Данилишин Дмитро Теодорович

член ОУН
(Перенаправлено з Данилишин Дмитро)

Дмитро́ Данили́шин (2 квітня 1907, м. Трускавець, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 23 грудня 1932, м. Львів, Польська Республіка) — діяч ОУН. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. 29 серпня 1931 в результаті атентату, здійсненого боївкарами ОУН Василем Біласом і Дмитром Данилишиним, був убитий у Трускавці польський політик, видавник, публіцист, один із діячів прометеїзму Тадеуш Голувко.

Дмитро Данилишин
Дмитро Данилишин
Народився 2 квітня 1907(1907-04-02)
Трускавець
Помер 23 грудня 1932(1932-12-23) (25 років)
Львів
·страта польською владою
Поховання Янівський цвинтар[1]
Діяльність політик
Відомий завдяки діяч ОУН, член дрогобицької бойової групи ОУН
Титул Борець за незалежність України у ХХ сторіччі
Партія ОУН
Могила Дмитра Данилишина на Янівському цвинтарі

Життєпис ред.

Народився 2 квітня 1907 року в м. Трускавець, нині місто обласного значення у Львівській області, Україна (тоді Дрогобицький повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина).

Дитинство та юність ред.

Закінчивши три класи народної школи, йде працювати шевцем. Василю Біласу доводиться дядьком. Належав до пластового куреня ім. Івана Богуна у Дрогобичі (пластовий курінь Івана Богуна у Львові).

Напад на пошту в Городку 30 листопада 1932 року ред.

План нападу ред.

Згідно з донесенням членів ОУН, котрі діяли в Городку, було визначено час нападу на пошту та розроблено план дій. Група нападу складалася з дванадцяти чоловік. Двоє з них були з Дрогобиччини, з так званої трускавецької п'ятірки. Це — Василь Білас та Дмитро Данилишин, які виявилися добрими виконавцями під час нападу на пошту в Трускавці та банк у Бориславі, а також під час вбивства польського державного діяча Тадеуша Голувка, що сталося 29 серпня 1931 в Трускавці. Старшим у групі було призначено Мирослава Юрія Березинського — брата дружини Романа Шухевича. Згідно з планом, гроші повинні були взяти Василь Білас та Дмитро Данилишин, а решта учасників — забезпечити успішне виконання акції та відступ.

Здійснення нападу ред.

 
Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові

30 листопада було похмуро і сиро, запалений шувар не розгорівся — отже, план нападу уже на цьому етапі зривався. Несподівано виявилось, що пошта має добре озброєну охорону, і коли бойовики, ввійшовши в середину, наказали піднести в гору руки і не рухатись, на них посипались постріли. В результаті перестрілки було смертельно поранено Юрія Березинського та Володимира Старика.

Як стало відомо під час слідства, група розділилась надвоє. Василь Білас та Дмитро Данилишин пішли в сторону Трускавця разом зі Степаном Куспісем — через Глинну Наварію, щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич та в Трускавець. Перед Наварією Куспісь, розпрощавшись з товаришами, повернув додому, а Білас та Данилишин пішли далі. На цей час про події в Городку вже знали всі постерунки поліції.

Десь близько 23.15 у Глинній-Наварії для перевірки документів вийшов комендант станції Котяг з поліцейським. Побачивши двох підозрілих людей, вони підійшли і попросили документи. Данилишин розрядив пістолет: Котяг був убитий на місці, а поліцейський помер у лікарні.

Далі втікачі пішли через село Черкаси, а потім по залізничному насипові, де їх зустрів польський залізничний, і зауважив, що йти так не можна. Білас та Данилишин пішли полем до села Розвадів, гадаючи перейти тамтешній міст через Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия, а звідти піти на Дрогобич, а там — і на Трускавець.

