Відкрити головне меню

Екзампе́й або Ексампій[1] (дав.-гр. Ἐξαμπαῖος, укр. Священні шляхи) — історична місцевість в Україні на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Вважається сакральним центром Великої Скіфії, де за наказом володаря країни Аріанта було виготовлено і встановлено сакральну пам'ятку народу — Священний казан.

Описана «батьком історії» Геродотом.

Згідно з дослідженнями В. І. Петрука, місцевість Екзампей розташована на межі сучасної Кіровоградської та Миколаївської областей, у районі висоти 269 м (48°09′ пн. ш. 31°47′ сх. д. / 48.150° пн. ш. 31.783° сх. д. / 48.150; 31.783) на гребені вододілу поміж верхніми витоками Мертвоводу (річок Костувата) і Чорного Ташлика (Бежбайраки), неподалік села Вільні Луки (що належить до Кропивницької сільської ради) Новоукраїнського району Кіровоградської області (Див. місцевість Екзампей на топографічній карті. [1]). Це найвища точка в усіх правобережних степах. Розташована вона неподалік від межі з лісостепом і, таким чином, лягає якраз на межу поміж археологічно вивченим ареалом скіфів-орачів та їх південними сусідами — алазонами.

Звідси на північ починається Бежбайрак (Башбайрак) з витоком однієї з приток Чорного Ташлика, що тече через село Вільні Луки. А на південь в урочищі, зі скелястого джерела бере початок річки Костувата — центральна верхня притока Мертвоводу, які разом ідентифіковані як річка Екзампей. В цьому ж урочищі знайдено велике кам'яне плато, яке, на думку Володимира Петрука, за аналогією до грецького «омфала» в Дельфах і кельтського величезного каменя в Уснесі, можна назвати «пупом скіфської землі»[2].


Ще М. Кисслінг висловив важливу думку, що грецька назва Екзампаю — «Священні шляхи» — виникла тому, що там знаходилося скіфське святилище. На те, що ця місцевість могла бути вузловим пунктом старих торговельних доріг, які, за уявленнями давніх людей, були під захистом богів, вказували й інші дослідники. Зокрема, Г. Штейн стверджував, що великий казан, поставлений царем Аріантом в Екзампаї, міг мати культовий характер . Думку про те, що походження великого казана вказує на загальноскіфський характер святині і що саме в тій місцевості, де він був встановлений, могло проводитися загальноскіфське свято, висловив Б. М. Граков.

Ідею зв'язку святилища Екзампай з пантеоном скіфських богів, описаних Геродотом (IV, 59), розвинув Д. С. Раєвський, ставлячи питання вже не просто про святилище, а про «загальноскіфський релігійний центр». Його не зупинило власне застереження про те, що: «прямих вказівок на культовий характер урочища Ексампей у Геродота нема», бо, на його ж переконання, боязнь вийти за межі писемного першоджерела веде до втрати руху, зупинки процесу пізнання. Порівнюючи науковця з альпіністом, він висловив знаменну сентенцію: «намагаючись уникнути падіння в провалля необґрунтованих гіпотез, необхідно пам'ятати, що прагнення будь-якою ціною забезпечити собі максимум точок опори загрожує нерухомістю».

Проблеми історичної географії Скіфії найтіснішим чином пов'язані з її етногеографією, тобто визначенням місць та меж розселення чи перебування кочових і осілих народів, які не завжди можуть бути встановлені за картами археологічних культур і постійно дискутуються. Тому важливого значення набуває осмислення явищ сакральної географії, одним з фундаментальних принципів якої є поняття «сакрального центру», безпосередньо пов'язаного з географічним центром певної країни.

Концепція сакральної географії виходить за межі відомої формули Шарля Луї Монтеск'є, за якою природа країни, її клімат, крайобраз, розміри, формують характер мешканців (в нинішній термінології — менталітет). Сакральна географія вивчає закономірності існування народів не у фізичному сенсі, а в архетиповому аспекті. Вона є частиною Традиції в розумінні Рене Генона, і передбачає символічне значення сторін і частин світу, континентів, окремих країн, місця розташування їхніх центрів, а також елементів ландшафту, на яких розгортається історія того чи того народу. Все це безпосередньо пов'язується з міфологією, пантеоном богів, тобто з сакральною містикою або таємницями народної «душі».

