Достоєвський Федір Михайлович

російський письменник XIX століття
(Перенаправлено з Достоєвський Федір)

Федір Михайлович Достоєвський
рос. Фёдор Михайлович Достоевский
Dostoevsky 1879.jpg
Федір Достоєвський, 1879 р.
Псевдо Д., Друг Кузьмы Пруткова, Зубоскал, —ий, М., Летописец, М-ий, Н. Н., Пружинин, Зубоскалов, Ред., Ф. Д. і N.N.
Народився 30 жовтня (11 листопада) 1821(1821-11-11)
Москва, Російська імперія
Помер 28 січня (9 лютого) 1881(1881-02-09) (59 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія
·епілепсія і емфізема легень
Поховання Тихвінське кладовищеd[1]
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність росіяни
Діяльність прозаїк, публіцист
Alma mater Військовий інженерно-технічний університет (Санкт-Петербург) і Миколаївське інженерне училище[d]
Мова творів російська[2]
Роки активності 18461880
Напрямок реалізм
Magnum opus «Брати Карамазови»
Членство Петербурзька академія наук
Конфесія РПЦ
Батько Mikhail Andreyevich Dostoevskyd
Мати Марія Достоєвськаd
Брати, сестри Михайло Михайлович Достоєвськийd і Достоєвський Андрій Михайлович
У шлюбі з Анна Достоєвськаd[3] і Марія Достоєвськаd
Діти Любов Достоєвськаd
Автограф Fyodor Dostoyevsky Signature.svg
Сайт: Зібрання творів

CMNS: Достоєвський Федір Михайлович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Фе́дір Миха́йлович Достоє́вський (рос. дореф. Ѳедоръ Михайловичъ Достоевскій, рос. Фёдор Михайлович Достоевский; 30 жовтня (11 листопада) 1821(18211111), Москва, Російська імперія — 28 січня (9 лютого) 1881, Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський письменник. Визнаний класиком російської літератури і одним з найкращих романістів світового значення, вважається першим представником персоналізму в Росії.

Творчість письменника мала вплив на світову літературу, зокрема на творчість ряду лауреатів Нобелівської премії з літератури, становлення екзистенціалізму і фройдизму. До найвидатніших творів письменника відносять романи «великого п'ятикнижжя». Романи «Злочин і покарання», «Ідіот», «Біси» і «Брати Карамазови» включені в список 100 кращих книг Норвезького книжкового клубу 2002 року. Багато відомих творів Достоєвського багаторазово екранізувалися і інсценувалися в театрі, ставилися балетні і оперні постановки.

Українське коріння

Далекий предок Достоєвських, Данило Ртищич, 1506 року отримав село Достоєве на Берестейщині (територія теперішньої Білорусі), від назви якого й пішло прізвище. Одна з гілок роду Достоєвських перебралися на Волинь. Саме там мешкав якийсь Феодор Достоєвський, «прокуратор» князя Андрія Курбського, згаданий у документах 1570-х років. Під 1664 роком у селі Секунь згадується й інший пан Достоєвський. Достоєвські володіли й сусіднім селом Кличковичі (першим власником був Карл Достоєвський, котрий мав сина Гомера).

1775 — Достоєвські продали Кличковичі. Тоді Григорій Гомерович Достоєвський перебрався до Янушполя (як припускають дослідники, під Житомиром), де став священиком. Його сини також стали священиками — на Поділлі: Ян — у селі Скала, Андрій — у селі Війтівці.

Андрій Достоєвський, дід письменника, був священиком у 17821820 рр., підписувався українською — «Андрій». Після нього у Війтівцях правив його син Лев (18201829 роки). Інший син, Михайло (батько письменника), навчався у Подільській семінарії, що тоді була заснована у Шаргороді. Звідти, як одного з найкращих учнів, його скерували на навчання до Медико-хірургічної академії в Москву (після навчання став одним із найкращих лікарів Маріїнської лікарні для бідних). До війни 1812 року підписувався українською — «Михайло» і лише під час війни, коли він працював військовим лікарем, став підписуватись вже російською — «Михаил».

Могили Достоєвських є у Кальнику.

Життєпис

Родина, дитинство

Михайло Андрійович Достоєвський (народився у 1788 р. в с. Війтівці, Подільської губернії у родині греко-католицького священика) із 1802 року навчався в духовній семінарії при Шаргородському Миколаєвському монастирі, у 1809 р. був скерований на навчання у московське відділення медико-хірургічної академії. У 1812 р. працював у військовому госпіталі, у 1813 р. - у Бородинському піхотному полку. У 1816 р. отримав звання штабс-лікаря. Одружився 14 січня 1820 р. з Марією Федорівною (Нєчаєвою).

   
Батьки письменника: Марія і Михайло Достоєвські
 
Московська Маріїнська лікарня для бідних

Федір Тимофійович Нєчаєв був купцем третьої гільдії, переїхав до Москви з Калузької губернії. У 1812 р. залишав обложену Москву і втратив весь капітал, проте пізніше зміг виплатити борги. Його старша донька, Олександра, вийшла заміж за заможного купця Куманіна і в подальшому багато допомагала родині Достоєвських.

Марія Федорівна Нєчаєва зазнала значного впливу своїх родичів по материній лінії Котельницьких, дідусь Марії працював коректором у Московській духовній типографії.

Після народження першої дитини - сина Михайла - Достоєвський закінчує військову службу та працює ординатором Московської Маріїнській лікарні (перша безкоштовна клініка для бідних, яку заснували у 1806 р.). У флігелі лікарні й народився його другий син - Федір.

У 1827 р. Михайло Андрійович Достоєвський був нагороджений чином колезького асесора, що передбачало спадкове дворянство. У 1831 році придбав село Дарове у Тульській губернії із сотнею кріпосних селян. Проте родину спіткала фінансова криза - хати місцевих бідних кріпаків були знищені того ж року пожежею, а Достоєвські мали розпочати судову тяжбу із сусідом, Павлом Хотяінцевим, внаслідок чого Достоєвський заклав Дарове та викупив село Черемашню.

Життя сім'ї підпорядковується робочому графіку батька-лікаря. Влітку вони виходять на прогулянку в сад, в неділю відвідують службу в церкві. Після придбання маєтку, літо проводять в Даровому. Марія Федорівна вчить Михайла та Федора грамоті. Пізніше старші брати навчаються з викладачами, вивчають латину з батьком. Разом знайомляться із сучасними творами російської та французької літератури.

Освіта. Смерть батьків.

Михайло та Федір Достоєвські навчалися на напівпансіоні Сушара, із 1834 р. - в інтернаті Леопольда Чермака. Викладає російську мову в інтернаті Микола Білевич. Він відвідував літературні зібрання, займався перекладами та писав вірші - Михайло і Федір захоплюються розповідями вчителя та, можливо, вперше задумуються про подальшу літературну кар'єру. У 1835 р. у Федора стається перший напад епілепсії. В інтернаті Федір тримався осторонь, за спогадами товариша Качановського, «це - був серйозний, задумливий хлопчик, білявий, із блідим обличчям. Його мало займали ігри: під час рекреацій він не залишав майже книжок, проводив решту вільного часу у розмовах зі старшими вихованцями».

 
Федір Алексєєв. Краєвид на Головне інженерне училище з боку Фонтанки

Із 1822 до 1835 р. у Достоєвських народжуються ще шестеро дітей. Це підірвало здоров'я Марії Федорівни. Із початку 1837 р. вона не встає з ліжка, помирає 27 лютого від сухот. Її чоловік важко переживав трагедію, почав більше пити та вирішив звільнитися з роботи. Старших синів батько віддає на навчання в Головне інженерне училище, попри їхнє бажання займатися літературою. Тітка Олександра Куманіна, оплачує навчання та бере до себе на виховання інших двох дітей Михайла Достоєвського. Наступного року Федір Достоєвський вступає до Головного інженерного училища, а його старший брат помилково був визнаний хворим та розпочав військову службу, працював у Ревелі. Федір Достоєвський після першого курсу був залишений на другий рік через різку відповідь викладачу алгебри, хоча загалом мав хороші оцінки та старанно вчився.

У червні 1839 р. Федір отримав звістку, що його батько помер. За спогадами молодшого сина, Андрія Достоєвського, батька вбили артільники, з якими той посварився. Онучка Михайла Достоєвського, Любов Федорівна, переповідала версію, що його знайшли посеред поля, де того задушив кучер. Родичка В. Нєчаєва припускала, що Михайла Достоєвського могли вбити в якості помсти за дівчину, з якою той мав зв'язок після смерті дружини. Федір Достоєвський переживав глибоке потрясіння через ці чутки, роздумував над цим усе подальше життя, оскільки не міг змиритися з образом батька-деспота, якого забили його ж кріпаки. Андрій Достоєвський у мемуарах зазначає, що їхній батько із рідними завжди був доброзичливим, часто веселим. При вихованні дітей ніколи не дозволяв фізичного покарання. Важливо також зазначити, що версії про насильницьку смерть Михайла Достоєвського не мають документального підтвердження. У 1975 р. було опубліковану статтю Г. Федорова «Припущення і логіка фактів»: автор доводить, що Михайло Андрійович помер від інсульту, а чутки про його вбивство поширював недоброзичливий сусід Хотяінцев. [4].

Із 1841 р. Федір Достоєвський був призначений польовим інженером-прапорщиком, переселився на квартиру в центрі Санкт-Петербурга. У 1843 р. по закінченню навчання, отримує посаду в креслярському інженерному департаменті. Тричі (1843, 1845 і 1846) відвідує брата Михайла в Ревелі. За проханням Михайла, у Петербурзі за Федором наглядав лікар Різенкампф - той писав, що Достоєвський харчувався тільки молоком і хлібом через постійний брак грошей, отримавши від родичів 1000 рублів, розплатився з нагальними боргами та решту програв в більярд. У 1844 р. Федір Михайлович відмовляється вирушати в командування в Оренбург чи Севастополь та звільняється. Товаришує з Олексієм Бекетовим, художником К. Трутовським, Д. Григоровичем.

Початок літературної діяльності

1843 рік — у журналі «Репертуар і пантеон» надрукував перший завершений переклад - «Євгенію Гранде» Бальзака (без указання імені перекладача).

На початку 1845 року з'явився перший власний твір Достоєвського — «Бідні люди». Із твором ознайомилися Григорович, Некрасов та Белінській - вони були захоплені сюжетом та перечитували найбільш драматичні уривки. Белінській високо оцінив першу роботу Федора Михайловича: «Головне, що вражає в ньому - це дивовижна майстерність ставити обличчя перед очима читача, окресливши його тільки двома-трьому словами... І потім таке глибоке, тепле співчуття до бідності, до страждання. Скажіть, він, напевно, бідна людина і сам багато страждав?.. Написати таку річ у двадцять пять років може тільки геній, котрий силою розуміння в одну хвилину схоплює все, для чого звичайній людині потрібен досвід багатьох років». Невдовзі Белінській познайомився з автором особисто та зазначив: «Вам правда відкрита і повідомлена, як митцю, дісталася як дар, цінуйте ж ваш дар і лишайтеся вірним, і будете великим письменником». До цієї зустрічі подумки повертався Достоєвський пізніше, під час каторги, аби зміцнити свій дух.

«Бідні люди» - роман у листах між дрібним чиновником у віці Макаром Дєвушкіним і сиротою Варварою Добросьоловою. Розкриває тему хвилювань і почуттів бідних, знедолених людей, пригнічених зовнішніми обставинами. Персонажі навіть не сміють нарікати на свою долю, а їхні мрії про спокійне і щасливе життя так і залишаються фантазіями.

У наступній повісті «Двійник» (1846 рік) Достоєвський знову звернувся до питання ролі соціального середовища, конкретних життєвих обставин у долі людини.

Достоєвський дуже хворобливо ставився до критики власних творів. Через це йому не вдалося знайти друзів у літературному середовищі, після свого дивовижного дебюту молодий письменник відштовхнув знайомих своїм характером. Сталися конфлікти з Некрасовим, Тургенєвим, Панаєвим.

Гурток Петрашевського

З 1847 року Достоєвський зблизився із Михайлом Буташевичем-Петрашевським. Письменник почав відвідувати його відомі «п'ятниці», де знайшов коло нових друзів. Радикальні погляди «петрашевців» підігрівалися подіями революції 1848 року. Федір Михайлович виступив за негайне скасування кріпацтва в Росії — навіть шляхом повстання. 15 квітня 1849 року в гуртку зачитували заборонений тоді «Лист Белінського до Гоголя». 23 квітня 1849 року 37 учасників гуртка «петрашевців» заарештували. Федір Михайлович стійко пережив 7-місячне слідство і був засуджений до смертної кари, яку, проте, невдовзі замінили на каторгу.

Сибір і каторга

Від зими 1850 року Достоєвський перебував в Омському острозі. Йому заборонили писати, тож він міг лише спостерігати життя каторжан. Під час каторги він заразився на туберкульоз (сухоти) — типову хворобу тюрем, і в подальшому тривалий час страждав від неї.

Достоєвський намагався зблизитися з каторжанами, проте дворянин був для них чужим. Так Достоєвський переконався, що між народом і дворянством глибочіє прірва.

В острозі Достоєвський звертається до Біблії. Для Федора Михайловича починається духовний пошук нових шляхів розвитку Росії, що тривав до 1860-х років.

З 1854 року Достоєвський перебував у Семипалатинську. Він одружився з Марією Дмитрівною Ісаєвою. Проте їх шлюб не був щасливим. Лише 1859 року Достоєвський отримав дозвіл жити у столиці. Тоді ж вийшли друком його твори «Дядюшкін сон» та «Село Стєпанчіково і його мешканці». 1860 року вийшла перша двотомна збірка творів письменника.

Після заслання

 
Федір Достоєвський, 1859 р.

30 червня 1859 Достоєвському видали тимчасовий квиток № 2030, що дозволив йому виїзд у Твер, і 2 липня письменник залишив Семипалатинськ. У 1860 році Достоєвський з дружиною і прийомним сином Павлом повернувся до Петербурга, але негласне спостереження за ним не припинялось до середини 1870-х років. З початку 1861 Федір Михайлович допомагав братові Михайлу видавати власний журнал «Час», після закриття якого в 1863 році брати почали випускати журнал «Епоха». На сторінках цих журналів з'явилися такі твори Достоєвського, як «Принижені і ображені», «Записки з мертвого будинку», «Зимові нотатки про літні враження» і «Записки з підпілля».

Достоєвський здійснив поїздку за кордон з молодою емансипованою особою ​​Аполлінарією Сусловою, у Баден-Бадені захопився руйнівною грою в рулетку, відчував постійну потребу в грошах і цього ж часу (1864 року) втратив дружину і брата. Незвичний уклад європейського життя довершив руйнування ілюзій юності, сформував критичне сприйняття буржуазних цінностей і неприйняття Заходу.

Через півроку після смерті брата видання «Епохи» було припинено (лютий 1865 року). У безвихідному матеріальному становищі Достоєвський написав глави «Злочину і кари», пославши їх М. Н. Каткову прямо в журнальний набір консервативного «Русского вестника», де їх друкували з номера в номер. Цього ж часу під загрозою втрати прав на свої видання на 9 років на користь видавця Ф. Т. Стелловського він зобов'язався написати йому роман, на що у нього не вистачало фізичних сил. За порадою друзів Достоєвський найняв молоду стенографістку Ганну Сніткину, яка допомогла йому впоратися з цим завданням.

Роман «Злочин і кара» був закінчений і оплачений дуже добре. Але, щоб ці гроші в нього не відібрали кредитори, письменник поїхав за кордон зі своєю новою дружиною, Ганною Григорівною Сніткіною. Поїздка відображена у щоденнику, який у 1867 році почала вести А. Г. Сніткіна-Достоєвська. По дорозі в Німеччину подружжя зупинилося на декілька днів у Вільні.

60-ті роки. Перехід до великих романів

Із 1861 року Федір Михайлович і його брат видавали журнал «Врємя», після його заборони — «Епоха». У напруженому діалозі із сучасниками Достоєвський виробив свій особистий погляд на задачі письменника та суспільного діяча.

У першому ж номері журналу «Врємя» Достоєвський почав друкувати свій новий роман «Принижені та зневажені» («рос. Униженные и оскорбленные»). Він писав про нерівність, про людей, що забуті усіма та страждають, про несправедливість, що лежить у підґрунті існуючих людських відносин.

Влітку 1862 року Достоєвський вперше виїхав за кордон. Відвідав Париж, Лондон, мандрував Німеччиною, Швейцарією та Північною Італією.

Під час другої закордонної поїздки Достоєвський перебував у страшній матеріальній скруті — захопився азартними іграми і не міг зупинитися програвати.

1864 року — померли, брат Достоєвського, Михайло, та його дружина Марія Дмитрівна. Федір Михайлович взяв на себе всі борги брата.

У жовтні 1866 року Достоєвський був змушений укласти кабальний договір із книговидавцем Стелловським (повинен був забезпечити новий роман до листопада 1866 року). Для того, щоб його виконати, звернувся до стенографістки Анни Григорівни Сніткіної. Так за 26 днів він написав роман «Гравець» («Игрок»). 15 лютого 1867 року Анна Григорівна стала другою дружиною Достоєвського.

У цей час творчість Достоєвського піднялася на новий філософський рівень. Він розкрив трагедію сучасної людини силою аналізу та геніальною мистецькою інтуїцією. З'явилися твори «Записки із Підпілля», «Злочин і кара» («рос. Преступление и наказание») (1866).

Закордонний період 18671871 років був змістовним і плідним для Достоєвського. Значно вплинули на письменника твори Рафаеля, Карраччі, Лоррена, Гольбейна.

Спостерігаючи за суспільним життям Європи, Росії, Достоєвський гостро відчував кризовий стан сучасного світу.

Творчість Достоєвського у 70-ті роки

Починаючи працювати над романом «Біси» (1870—1871), Достоєвський мав намір створити памфлет проти західників та нігілістів.

1875 — з'явився роман «Підліток» («рос. Подросток»), у якому письменник змалював розпад родини, втрату традиційних святинь та пошук нових.

1877 — Достоєвського обрали почесним членом Академії наук. Він уже завоював загальну славу та визнання. Але здоров'я письменника значно погіршилося.

1878 року від нападу епілепсії помер син Федора Михайловича, Олексій. Письменник тяжко переживав втрату сина. Відбулася бесіда Достоєвського із старцем Амвросієм в Оптинській пустині. 1879 року з'явився роман «Брати Карамазови».

Перебування в Україні

Влітку 1877 року Ф.Достоєвський відпочивав та працював над романом «Брати Карамазови» у вже неіснуючому селі Малий Прикіл (нині територія Малорибицької сільської ради Краснопільського району на Сумщині[5].

Смерть

У січні 1881 року туберкульоз у Достоєвського ускладнився кровохарканням. 27 січня Федір Михайлович попрощався із дружиною та дітьми, попросив передати синові Євангеліє, що той отримав від дружин декабристів у Тобольську. Ввечері того ж дня Достоєвського не стало.

1 лютого 1881 року Достоєвського поховали в Олександро-Невській лаврі.

 
Пам'ятник на могилі Ф. М. Достоєвського

Суспільно-політичні погляди

За життя Достоєвського в культурних шарах суспільства протиборствували принаймні два політичні течії — слов'янофільство і західництво, суть яких приблизно така: прихильники першого стверджували, що майбутнє Росії в народності, православ'ї і самодержавстві, прихильники другого вважали, що росіяни повинні в усьому брати приклад з європейців. І ті, і інші розмірковували над історичною долею Росії. У Достоєвського ж була своя ідея — «почвенництво». Він був і залишався російською людиною, нерозривно пов'язаною з народом, але при цьому не заперечував досягнення культури і цивілізації Заходу. З плином часу погляди Достоєвського розвивалися, і в період свого третього перебування за кордоном він остаточно став переконаним монархістом.

Панславізм

Послідовно обстоював російську імперську політику. Висловлював ідеї захоплення Константинополя (Стамбула) як результат «добровільного» служіння російського народу за братів у вірі і крові слов'ян та проти невірних: «Золотий Ріг і Константинополь — все це буде наше…»[6]. При цьому визнавав, що навіть серед слов'ян багато хто вважає росіян за варварів[7].

Українофобія

Мав яскраво виражені проросійські шовіністичні та українофобські погляди. Він вважав Російську імперію найвеличнішою державою, а російську літературу — провідною літературою світу та рушієм цивілізаційного прогресу. Достоєвський відмовляв у праві на існування не лише українцям, а й іншим слов'янським народам, вважаючи існування їхніх національних культур перешкодою на шляху розвитку російської цивілізації. Відоме його висловлювання з цього приводу за 1876 рік:

  «Серб, малорос тощо, який співчуває рідній мові, рідній літературі рішучо шкідливий член суспільства. Він гальмує справу загальної освіти, загальної великоруської літератури, в котрій ввесь порятунок, уся надія. Він (ред. «малорос») гальмує, поступ цивілізації, створеної самим великоруським народом, що створив найбільшу державу. Тільки великорос великодушно й чесно дивиться на всі національності, без усякої злоби і упередження, тим часом як малорос, наприклад, вічно тримає камінь за пазухою і не може ставитись до великороса інакше як з ворожістю»[8]
 

Антисемітизм

Антисемітизм був невід'ємною частиною світогляду Федора Достоєвського і знаходив вираження як в його художніх так і в публіцистичних творах. Світогляд письменника поєднував ксенофобію та ненависть до «інородців» й не православних віруючих. Загалом таке поєднання є характерною рисою російського націоналізму нового часу. Крім того, Достоєвський як глибоко віруючий православний християнин, відчував потужну ненависть до юдаїзму. Перший єврейський персонаж у його творчості — це Ісай Фомич Бумштейн («Записки з Мертвого дому», 1861-62), ризький єврей, каторжник, стилізований під гоголівського Янкеля з «Тараса Бульби». Зовнішність, поведінка, обрядовість та мова Ісая зображені насмішкувато й недоброзичливо, без найменшої спроби проникнення в його психологію і в значення виконуваних ним обрядів.

Майже всі євреї в творах Федора Достоєвського негативні персонажі, небезпечні й жалюгідні водночас. Вони поєднують у собі цілу низку негативних людських якостей: боягузтво, нахабство, хитрість, жадібність, безчесність. При описі єврейських персонажів він часто вдається до штампів і наклепів вульгарного антисемітизму. Наприклад, у «Бісах» єврей-вихрест Лямшин осквернює ікону Богоматері, у «Братах Карамазових» допускається справедливість кривавого наклепу, а саме — звинувачення юдеїв у ритуальному вживанні крові християнських немовлят. Замість слова «єврей» Достоєвський волів у своїх творах вживати принизливі етноніми: рос. жиды, жидки, жидишки, жидюги, жиденята.[9]

Сім'я і оточення

Дід письменника Андрій Григорович Достоєвський (1756 — близько 1819) служив уніатським, пізніше — православним священиком у селі Війтівці поблизу Немирова (нині Вінницька область України).

Батько, Михайло Андрійович (1787—1839), навчався в Московському відділенні Імператорській медико-хірургічній академії, служив лікарем у Бородінському піхотному полку, ординатором в Московському військовому госпіталі, лікарем в Маріїнській лікарні Московського виховного будинку (тобто в лікарні для незаможних, ще відомої під назвою Божедомка). У 1831 придбав невелике село Дарове в Каширському повіті Тульської губернії, а в 1833 і сусіднє село Черемошню (Чермашню), де в 1839 році був убитий власними кріпаками:

Пристрасть його до спиртних напоїв мабуть збільшилася, і він майже постійно перебував не в нормальному стані. Настала весна, мало що обіцяла хорошого … Ось у цей-то час в селі Чермашне на полях під узліссям працювала артіль мужиків, в десяток чи півтора десятка людей, діло, значить, було далеко від житла. Виведений із себе якимось неуспішним дією селян, а може бути, тільки що здавався йому таким, батько розлютився і почав дуже кричати на селян. Один з них, більш зухвалий, відповів на цей крик сильною грубістю і слідом за тим, злякавшися цієї брутальності, крикнув: «Хлопці, карачун йому !..». І з цим вигуком всі селяни, в числі до 15 осіб, кинулися на батька і в одну мить, звичайно, покінчили з ним … — Із спогадів А. М. Достоєвського

Мати Достоєвського, Марія Федорівна (1800—1837), походила з багатої московської купецької сім'ї Нечаєвих, яка після Вітчизняної війни 1812 р. втратила більшість статків. У 19 років вона вийшла заміж за Михайла Достоєвського. Вона була, за спогадами дітей, доброю матір'ю і народила в шлюбі чотирьох синів і чотирьох дочок (син Федір був другою дитиною). М. Ф. Достоєвська померла від сухот. На думку дослідників творчості великого письменника, окремі риси Марії Федорівни знайшли відображення в образах Софії Андріївни Довгорукої («Підліток») та Софії Іванівни Карамазової («Брати Карамазови»).

Старший брат Достоєвського, Михайло, також став літератором, його творчість було відзначено впливом брата, а робота над журналом «Час» здійснювалася братами в значній мірі спільно. Молодший брат Андрій став архітектором, Достоєвський бачив в його сім'ї гідний зразок сімейного життя. А. М. Достоєвський залишив цінні спогади про свого брата. З сестер Достоєвського найбільш близькі відносини склалися у письменника з Варварою Михайлівною (1822—1893), про яку він писав братові Андрію: «Я її люблю, вона славна сестра і чудова людина…» (28 листопада 1880 р.). З численних племінників і племінниць Достоєвський любив і виділяв Марію Михайлівну (1844—1888), яку, відповідно до спогадів Л. Ф. Достоєвський, «любив як власну дочку, пестив її і розважав, коли вона була ще маленькою, пізніше пишався її музичним талантом і її успіхом у молодих людей», проте, після смерті Михайла Достоєвського ця близькість зійшла нанівець. Нащадки Федора Михайловича продовжують проживати в Санкт-Петербурзі.

Філософія

Як показав Ноговіцин О. М. у своїй роботі, Достоєвський є найяскравішим представником «онтологічної», «рефлексивної» поетики, яка на відміну від традиційної, описової поетики, залишає персонаж у певному сенсі вільним у своїх відносинах з текстом, який його описує, що проявляється в тому, що він усвідомлює своє з ним відношення і діє виходячи з нього. Звідси вся парадоксальність, суперечливість і непослідовність персонажів Достоєвського. Якщо в традиційній поетиці персонаж залишається завжди у владі автора, завжди захоплений подіями (захоплений текстом), тобто залишається цілком описовим, цілком включеним у текст, цілком зрозумілим, підлеглим причинам і наслідкам, руху оповіді, то в онтологічній поетиці ми вперше стикаємося з персонажем, який намагається чинити опір текстуальним стихіям, своїй підвладності тексту, намагаючись його «переписати». При такому підході письменство є не опис персонажа в різноманітних ситуаціях і положеннях його у світі, а співпереживання його трагедії — його свавільному небажанні прийняти текст (світ), в його непереборна надмірність по відношенню до нього, потенційна нескінченність. Вперше на таке особливе ставлення Достоєвського до своїх персонажів звернув увагу Бахтін М. М.

Значення та вшанування

Ф. М. Достоєвський справив значний вплив на розвиток літературного і культурного процесу не тільки в Росії. Прикметно, що і в наш час (поч. XXI ст.) Достоєвський лишається найбільш читаним російськомовним автором на Заході та в цілому світі. Твори письменника традиційно включаються до навчальних програм, причому не тільки вузівських і філологічних, у багатьох країнах світу.

Загалом функціюють сім музеїв Ф. М. Достоєвського у світі — по одному в Білорусі і Казахстані, решта — в Росії. Наприкінці квітня 2009 року відкривається перший в Україні музей письменника у Війтівцях на Вінниччині (поки що діятиме на громадських засадах), який в першу чергу висвітлюватиме мало відоме українське коріння Ф. М. Достоєвського. Велика заслуга, як у формуванні та відкритті музею, так і пошуку матеріалів та їхньому дослідженні належить начальнику Липовецького районного архіву Олександру Роговому.

Екранізації творів

Переклади українською

  • роман «Злочин і кара» перекладали М. Подолинський (1927 р., Вінніпег), І. Сергієв (1958 р., перевидання 2014 р.).
  • роман «Брати Карамазови» надрукували українською мовою у видавництві художньої літератури Дніпро в 1965 р.
  • на сайті бібліотеки української літератури УкрЛіб викладено переклади творів «Бідні люди», «Білі ночі», «Брати Карамазови», «Дядечків сон», «Записки з мертвого дому», «Злочин і кара», «Зневажені та скривджені», «Ідіот», «Хлопчик у Христа на ялинці» без указання авторства перекладачів. [10].

Див. також

Примітки

  1. А. Кирпичников Достоевский, Федор Михайлович // Энциклопедический словарьСПб: Брокгауз — Ефрон, 1893. — Т. XI. — С. 72–81.
  2. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. Достоевская, Анна Григорьевна // Доде — Евразия — 1931. — Т. 23. — С. 331–332.
  4. [1] Дані про життя Михайла Достоєвського на ресурсі www.fedordostoevsky.ru
  5. Козир Олександр Одне літо у Малому Приколі // Сумщина. — 2017. — № 28. — 13 липня. — С. 10.
  6. ЕЩЕ РАЗ О ТОМ, ЧТО КОНСТАНТИНОПОЛЬ, РАНО ЛИ, ПОЗДНО ЛИ, А ДОЛЖЕН БЫТЬ НАШ // Ф. М. Достоевский Собр. соч. в 15 тт. Т. 14
  7. Хто придумав слов'янське братство
  8. Достоєвський, Шевченко, Україна - газета "Свобода", ч. №207 рік LXXVII. 12-го листопада 1970
  9. Достоевский Фёдор // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  10. [2] Твори Достоєвського українською мовою на сайті УкрЛіб

Джерела


  • Писарев Д. И. Борьба за существование // Дело. 1868. № 8.
  • Поддубная Р. Федор Достоевский и Тарас Шевченко (материалы к истории несостоявшейся дружбы) // Вісник Харківського університету. № 284: Т. Г. Шевченко. Питання мовознавства і літературознавства. – 1986. – С. 10–23.
  • Розанов В. В. Легенда о Великом инквизиторе Ф. М. Достоевского: Опыт критического комментария // Русский вестник. 1891. Т. 212, январь. С. 233—274; Февраль. С. 226—274; Т. 213, март. С. 215—253; Апрель. С. 251—274. Отд изд.: СПб.: Николаев, 1894. 244 с.
  • Романов Ю. Архетипический образ «подпольного» героя в творчестве Ф. М. Достоевского. – Харьков: НТУ «ХПИ»; Лидер, 2015. – 191 с.
  • Романов Ю. Творчество Ф. М. Достоевского в трудах украинских литературоведов // Достоевский. Материалы и исследования. – Санкт-Петербург: Нестор-История, 2013. – Т. 20. – С. 265–285.
  • Соловьёв В. С. Три речи в память Достоевского: (1881—1883). М., 1884. 55 с.
  • Ф. М. Достоевский и канун третьего тысячелетия. Становление и развитие классической русской философской традиции: от И. В. Киреевского до Д. Л. Андреева. Отв. ред. Аляев Г., Суходуб Т. – Киев: Киев. Русь, 2010. – 357 с.
  • Шердаков В. Н. Поиски Ф. М. Достоевским нравственных устоев человека // Философские науки. — 1981. — № 6. — С. 94-102
  • Шестов Л. Достоевский и Ницше. СПб., 1906.
  • Иванов Вяч. И. Достоевский и роман-трагедия // Русская мысль. 1911. Кн. 5. С. 46-61; Кн. 6. С. 1-17.
  • Переверзев В. Ф. Творчество Достоевского. М., 1912. (переизд. в кн.: Гоголь, Достоевский. Исследования. М., 1982)
  • Тынянов Ю. Н. Достоевский и Гоголь: (К теории пародии). Пг.: ОПОЯЗ, 1921.
  • Бердяев Н. А. Миросозерцание Достоевского. Прага, 1923. 238 с.
  • Волоцкой М. В. Хроника рода Достоевских 1506—1933. М., 1933.
  • Энгельгардт Б. М. Идеологический роман Достоевского // Ф. М. Достоевский: Статьи и материалы / Под ред. А. С. Долинина. Л.; М.: Мысль, 1924. Сб. 2. С. 71-109.
  • Достоевская А. Г. Воспоминания [1925]. М.: Художественная литература, 1981.
  • Фрейд З. Достоевский и отцеубийство [1925] // Классический психоанализ и художественная литература / Сост. и общ.ред. В. М. Лейбина. СПб.: Питер, 2002. С. 70-88.
  • Мочульский К. В. Достоевский: Жизнь и творчество. Париж: YMCA-Press, 1947. 564 с.
  • Лосский Н. О. Достоевский и его христианское миропонимание. Нью-Йорк: Издательство имени Чехова, 1953. 406 с.
  • Достоевский в русской критике. Сбокник статей. М., 1956. (вступ. ст. и прим. А. А. Белкина)
  • Лесков Н. С. О куфельном мужике и пр. — Собр. соч., т. 11, М., 1958. С. 146—156;
  • Гроссман Л. П. Достоевский. М.: Молодая гвардия, 1962. 543 с. (Жизнь замечательных людей. Серия биографий; Вып. 24 (357)).
  • Бахтин М. М. Проблемы творчества Достоевского. Л.: Прибой, 1929. 244 с. 2-е изд., перераб. и доп.: Проблемы поэтики Достоевского. М.: Советский писатель, 1963. 363 с.
  • Достоевский в воспоминаниях современников: В 2 т. М., 1964. Т. 1. Т. 2.
  • Фридлендер Г. М. Реализм Достоевского. М.; Л.: Наука, 1964. 404 с.
  • Мейер Г. А. Свет в ночи: (О «Преступлении и наказании»): Опыт медленного чтения. Frankfurt/Main: Посев, 1967. 515 с.
  • Ф. М. Достоевский: Библиография произведений Ф. М. Достоевского и литературы о нём: 1917—1965. М.: Книга, 1968. 407 с.
  • Кирпотин Валерий Яковл.:—Достоевский и Белинский.:М.,Худож.лит.,1976г.,304с.,тир.20тис..
  • Кирпотин В. Я. Разочарование и крушение Родиона Раскольникова: (Книга о романе Достоевского «Преступление и наказание»). М.: Советский писатель, 1970. 448 с.
  • Те ж:— вид. 2-ге, 1974р., 456с., тир. 20 000екз., тв. зелена паліт., ф А5.(Валерій Якович, — ім'я й по-бат. автора).
  • Захаров В. Н. Проблемы изучения Достоевского: Учебное пособие. — Петрозаводск. 1978.
  • Захаров В. Н. Система жанров Достоевского: Типология и поэтика. — Л., 1985.
  • Топоров В. Н. О структуре романа Достоевского в связи с архаическими схемами мифологического мышления («Преступление и наказание») [1973] // Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в области мифопоэтического. М., 1995. С. 193—258.
  • Достоевский: Материалы и исследования / АН СССР. ИРЛИ. Л.: Наука, 1974—2007. Вып. 1-18 (продолжающееся издание).
  • Одиноков В. Г. Типология образов в художественной системе Ф. М. Достоевского. Новосибирск: Наука, 1981. 144 с.
  • Селезнёв Ю. И. Достоевский. М.: Молодая гвардия, 1981. 543 с., ил. (Жизнь замечательных людей. Серия биографий; Вып. 16 (621)).
  • Волгин И. Л. Последний год Достоевского: Исторические записки. М.: Советский писатель, 1986.
  • Сараскина Л. И. «Бесы»: роман-предупреждение. М.: Советский писатель, 1990. 488 с.
  • Аллен Л. Достоевский и Бог [1981] / Пер. с фр. Е. Воробьевой. СПб.: Филиал журнала «Юность»; Дюссельдорф: Голубой всадник, 1993. 160 с.
  • Гуардини Р. Человек и вера [1932] / Пер. с нем. Брюссель: Жизнь с Богом, 1994. 332 с.
  • Касаткина Т. А. Характерология Достоевского: Типология эмоционально-ценностных ориентаций. М.: Наследие, 1996. 335 с.
  • Лаут Р. Философия Достоевского в систематическом изложении [1950] / Пер. с нем. И. С. Андреевой; Под ред. А. В. Гулыги. М.: Республика, 1996. 448 с.
  • Бэлнеп Р. Л. Структура «Братьев Карамазовых» [1967] / Пер. с англ. СПб.: Академический проект, 1997.
  • Дунаев М. М. Федор Михайлович Достоевский (1821—1881) // Дунаев М. М. Православие и русская литература: [В 6 ч.]. М.: Христианская литература, 1997. С. 284—560.
  • Накамура К. Чувство жизни и смерти у Достоевского / Авториз. пер. с япон. СПб.: Дмитрий Буланин, 1997. 332 с.
  • Мелетинский Е. М. Заметки о творчестве Достоевского[недоступне посилання з жовтня 2019]. М.: РГГУ, 2001. 190 с.
  • Роман Ф. М. Достоевского «Идиот»: Современное состояние изучения. М.: Наследие, 2001. 560 с.
  • Касаткина Т. А. О творящей природе слова: Онтологичность слова в творчестве Ф. М. Достоевского как основа «реализма в высшем смысле». М.: ИМЛИ РАН, 2004. 480 с.
  • Тихомиров Б. Н. «Лазарь! гряди вон»: Роман Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание» в современном прочтении: Книга-комментарий. СПб.: Серебряный век, 2005. 472 с.
  • Яковлев Л. Достоевский: призраки, фобии, химеры (заметки читателя). — Харьков: Каравелла, 2006. — 244 с. ISBN 966-586-142-5
  • Ветловская В. Е. Роман Ф. М. Достоевского «Братья Карамазовы». СПб.: Издательство «Пушкинский Дом», 2007. 640 с.
  • Роман Ф. М. Достоевского «Братья Карамазовы»: современное состояние изучения. М.: Наука, 2007. 835 с.
  • Богданов Н., Роговой А. Родословие Достоевских. В поисках утерянных звеньев., М., 2008. (рос.)
  • Кутзее Дж. М.. «Осень в Петербурге» (так называется это произведение в русском переводе, в оригинале роман озаглавлен «Мастер из Петербурга»). М.: Эксмо, 2010.
  • Открытость бездне. Встречи с Достоевским Литературоведческая, философская и историографическая работа культуролога Григория Померанца.
  • Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.

Посилання