Девтерономіст, D — одне з джерел П'ятикнижжя, описане в Документарній гіпотезі. Розглядається більшістю дослідників як школа чи рух ніж як окремий автор[1]. Текстовий матеріал Девтерономіста ідентифікований у книгах Повторення закону, Книзі Ісуса Навина, Книзі Суддів, Книзі Самуїла, Книзі царів та Книзі пророка Єремії. Особливістю текстів цієї школи є наголос на монотеїзмі. Назва запропонована у 1943 році німецьким біблеїстом Мартіном Нотом[en].

Особливості текстівРедагувати

Традиція, або школа девтерономіста зародилася ще перед занепадом Самарії у 722/721 рр. до н. е., розвинулася у часи Вавилонського полону та являла собою групу осіб, які повернулися з полону у Єрусалим. З цієї традиції пізніше у VI—V ст. до н. е. розвинулася духовна, або священича традиція (P). Для девтерономіста носіями релігії були не сакральний цар чи священик, а сам народ Ізраїлю і його союз з Ягве. Ягве сам вибрав цей народ та вимагає у народу Ізраїлю жити за його законом. Таким чином державне правління — теократичне і тут божественим сюзереном виступає Ягве. Закон даний Мойсею є вищим за закони царів і пророки стають на сторожі закону: пророцтва є вказівками до закону, а даний Мойсеєві закон є повним і достатнім одкровенням Божої волі. За девтерономістом основною темою є історія царств — як історія відходу від Бога, або наближення до нього. При цьому функція старійшин чи провідників оцінена вище на противагу священству, що передавалося по спадщині, так само і Тора як закон, що стоїть вище культу. Перехід від традицій девтерономіста до священичої, позначив перехід від старої ізраїльської релігії до раннього юдаїзму. Пізніше з цих традицій зародилися партії фарисеїв та садукеїв.

ПриміткиРедагувати

  1. Albertz, Rainer (2000). «The riddle of the Deuteronomists». In Thomas Römer.The Future of the Deuteronomistic History Leuven University Press.(англ.)

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • А. Свідеркувна. Розмови про Біблію. Старий Завіт. Львів. Свічадо. 2008. ISBN 978-966-395-154-6. с. 40-41.
  • Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Видавництво отців Василіан «Місіонер», 2005.