Стародавня історія України періоду Великої Скіфії дає якнайкращий приклад для такого підходу. Особливого значення набирає символічна модель країни, орієнтація в просторі її елементів, і особливо сакральна енергія географічного центру та її вплив на вибір місця для загальноскіфського релігійного центру.

Відомо, що «батько історії» Геродот, в своєму знаменитому «Скіфському логосі» (IV книзі «Історій») для опису Скіфії, як країни, використав модель «тетрагона — квадрата» (дослівно — чотирибічника, а не чотирикутника), сторони якого були прямо зіставлені з чотирма сторонами світу в локальному розумінні. Натомість моделлю всього світу грецька сакральна географія вважала «коло»(земля з внутрішніми водами, ззовні оточена круговою річкою «Океан»), а дві знамениті стародавні країни — Скіфію та Єгипет — розглядала як північний і південний антиподи-полюси, тим паче, що в кожній з цих країн була своєрідна водна вісь — Ніл та Борисфен, назва якого безпосередньо пов'язана з поняттям півночі. Географічним і сакральним центром Еллади, й відповідно всього світу (реального) та Всесвіту (духовного, містичного), вважались Дельфи. Тут, в храмі бога сонця Аполлона, зберігався священний камінь «омфал», що позначав так званий «пуп» землі.

Щодо Скіфії, спробу ув'язки геометричної моделі країни з міфологією народу, який її представляв, якраз і зробив Д. С. Раєвський. Він виходив з постулату, що рівнобічний чотирикутник є найпростішою моделлю організованого Всесвіту, в тому числі й скіфського. І через призму такого філософського розуміння підходив до конкретних проблем, зокрема й пошуку головного святилища Скіфії: «Урочище Екзампей, таким чином, за даними Геродота, має бути в геометричному центрі цього чотирикутника. Навряд чи ця обставина випадкова. Вище вже відзначалося, що чотирикутна Скіфія є відображенням уявлень про організований Всесвіт… Показово, що Геродот тлумачить назву Екзампей як Святі (Священні) шляхи. Сакральні ж властивості центра світу визначаються саме тим, що саме через нього лежить найкоротший шлях, який пов'язує землю і людину з Небом і Творцем» ".

Твердження щодо «геометричного центру чотирикутника» цілком слушне, коли вважати, що йдеться про Священні шляхи по землі (це світ реальний, такий шлях був і в Дельфах). Думка ж про найкоротший шлях до неба має дві складові: 1) реальну, якщо вона натякає на те, що згаданий «центр» фізично розташований на найвищій точці священної місцевості чи навіть всієї країни (цьому навіть не дуже суперечить поняття «урочище», пов'язане з місцевістю Екзампай, пояснення якому можна знайти в тому, що саме з нього витікала однойменна річка Екзампей); 2) містичну, коли зважати на сакральну природу «центру», за рахунок якої скорочується шлях до Неба. А от згадка про Творця, на мою думку, з'явилася під впливом християнського монотеїзму і поставила засланку до постановки питання: а до якого, власне кажучи, Бога зі свого семибожного пантеону, звертались скіфи в цьому головному святилищі ще до встановлення Священного казана?

Не зовсім пряму відповідь можна знайти у Геродота: «Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять» (IV, 59) . Справді, цілком природним для скіфського суспільства виглядає особлива увага до Бога війни Арея, як це пізніше виявилося у ставленні римлян до Марса. І саме цим можна пояснити, чому Геродот, описуючи процес щорічного спорудження храму і вівтаря Арея з хмизу, притаманний власне скіфам степовикам, замість точної вказівки на ту ж місцевість Екзампай, вставляє фразу про повсюдне (в кожній місцевості, чи номі) пошанування Арея. Однак всі досі знайдені археологами святилища в Лісостепу, включно з тими, що приписуються культу Арея, не відповідають такому описові, і несуть на собі відбиток прямої спадкоємності від доскіфського періоду .

Неврахування цього моменту відвело думку Д. С. Раєвського в інший бік, до розгляду календарного свята, пов'язаного з відомими чотирма золотими предметами-талісманами — чашею, сокирою, плугом і ярмом, що нібито «впали з неба»: «саме „центр світу“ є, звичайно, місцем проведення свята, що відтворює у ритуалі події „початку світу“. Тому є всі підстави вважати, що скіфське свято відбувалося саме в урочищі Екзампей…» Ця гіпотеза змусила його відійти від висловлених раніше слушних міркувань: «…а повідомлені Геродотом дані про місце розташування цього урочища в значній мірі умовні, бо підпорядковані не реальній географії, а концепції про чотирикутну конфігурацію світу і про його центр». Як бачимо, концепція відірвалась від реальності, і висновок став неоптимістичний.

Між тим, доказом того, що Екзампай був у центрі не тільки скіфського Всесвіту, як духовної концепції, але й реальної Скіфії, як країни, перш за все є приклад Давньої Греції. На карті її європейська частина вписується в квадрат (поставлений на кут), а головний еллінський сакральний центр (Дельфи) справді опиняється в його геометричному центрі.

Цей випадок може здатися внутрішньосистемним фактом, а тому недостатньо доказовим. Однак є можливість вийти за межі тексту «Скіфського логосу», всієї праці Геродота і навіть еллінського світу, для того, щоб залучити вельми показовий матеріал з життя сучасників скіфів, не менш прославлених «західних європейців» — кельтів, ім'я яких вперше з'явилося в його «Історії». Запереченням цьому може бути певна історіографічна тенденція чи навіть тенденційність (часто несвідома), яка звужує порівняльний простір навколо скіфів (скіфського мистецтва, міфології) лише до азійських аналогів. Слушною є однак думка Л. Н. Гумільова про те, що «…час поставити крапки над „і“ в питанні про „неповноцінність“ степових народів і відкинути упередженість євроцентризму, згідно якому весь світ — тільки варварська периферія Європи» .

Отже, на думку Н. С. Широкової, спеціаліста з культури кельтів: «Дія кельтської міфології розгортається в особливому магічному просторі сакральної географії. … Мова йде про символіку центру, яка має велике значення в усіх давніх традиціях, і пов'язаною з нею філософською концепцією влади». Але, на на відміну від Д. С. Раєвського, хоча йдеться про «сакральну географію», поняття центру в Н. С. Широкової не перетворюється на чисто світоглядне, пов'язане лише з «чотирикутною конфігурацією світу», а таки з реальною географією країни: «символіка Центру Світу і Царя Світу чітко простежується в кельтській традиції. Справді, в кельтській міфології присутнє поняття про рівновагу і гармонію країни, а, отже, і світу, які географічно виявляються в поєднанні сакральних властивостей центральної території».

Остання має бути якось позначена і відповідно мати винятковий статус «священної землі». І тут натрапляємо на інформацію, що заповнює лакуну в повідомленні Геродота, і дізнаємося про додаткову ознаку, яку слід шукати на місці колишнього святилища Екзампай: «Поняття „центру“, в грецькому розумінні омфала („пупа Землі“), збігалося з поняттям святилища, що позначає, таким чином, місце особливо наділене сакральною енергією» . У Геродота сакральну енергію місцевості Екзампай надавав не камінь-омфал, а (що його самого найбільше дивувало) малопомітне джерело, з якого починався струмок і далі річечка з такою гіркою водою, що отруювала води великої річки Гіпаніс. Детальніше цю місцевість він не описував, даючи лише загальні географічні відомості про її місцезнаходження. Однак не слід відкидати й можливу ознаку у вигляді каменя, чи то доставленого в магічну точку, чи природного.

Міркування дослідників виявляють елементи діалектики в розумінні поняття центру цілої країни і її складових частин, а також того Всесвіту, на якому наполягав Д. С. Раєвський. Так "Р. Генон визначає омфал («пуп Землі») як один із найпримітніших символів, котрі в давніх традиціях відповідають «Центру Світу», хоча в широкому сенсі для позначення будь-якої центральної точки. Символ омфала міг розташовуватися в тому місці, яке служило лише центром певної області, швидше, однак, духовним, ніж географічним, хоча обидва ці значення часто збігалися. Як би там не було, для народу, що жив у даній місцевості, ця точка була наочним образом «Центру Світу» .

Ці спостереження важливі тому, що прояснюють різницю між вшануванням Арея в різних областях Скіфії (про що Геродот каже), сакральні центри яких дійсно не завжди могли бути водночас і географічними, та побудовою добре описаного ним храму і вівтаря Арея — як головного і «загальноскіфського» саме в сакральному центрі всієї Скіфії (про що Геродот нібито мовчить).

Щоправда, підказкою є вказівка на те, що місцевість Екзампай була на межі двох некочових, осілих «племен» Скіфії — з півночі скіфів-орачів і з півдня — алазонів. Оскільки Геродот вказівкою на номи фактично стверджує, що культ Арея панував у всій багатоплемінній Скіфії, то й до визначення її загального центру як країни мали бути причетні не лише царські й кочові скіфи, але й місцеве землеробське населення, що тільки посилює переконливість порівняння з кельтами: «Релігійне поняття „центру“ (сакрального) у кельтів є фундаментальним, і не випадково, й не без причини чотири наймогутніших племені Галлії розташовувались саме в центрі країни; бітуринги, карнаути, аварни, єдуі. … Такий тип чотиричасного об'єднання мав переважно релігійний характер і брав початок в глибокій давнині. … В основі його лежить символіка числа чотири, пов'язана з символікою центру» .

Складні історичні перипетії могли порушити вказаний вище фундаментальний характер збігу сакрального і географічного центрів кельтів, але не настільки, щоб ці поняття розійшлися остаточно: "За повідомленням Цезаря, щорічні представницькі збори друїдів відбувалися в області карнутів в освяченому місці (loco consecrato), яке «вважається центром Галлії „. Однак, географічна середина Галлії, що представляла в той же час її сакральний центр (Mediolanum), знаходилась в області бітурингів. … Можливо … єдиний, головний символічний і культовий центр розділився на два центра, що розташувалися в сусідніх громадах, як це сталося в Ірландії. В усякому разі, і бітуринги і карнаути жили дуже близько одні від других, і входили в число чотирьох наймогутніших кельтських племен, що перебували якраз у центрі Галлії“. … А якраз на межі поміж карнаутами і бітурингами було знайдено дуже цікаву пам'ятку — камінь з символічним малюнком — три концентричних квадрати, пов'язаних між собою чотирма лініями, що йшли під прямим кутом» .

Ясна річ, що мова йде все про той же символічний «пуп Землі», наявність якого у Скіфії вимагала перевірки на місці — безпосередньо в Екзампаї. Можна було б на цьому зупинитись, але для ще більшої доказовості варто окрім однієї кельтської країни згадати й іншу, що й досі заселена кельтами та зберегла свою міфологію.

«Окрім Галлії, символіка Центру представлена також в Ірландії. Вона знайшла своє відображення у назві центральної провінції Міде (суч. Meath). Міде складалась з частин територій, належних чотирьом іншим провінціям, на котрі в давнину була розділена Ірландія. В центральній провінції знаходився серединний сакральний центр і його символ, що відповідав „Центру Світу“. Це був Уснех, розташований майже точно в центрі країни. В Уснесі був поставлений величезний камінь, що звався „пупом Землі“, а також „межовим каменем“, оскільки він знаходився в тому місці, де сходилися межові лінії всіх чотирьох першопочаткових провінцій. Навколо нього щорічно в перший день травня збиралася загальна рада, схожа на щорічне зібрання друїдів, що проходило, як було зазначено вище, в „серединному священному місці“ в області карнаутів в Галлії» . Релікти такого устрою дожили донині: «сучасна Ірландія включає чотири великих провінції: Коннахт, Ульстер, Лейнстер, і Мунстер, походження яких своїми коріннями сягає доби, що передувала писаній історії» .

Ці абсолютно достовірні приклади знімають сумніви щодо прямого зв'язку між визначенням географічного центру країни і його сакралізацією аж до утворення постійного святилища, в якому відбувались регулярні жертвоприношення певному богові чи богам «загальнодержавного» значення, у випадку Скіфії — Богу війни Арею.

Покладаючись на одержані теоретичні висновки, автором було здійснено дві приватні автоекспедиції по степах в район лівих приток Середнього Бугу для їх перевірки. Цілком підтвердилась теза Д. С. Раєвського про Екзампай як священну місцевість із точкою найближчою до Неба. Справді, в описаному Геродотом районі "між Борисфеном і Гіпанісом"вершина вододілу, на який звертав увагу ще Б. О. Рибаков поміж верхніми притоками Чорного Ташлика і Мертвоводу позначена курганом з географічною міткою 269 м. Ценайвища точка в усіх правобережних степах. Розташована вона неподалік від межі з Лісостепом і, таким чином, лягає якраз на межу поміж археологічно вивченим ареалом скіфів-орачів та їх південними сусідами — алазонами (аналогічно кельтским паралелям).

Звідси на північ починається Бежбайрак (Башбайрак) з витоком однієї з приток Чорного Ташлика, що тече через с. Вільні Луки (Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.). А на південь в урочищі, на яке натякав Д. С. Раєвський, зі скелястого джерела бере початок р. Кам'яно-Костувата — центральна верхня притока Мертвоводу, які разом ідентифіковані як р. Екзампей. В цьому ж урочищі знайдено велике кам'яне плато, яке за аналогією до грецького «омфала» в Дельфах і кельтського величезного каменя в Уснесі можна назвати «пупом скіфської землі» або «пупом Землі» в Скіфії. Якраз незбагненна поява в одному місці такого комплексу міфологічно значимих ознак і надавала цій місцевості — Екзампаю — величезноїсакральної енергії.

Визначено і місце, на якому відбувалося щорічне спорудження «храму Арея» — по другу сторону від лісосмуги, за якою скривається курган. Відстань до нього близько 250 м. За даними місцевих мешканців, на великому полі, а саме воно могло служити «храмовою територією» у вигляді квадрату в 3 стадії по сторонах (згідно з сакральними уявленнями давньоіранських народів), була незначна площа, приблизно в 60-70 соток, яка колись мала дуже запечений ґрунт, нині розораний тракторами. Найімовірніше саме тут на честь Бога війни щорічно споруджувався вівтар у вигляді скирти з хмизу, у вершину якої втикався старий залізний меч Арея. Потім ця скирта за давньоіранськими звичаями спалювалася, а дим від духмяних трав мав досягти богів на Небі (такі повір'я в українському фольклорі пов'язалися зі святом Маковія). За переказами, на цьому місці зупинялись і чумаки. Рухалися вони шляхами, прокладеними ще в скіфський час, зокрема, на Правобережжі Чорним і Кучманським.

Топографічно сакральний комплекс Екзампаю мав трирівневу структуру: верхній рівень -безпосередньо навколо найвищої точки в степах «найближчої до неба», позначений курганом і малим квадратом з під фантомних храмів на честь бога Арея і великим Священним казаном (вищій світ богів); вздовж Священного шляху, частини пізнішого Кучманського шляху (другий рівень — світ людей); байрак з гірким джерелом (третій рівень — нижній підземний світ мертвих).

Географічні властивості місцевості Екзампай унікальні. Вона лежить на прямій, яка є апроксимацією течії Дніпра, приблизно по лінії Київ — початок Дніпровського лиману, і служить тією уявною віссю, яка ділить територію Скіфії навпіл в напрямках схід/захід. В той же час Екзампай як межова місцевість між алазонами і скіфами-орачами лежить на продовженні «лінії Рибниця — Первомайськ», що відповідає вказівці Геродота на місце найближчого зближення річок Тіраса і Гіпаніса, після якого їх течії розходяться все далі. Вона ж є приблизною межею Степу і Лісостепу в напрямку південь/північ.

Отже, всупереч сумнівам Д. С. Раєвського, географічний і сакральний центри Скіфії збігаються в одній точці. Ґрунтовне дослідження концепції скіфського квадрату (тетрагону) з прив'язкою всіх його кутів і сторін до реальних географічних об'єктів показало, що Екзампай дійсно розташований в центрі геродотівської моделі Скіфії, як країни

А той факт, що географічний і сакральний центр Великої Скіфії поблизу с. Вільні Луки, виявився відносно близьким (" 60 км) до сучасного географічного центру України (за її нинішніх розмірів 1316 х 893 км), позначеного спеціальним знаком біля смт. Добровеличківки тієї ж Кіровоградської області у вигляді великого камінної стели (яка стала теперішнім «пупом української землі»), служить переконливим доказом геополітичної спадкоємності територій протягом майже двох з половиною тисячоліть історії нашої країни від Великої Скіфії до нинішньої України.


ПриміткиРедагувати

  1. СТОЛИЦЯ СКІФІВ БУЛА НА ВІННИЧЧИНІ. Таємниця прадавніх народів може бути прихована у Хмільницькому районі?
  2. ЕКСАМПЕЙ // Енциклопедія історії України. Т. 3. Е - Й. - К. : Наукова думка, 2005. - С. 22

ДжерелаРедагувати