Дунганська мова
Дунґа́нська мо́ва — мова дунґанів, нащадків мусульман гуей (гуейцзу), які говорили китайською і що переселилися на територію Киргизстану, Казахстану і Узбекистану після придушення мусульманського повстання в північно-західному Китаї[en] Китаї в 1862–1877 рр. Відноситься до Сино-Тибетської мовної сім'ї.
| Дунґанська мова | |
|---|---|
| Хуэйзў йүян, Huejzw jyian | |
| Поширена в | Киргизстан, Казахстан, Узбекистан |
| Регіон | Ферганська долина, Чуйська долина |
| Носії | 41 400 (2001) |
| Писемність | кирилиця, передували арабське письмо і латиниця |
| Класифікація | |
| Офіційний статус | |
| Коди мови | |
| ISO 639-2 | sit |
| ISO 639-3 | dng |
У СРСР в процесі національно-державного розмежування в Середній Азії, ініційованого в 1924 р., як офіційне найменування для китайомовних мусульман-переселенців у російській мові був вибраний етнонім «дунґани» (дунґань). У внутрішньому Китаї цей етнонім не був відомий. У Синьцзяні він з'явився як назва (але не самоназва) тих хуейцзу, які були масово переселені з провінцій Ганьсу і Шеньсі — головним чином в 1764 р. під час утворення Ілійського генерал-губернаторства з центром у Кульджі.
За однією з версій, слово «дунгани» має тюркське походження. За іншою, воно походить від китайського слова тунькень (屯垦) — «військові поселення пограничних земель», широко поширеному в Синьцзяні (суч. Синьцзян-Уйгурський автономний район) в період його освоєння Китаєм при династії Цін. Самоназва дунганів СРСР/СНД, які використовуються й досі, — хуейхуей, хуеймін «народ хуей», лохуейхуей «поважні хуейхуей» або җун-ян жин («люди Центральної рівнини»). Свою мову вони іменують відповідно «мовою народності гуей» (гуейзў йүян) або «мовою Центральної рівнини» (җун-ян хуа).
Приклад ред.
«Заповіт» Т. Шевченка дунганською мовою (переклав Ясир Шиваза)
|
Джерела ред.
|
Це незавершена стаття про мову. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |