Едвард Брансфілд

Едвард Брансфілд (нар. бл. 1785, Корк, Манстер, Ірландія — пом. 31 жовтня 1852, Брайтон, Брайтон і Гоув, Східний Сассекс, Англія, Сполучене Королівство) — британський мореплавець ірландського походження, який поряд з Фабіаном фон Беллінсгаузеном, Натаніелем Палмером і Вільямом Смітом вважається одним із першовідкривачів Антарктиди[1][2][3]. 30 січня 1820 року ним був відкритий півострів Триніті — північний край Антарктичного півострова[4].

Едвард Брансфілд
англ. Edward Bransfield
Народження 1785
Корк, Манстер, Ірландія
Смерть 31 жовтня 1852
Брайтон, Брайтон і Гоув, Східний Сассекс, Англія, Сполучене Королівство
Поховання Брайтон
Країна Ірландія
Приналежність Об'єднане Королівство Об'єднане Королівство
Рід військ  Військово-морські сили Великої Британії
Роки служби 1803–1820
Війни / битви Бомбардування Алжиру

Походження та початок кар'єриРедагувати

Едвард Брансфілд народився близько 1785 року в Баллінакуррі, графство Корк, Ірландія. Хоча про родину Едварда або раннє життя мало відомо, Брансфілди вважаються відомою і шанованою католицькою родиною.[5] У батьків, можливо, і було достатньо грошей, щоб заплатити за освіту Едварда, але він відвідував місцеву Хелдж-школу.

У 18-річному віці Едвард Брансфілд почав службу моряком на 110-гарматному першокласному лінійному кораблі HMS Ville de Paris[ru], де він жив у каюті з Вільямом Едвардом Паррі, тоді двадцятирічним мічманом. Пізніше він також став відомий у полярних розвідках.[6] Через два роки Брансфілд був оцінений як здібний моряк у 1805 році і був переведений на 110-ти гарматний корабель HMS Royal Sovereign (який брав участь у Трафальгарській битві у 1805 році). 1812 року він служив на HMS Goldfinch.

Між 1814 і 1816 роками він деякий час служив на багатьох кораблях п'ятого рангу. Потім 21 лютого 1816 року Едвард Брансфілд переведений на 50-гарматний корабель четвертого рангу HMS Severn, що брав участь у війні в Алжирі.

У вересні 1817 року його перевели служити на HMS Andromache під командуванням капітана Вільяма Шірреффа.

Відкриття АнтарктидиРедагувати

Протягом 1773 року британський першовідкривач Джеймс Кук проплив за Південне полярне коло — із гордістю відзначаючи у своєму журналі, що він, безперечно, перший, хто колись перейшов цю лінію. Наступного року він повністю обійшов Антарктиду і досяг широти 71° 10' — найпівденніша на той час точка, якої міг будь хто досягти.

Джеймс Кук довів що існує шлях на Південний полюс, і так само шлях до можливих земель у високих південних широтах, але цей шлях є дуже складним і ризикованим, і що, ймовірно, грандіозний крижаний пояс є нездоланним. Якоїсь цивілзації він там теж не знайшов. Тому англійське Адміралтейство втратило інтерес до Антарктики і звернуло свою увагу на тривалі пошуки Північно-Західного проходу. Минуло майже півстоліття, перш ніж хтось, зміг запливти так само далеко на південь, як Джеймс Кук.

Протягом 1819 року під час обходу мису Горн Вільям Сміт, власник і шкіпер англійського торгового корабля Вільямс, завернув на південь від несприятливих вітрів і відкрив те, що стало відомим як Південні Шетландські острови. Коли новини про його відкриття дійшли до Вальпараїсо, капітан Ширрефф з Королівського флоту вирішив, що це питання вимагає подальшого розслідування. Він призначив Едварда Брансфілда капітаном зафрактованого корабля «Williams». Також Вільям Сміт став рульовим, а до складу екіпажу брига також були включені мічманами Партік Блейк, Томас Боун і Чарльз Пойнтер з HMS Andromache, а також лікар HMS Slaney Адам Янг [7].

Після короткої подорожі до Південного океану Брансфілд та Сміт дійшли до Південних Шетландських островів. Брансфілд висадився на острові Кінг-Джордж і офіційно оголосив його володінням Британської корони від імені короля Георга III (який помер напередодні 29 січня 1820 року). Далі Едвард Брансфілд рухався в південно-західному напрямку повз острів Десепшен, не досліджуючи і не позначаючи його. Повернувши на південь, він перетнув протоку, що зараз відома як Брансфілдська протока (названа Джеймсом Ведделлом у 1822 році). А 30 січня 1820 року він разом із Смітом висадився на півострові Триніті — найпівнічнішій точці антарктичного материка. «Таким було відкриття Антарктиди», — пише англійський письменник Роланд Хантфорд.  

На два дні раніше, 28 січня 1820 року, російська експедиція на чолі з Фабіаном Готтлібом фон Беллінсгаузеном наблизилася до шельфового льодовика в Східній Антарктиді на відстань приблизно в 20 миль від крижаного краю льодовика. Згідно з радянською історіографією, цей день вважається днем відкриття Антарктиди. Однак пізніші дослідження та дані експедиції Брансфілда та Сміта ставлять під сумнів це твердження.

Едвард Брансфілд зробив помітку у своєму журналі про дві «високі гори, вкриті снігом», одну з яких згодом Дюмон Д'Урвіль (англ. Dumont D'Urville) назвав горою Брансфілд на його честь.

Нанісши на карту частину півострова Триніті, Брансфілд пішов за краєм льодовика в північно-східному напрямку і виявив різні точки на островах Елефант та Кларенс, які він також офіційно оголосив володіннями Британської корони. Він не плавав навколо острова Елефант і не називав його — острів назвали на честь морських слонів (від англ. elephant — «слон»), хоча повністю закартографував острів Кларенс.

Коли Брансфілд повернувся до Вальпараїсо, він передав свої карти та судновий журнал капітану Шірреффу, який передав їх Адміралтейству Великої Британії. Оригінальні карти досі знаходяться у відділі гідрографії у Тонтоні, Сомерсет, але сам журнал Едварда Брансфілда втрачено. Адміралтейство, схоже, все одно більше цікавилось пошуком Північно-Західного проходу. Дві приватні розвідки історичного плавання Брансфілда були опубліковані протягом 1821 року.

Пізніше життяРедагувати

Про наступний період життя Едварда Брансфілда інформація відсутня. Він помер 31 жовтня 1852 року на шістдесят сьомому році і був похований у Брайтоні, Англія. Його дружина пережила його і була похована в одній могилі після його смерті в 1863 році.

Вшанування та відзнакиРедагувати

 
RRS Bransfield

На честь Едварда Брансфілда названі:

Протягом 2000 року Королівська пошта видала пам'ятну марку на честь Едварда Брансфілда, але, оскільки точного зображення з ним не вдалося знайти, натомість на марці зображено антарктичного обстежувальне судно, назване на його честь.

У 1999 році могила Едварда Брансфілда, виявлена у занедбаному стані в Брайтонському церковному дворі, була відреставрована (з фінансуванням благодійними пожертвами) Шейлою Брансфілд. У 2002 році вона закінчила магістерську роботу про його роль у відкритті Антарктиди в Морському інституті Грінвіча. Подія відзначилася церемонією, в якій взяли участь чиновники та вчені.

У січні 2020 року на його батьківщині планують встановити спеціальний пам'ятний знак із написом про те, що це була людина, яка першою побачила і нанесла на карту Антарктиду[9][10].

ПриміткиРедагувати

  1. Роланд Хантворд. Покорение Южного полюса. Гонка лидеров. — М. Манн, Иванов и Фербер, 2012. — С. 22. — 640 с. — ISBN 978-5-91657-323-7.
  2. Хоча Беллінсгаузен не бачив землі Антарктиди як такої (на відміну від Брансфілда), а відкрив шельфовий льодовик
  3. Mills, 2003, с. 78-79
  4. Hanessian, John (1963). Antarctica. New Zealand: Antarctica. с. 23. «It was in this period that Edward Bransfield surveyed the South Shetlands in 1819–20 and may have been the first to sight the Antarctic Continent» 
  5. Michael Smith, Great Endeavour: Ireland's Antarctic Explorers, Dublin: The Collins Press, 2010, p. 10.
  6. Michael Smith, Great Endeavour: Ireland's Antarctic Explorers, Dublin: The Collins Press, 2010, p. 12.
  7. Mills, 2003, с. 99-100
  8. Flavley, Pat. Edward Bransfield. Beyond Endurance. Архів оригіналу за 23 July 2012. Процитовано 1 August 2011. 
  9. MONUMENT PROJECT. rememberingedwardbransfield.ie (англ.). Процитовано 26.01.2020. 
  10. Unveiling of Monument to Edward Bransfield, Antarctic Explorer. corkcoco.ie (англ.). Процитовано 26.01.2020. 

ДжерелаРедагувати

  • The Edinburgh Philosophical Journal (April 1821) (англ.)
  • London Literary Gazette (November 1821) (англ.)
  • Encyclopædia Britannica (14th edition, 1962) (англ.)
  • Review: On Some Misrepresentations of Antarctic History The Geographical Journal (October 1939) pg 309 (англ.)
  • The Mariner's Mirror (July 1941) pg 213 onwards (англ.)
  • Huntford, Roland (1985). The Last Place on Earth. Pan Books Ltd., London. ISBN 0-330-28816-4.  (англ.)
  • The Discovery of the South Shetland Islands 1819—1820: The Journal of Midshipman C W Poynter (Hakluyt Society, London 2000), R J Campbell (Editor) (англ.)
  • The Antarctic Problem: An Historical and Political Study (George Allen & Unwin, London 1951), E W Hunter Christie. (англ.)
  • Below the Convergence: Voyages Towards Antarctica 1699—1839 (W W Norton Co Ltd, London, 1977), Alan Gurney. (англ.)
  • Antarctica Observed — Who Discovered the Antarctic Continent? (Caedmon of Whitby, North Yorkshire, 1982) A G E Jones (англ.)
  • Ф. Ф. Беллингсгаузен. «Двукратные изыскания в южнополярном океане и плавание вокруг света». By Imperial Decree, St Petersburg, 1831, two vols. (рос.)
  • The Voyage of Captain Bellingshausen to the Antarctic seas 1819—1821. Translated from the Russian, edited by Frank Debenham, OBE MA, Director of the Scott Polar Research Institute, Cambridge, MCMXLV. London, printed for the Hakluyt Society (W Lewis, University Press, Cambridge) (англ.)
  • «The Bombardment of Algiers, 1816» from 'History Today' January 1978, Derek Severn. Also Gunfire in Barbary — Admiral Lord Exmouth's Battle with the Corsairs of Algiers in 1816 by Roger Perkins and Captain K J Douglas-Morris RN (Kenneth Mason, Homewell, Havant, Hampshire, 1982) (англ.)
  • The Role of Edward Bransfield in the Discovery of Antarctica, Greenwich Maritime Institute, (Dissertation submitted towards the MA in Maritime History, 2002), Sheila Bransfield MA (англ.)
  • Michael Smith, Great Endeavour — Ireland's Antarctic Explorers, Collins Press, 2010 (англ.)