Яневський Данило Борисович

український журналіст, телеведучий, історик
(Перенаправлено з Данило Яневський)

Дани́ло Бори́сович Яне́вський (нар. 21 червня 1956, Чернівці) — український історик, редактор, теле- та радіоведучий. Заслужений журналіст України (2005), доктор історичних наук (2008).

Данило Борисович Яневський
Forum vydavtsiv 2014 (6) (cropped).JPG
Народився 21 червня 1956(1956-06-21) (64 роки)
Чернівці, нині Україна Україна
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Місце проживання Київ, Чикаго
Діяльність історія, журналістика
Галузь історія
Alma mater ЧНУ імені Юрія Федьковича
Науковий ступінь доктор історичних наук
Знання мов українська, англійська і російська
Титул
Заслужений журналіст України
2005
Посада головний редактор
Конфесія греко-католик
У шлюбі з Марта Коломиєць
Діти Олександр, Георгій
Нагороди
Заслужений журналіст України
Сайт YouTube-канал

ЖиттєписРедагувати

Народився 21 червня 1956 року в Чернівцях.

ОсвітаРедагувати

1974—1979 — Чернівецький державний університет ім. Федьковича, історичний факультет з відзнакою.

Наукова діяльністьРедагувати

  • 1983—1993 — Інститут історії України Національної академії наук України, аспірант, науковий, старший науковий співробітник.
  • 1988 — кандидат історичних наук («Пролетаріат і буржуазія України в період загальнонаціональної кризи (вересень — жовтень 1917 р.»).
  • 2008 — доктор історичних наук («Політичні системи України 1917—1920 рр.: спроби творення і причини поразки»).

ПоглядиРедагувати

Щодо Волинської трагедії вважає:

  • це — обопільна різанина, влаштована колишніми громадянами Другої РП, римо-католиками та православними; наслідок національної політики двох режимів — Другої РП та Райху;
  • юридичну відповідальність, згідно з чинними тоді нормами міжнародного права, має нести нацистська окупаційна адміністрація;
  • ані сучасна Україна (правонаступниця УРСР), ані її громадяни не несуть історичної, політичної, юридичної відповідальності за той злочин;
  • дискутанти повинні чітко вказувати, про яку з відомих Повстанських армій йде мова: Тараса Бульби, Сергія Качинського, Василя Івахіва (з травня 1943 — ВО «Заграва») — Дмитра Клячківського, який називав свої загони Українська Повстанча Армія, або Романа Шухевича;
  • стверджує, що Степан Бандера вказував на самочинність переходу до повстанських форм боротьби Волинської крайової ОУН.[1]

Вважає Богдана Хмельницького антигероєм України, людиною, що принесла Україні катастрофу і який «Людина, яка продавала всіх, кого можна було продати, всім, хто його купував; людина, яка решту свого життя витратила на те, щоб легітимізувати цю квазідержаву, це потворне утворення, в якому людей не існувало взагалі, а існувала ця козацька голота як панівна верства».[2]

Досить критично ставиться до запропонованої сучасної української історіографії і вважає, що її «роблять у Москві, її роблять у інших географічних центрах, рясно розсипаних по політичній мапі світу. Нам треба, мені особисто треба, дізнатися правду. Я не хочу жити в брехні, і тому те, чим займаюсь, є руйнацією міфів, які називають національними, але які насправді є абсолютно деструктивними і перетворюють наш народ на стадо. Якщо стадо хоче залишатися стадом — нехай залишається; а я вільна людина і хочу жити у вільній країні.»[2]

У липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова[3].

Журналістська діяльністьРедагувати

МонографіїРедагувати

  • 1992 — Конституційні акти України. Невідомі Конституції України.— Київ: Абрис.
  • 2003 — Політичні системи України 1917—1920 рр. Спроби творення і причини поразки.— Київ: Дух і літера. (Диплом «Найкраща книга року» в номінації «Минувшина»)
  • 2005 — Хроніка «помаранчевої революції».— Харків: Фоліо. (Ґран-прі Міжнародного книжкового фестивалю «Світ книги» — 2005» в номінації «Відкриття року» — «Дзеркало сучасності»: «Найкраща українська книга»: Номінація «Белетристика», версія журналу «Кореспондент»).
  • 2005 — Обличчя «помаранчевої» революції».— Харків: Фоліо. («Найкраща українська книга» в номінації «Документалістика» за версією журналу «Кореспондент», 2006).
  • 2005 — Україна: від Незалежності до Свободи.— Харків: Фоліо. Фото Єфрема Лукацького.
  • 2008 — Загублена історія втраченої держави.— Харків: Фоліо.
  • 2009 — Проект «Україна»: таємниця Михайла Грушевського.— Харків: Фоліо.
  • 2010 — Проект «Україна»: спроба Павла Скоропадського.— Харків: Фоліо.
  • 2010 — Проект «Україна»: крах Симона Петлюри.— Харків: Фоліо.
  • 2010 — Масони, націонал-соціалісти та київський політикум: геополітичний контекст (3 березня 1917 р. — 15 січня 1918 р.).— Київ: [б. в.].
  • 2012 — Проект «Україна»: Грушевський. Скоропадський. Петлюра.— Харків: Фоліо.
  • 2012 — Проект «Україна»: жертва УПА, місія Романа Шухевича.— Харків: Фоліо.
  • 2013 — Проект «Україна»: 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька.— Харків: Фоліо.
  • 2014 — Проект «Україна»: Відомі історії нашої держави.— Харків: Фоліо.
  • 2015 — Проект «Україна»: Відомі історії нашої держави: продовження.— Харків: Фоліо.
  • 2015 — Роман Шухевич.— Харків: Фоліо.
  • 2017-2019 — Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники ТТ. 1-4.— Харків: Фоліо.

ФільмографіяРедагувати

Автор ідеї/продюсер/науковий редактор фільмів:

  • «Україна: Віра, Надія, Любов» (режисер В. Шмотолоха).
  • «Патріарх. Життя Йосипа Сліпого» (режисер О. Фролов).
  • «Арнольд Марголін — видатний українець і єврей» (2003, НКХФ ім. Довженка на замовлення Посольства США в Україні. Автор сценарію і режисер — О. Муратов)[7].
  • «Апельсинова долька. Брестський мир 1918 р.» (3 серії) (режисер І. Кобрин).

ВідзнакиРедагувати

  • 1996 — у складі колективу «Післямови» перемога у номінації «Телевізійна програма року» на загальнонаціональному конкурсі «Людина року — 1996»[1]
  • 2005 — звання «Заслужений журналіст України»[8]

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати