Відкрити головне меню

Олексій Микитович Гіляров
Гіряров Олексій Микитович.jpg
Народився 7 грудня 1856(1856-12-07)
Москва
Помер 1938(1938)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяСРСР СРСР
Діяльність психолог
Alma mater [Московський університет]]
Київський університет
Сфера інтересів філософія
Заклад [[[Київський університет]]
Вчене звання Професор
Відомі учні Густав Шпет, Микола Холодний, Іван Огієнко, Дмитро Чижевський
Член НАН України
Відомий завдяки: один з організаторів та перший академік-філософ ВУАН
Батько Гіляров-Платонов Микита Петрович
Діти Гіляров Сергій Олексійович
академік ВУАН

Олексій Микитович Гіляров (7 грудня 1856, Москва — 1938, Київ) — український письменник, філософ, педагог, один з організаторів та перший академік-філософ ВУАН. Син публіциста і богослова Микити Петровича Гілярова-Платонова. Батько українського мистецтвознавця, історика Сергія Гілярова, дід Меркурія Гілярова — радянського зоолога, ентомолога, академіка АН СРСР.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився в 1856 р. (за іншими даними — в 1855) в Москві. Закінчив класичне відділення історико-філологічного факультету Московського університету. Працював приват-доцентом Московського університету, читав курси Платона й Аристотеля, лекції з естетики. У 1887 р. посів кафедру філософії Київського університету. Захистив магістерську (1888 р.) та докторську (1894 р.) дисертації з філософії. В університеті викладав історію філософії, вступ до філософії, психологію, логіку, педагогіку, авторський курс «Світла й радісна філософія».

Події революції ніби не внесли помітних змін у життя мислителя. Він і далі продовжує інтенсивно працювати. Викладає в університеті, залишається професором і після перетворення його 1920 р. на Всеукраїнський інститут народної освіти. Гіляров сприймав соціалізм лише в «обмеженій формі», відзначаючи як позитивний принцип «кожному — за працею». Водночас він вважав, що соціалістичний лад «так само мало узгоджується із загальним устроєм світового життя, як і безумовна єдиноначальність. Не виправдовується цим укладом і необмежений комуністичний лад, що повним запереченням приватної власності йде всупереч із притаманною кожній істоті відокремленістю». Зрозуміло, нова влада не дуже добре ставилася до Гілярова, як і до інших «старих» інтелігентів. Показово, що в перші роки радянської влади простий робітник отримував набагато більшу платню, ніж висококваліфікований викладач. У матеріальному плані Гілярову після революції жилося дуже важко. Однак він не зважав на ці труднощі та продовжував свої філософські студії.

Із початку 1920-х вчений налагоджує зв'язки зі Всеукраїнською академією наук (ВУАН). 9 березня 1922 р. він був обраний дійсним академіком ВУАН по кафедрі філософії права. Наприкінці цього ж року виступив ініціатором створення при цій кафедрі «Семінару з суспільствознавства» з трьома відділеннями — загальної соціальної філософії, соціальної психології, соціальної педагогіки. Цей семінар об'єднав під керівництвом О. Гілярова молодих філософів (серед них був В. Асмус — один із найяскравіших філософів «радянських часів»).

На початку 30-х рр.. піддався критиці як «буржуазний ідеаліст», а його праці після 1927 не видавалися.

Творча діяльністьРедагувати

У своїх перших працях «Платонізм, як підстава сучасного світогляду, у зв'язку з питанням про завдання та долю філософії» (М., 1887) і «Значення філософії» (Київ, 1888) Гіляров, під впливом вивчення історії філософії, виявляє негативне ставлення до філософії як науки і бачить у ній «викликану прагненням нашого духу до вищої єдності спробу примирити дві ворогуючі вічно в нашому житті істини — істину розуму й істину серця». З усіх філософів найяскравішим представником такого погляду служить Платон, і Гіляров зробив його центральним пунктом своїх занять філософією. У Платона, на його думку, філософський геній досяг найбільшої висоти; всі подальші системи були або переробкою вчення Платона, або еклектизмом з попередніх йому вченнь. Таке захоплення Платоном позначилося і на суто історичній праці Гілярова: «Грецькі софісти» (М., 1888, магістерська дисертація). Всупереч пануючим поглядам, Гіляров думає, що Платон не поступається Арістотелю у достовірності повідомлюваних їм відомостей. Перекручувати звістки про софіста Платону не дозволяли ні загальні його погляди, ні звичайні його прийоми, і якщо відомості Платона про інших філософів, крім софістів, цілком достовірні, то чому ж думати, що про софістів він вигадував небилиці? У цій праці помітний поворот до визнання за метафізикою наукового значення. Істина, на його думку, лежить у суміщенні платонізму з вченням про розвиток. Докторська дисертація Гілярова носить заголовок «Джерела про софістів. Платон як історичний свідок» (Київ, 1891). У 1901 р. Гіляров видав твір «Передсмертні думки XIX століття у Франції», в якому він, на підставі найбільших літературних творів, малює дуже непривабливу картину сучасного побудови Франції; в останній главі він, втім, вказує і на ознаки одужання.

Наукові інтересиРедагувати

Коло наукових інтересів вченого було надзвичайно широке. До нього входили філософія, історія філософії, яку він відокремлював від основних філософських дисциплін, психологія, літературознавство, хімія. Спираючись на студії з античної філософії, передусім платонізму, а також дослідження в різних сферах наук і культури, Гіляров виробив власне філософське вчення, яке він назвав «синехологічним спіритуалізмом» (від грецького слова «пов'язуючий»). Центральна ідея цього вчення — ідея всезагальної єдності. У його вченні всесвіт постає як одухотворений організм, жива система, в якій кожен член існує для цілого і ціле — для кожного члена. Відповідно, філософ намагався системно досліджувати всесвіт.

ПедагогРедагувати

Гіляров у Київському університеті створив блискучу школу філософів і психологів. До їхнього кола належали В. Асмус та Г. Якубаніс, які стали видатними дослідниками історії античної філософії, В. Зеньковський — один із представників російської релігійної філософії, педагог і психолог П. Блонський.

Серед учнів Гілярова були й видатні діячі української науки і культури: Г. Шпет, М. Холодний. Його лекції слухав І. Огієнко. Збереглися філософські лекції Гілярова, законспектовані Огієнком. Продовжувачем Гілярова також став Дмитро Чижевський (1894—1977) — видатний український філософ і славіст.

Академік О. Гіляров помер 7 грудня 1938 р. Похований на Байковому цвинтарі.

На пам'ятнику був такий напис:

« «В борьбе за правду, идеал
Держал ты честно знамя долга,
Служил добру и завещал
Нам память светлую надолго».
»

Пам'ятник зник в 1996 році, могила зруйнована.[1]

ПриміткиРедагувати

  1. [[Дзеркало тижня]] № 46 (471) 29 листопада — 5 грудня 2003. Архів оригіналу за 6 квітень 2010. Процитовано 6 квітень 2010. 

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати