Вікіпедія

Джон Конрой

Щодо інших людей з іменем Джон Конрой див. Джон Конрой (значення).

Сер Джон По́нсонбі Ко́нрой (англ. John Ponsonby Conroy, 21 жовтня 1786(17861021), Карнавоншир[en], Уельс — 2 березня 1854, Редінг, Беркшир, Велика Британія) — британський держслужбовець, який служив ревізором Вікторії, герцогині Кентської, та її дочки, принцеси і згодом королеви Вікторії. Знаний за впровадження гнітючої Кенсінгтонської системи виховання принцеси та майбутньої королеви Вікторії. За чутками, що не підтверджуються генетичними дослідженнями, Конрою приписують те, що нібито він був батьком королеви.

Джон Конрой
 
Народження: 21 жовтня 1786(1786-10-21)
Кайрунd, Конві, Уельс, Королівство Велика Британія
Смерть: 2 березня 1854(1854-03-02) (67 років)
Редінг
Країна: Сполучене Королівство
Шлюб: Елізабет Фішерd
Діти: Едвард, Елізабет, Артур, Стівен, Генрі, Вікторія[en]

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Конрой народився в Уельсі в англо-ірландській сім'ї. 1817 року, після здобуття кількох армійських звань, став шталмейстером принца Едварда, герцога Кентського і Стратернського. Герцог помер за два роки, залишивши вдову та дочку-немовля. Обіймаючи посаду ревізора двору герцогині Кентської протягом наступних дев'ятнадцяти років, Конрой, серед іншого, виконував ролі її довіреної особи та політичного агента.

Конрой психологічно знущався з принцеси Вікторії, через що та зненавиділа його. Він планував, що після вступу її на престол герцогиня Кентська стане регенткою, а сам він — її радником, а отже, сконцентрує у своїх руках майже всю повноту королівської влади. Проте в 1837 році, коли Вікторія посіла престол, вона вигнала Конроя зі свого двору. Він отримав державну пенсію, титул баронета й оселився у своєму будинку в графстві Беркшир, де помер у 1854 році.

Ранні роки ред.

Джон Конрой народився 21 жовтня 1786 року в Кайруні[en] в графстві Карнавоншир[en], Уельс. Він був одним із шести дітей Джона Понсонбі Конроя та Маргарет Вілсон, які народилися в Ірландії[1][2]. Його батько був баристером. Початкову освіту Конрой здобув приватно в Дубліні[2]. 8 вересня 1803 року Конрой був призваний до Королівського полку артилерії у званні другого лейтенанта[3][4], а 12 вересня отримав звання першого лейтенанта[5]. 1805 року вступив до Королівської військової академії у Вулвічі[1]. Перший військовий досвід отримав під час наполеонівських війн, хоча його постійні намагання уникати бою викликали осуд в офіцерів[6]. Не брав участі у Піренейській війні та битві під Ватерлоо[4].

Подальші підвищення в армійських званнях відбулися завдяки шлюбу Конроя з Елізабет Фішер 26 грудня 1808 року в Дубліні[1][2][6], хоча не до настільки високих звань, яких він, на його ж думку, заслуговував[4]. Елізабет була дочкою полковника (згодом генерал-майора) Бенджаміна Фішера, в підрозділах якого в Ірландії та Англії служив Конрой, водночас виконуючи деякі адміністративні обов'язки[1][6]. Конрой отримав звання другого капітана 13 березня 1811[7], призначений ад'ютантом Корпусу водіїв Королівського полку артилерії 11 березня 1817[8].

Джон та Елізабет мали шістьох дітей:

Служба у герцога і герцогині Кентських ред.

 
Взаємини Конроя із герцогинею Кентською були предметом пліток, нібито вони були коханцями

Завдяки зв'язкам дядька своєї дружини, Джона Фішера[en], єпископа Солсберійського[en], Конрой привернув до себе увагу Едуарда Августа, герцога Кентського і Стратернського, четвертого сина короля Георга III[6]. Конроя призначили шталмейстером у 1817 році, незадовго після шлюбу герцога із принцесою Вікторією Саксен-Кобург-Заафельдською[1][2]. Бувши ефективним організатором, Конрой забезпечив учасне повернення герцога та герцогині до Англії незадовго до народження їхньої першої дитини[2]. Цією дитиною була принцеса Александріна Вікторія Кентська, згодом королева Вікторія.

Хоча герцог Кентський обіцяв Конрою підвищення в ієрархії військових звань, він залишався капітаном на момент смерті герцога в 1820 році[6]. Конрой був призначений виконавцем заповіту герцога[12], хоча йому не вдалося переконати принца призначити його водночас опікуном принцеси Александріни[13]. Усвідомлюючи, що йому потрібно знайти нове джерело доходів[14], він запропонував свої послуги ревізора герцогині та принцесі. 1822 року він звільнився з військової служби та надалі отримував половинне жалування[en][15].

Кенсінгтонська система ред.

Конрой та герцогиня трималися близько одне одного, оскільки обоє перебували в оточенні, яке ставилося до них однаково неприйнятно, зокрема, герцогиня Вікторія не мала підтримки в королівській родині[2][16]. Конрой служив ревізором та особистим секретарем герцогині протягом наступних 19 років, водночас виконуючи ролі радника, довіреної особи та політичного агента[17][18]. У цей час разом із герцогинею Вікторією Конрой створив Кенсінгтонську систему — систему заходів із виховання принцеси Александріни Вікторії.

Складна і гнітюча система передбачала встановлення контролю над усіма сферами життя принцеси, щоб зробити її слабкою, безвольною і повністю залежною від матері та Конроя[19][20]. Планувалося, що коли принцеса зійде на престол (як вони очікували, в юному віці), герцогиню призначать її регенткою, а Конрой залишатиметься її особистим секретарем та отримає перський титул, і таким чином влада у Великій Британії мала бути сконцентрована в його руках[2].

Розуміючи причини непопулярності короля Георга IV, Конрой намагався створити у суспільстві чистий, скромний, благопристойний образ герцогині Вікторії, водночас дедалі більше відчужуючи її від решти королівської родини, особливо від герцога Камберлендського[21][22].

Принцеса Александріна Вікторія зненавиділа Джона Конроя, який знущався з неї та висміював її економні звички[23]. Деякі історики припускають, що така зарозуміле поводження Конроя із принцесою пов'язане з його особистим переконанням у тому, що його дружина Елізаберт Фішер була позашлюбною донькою покійного герцога Кентського[2][24]. Хоча згодом було доведено, що ці чутки неправдиві, амбіції Конроя могли походити від його почуття зв'язку з аристократією[1]. Також на його зарозумілість могли вплинути особисті переконання, що його рід походить від стародавніх монархів Ірландії[6]. Попри амбіції, Конрой походив із середнього класу і визнавав, що його роль та вплив у країні дедалі зростають[25].

Конрой фактично заборонив Вікторії бачитися із будь-ким, окрім герцогині, нього та його родичів. Таким чином, принцеса не змогла зблизитися зі своєю родиною по батьковій лінії[26]. Тому серед однолітків, з якими могла спілкуватись принцеса, були діти Конроя, зокрема його дочка Вікторія, яка була на кілька місяців молодшою за принцесу[27][28]. Ймовірно, Вікторія не зблизилась ні з ким із дітей Конроя, оскільки в її щоденниках нема позитивних відгуків про них[29].

Молода Вікторія була близькою зі своєю гувернанткою Луїзою Лецен[en], яка намагалася захистити її від дій Конроя[30]. Коли принцеса стала старшою, герцогиня і Конрой намагалися позбутися Лецен або обмежити її вплив на Вікторію. Проте такі спроби були невдалими, і Вікторія ще більше зблизилася із Лецен, про що свідчать записи в її щоденнику[31].

На початку проживання в Кенсінгтонському палаці Конрой зблизився із принцесою Софією[en] — літньою сестрою короля Георга IV. Історик Крістофер Гібберт[en] описував принцесу як «вразливу та психічно нестабільну жінку»[32], і тому Конрой легко зміг переконати її довірити йому свої фінанси[32][33]. Конрой погодився познайомити принцесу Вікторію із принцесою Софією, проте в обмін на це Вікторія мала повідомляти Конрою про те, що відбувалося в Кенсінгтонському та Сент-Джеймському палацах за його відсутності[18].

Вікторія як престолонаступниця ред.

 
Принцеса Александріна Вікторія та її собака Деш. Картина 1833 року

У 1827 році помер Фредерік, герцог Йоркський та Олбані, і наступником престолу став Вільгельм, герцог Кларенський, а принцеса Александріна Вікторія — другою в лінії престолонаступництва. Конрой вважав, що в оточенні принцеси не мають бути простолюдини, і вмовляв короля Георга IV зробити його Лицарем Королівського гвельфського ордену та лицарем-бакалавром[34][35][36]. Герцогиня Вікторія та Конрой і далі були непопулярними в королівській родині, і 1829 року герцог Камберлендський поширив чутку, що вони були коханцями, щоб дискредитувати їх. Герцог Кларенський називав Конроя «королем Джоном»[2]. Герцогиня Кларенська написала герцогині Кентській, радячи їй не ізолювати себе занадто від королівської родини та не давати Конрою такого значного впливу[37][38].

Герцог Кларенський став королем Вільгельмом IV у 1830 році[39], і з цього моменту Конрой став відчувати себе більш упевнено; його контроль над домом Кентських став цілковитим[40]. Герцогиня не дозволила дочці бути на коронації Вільгельма IV, оскільки той хотів, щоб Вікторія на коронації йшла за братами короля, що герцогиня сприйняла як навмисну образу[41]; герцог Веллінгтон приписав це рішення герцогині Конрою[42][43]. На той час Вікторія усвідомила, що вона успадкує престол[44]. Нові король і королева хотіли взяти принцесу Вікторію під опіку, проте Конрой заперечив їм, ствердивши, що принцеса не може бути втягнута в моральну атмосферу, яка існує при дворі. Він продовжив створювати образ герцогині Вікторії як людини із чеснотами, як хорошого регента і підтвердив позицію, що матір не може бути розділена із дочкою[45].

Оскільки король Вільгельм недолюблював герцогиню та Конроя, він сподівався померти тоді, коли Вікторія вже досягне повноліття, щоб бути впевненим, що герцогиня та Конрой не ставить регентами королеви[46][47]. 1831 року, в рік коронації Вільгельма IV, герцогиня та Конрой провезли принцесу Вікторію країною, щоб представити її людям і зарекомендувати себе як можливих майбутніх регентів[47][48]. Під час однієї з поїздок Конрою дали почесне звання доктора цивільного права[en] в Оксфордському університеті[28]. Їхні зусилля були успішними, і в листопаді 1831 року вони оголосили, що герцогиня Кентська стане одноосібною регенткою у разі, якщо Вікторія стане королевою в юному віці[49][50], тоді як Конроя планували призначити радником герцогині та її дочки[51].

Розуміючи, що з роками ймовірність встановлення регентства над юною Вікторією стає все меншою, Конрой та герцогиня почали створювати образ принцеси як «недоумкуватої, легковажної та дурної» дівчини, яка потребує опіки та допомоги[52]. Дедалі більше знущаючись з принцеси, вони натякнули, що регентство буде встановлено над Вікторією навіть після досягнення нею повноліття. Їй забороняли зустрічатися із Лецен, її мали постійно супроводжувати або леді Флора Гастінгс[en], або сестра Конроя[53].

1835 року Вікторія важко захворіла на черевний тиф. Герцогиня та Конрой, користуючись станом принцеси, намагалися змусити її підписати документ, який призначав би Конроя її особистим секретарем після вступу на трон[2][54]. Вікторія повелася більш рішуче і відмовилася підписувати документ[55]. Такі дії насторожили герцогиню, і вона звернулася до сімейного радника барона Стокмара[en], щоб той провів розслідування. Він порадив герцогині, що їй варто усунутися від Конроя і помиритися із дочкою. Проте Конрой умовив герцогиню знехтувати порадою Стокмара[56]. Навіть після того, як 24 травня 1837 року Вікторії виповнилося 18 років, Конрой продовжував тиснути на неї і вимагати призначення його особистим секретарем та регентом до свого 21-річчя[57].

Королева Вікторія ред.

 
Коронаційний портрет королеви Вікторії, 1838

Король Вільгельм IV помер за кілька тижнів після того, як Вікторії виповнилося вісімнадцять і вона вступила на престол Великої Британії[58]. У перший день свого правління Вікторія багато дискутувала із бароном Стокмаром про Конроя[59][60]. Водночас Конрой склав список вимог, який передав Стокмару, щоб той передав його прем'єр-міністрові лордові Мельбурну. Конрой вимагав пенсію в розмірі 3000 фунтів стерлінгів на рік, надання йому Ордена Лазні, титулу пера і місця в Таємній раді Англії[59][60]. Вікторія доручила переговори лордові Мельбурну, який погодився на більшість умов Конроя, імовірно, щоб не спричинити скандал[61]. За порадою лорда Конрой отримав титул баронета[62] і пенсію в розмірі 3000 фунтів стерлінгів. Це не повністю задовольнило бажання Конроя, який впродовж наступних років писав петиції до королеви Вікторії із проханнями надати йому ірландське перство[47]. Кожна із цих петицій була відхилена, оскільки титул пера дозволяв би Конрою постійно перебувати при дворі[63].

Одним із перших кроків королеви Вікторії на престолі було вигнання Конроя із двору[2][64], однак вона не могла зробити це ж зі своєю матір'ю[65]. Її королева переселила у віддалені кімнати Букінгемського палацу, таким чином майже повністю розірвавши свої контакти із нею. Герцогиня даремно наполягала на тому, аби королева, її дочка, залишила родину Конроя при дворі, але Вікторія їй відповіла: «Я думала, що ви не очікуєте, що я запрошу сера Джона Конроя після того, як він поводився зі мною кілька років тому»[66]. 1839 року герцог Веллінгтон переконав Конроя вивезти сім'ю на континент[2][47]. Газета «The Times» повідомила, що сер Конрой більше не мав офіційних обов'язків, хоча автори повідомлення не були впевнені, чи пішов він у відставку, чи був звільнений[67]. Тоді ж у леді Флори Гастінгс збільшився живіт, що спричинило плітки про те, що вона вагітна від Конроя; незабаром вона померла, і з'ясувалося, що збільшення її живота пов'язано із тим, що вона хворіла на рак печінки. Цей скандал вдарив по репутації королеви Вікторії[68][69].

Останні роки ред.

 
Робота Альфреда Тайді[en], 1836

1842 року Конрой оселився у своєму сімейному будинку Арборфілд-голл[en] в містечку Редінг, Беркшир. Там він займався фермерством й отримував винагороди за розведення свиней. 1849 року він заснував Міліцейський полк Монтгомері[2][47]. Хоча він отримував державну пенсію, володів нерухомістю та свинцевими шахтами в Уельсі, у нього була значна сума боргів[47].

Сер Джон Конрой помер 2 березня 1854 року. Його титул баронета успадкував старший син Едвард[2].

Після смерті Конроя герцогиня Кентська погодилася відкрити свої фінансові рахунки, в яких було виявлено відсутність значних коштів. Вона була шокована, дізнавшись, що Конрой увів її в оману, водночас псуючи її стосунки із дочкою задля власної вигоди. Після цього стосунки між герцогинею та королевою покращилися[70].

Нагороди ред.

Історіографія ред.

Після того, як Конрой покинув двір королеви Вікторії в 1837 році, в народі була популярною пісня з такими словами[75]:

  Конрой не йде до двору — причина проста:
Король Джон зробив своє і закінчив правління. 		 
Оригінальний текст (англ.)
Conroy goes not to Court, the reason's plain
King John has played his part and ceased to reign.

Після смерті Конроя в 1854 році газета «The Times» опублікувала некролог про нього. У статті коротко підсумовано його життєпис, а його особистість висвітлено позитивно[76].

Коханець герцогині Кентської ред.

Стосунки Конроя із герцогинею Кентською були причиною спекуляцій як до, так і після його смерті. На запитання біографа Чарлза Гренвілла[en] герцог Веллінгтон відповів, що «припускав таке»[77]. Пізніше герцог розповідав історію, що коли Вікторія була молодою, вона випадково застала матір із Конроєм за тим, що він дипломатично назвав «деякою фамільярністю»[78]. Веллінгтон повідомив, що Вікторія розповіла про все баронесі Луїзі Лецен, яка, своєю чергою, розповіла мадам де Шпет, що виступала проти герцогині через її поведінку. Як повідомляє Веллінгтон, герцогиня Кентська була розлючена і негайно звільнила де Шпет[79]. Коли Вікторія стала королевою, вона заперечувала цю історію, стверджуючи, що через своє благочестя її матір не могла б дозволити собі таку фамільярність із Конроєм[80].

Чутки про те, що Конрой був батьком королеви Вікторії ред.

Докладніше: Легітимність королеви Вікторії

Як за життя, так і після смерті королеви Вікторії в 1901 році існували чутки про те, що її справжнім біологічним батьком був Джон Конрой, а не Едуард Август, герцог Кентський[47]. Письменник Ендрю Норман Вілсон[en] припускав, що батьком королеви Вікторії міг бути не герцог Кентський із двох причин:

  • у нащадків королеви Вікторії було виявлено гемофілію, хоча до цього хвороби не було у королівській родині;
  • зникнення порфірії у нащадків королеви, хоча, за словами Вілсона, до неї хвороба була поширена у королівській родині[81].

Обидва аргументи заперечуються дослідниками. Оскільки гемофілія зчеплена з X-хромосомою, щоб батько міг передати дітям цю хворобу, він сам мав хворіти на неї, хоча Конрой був здоровим. Хворі на гемофілію мали незначні шанси на виживання на початку XIX століття через рівень медицини, наявний тоді[82]. Немає жодних доказів того, що предки чи нащадки Конроя або ж герцога Кентського хворіли на гемофілію. Ймовірно, поява хвороби пов'язана із мутацією, яка виникла внаслідок того, що на момент зачаття Вікторії її батькові було 50, оскільки такі мутації часто виникають у дітей, зачатих літніми батьками[83][84][85][86], а спонтанні мутації становлять близько 30 % випадків[87].

Немає жодних генетичних доказів того, що хтось із королівської родини хворів на порфірію, а діагностування цього захворювання у Георга III ставиться під сумнів[88]. Якщо порфірія справді була діагностована, то, ймовірно, вона і далі передавалася нащадкам Вікторії. Вважається, що щонайменше двоє її нащадків, принцеса Шарлотта Прусська та принц Вільям Глостерський[en], хворіли на порфірію[89].

Точно підтвердити батьківство королеви Вікторії можна за допомогою аналізу ДНК, проте жодні такі дослідження не були санкціоновані британською королівською родиною[90].

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г д е Rappaport, 2003, p. 100.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Longford, 2004.
  3. ↑ Page 1197 | Issue 15619, 10 September 1803 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 11 травня 2023.
  4. ↑ а б в Hibbert, 2001, p. 25.
  5. ↑ No. 15620. The London Gazette. 17 вересня 1803.
  6. ↑ а б в г д е Gill, 2009, p. 46.
  7. ↑ Page 574 | Issue 16469, 26 March 1811 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 11 травня 2023.
  8. ↑ Page 787 | Issue 17235, 29 March 1817 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 11 травня 2023.
  9. ↑ а б в Debrett, 1839, p. 459.
  10. ↑ а б в г Burke, 1880, p. 284.
  11. ↑ Burke, 1901.
  12. ↑ Gill, 2009, p.39.
  13. ↑ Vallone, 2008, p. 8.
  14. ↑ Gill, 2009.
  15. ↑ Page 1115 | Issue 17832, 6 July 1822 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 11 травня 2023.
  16. ↑ Vallone, 2001, p. 63.
  17. ↑ Hough, 1996, p. 20.
  18. ↑ а б Gill, 2009, p. 47.
  19. ↑ Gill, 2009, p. 59.
  20. ↑ Rappaport, 2003, pp. 100-101.
  21. ↑ Gill, 2009, pp. 61-62.
  22. ↑ Longford, 1965, pp. 36-37.
  23. ↑ Hibbert, 2001, pp. 26-27.
  24. ↑ De-La-Noy, 2003, p. 60.
  25. ↑ Gill, 2009, p. 61.
  26. ↑ Gill, 2009, p. 60-61.
  27. ↑ Erickson, 1997, p. 266.
  28. ↑ а б Vallone, 2001, p. 84.
  29. ↑ Vallone, 2001, p. 30.
  30. ↑ Gill, 2009, p. 52.
  31. ↑ Hibbert, 2001, p. 34, 35.
  32. ↑ а б Hibbert, 2001, p. 26.
  33. ↑ Purdue, 2004.
  34. ↑ Williams, 2010, pp. 202-203.
  35. ↑ Burke, 1834, p. 491.
  36. ↑ Page 1805 | Issue 18390, 24 August 1827 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 12 травня 2023.
  37. ↑ Williams, 2010, pp. 211-212.
  38. ↑ Hibbert, 2001, pp. 27-28.
  39. ↑ Williams, 2010, pp. 213-214.
  40. ↑ Gill, 2009, p. 58.
  41. ↑ Williams, 2010, p. 226.
  42. ↑ Williams, 2010, p. 227.
  43. ↑ Hibbert, 2001, p. 33.
  44. ↑ Hough, 1996, pp. 21-22.
  45. ↑ Gill, 2009, p. 62.
  46. ↑ Hough, 1996, pp. 27, 31.
  47. ↑ а б в г д е ж Rappaport, 2003, p. 101.
  48. ↑ Williams, 2010, pp. 218-220.
  49. ↑ Barrow, 1831, p. 242.
  50. ↑ Vallone, 2001, p. 72.
  51. ↑ Williams, 2010, p. 220.
  52. ↑ Williams, 2010, p. 242.
  53. ↑ Williams, 2010, p. 243.
  54. ↑ Vallone, 2001, p. 160.
  55. ↑ Williams, 2010, p. 256.
  56. ↑ Gill, 2009, p. 68.
  57. ↑ Williams, 2010, p. 279.
  58. ↑ Hough, 1996, p. 31.
  59. ↑ а б Gill, 2009, p. 74.
  60. ↑ а б Longford, 1965, p. 65.
  61. ↑ Gill, 2009, pp. 74-75.
  62. ↑ Page 1626 | Issue 19514, 27 June 1837 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 12 травня 2023.
  63. ↑ Longford, 1965, p. 117.
  64. ↑ Hibbert, 2001, p. 56.
  65. ↑ Hough, 1996, pp. 38-39.
  66. ↑ Hibbert, 2001, p. 57.
  67. ↑ «Sir John Conroy has either resigned his office in the Duchess of Kent's household, or has been…». The Times. No. 17065. 11 June 1839. p. 5.
  68. ↑ Gill, 2009, p. 87.
  69. ↑ De-La-Noy, 2003, pp. 60-63.
  70. ↑ Gill, 2009, p. 216.
  71. ↑ Hannover, Staat (1837). Hof- und Staatshandbuch für das Königreich Hannover: 1837 (нім.). Berenberg.
  72. ↑ а б Burke, Edmund (1855). Annual Register (англ.). Longmans, Green.
  73. ↑ Annual Register. Band 96, Rivington, London 1855, S. 285.
  74. ↑ Staatshandbücher für das Herzogtum Sachsen-Coburg und Gotha (1837), "Herzogliche Sachsen-Ernestinischer Hausorden" p. 15. zs.thulb.uni-jena.de. Процитовано 6 липня 2023.
  75. ↑ Longford, 1965, p. 63.
  76. ↑ «Death of Sir John Conroy, Bart». The Times. No. 21681. 6 March 1854. p. 10.
  77. ↑ Hibbert, 2001, p. 27.
  78. ↑ Longford, 1965, p. 118.
  79. ↑ Williams, 2010, p. 11.
  80. ↑ Longford, 1965, p. 119.
  81. ↑ Wilson, 2003, p. 25.
  82. ↑ Packard, Jerrold (1973). Victoria's Daughters. New York: St. Martin's Press. pp. 43–44.
  83. ↑ McKusick, Victor A. (1965). «The Royal Hemophilia». Scientific American. Vol. 213. p. 91.
  84. ↑ Jones, Steve (1993). The Language of the Genes. London: HarperCollins. p. 69. ISBN 0-00-255020-2.
  85. ↑ Jones, Steve (1996). In the Blood: God, Genes and Destiny. London: HarperCollins. p. 270. ISBN 0-00-255511-5.
  86. ↑ Ruston, Alan R. (2008). Royal Maladies: Inherited Diseases in the Royal Houses of Europe. Victoria, British Columbia: Trafford. pp. 31–32. ISBN 978-1-4251-6810-0.
  87. ↑ Hemophilia B. National Hemophilia Foundation (англ.). Процитовано 6 травня 2023.
  88. ↑ Peters, Timothy J; Wilkinson, D. (2010-03). King George III and porphyria: a clinical re-examination of the historical evidence. History of Psychiatry (англ.). Т. 21, № 1. с. 3—19. doi:10.1177/0957154X09102616. ISSN 0957-154X. Процитовано 6 травня 2023.
  89. ↑ Röhl, John C. G.; Hunt, David; Warren, Martin (1998). Purple Secret: Genes, "madness" and the Royal Houses of Europe (англ.). Bantam. ISBN 978-0-593-04148-2.
  90. ↑ Rappaport, 2003, p. 195.

Джерела ред.

  • John Henry Barrow. The Mirror of Parliament for the Preliminary Portion of First Session of the Ninth Parliament of Great Britain and Ireland. — London : William Clowes, 1831.
  • Bernhard Burke. A Genealogical and Heraldic Dictionary of the Peerage and Baronetage, Volume 42, Part 1. — London : Harrison and Sons, 1880.
  • John Burke. A Genealogical and Heraldic History of the Commoners of Great Britain and Ireland, Volume 1. — London : Henry Colburn, 1834.
  • John Debrett. The Baronetage of England. — London : J.G. & F Rivington, 1839.
  • Michael De-La-Noy. Queen Victoria at Home. — New York : Carroll and Graf Publishers, 2003. — ISBN 978-1841196114.
  • Carolly Erickson. Her Little Majesty: The Life of Queen Victoria. — New York : Simon and Schuster, 1997. — ISBN 978-0-684-80765-2.
  • Elizabeth Ford, Deborah C. Mitchell. Royal Portraits in Hollywood: Filming the Lives of Queens. — Lexington, KY : University Press of Kentucky, 2009. — ISBN 978-0-8131-2543-5.
  • Flora Fraser. Princesses: The Six Daughters of George III. — London : John Murray, 2004. — ISBN 0-7195-6109-4.
  • Gillian Gill. We Two: Victoria and Albert: Rulers, Partners, Rivals. — New York : Ballatine Books, 2009. — ISBN 978-0-345-52001-2.
  • Nicholas Gillham. Genes, Chromosomes, and Disease: From Simple Traits, to Complex Traits, to Personalized Medicine. — Upper Saddle River, New Jersey : Pearson Education, Inc, 2011. — ISBN 978-0-13-707544-7.
  • Charles Greville, Richard Henry Stoddard. The Greville Memoirs: A Journal of the Reign of King George IV, and King William IV. — Charles Scribner's Sons, 1887.
  • Matthew Hall. The Royal Princesses of England: From the Reign of George the First. — London : George Routledge and Sons, 1871.
  • Christopher Hibbert. Queen Victoria: A Personal History. — Da Capo Press, 2001. — ISBN 978-0-306-81085-5.
  • Richard Hough. Victoria and Albert. — New York : St. Martin's Press, 1996. — ISBN 978-0-312-30385-3.
  • Elizabeth Longford. Queen Victoria: Born to Succeed. — New York : Pyramid Books, 1965.
  • Elizabeth Longford. Conroy, Sir John Ponsonby, first baronet (1786–1854), courtier. — 2004. — DOI:10.1093/ref:odnb/37309.
  • W.T.W. Potts. Royal Haemophilia // Journal of Biological Education. — 1996. — Т. 30, № 3. — С. 207–217. — ISSN 0021-9266. — DOI:10.1080/00219266.1996.9655504.
  • A.W. Purdue. George III, Daughters of (act. 1766–1857). — 2004. — DOI:10.1093/ref:odnb/42012.
  • Helen Rappaport. Queen Victoria: A Biographical Companion. — Santa Barbara, CA : ABC-CLIO, Inc, 2003. — ISBN 978-1-85109-355-7.
  • Alan R. Rushton. Royal Maladies: Inherited Diseases in the Ruling Houses of Europe. — Victoria, B.C. : Trafford Publishing, 2008. — ISBN 978-1-4251-6810-0.
  • Lynne Vallone. Becoming Victoria. — Yale University Press, 2001. — ISBN 978-0-300-08950-9.
  • Kate Williams. Becoming Queen Victoria: The Tragic Death of Princess Charlotte and the Unexpected Rise of Britain's Greatest Monarch. — Ballatine Books, 2010. — ISBN 978-0-345-46195-7.
  • A.N. Wilson. The Victorians. — New York : W.W. Norton & Company, Inc, 2003. — ISBN 978-0-09-945186-0.
Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Джон_Конрой&oldid=41264283