Терпило Данило Ількович
Данило Терпило (отаман Зелений; 16 (28) грудня 1886, Трипілля — † кінець листопада 1919, Стрітівка) — український громадський діяч, революціонер і повстанський отаман Російської імперії, а згодом України.
| Данило Ількович Терпило | |
|---|---|
 | |
| Псевдо | Отаман Зелений |
| Народився |
28 грудня 1886 Трипілля, Київська губернія |
| Помер |
1919 Стрітівка |
| Громадянство | УНР |
| Національність | українець |
| Місце проживання | Трипілля |
| Діяльність | військовослужбовець, офіцер, політик |
| Галузь | військова служба[1] |
| Відомий завдяки | командир I Дніпровської повстанської дивізії |
| Знання мов | українська[1] |
| Конфесія | православний |
Життєпис ред.
Народився 16 (28 грудня) 1886 року в селі Трипіллі (тепер Обухівського району Київської області). Закінчив церковнопарафіяльну школу і двокласне земське училище. Навчався в Житомирській школі прапорщиків.
Під час революції 1905—1907 років став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. Вперше арештований 1907 року. Просидів у в'язниці три місяці. Вдруге арештований 22 вересня 1908 року за антиурядову діяльність і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки. Брав участь у першій світовій війні: у 1914–1917 роках мобілізований до російської армії. Проходив службу на Західному фронті при штабі XXXV корпусу.
У 1917 році повернувся в Україну. 1917 року навчався в Житомирській школі прапорщиків, де в той час викладав сотник Никифор Авраменко[2].
Після Жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.
Проти гетьмана ред.
У березні 1918 року в Трипілля зайшли німці та війська Української Держави. Ліберально налаштована українська інтелігенція зайняла антигетьманську позицію.
Агітував за Центральну Раду. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін налічував близько 4 000 селян.
В листопаді 1918 року, визнавши верховенство Директорії УНР, створив тритисячну I Дніпровську повстанську дивізію, яка спільно із загонами Петлюри та січових стрільців у грудні 1918 року зайняла Київ.
Проти Петлюри ред.
В грудні розпустив дивізію. 22 січня 1919 з Києва відправлено загін Січових стрільців на чолі з сотником Думіним на придушення бунту отамана Зеленого (Данила Терпила), якій відмовився виступити на фронт у район Чернігова. В січні 1919 знову зібрав армію та співпрацював з червоними, проте після спроби червоних реформувати загони Зеленого на зразок Червоної Армії змінив рішення.
На початку січня 1919 р. із середовища партій, що входили до складу уряду Директорії, виділилися фракції: з УСДРП — «незалежники», а з УПСР — ліві есери. Всі вони визнали Радянську владу в Україні. В Трипіллі на повітовому селянсько-козачому з'їзді Зелений заявив, що його устрімлення розійшлися з політикою Директорії і він вступає з нею в конфронтацію. Після з'їзду повстанці навколишніх волостей почали збиратися в Трипіллі. Через кілька днів у Григорівці було скликано другий повітовий з'їзд, на який прибуло 80 делегатів. З'їзд обрав повітовий виконком і командиром загону затвердив отамана Зеленого. Згодом загін було найменовано — Перша Київська Радянська дивізія.
Проти більшовиків ред.
5 лютого 1919 року більшовики зайняли Київ, почався грабунок Київщини більшовицькими продзагонами, що спонукало українське село до опору. В квітні 1919 року, опираючись на підтримку населення, Терпило розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.
Він зайняв Трипілля та вбив там більшовицьких агітаторів. Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому, який очолював Олександр Грудницький, а до складу ревкому входили отамани Ангел і Соколовський. Зелений став військовим комісаром ревкому. У зверненні «До селян і робітників України» наголошувалося: «Ми домагаємося такого: — Україна мусить бути незалежною…».
8-10 квітня 1919 отаман Зелений разом з отаманами Струком, Соколовським[3] та Бурлакою на короткий час оволоділи Києвом, підтримавши Куренівське повстання проти більшовиків. Повстанці значною мірою паралізували більшовицькі структури на Київщині.
Загони Зеленого отримали назву «Першої Київської дивізії». Тоді ж було утворено на Васильківщині й «Другу Київську повстанську дивізію» (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в «Перший повстанський кіш», який очолив отаман Зелений. І вже влітку район Трипілля-Васильків- Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців. На початку травня до отамана Зеленого приєднався отаман Ангел з невеликим загоном, зазнавши поразки від більшовиків на Чернігівщині.
Більшовицька влада в травні 1919 року кинула проти повстанців зведений загін кількістю 21 тисяча вояків Червоної Армії. Червоні задіяли проти повсталих навіть Дніпровську флотилію. До 14–16 травня отамана вибили з його району, а його армія розійшлася по домівках, скоротившись до двох тисяч і розпавшись на дрібні загони[4]. В кінці травня 1919 року Раднарком України оголосив про винагороду за голови Зеленого та Ангела, живих чи мертвих, у сумі 50 тис. рублів. Зелений і Ангел на початку червня 1919 року перебралися на лівий берег Дніпра через вітачівський дерев'яний міст у районі Обухова і розпустили козаків. Було поширено чутки, що Зеленого і Ангела зарубали козаки[5]. В Переяславі поріділі загони Зеленого з'єдналися з військами отамана Григор'єва.
Але вже в ніч з 26 на 27 червня 1919 року червоні були вибиті з Трипілля 1-м полком Підкови (полковник Максим Удод) та 2-им полком під керівництвом Максима Терпила — двоюрідного брата Зеленого.
Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області, а також на території Чернігівської, Полтавської і Подільської губерній.
У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «возз'єднання» з Московією. В цей час його сили становили близько 30 тисяч козаків і старшин.
Див. також: Трипільський похід 1919
Проти Денікіна ред.
31 серпня 1919 року білогвардійці Денікіна захопили Київ. У вересні 1919 року отаман Зелений з одним із загонів відбув до Кам'янець-Подільського, де разом з отаманом Ангелом та делегацією від отамана Гаврашенка 17 вересня зустрівся з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Повстанці вимагали надання боєприпасів та негайного початку наступу на денікінців[6]. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.
Всю осінь отаман Зелений воював з денікінцями, очоливши велику партизанську армію, в якій нараховувалося до 30 тисяч вояків. Зоною діяльності партизанських зелених загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. Зелені вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року їм вдалося на деякий час захопити і Київ.
У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінцями і був тяжко поранений: бій стався неподалік Канева. Дорогою до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка. За іншими менш вірогідними версіями, отамана Зеленого вбили свої ж[7].
Похований у Трипіллі на березі річки Красної на кутку Заброди. Могила не збереглася.
Вшанування пам'яті ред.
.jpg)
Виноски ред.
- ↑ а б Czech National Authority Database
- ↑ Ренат Польовий. Спомини запорожця
- ↑ И соседние атаманские республики
- ↑ Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. Глава 12. — Горячечное «повстанческое» лето 1919 года
- ↑ Завальнюк К. В. Провісники волі. Розмова з отам. Зеленим. — С. 217—218 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 20 грудня 2016. Процитовано 16 грудня 2017.
- ↑ В. А. Савченко. Симон Петлюра. Архів оригіналу за 17 грудня 2017. Процитовано 16 грудня 2017.
- ↑ Сава Дьяків — герой, погромник, вбивця отамана Зеленого?
- ↑ Рішення Бориспільської міської ради про перейменування окремих вулиць, провулків, площі та водного об'єкта міста Борисполя № 42-2-VII від 17 грудня 2015 року // Газета «Трудова слава» № 194-197, с. 15 [Архівовано 04.03.2016, у Wayback Machine.]
- ↑ «Назва має значення». В Українській громаді перейменують 17 вулиць. Українська громада (укр.). 9 лютого 2023. Процитовано 9 лютого 2023.
- ↑ Розділ «Дума про отамана Зеленого (Додаток № 10)». TextBook (укр.). Процитовано 18 серпня 2023.
- ↑ Розділ «Пісня про отамана Зеленого (Додаток № 11)». TextBook (укр.). Процитовано 18 серпня 2023.
Посилання ред.
- Роман Коваль. «Отаман Зелений» (видання третє, доповнене, виправлене). — К: Наш Формат, 2014. — 560 с. — ISBN 978-966-97405-3-3.
- Клим Поліщук. «Отаман Зелений». — Львів, 1922, вид. «Русалка». — 140 с.
Джерела ред.
- О. Д. Бойко. Зелений // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 322. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Р. М. Коваль. Зелений // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