Тим часом польський залізничник доніс поліцейським, що бачив двох підозрілих людей. У Розвадові Біласа і Данилишина зустріла юрба українських селян, які вбачали в них справжніх злодіїв. Хлопці змушені були, відстрілюючись втікати до села Верин. Вбрід перейшли Дністер, але там їх чекали уже переслідувачі. Білас вистріляв усі патрони, і попросив Данилишина застрілити його і себе. Натовп, побачивши, що грабіжники без набоїв, почав їх бити.

 
Могили Василя Біласа і Дмитра Данилишина на Янівському кладовищі 12грудня 2007 року. На могилах лежать курінні хустки пластового куреня ім. Івана Богуна

У той час надійшов священик Кіндій і намагався заспокоїти натовп, хоч це йому давалося нелегко. За його словами, коли незнайомі йому люди прийшли до тями, вони зблизились і взялись за руки. Потім вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми боремось за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати!». Потім вони поцілувались на прощання. Люди похилили голови і не знали що робити, а тим часом надійшла поліція.

Суд ред.

 
Пам'ятник загиблим і страченим учасникам нападу на пошту в Городку : Юрію Березинському, Володимиру Старику, Василю Біласу і Дмитру Данилишину

Адвокатський захист Василя Біласа та Дмитра Данилишина оплатив Каленик Лисюк[2]. Адвокатом Данилишина був Степан Шухевич[3]. Коли отець свідчив на суді, після того, як він процитував одного з вояків, він помовчав, опановуючи себе, тоді коли Данилишин вибухнув плачем. Білас, який був племінником Данилишина (рідного брата матері Василя Біласа), обінйяв його і поцілував. В останньому слові Данилишин сказав: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все підготований. Тільки шкодую, що не зможу далі працювати для нашої неньки України!»

Василь Білас у наданому йому слові заявив:

Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на свого товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинен і ще раз невинен.

Д. Данилишина, В. Біласа, М. Жураківського було засуджено до смертної кари. Потім Жураківського було помилувано — засудили до 15 років ув'язнення.

Страта ред.

Страта відбулася 23 грудня 1932 року на подвір'ї в'язниці Бригідки, що у місті Львові на тодішній вул. Казимирівській (нині — вулиця Городоцька). У момент страти Біласа і Данилишина по всьому краї дзвонили дзвони, які почули хлопці перед стратою. В Городку дзвони не вмовкали три дні, а поліція побоялася втручатися зі своїми заборонами. Василю Біласу було 21, Дмитру Данилишину — 25.

Залишилися слова, сказані Дмитром Данилишиним:

Мені дуже жаль, що я можу лише раз вмерти за Україну.
[4]

«Засудженим» ред.

 
Пам'ятник Біласу і Данилишину в Трускавці

Олена Теліга
Біласові й Данилишинові

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Вшанування ред.

У Львові на будівлі в'язниці «Бригідки» 23 грудня 2017 року в день 85-ї річниці страти героїв відкрили меморіальну таблицю на честь бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина.[5]

 

Іменами Біласа і Данилишина названі вулиці в Калуші, Львові, Трускавці.

У культурі ред.

У художньому фільмі «Незламні» (2019 р.) Дмитра Данилишина зіграв Владислав Плебанський[6].

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/14810/1/15_pohovannya.pdf
  2. Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка. Архів оригіналу за 1 травня 2012. Процитовано 14 березня 2013. 
  3. Степан Шухевич. «Моє життя. Спогади». — Лондон: Українська видавнича спілка, 1991. [Архівовано 4 грудня 2020 у Wayback Machine.] — книга у е-бібліотеці «Чтиво»
  4. Надпоручник Юрій Сиротюк. Вперед! Нам нічого озиратися назад. Архів оригіналу за 24 грудня 2021. Процитовано 13 березня 2022. 
  5. На стіні колишньої польської в'язниці у Львові відкрили дошку страченим бойовикам ОУН. ФОТО. Архів оригіналу за 26 січня 2018. Процитовано 25 січня 2018. 
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 25 травня 2019. Процитовано 24 травня 2019. 

Джерела ред.