Вікіпедія

Дикгоф-Деренталь Олександр Аркадійович

Олександр Аркадійович Дикгоф, барон. (псевдонім О. Деренталь 27 березня 1885, Томськ — 2 березня 1939, Москва) — діяч російського визвольного руху, есер. Передбачуваний вбивця Георгія Гапона. Письменник.[2]

Дикгоф-Деренталь Олександр
Народився 27 березня 1885(1885-03-27)
Томськ, Російська імперія
Помер 2 березня 1939(1939-03-02) (53 роки)
Москва, СРСР
Країна  Російська імперія
 СРСР
Діяльність журналіст, революціонер, письменник
Галузь політика[1] і Рух за незалежність[1]
Знання мов російська[1]
Партія Соціалісти-революціонери
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Дикгоф.

Біографія ред.

Олександр був родом із прибалтійських дворян. Студент Військово-медичної академії. Наприкінці 1905 року вступив у бойову дружину (одне з петербурзьких районних відділень партії есерів), на чолі якої стояв Петро Рутенберг.[3] Передбачуваний свідок вбивства Георгія Гапона (за версією історика Б. В. Миколаївського).[4] За версією Ст. Л. Бурцева, безпосередній убивця Гапона. У 1933 році у паризькому збірнику «Былое» Бурцев стверджував, що «це той самий Деренталь-Дикгоф, убивця Гапона, який затягував петлю на його шиї в Озерцях у 1906 році. Тоді він власноруч повісив Гапона за те, що той зв'язався з охоронцями, але у даний час він сам продався більшовикам із потрохами й зробився їхнім професійним агентом».

Потім була еміграція до Франції, де Дикгоф зайнявся літературою і публіцистикою. Через півтора року після вбивства Гапона, восени 1907 року, у журналі «Російське багатство» була опублікована його повість «В темну ніч», присвячена діяльності бойових дружин і замаху на вбивство студентами-терористами. Головний герой повісті Петро Варигін під час підготовки вбивства відчував сумніви у доцільності революційного терору.[5]

 
По гарячих слідах після вбивства Гапона була написана повість «В темну ніч», 1907

З 1910 року Дикгоф був кореспондентом газети «Русские ведомости», де публікував кореспонденції з Іспанії, Португалії, Марокко, Голландії, Сербії, Македонії, Болгарії з фракійського театру військових дій, друкувався в журналах «Заповіти» та «Вісник Європи».

Під час Першої світової війни вступив добровольцем у французьку армію. У 1917 році повернувся до Росії, з березня 1918 став найближчим помічником Бориса Савинкова, входив у керівництво Союзу захисту Батьківщини і Свободи. Дружина Дикгоф-Деренталя Емма (Любов) Юхимівна Сторе була одночасно коханкою Савинкова.[6]

У 1920-1921 роках Дикгофи й Савинков жили у Польщі. Член Російського Політичного, потім Евакуаційного Комітету, 28 жовтня 1921 року, разом з Б. В. Савинковим, В. В. Уляницьким, А. К. Рудиним та  А. Р. Мягковим був депортований польською владою. Жив у Франції, де у 1922-1924 роках працював на заводі.

16 серпня 1924 року під час операції «Синдикат-2[ru]», що проводилась чекістами, Савинков, Дикгоф-Деренталь та його дружина перейшли польсько-радянський кордон й були заарештовані в Мінську. Дикгоф-Деренталю офіційно не пред'являлося звинувачення, а на процесі Савинкова він виступав як свідок. У листопаді 1925 він був звільнений з внутрішньої тюрми ОГПУ.

Працював у ВОКСі. Автор російського тексту оперети «Фіалка Монмартра» (1933, Ленінградський театр музичної комедії), оперети «Чарито» (1935, Московський театр оперети).[7][8] 20 травня 1937 року засуджений до 5 років позбавлення волі. 2 березня 1939 року Військовою колегією ВС СРСР засуджений до розстрілу. У той же день був розстріляний на Колимі. Реабілітований тільки у 1997 році.

Твори ред.

  • В темну ніч. — «Російське багатство», 1907, № 9-11.
  • Що робиться на Балканах. Київ: Всерос. зем. союз, Кім. південно-зап. фронту. Изд. подотд., 1917.
  • Силуети Жовтневого перевороту (Нарис) // Збірник «Пережите». 1917 — березень 1918. — М. — 1918.
  • В наші дні: Збірник фейлетонів. Прага, 1922.
  • Сінгапурська красуня. Повість. Берлін, Ольга Дьякова і Ко, 1923.

Література ред.

  • Олег Будницький. Історія тероризму в Росії у документах, біографії, дослідженнях. Фенікс, Ростов-на-Дону, 1996. Стр. 450.

Примітки ред.

  1. ↑ а б в Czech National Authority Database
  2. ↑ Джон Стюарт Дюррант. . — № 63-64.
  3. ↑ Борис Савинков.
  4. ↑ N. N. . — № 11—12.
  5. ↑ Айлин Келли (19.01.2005). km.ru. Самоцензура и русская интеллигенция: 1905—1914. ООО «КМ онлайн». Архів оригіналу за 8 серпня 2016. Процитовано 6 квітня 2014.
  6. ↑ Парижанка Эмма Сторэ в Мариуполе. Архів оригіналу за 5 травня 2012. Процитовано 23 червня 2016.
  7. ↑ Спектакли, поставленные театром со дня его основания. Архів оригіналу за 27 квітня 2009. Процитовано 23 червня 2016.
  8. ↑ ФИАЛКА МОНМАРТРА. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 23 червня 2016.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дикгоф-Деренталь_Олександр_Аркадійович&oldid=36188052