.C.. Library of Congress, Washington, D.C. 20540 USA. Процитовано 3 липня 2023. 
  260. Works by Eleanor Roosevelt | Eleanor Roosevelt Papers Project | The George Washington University. erpapers.columbian.gwu.edu (англ.). Процитовано 11 вересня 2018. 
  261. Eleanor Roosevelt's White House Portrait Session. White House Historical Association. 4 лютого 2011. Процитовано 8 грудня 2016. 
  262. Roosevelt, Eleanor (16 грудня 1949). My Day. The Eleanor Roosevelt Papers Digital Edition. Department of History, Columbian College of Arts and Sciences. Процитовано 8 грудня 2016. 
  263. Public Tour by Room; Vermeil Room. whitehouse.gov. Процитовано 8 грудня 2016 — через National Archives. 
  264. Roosevelt, Eleanor – National Women's Hall of Fame. Womenofthehall.org. Процитовано 1 вересня 2016. 
  265. Resources Tools & References. Eleanor Roosevelt Fund Award. AAUW. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 1 вересня 2016. 
  266. Martin, Douglas (5 жовтня 1996). Eleanor Roosevelt Honored in Hometown Today. The New York Times. 
  267. Jean Parker Phifer, Public Art New York (New York and London: W.W. Norton & Company, 2009).
  268. The White House / The National Archives. Clinton2.nara.gov. Архів оригіналу за 27 вересня 2011. Процитовано 5 жовтня 2013. 
  269. The Gallup Poll 1999. Wilmington, DE: Scholarly Resources Inc. 1999. pp. 248–249.
  270. Campaign Trainings for Women. Center for American Women and Politics. Архів оригіналу за 8 жовтня 2014. 
  271. Eleanor Roosevelt. The My Hero Project – Eleanor Roosevelt. 6 грудня 2007. Процитовано 7 грудня 2016. 
  272. Bibliography. National Park Service. Процитовано 7 грудня 2016. 
  273. An Open Letter From Secretary Lew. 20 квітня 2016. Процитовано 4 вересня 2016. 
  274. 1948: Eleanor Roosevelt. 5 березня 2020. Процитовано 6 березня 2020. 
  275. 2023 American Women Quarters™ Program Honorees Announced. U.S. Mint. Процитовано 31 березня 2022. 
  276. Eleanor Roosevelt School, National Register of Historic Places Registration Form, NPS Form 10-900. United States Department of the Interior, National Park Service. 16 квітня 2010. 
  277. Eleanor Roosevelt School, NPGallery Asset Detail. National Park Service, U.S. Department of the Interior. Процитовано 26 березня 2021. 
  278. Norvelt Historical Marker. explorepahistory.com. Процитовано 17 лютого 2012. 
  279. Homesteaders' Descendants Recall 'Old' Norvelt. Pittsburgh Tribune-Review. 14 липня 2006. Процитовано 17 лютого 2012. [недоступне посилання]
  280. Chozick, Amy (12 травня 2015). Report by Clinton Adviser Proposes 'Rewriting' Decades of Economic Policy. The New York Times. Процитовано 2 червня 2015. 
  281. About Us. Roosevelt Institute. Процитовано 2 червня 2015. 
  282. Ahsan, Naomi; Morris, Jessica (20 лютого 2013). Roosevelt Institute Campus Network Offers Summer Opportunities for Student Organizers. The Nation. Процитовано 2 червня 2015. 
  283. а б Val-Kill. The Old House Web. Процитовано 30 грудня 2015. 
  284. Val-Kill in Hyde Park, a NY. National Trust for Historic Preservation. Процитовано 10 грудня 2013. 
  285. ERHS History: Overview. Eleanor Roosevelt High School. Процитовано 2 лютого 2018. 
  286. Bennett, Andrea (5 вересня 2006). Eleanor Roosevelt High opens its doors. Inland Valley Daily Bulletin. 
  287. а б OBITUARIES: Arthur Blake. Т. 318. 3 квітня 1985. с. 87. 
  288. Jacob Smith (2011). Spoken Word: Postwar American Phonograph Culture. University of California Press. с. 126–129. ISBN 9780520948358. 
  289. Obituaries: Arthur Blake. 25 липня 1985. с. 21. 
  290. Kathryn Bishop-Sanchez (2021). Creating Carmen Miranda: Race, Camp, and Transnational Stardom. Vanderbilt University Press. ISBN 9780826503855. 
  291. Crowther, Bosley (2007). The Eleanor Roosevelt Story. The New York Times. Архів оригіналу за 24 листопада 2007. Процитовано 9 листопада 2008. 
  292. Preserved Projects. Academy Film Archive. 
  293. Goodman, Walter (11 квітня 1976). Remembering Martin Luther King. The New York Times. 
  294. Woods, Sherry (12 лютого 1979). She recalls many presidents, but Lillian Parks is no gossip. The Miami News. 
  295. Writers Guild Confers Awards. Los Angeles Times. 4 квітня 1980. 
  296. Golden Globe Nominees Announced. Los Angeles Times. 9 січня 1980. 
  297. Emmys Presented in 24 Crafts. Los Angeles Times. 10 вересня 1979. 
  298. Margulies, Lee (10 серпня 1979). 'MASH,' 'Backstairs' and 'Lou Grant' Lead the Pack. Los Angeles Times. 
  299. 'Lou Grant Show' receives 15 Emmy nominations. San Francisco Examiner. 7 серпня 1980. 
  300. Clines, Francis X. (25 червня 1996). Mrs. Clinton Calls Sessions Intellectual, Not Spiritual. The New York Times. 
  301. Wheen, Francis (26 липня 2000). Never mind the pollsters. The Guardian (Manchester). 
  302. Clinton, Hillary Rodham (2003). Living History. New York: Simon & Schuster. ISBN 0-7432-2224-5, pp. 258–59
  303. Sharon Deeds; Catherine Chastain; Association for Library Service to Children (2001). The new books kids like. ALA Editions. с. 74. ISBN 0-8389-3512-5. 
  304. Ge, Linda (12 вересня 2015). Creative Arts Emmys: The Complete Winners List. The Wrap. Процитовано 13 вересня 2015. 
  305. Ken Burns' 'The Roosevelts' Docu His Most Streamed to Date. Deadline Hollywood. 22 вересня 2014. Процитовано 23 вересня 2014. 
  306. Isabelle Fuhrman Joins Kevin Connolly-Helmed 'Dear Eleanor'. Deadline Hollywood. 23 травня 2013. Процитовано 6 червня 2013. 
  307. Sealover, Ed (14 лютого 2013). Hollywood comes to Colorado: 3 films to be made here under incentives program. Denver Business Journal. Процитовано 11 червня 2013. 

Джерела ред.

Історіографія ред.

Посилання ред.