Відкрити головне меню

Павло Федорович Громовенко
Gromovenko P.F.jpg
Народився 24 червня 1941(1941-06-24)
Хрещенівка
Помер 18 жовтня 1997(1997-10-18) (56 років)
Київ
·дорожньо-транспортна пригода
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР, Україна Україна
Діяльність актор
Відомий завдяки майстер художнього слова
Alma mater Київський театральний інститут
Батько Федір Парфентійович
Мати Галина Іванівна
Нагороди Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1996
IMDb nm7953885

Павло Федорович Громовенко (24 червня 1941, Хрещенівка — 18 жовтня 1997, Київ) — український актор, майстер художнього слова.

БіографіяРедагувати

Народився 24 червня 1941 року в селі Хрещенівці Нововоронцовського району Херсонської області. Його батько, Федір Парфентійович, під час радянсько-німецької війни пропав безвісти у квітні 1944 року, мати, Галина Іванівна, у 1945 році загинула від вибуху снаряда, після чого, Павла з братом Анатолієм взяли на виховання дід з бабою. Під час голоду 1947 року дітей віддали у дитячий будинок, який знаходився у районному центрі — Нововоронцовці. У 1948 році родичі Павла забрали у Хрещенівку, де хлопчик пішов у перший клас семирічної школи[1].

Після закінчення школи Павло працював теслею, бетонником, вантажником на Донбасі, у Нікополі. Потім поїхав на Південний Урал, в Орськ, де жив тоді брат Анатолій. Там на заводі він освоїв професію електрозварника. В Орську, після постановки у театрі юного глядача в 1961 році п'єси «Назар Стодоля» українською мовою, в якій Павло Громовенко зіграв головну роль, і проявився його талант. Того ж року вступив на акторський факультет Київського театрального інституту[2].

У 1966 році закінчив Київський театральний інститутМ. Єсипенка). В 19671969 роках працював в Київському театрі оперети, в 19691977 роках — в Київському українському драматичному театрі імені І. Франка, з 1977 року — в Київській філармонії, на українському радіо і телебаченні. З 1987 року — викладач Київського театрального інституту.

 
Могила Павла Громовенка

Жив у Києві19641995 роках по вулиці Володимирській, 48)[3]. Загинув (збитий автомобілем) 18 жовтня 1997 року. Похований на Байковому кладовищі[4].

ТворчістьРедагувати

Твори: моновистави за творами української і російської класики, сучасачних письменників: «Стою на землі» Б. Олійника, «Моя колиска — скіфський степ» (українська поезія, проза, пісня, романс), дві програми за творчістю В. Шукшина — «Я прийшов дати вам волю» та «Червоної калини гроно»; «Вінок сонетів» (класична європейська поезія епохи Відродження — Ф. Петрарки, В. Шекспіра, П. Скаррона та інше; у супроводі піаністки І. Порошнєвої, яка виконувала твори Дж. Палестрини, А. Скарлатті, Ф. Ліста, Й. С. Баха), «Я честь віддам титану Прометею» (українська класика), «…Найбільш за все — любов до батьківщини» (за творами О. Гончара, Р. Гамзатова, І. Драча, Ч. Айтматова, Ю. Яновського), «Із забуття — в безсмертя» (твори розстріляного відродження), «Я єсть народ» (за творами українських поетів).

У літературній композиції «Зі сторінок, що неволила тьма» включено твори О. Олеся, Л. Старицької-Черняхівської, Є. Плужника, П. Тичини, М. Хвильового, І. Багряного, М. Руденка, В. Стуса.

До програми «Козацькому роду нема переводу» входили твори Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Вінграновського, Б. Мозолевського, М. Ільченка, С. Плачинди.

Значне місце в творчості Павла Федоровича займала поезія Т. Шевченка. Програма 1984 року «Ми не лукавили з тобою» була заборонена офіційними органами як «соціально шкідлива» (у програмі — твори «Кавказ», «Посланіє…», «Розрита могила» та інші). До 175-ліття Т. Шевченка Павло Громовенко підготував програму «Та не однаково мені…». У його трактуванні поет поставав як людина широкої ерудиції, європейський інтелігент, котрий своє життя, помисли й талант присвятив своєму народові. Епіграфом моновистави Громовенка були рядки з твору П. Гірника «Твори Шевченка гнів, а не жура!».

ВідзнакиРедагувати

Заслужений артист УРСР1985 року). Лауреат Шевченківської премії (1993 рік, за концертну програму «Та не однаково мені…» 19891992 років). Народний артист України (звання присвоєне Указом Президента України № 125/96 від 29 листопада 1996 року)[5].

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати