Джалло

жанр кінематографу

Джа́лло або жовтий фільм (від італ. giallo — «жовтий») — жанровий різновид італійських фільмів жахів (спагеті-хорору[it]) про вбивства, що містять складові слешера, трилера, психологічного горору, сексплуатації та, рідше, надприродне[1][2].

Цей особливий стиль італійських детективних фільмів жахів і трилерів зазвичай поєднує в собі обставини і напругу трилера з елементами фантастики жахів (як-то насилля слешера) і еротики (подібно до французького жанру fantastique[en]) та часто зображує таємничого вбивцю, особа і мотиви якого не розкривається аж до заключного акту фільму (прийом саспенсу). Жанр розвинувся в середині-кінці 1960-х років, досяг піку популярності в 1970-х роках і згодом занепав у комерційному кіновиробництві протягом наступних кількох десятиліть. Джалло був попередником пізнішого американського жанру слешерів і мав значний вплив на становлення останнього.[3]

Витоки жанру

ред.

В італійському письменстві джалло — це жанр роману, що включає будь-який літературний жанр, пов'язаний з криміналом і таємницями, з усіма його піджанрами, як-то кримінальна фантастика, детектив, загадкове вбивство або трилер-жахи.[4]

Термін giallo («жовтий») походить від серії детективно-кримінальних романів під назвою Il Giallo Mondadori («Жовтий Мондадорі»), виданих найбільшим італійським видавництвом Mondadori[en] 1929 року, отримавши назву завдяки фірмовому жовтому тлу книжкових оправ. Серія складалася майже виключно з італійських перекладів детективних романів британських й американських письменників, серед яких Аґата Крісті, Еллері Квін, Едґар Воллес, Ед Макбейн, Рекс Стаут, Едґар Аллан По, Реймонд Чандлер тощо.[5][6][7]

Успіх романів джалло, виданих у дешевих м'яких обкладинках, незабаром почав привертати увагу інших італійських видавництв, видаючи свої серії та наслідуючи жовті обкладинки. Популярність цих книжкових серій зрештою зробила слово giallo в італійській мові синонімом детективного роману. У розмовній мові і засобах масової інформації в Італії це також стало висловом для загадкових чи нерозкритих справ.[5]

Особливості

ред.

Є сумішшю фільму жаху і детективу. Від першого він перейняв атмосферу дії, від другого — сюжетну модель, де особа вбивці з'ясовується лише на останніх хвилинах фільму. Незмінною ознакою піджанру є маніяк, чиї дії, зовні ірраціональні, все ж мають в основі певну логіку. Жанрові канони були задані у стрічці Маріо Бава «Шість жінок для вбивці»[en] (1964). Вже за рік Тоніно Валері[en], Ріккардо Фреда та Лучіо Фульчі відзняли свої аналогічні стрічки, остаточно ж затвердив новий жанр Даріо Ардженто, чий «Птах з кришталевим оперенням»[en] (1969) став найкасовішим фільмом року в Італії. Завдяки праці художників-декораторів і гримерів ці фільми виявилися більш кривавими та лякаючими за стрічки США. Кращі джалло поєднують граничну жорстокість з естетикою абсурдизму.

Найвідомішими режисерами італійських жахів, окрім класиків, є зокрема Серджо Мартіно[en], Умберто Ленці[en], Руджеро Деодато[en] тощо.

Музика

ред.

Музика є однією з ключових складових унікального характеру жанру.[8] Критик Мейтленд Макдон описує стрічку «Насичено-червоний» (1975) як «приголомшливий вісцеральний досвід… в рівній мірі візуальний… і слуховий».[9] Письменниця Енн Біллсон висловлює: «Звучання джалло типово є п'янкою сумішшю заводної лаунж-музики, нервових дисонансів і свого роду заспокійливого ліризму, яке суперечить тому, як, по суті, воно супроводжує, скажімо, уповільнене обезголовлення»; як приклад вона наводить музику Енніо Морріконе до фільму «Чотири сірі оксамитові мухи» 1971 року.[8] До багатьох відомих саундтреків джалло включають праці інструменталіста Алессандро Алессандроні[en], його вокальний гурт «I Cantori Moderni» та безсловесні жіночі вокали, часто у виконанні Едди Делл'Орсо[en][10][11] або Нори Орланді[en].[12] Канонічною стала також музика Бруно Ніколаі[en] для фільму «Усі відтінки темряви» (1972).[13] Серед відомих композиторів — Морріконе, Ніколаі та італійський гурт Goblin. Серед інших важливих композиторів, відомих своєю роботою над фільмами джалло, — П'єро Умільяні (музика для «П'ять ляльок для серпневого місяця»), Ріц Ортолані («Дівчина в жовтій піжамі»), Нора Орланді («Дивний порок синьйори Ворд»), Стельвіо Кіпріяні («Ігуана з вогненним язиком») та Фабіо Фріцці («Сім нот у темряві»).[14]

Історичне тло і розвиток кіножанру

ред.

Першим джалло-романом, адаптованим для кіно, став «Листоноша завжди дзвонить двічі»[en] Джеймса М. Кейна[en], знятий 1943 року Лукіно Вісконті під назвою «Одержимість» (італ. Ossessione).[5] Хоча фільм технічно став першою кіноадаптацією до серії джалло від Мондадорі, його неореалістичний стиль суттєво відрізнявся від стилізованого насильства, якого набудуть наступні стрічки. Наразі «Одержимість» визнано важливою віхою в історії неореалістичного кінематографа, але спершу стрічку було засуджено фашистським урядом і ще майже 20 років по тому не з'являлося нових кіноадаптацій у стилі джалло.[15]

Крім літературної традиції джалло-романів, ранні джалло-фільми також підпали під вплив німецьких фільмів «кримі» (нім. Krimis, скорочення від Kriminalfilm) початку 1960-х років.[16] Ці чорно-білі детективи, виробництва датсько-німецької студії «Rialto Film» та засновані на оповіданнях Едґара Воллеса, зазвичай включали загадкові сюжети-головоломки з пошуками замаскованого винуватця злочину. Дані стрічки визначили перші ключові риси для майбутніх, але вони не містили в собі ті надмірні стилізацію і жорстокість, які згодом стали питомими рисами італійських джалло.[17]

Також висловлено припущення про можливий вплив шведського режисера Арне Маттссона, зокрема його фільму 1958 року «Манекен у червоному». Попри те, що фільм має стилістичні та сюжетні подібності з пізнішими фільмами жанру джалло (особливо у використанні кольору і сюжету з кількома вбивствами), немає прямих доказів того, що пізніші італійські режисери бачили цей фільм.[18][19]

 
Ґоффредо Унґер (дублер убивці, розкритого наприкінці фільму) у ролі Вбивці в масці зі стрічки «Шість жінок для вбивці» (1964) послужить візуальним зразком стереотипного джалло-вбивці. Кінокритик Тім Лукас[en] зазначав, що зображення у даному фільмі лиходія з «роздвоєнням особистості» є еволюцією антагоніста з розладом особистості у таких фільмах, як «Психо» (1960), з'явившись ще до відомішого використання цього образу у франшизі «Крик».[20] Також Майкл Маккензі зазначив, що приховування статі персонажа стало повторюваним прийомом в інших джалло.[21]

Першим «справжнім» фільмом жанру джалло зазвичай вважається «Дівчина, що знала надто багато» (1963) Маріо Бави.[5][22] Його назва аллюдує на класичний фільм Альфреда Гічкока «Людина, що знала надто багато» (1934, перезнято Гічкоком 1956 року), підкреслюючи ранній зв'язок між джалло та англо-американськими кримінальними історіями. Попри те, що знятий у чорно-білому стилі і позбавлений запеклого насильства і сексуальності, які стали питомими рисами пізніх джалло, фільму приписують створення основної структури жанру: у ньому молода американська туристка в Римі стає свідком вбивства, її свідчення нехтуються владою та їй належить самій спробувати розкрити особистість убивці. Бава черпав натхнення з традиції німецьких Krimis, а також зі стилю Гічкока, на що вказує власне назва стрічки, а у свою чергу структура фільму послужила основним макетом для багатьох майбутніх джалло.[16]

Наступного року після «Дівчата, яка знала занадто багато» Маріо Бава випустив стильний і значущий для жанру фільм «Шість жінок для вбивці» (1964). Він вніс кілька елементів, які стали клішем для жанру: замаскований переслідувач із блискучою зброєю та в чорних рукавичках, що жорстоко вбиває ряд гламурних моделей.[23] Хоча фільм тоді не приніс фінансового успіху, введені ним прийоми (зокрема знаменитий убивця в рукавичках, провокаційна сексуальність і сміливе використання кольору) стали канонічними для цього жанру.[16][24]

 
Жан Сорель і Ельза Мартінеллі у фільмі «Одна поверх іншої» (1969); еротичний трилер кінця 1960-х, що вийшов до прориву джалло.

У наступні кілька років вийшло кілька фільмів з такою же тематикою криміналу і трилера, включаючи ранні роботи режисерів Антоніо Марґеріті[en] (Nude… si muore, 1968), Ромоло Ґуеррієрі[en] («Солодке тіло Дебори», 1968), Умберто Ленці[en] («Оргазм», «Така мила… Така розпусна», 1969; «Параноя», 1970), Ріккардо Фреда («Дволикий», 1969) і Лучо Фульчі («Одна поверх іншої», 1969); всі вони згодом стали важливими творчими рушіями в жанрі, що поставав. Але саме перший повнометражний фільм Даріо Ардженто 1970 року перетворив джалло на великий культурний феномен. Його стрічка «Птах з кришталевим оперенням»[en], який відображає явний вплив «Шість жінок для вбивці», представив новий рівень стильового насилля і напруги, що допомогло перевизначити жанр. Фільм мав значні касові збори та набув широкого поширення.[25] Його успіх викликав божевільний попит на італійські фільми зі стильними, жорстокими і сексуально провокаційними сюжетами вбивств, по суті закріпивши жанр у суспільній свідомості. Сам Ардженто зняв іще три стрічки за наступні п'ять років. 1996 року режисер Мікеле Соаві[en] писав:[26]

«Немає сумніву, що Маріо Бава започаткував „спаґеті-трилери“, [але] Ардженто надав їм потужного поштовху, поворотний момент, новий стиль… „нове вбрання“. Маріо постарів, а Даріо зробив це своїм власним жанром… це відбилося на жанровому кіно, яке завдяки Даріо отримало нове життя.»

Оригінальний текст (англ.)
There's no doubt that it was Mario Bava who started the 'spaghetti thrillers' [but] Argento gave them a great boost, a turning point, a new style...'new clothes'. Mario had grown old and Dario made it his own genre... this had repercussions on genre cinema, which, thanks to Dario, was given a new lease on life.

Успіх фільму «Птах з кришталевим оперенням» впровадив десятиліття, в якому вироблялося безліч джалло щорічно. У колах англомовного кінематографа термін «giallo» поступово став синонімом виразного, театрального і стилізованого візуального елемента.[27]

Фільмографія

ред.

1960-ті роки

ред.

1970-ті роки

ред.

1980-ті роки

ред.

1990-ті роки

ред.

2000-ні роки

ред.

2010-ті роки

ред.

2020-ті роки

ред.

Значимі для жанру особистості

ред.

Джерела:[47][48][49][50][51][34][52]

Режисери

ред.

Сценаристи

ред.

Актори й акторки

ред.

Композитори

ред.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. Миславський, 2007, с. 67-68, 117.
  2. (англ.) Simpson, Clare (4 лютого 2013). Watch Me While I Kill: Top 20 Italian Giallo Films. WhatCulture. Архів оригіналу за 17 листопада 2015.
  3. Kerswell, 2012, с. 46—49.
  4. (англ.) Nashawaty, Chris (18 липня 2019). Murder, Italian Style: A Primer on the Giallo Film Genre. Vulture. Процитовано 27 грудня 2020.
  5. а б в г (англ.) Needham, Gary. Playing with Genre: An Introduction to the Italian Giallo. Kinoeye. Процитовано 3 вересня 2014.
  6. (англ.) da Conceição, Ricky (16 жовтня 2012). Greatest (Italian) Giallo Films. Sound on Sight. Архів оригіналу за 24 серпня 2014. Процитовано 29 серпня 2014.
  7. (англ.) Hudson, Kelly (7 лютого 2019). All the Colors of Giallo: Blood, Sex, the Occult, and Heaping Loads of 70's Weirdness. Процитовано 27 грудня 2020.
  8. а б Anne Billson (14 жовтня 2013). Violence, mystery and magic: how to spot a giallo movie. The Tekegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 29 серпня 2014.
  9. McDonagh, Maitland (22 березня 2010). Broken Mirrors/Broken Minds: The Dark Dreams of Dario Argento. University of Minnesota Press. с. vii. ISBN 978-0816656073.
  10. (англ.) An interview with Alessandro Alessandroni by John Mansell. Soundtrack – The CinemaScore & Soundtrack Archives. Процитовано 5 листопада 2022.
  11. (англ.) Alessandro Alessandroni Prisma Sono. Light in The Attic Records. Архів оригіналу за 31 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022.
  12. (англ.) Cipriani a Master of All Genres and Profoundly Moving Music. Musique Fantastique. Процитовано 24 липня 2023.
  13. (англ.) All the Colours of the Dark. Electric Sheep Magazine. Процитовано 24 липня 2023.
  14. (англ.) Giallo Cinema: Spaghetti Slashers - The Grindhouse Cinema Database. www.grindhousedatabase.com. Процитовано 27 грудня 2020.
  15. Koven, Mikel (2 жовтня 2006). La Dolce Morte: Vernacular Cinema and the Italian Giallo Film. Scarecrow Press. с. 3. ISBN 0810858703.
  16. а б в Koven, Mikel (2 жовтня 2006). La Dolce Morte: Vernacular Cinema and the Italian Giallo Film. Scarecrow Press. с. 4. ISBN 0810858703.
  17. Nobile, Phil Jr. (11 жовтня 2015). A Genre Between Genres: The Shadow World Of German Krimi Films. Birth.Movies.Death. Процитовано 27 грудня 2020.
  18. (англ.) Andersson, Pidde (2 жовтня 2006). Blue Swede Shock! The History of Swedish Horror Films. The TOPPRAFFEL! Library. ISBN 1445243040.
  19. Alanen, Antti (2 травня 2014). Mannekäng i rött / Mannequin in Red (SFI 2000 restoration). Процитовано 3 вересня 2014.
  20. Lucas, 2013, с. 566.
  21. (англ.) MacKenzie, Michael (Director) (2015). Gender and Giallo (Documentary). Arrow Films.
  22. Murray, Noel (20 жовтня 2011). Gateways to Geekery: Giallo. The A.V. Club. Процитовано 3 вересня 2014.
  23. (англ.) Rockoff, Adam (2002). Going to Pieces: The Rise and Fall of the Slasher Film, 1978-1986. McFarland. с. 30. ISBN 0786469323.
  24. (англ.) Lucas, Tim. Blood and Black Lace DVD, Image Entertainment, 2005, liner notes. ASIN: B000BB1926
  25. (англ.) McDonagh, Maitland (22 травня 2010). Broken Mirrors/Broken Minds: The Dark Dreams of Dario Argento. University of Minnesota Press. с. 14. ISBN 978-0816656073.
  26. (англ.) Soavi, Michele (1996). Michele Soavi Interview. У Palmerini, Luca M.; Mistretta, Gaetano (ред.). Spaghetti Nightmares. Fantasma Books. с. 147. ISBN 0963498274.
  27. (англ.) Zadeh, Hossein Eidi. 15 Essential Films For An Introduction to Italian Giallo Movies. Процитовано 27 грудня 2020.
  28. Luther-Smith, Adrian (1999). Blood and Black Lace: The Definitive Guide to Italian Sex and Horror Movies. Stray Cat Publishing Ltd. p. 30
  29. Simone Petricci. Il Cinema E Siena: La Storia, I Protagonisti, Le Opere. Manent, 1997.
  30. Murder by Music (1969).
  31. The House That Screamed (1970) - Narciso Ibañez Serrador | Synopsis, Characteristics, Moods, Themes and Related | AllMovie. Процитовано 27 грудня 2020 — через www.allmovie.com.
  32. Binion, Cavett. «The House That Screamed». Allmovie. Macrovision. Retrieved June 29, 2009.
  33. Luca Rea. I colori del buio: il cinema thrilling italiano dal 1930 al 1979. I. Molino, 1999.
  34. а б в Notebook Soundtrack Mix #10: The Black Belly of Giallo on Notebook|MUBI
  35. а б в г д Worland, Rick (2006). The Horror Film: An Introduction. Wiley-Blackwell. с. 276. ISBN 1405139013.
  36. Luther-Smith, Adrian (1999). Blood and Black Lace: The Definitive Guide to Italian Sex and Horror Movies. Stray Cat Publishing Ltd. p. 43
  37. Roberto Curti[it]. Italian Gothic Horror Films, 1970—1979. — Jefferson, North Carolina : McFarland & Company[en], 2017. — 246 p. — ISBN 978-1476664699.
  38. Luther-Smith, Adrian (1999). Blood and Black Lace: The Definitive Guide to Italian Sex and Horror Movies. Stray Cat Publishing Ltd. p.70
  39. Stanley, Anya (4 жовтня 2019). The Diffusion of Giallo in Nicolas Roeg's 'Don't Look Now'. Vague Visages.
  40. Luther-Smith, Adrian (1999). Blood and Black Lace: The Definitive Guide to Italian Sex and Horror Movies. Stray Cat Publishing Ltd. p. 3
  41. Curti, Roberto (2017). Riccardo Freda: The Life and Works of a Born Filmmaker. McFarland. ISBN 978-1476628387.
  42. 10 Horror Subgenres to Know Before Planning Your Next Movie Marathon — Mental Floss
  43. Luther-Smith, Adrian (1999). Blood and Black Lace: The Definitive Guide to Italian Sex and Horror Movies. Stray Cat Publishing. p. 40
  44. (ісп.) «Cómo era El pulpo negro: terror argentino, con el sello de Narciso Ibañez Menta». Multimedio Reporte 24.
  45. Gli OCCHI DENTRO (1993). BFI. Процитовано 4 серпня 2022.
  46. Lupi, Gordiano; Gazzarrini, Ivo (2013). Bruno Mattei: L'ultimo artigiano. ISBN 9788876064609.
  47. Where to begin with giallo. British Film Institute. Процитовано 27 грудня 2020.
  48. Fischer, Russ (26 жовтня 2015). Black Gloves And Knives: 12 Essential Italian Giallo. Процитовано 27 грудня 2020.
  49. The original scream queens who gave giallo its feminist edge — Little White Lies
  50. Giallo is the horror subgenre you need to explore — Nerdlist
  51. Stay Home, Watch Horror: 5 Giallo Movies to Stream This Week — Bloody Disgusting
  52. The 30 Best Slasher Movies of All Time — Mental Floss

Джерела

ред.