Терра Нова (експедиція)

британська експедиція (1910-1913)
(Перенаправлено з Експедиція на «Терра Нова»)

Британська антарктична експедиція 1910—1913 рр. (англ. British Antarctic Expedition 1910—1913) на барку «Терра Нова», очолювана капітаном Робертом Фолконом Скоттом, мала політичну мету: «досягнення Південного полюса, щоб честь цього грандіозного звершення нового століття належала Британській імперії»[1]:397.

Терра Нова (експедиція)
Команда Скотта на Південному полюсі 18 січня 1912 р. Стоять: Оутс, Скотт, Вілсон. Сидять: Боверс, Е. Еванс. Це останнє фото групи Скотта
Команда Скотта на Південному полюсі 18 січня 1912 р. Стоять: Оутс, Скотт, Вілсон. Сидять: Боверс, Е. Еванс. Це останнє фото групи Скотта
Команда Скотта на Південному полюсі 18 січня 1912 р. Стоять: Оутс, Скотт, Вілсон. Сидять: Боверс, Е. Еванс. Це останнє фото групи Скотта
Країна Велика Британія Велика Британія
Дата початку 16 червня 1910
Дата закінчення 10 лютого 1913
Керівник Роберт Скотт
Склад
65 осіб, включаючи два зимівельних загони і суднову команду
Маршрут
мапаМаршрут експедиції
Втрати
Загинули: Р. Скотт, Г. Боверс, Л. Оутс, Е. Вілсон, Е. Еванс

Загальні відомості ред.

 
Роберт Скотт — керівник експедиції
 
Експедиційне судно — барк
«Терра Нова»

З самого початку експедиція виявилася втягнутою в полярну гонку з полярною антарктичною командою Руаля Амундсена[2]. Скотт із чотирма супутниками досягли Південного полюса 17 січня 1912 року, через 35 днів після Руаля Амундсена, і загинули по дорозі назад, провівши на антарктичному льодовику 144 дні. Виявлені через 8 місяців після загибелі експедиції щоденники зробили Скотта «архетиповим британським героєм» (за висловом Р. Хантфорда), його слава затьмарила славу Амундсена-першовідкривача Південного полюса[3]:526.

Тільки в кінці XX століття досвід експедиції Скотта привернув увагу дослідників, які висловили чимало критичних зауважень щодо особистих якостей лідера і спорядження експедиції. Дискусії з цього приводу тривають донині.

Цілі й результати ред.

Експедиція на барці «Терра Нова» була приватною справою з державною фінансовою підтримкою під патронатом Британського Адміралтейства та Королівського географічного товариства. У науковому плані була прямим продовженням Британської антарктичної експедиції 1901—1904 років Роберта Скотта на судні «Діскавері» та Британської антарктичної експедиції 1907—1909 років Ернеста Шеклтона на судні «Німрод». Головною метою експедиції були наукові дослідження Землі Вікторії, а також західних відрогів Трансантарктичного хребта та Землі Едуарда VII. Успіх Шеклтона у 1908 році (він не дійшов до Південного полюса 180 км)[4]:100—101 і заяви Кука і Пірі про підкорення ними Північного полюса поставили перед Скоттом головно політичне завдання — забезпечення першості Великої Британії у підкорені Південного полюса.

План експедиції ред.

План експедиції, оприлюднений Скоттом 13 вересня 1909 року, передбачав роботу в три сезони з двома зимівлями:

1-й сезон. Грудень 1910 — квітень 1911 років
Заснування бази для зимівлі і наукових досліджень на острові Росса в протоці Мак-Мердо. Відправлення автономної дослідницької групи до Землі Едуарда VII чи, залежно від погодних умов і льодової обстановки, до Землі Вікторії. Геологічні дослідження в гірських відрогах поблизу бази. Основна частина команди бере участь в закладці складів для експедиції наступної антарктичної весни.

2-й сезон. Жовтень 1911 — квітень 1912 років
Головне завдання другого сезону — експедиція до Південного полюса по маршруту Шеклтона. У його підготовці бере участь весь персонал, безпосередньо в поході 12 чоловік, з них четверо досягають полюса і повертаються назад, використовуючи проміжні склади. Допоміжним завданням були комплексні кліматичні, гляціологічні, геологічні та географічні дослідження.

3-й сезон. Жовтень 1912 — січень 1913 років
Завершення наукових досліджень, розпочатих раніше. У разі невдалого походу до полюса в попередній сезон — повторна спроба його досягнення за старим планом. В інтерв'ю газеті «Дейлі мейл» Р. Скотт заявив: «якщо ми не досягнемо мети при першій спробі, то повернемося на базу і повторимо її наступного року. … Словом, не підемо звідти, поки не доб'ємося свого»[5]:164.

Основні результати ред.

У науковому відношенні експедиція провела велику кількість метеорологічних і гляціологічних спостережень, зібрала безліч геологічних зразків з льодовикових морен і відрогів Трансантарктичних гір. Команда Роберта Скотта випробувала різноманітні види транспорту, зокрема моторні сани в полярних умовах, а також повітряні кулі-зонди для досліджень атмосфери. Наукові дослідження очолювалися Едвардом Адріаном Вілсоном (1872—1912). Він продовжив дослідження пінгвінів на мисі Крозе, а також виконав програму геологічних, магнітних і метеорологічних досліджень[1] :397. Зокрема, метеорологічні спостереження, зроблені експедицією Скотта, при порівнянні з даними Шеклтона і Амундсена дозволили зробити висновок про наявність біля Південного полюса в літній період антарктичного антициклону.

Політичне завдання експедиції безпосередньо не було виконане. Особливо жорстко її критикували норвежці, зокрема, брат Руаля Амундсена — Леон писав в 1913 році:

«… Експедиція (Скотта) організовувалася способами, які не викликають довіри. Мені здається … всі повинні радіти, що ти вже побував на Південному полюсі. Інакше … миттєво зібрали б нову британську експедицію для досягнення тієї ж мети, швидше за все нітрохи не змінивши методику походу. В результаті катастрофа слідувала б за катастрофою, як це було у випадку з Північно-Західним проходом»[6] :203.

Тим не менш, загибель Скотта та першість Амундсена внесли багато проблем в британо-норвезькі відносини, а трагедія Скотта в політичному сенсі стала символом героїзму істинного джентльмена і представника Британської імперії. Аналогічну роль громадська думка підготувала і Едварду Вілсону, який незважаючи ні на що тягнув із льодовика Бірдмора 14 кг скам'янілостей.

Присутність полярних експедицій, а в другій половині ХХ століття — і стаціонарних баз Британії та суб'єктів Британської співдружності (Австралії, Нової Зеландії) в цьому секторі Антарктики стала постійною.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. а б Crane, David. Scott of the Antarctic. — London : Harper-Collins, 2002. — ISBN 978-0-00-715068-7.
  2. Норвезька антарктична експедиція Руаля Амундсена (1910—1912 років)
  3. Huntford, Roland. The Last Place On Earth. — London : Pan Books. — ISBN 0-330-28816-4.
  4. Preston, Diana. A First Rate Tragedy. — Constable. — ISBN 0-09-479530-4.
  5. Ладлем, Г. Капітан Скотт / Пер. В. Я. Голанта. — Л. : «Гидрометеоиздат», 1989.
  6. Буланн-Ларсен, Тур. Амундсен / Пер. Т. В. Доброницької, Н. Н. Федорової. — «Молодая Гвардия», 2005. — ISBN 5-235-02860-0.

Джерела ред.

  • Moss, Sarah. The Frozen Ship. The Histories and Tales of Polar Exploration. Oxford, 2006.
  • Robert Falcon Scott (1868—1912) — The Journey to the Pole (англ.)
  • Antarctic Explorers — Robert Falcon Scott (англ.)
  • Стефан Цвейг. БОРОТЬБА ЗА ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС (Капітан Скотт, 90 ° широти, 16 січня 1912 року)
  • Саннес Т. Б. «Фрам»: приключения полярных экспедиций / Пер. с нем. А. Л. Маковкина. — Л.: Судостроение, 1991. — ISBN 5-7355-0120-8
  • Скотт, Роберт Фолкон. Экспедиция к Южному полюсу / Пер. В. А. Островского. — М.: Дрофа, 2007. — ISBN 978-5-358-02109-9
  • Черри-Гаррард, Эпсли. Самое ужасное путешествие / Пер. Р. М. Солодовник. — Л.: Гидрометеоиздат, 1991. — ISBN 5-286-00326-5
  • Cherry-Garrard, Apsley. The Worst Journey in the World. Antarctic, 1910—1913. — London: Constable and Company Limited, 1922. — Т. II.
  • Crane, David. Scott of the Antarctic. — London: Harper-Collins, 2002. — ISBN 978-0-00-715068-7
  • Huntford, Roland. The Last Place On Earth. — London: Pan Books, 1985. — ISBN 0-330-28816-4
  • Preston, Diana. A First Rate Tragedy. — London: Constable, 1999. — ISBN 0-09-479530-4
  • Solomon, Susan. The Coldest March: Scott's Fatal Antarctic Expedition. — New Haven: Yale University Press, 2001. — ISBN 0-300-09921-5