Грозьово

село в Старосамбірському районі Львівської області (Україна)

Гро́зьово (Грозова) — село в Україні, у Самбірському районі Львівської області. Орган місцевого самоврядування — Грозівська сільська рада. З 2020 року — Стрілківська сільська рада.

село Грозьово
Герб Грозьова Прапор Грозьова
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район Самбірський район
Громада Стрілківська сільська громада
Код КАТОТТГ UA46080170100073965
Основні дані
Засноване 7 липня 1492
Населення 690
Площа 1,309 км²
Густота населення 527,12 осіб/км²
Поштовий індекс 82093
Телефонний код +380 3238
Географічні дані
Географічні координати 49°18′40″ пн. ш. 22°48′38″ сх. д.H G O
Середня висота
над рівнем моря
564 м
Водойми р. Мшанець (Мшанка)
Найближча залізнична станція Лопушанка-Хомина
Відстань до
залізничної станції
13 км
Місцева влада
Адреса ради 82092, Львівська обл., Самбірський р-н, с. Стрілки
Карта
Грозьово. Карта розташування: Україна
Грозьово
Грозьово
Грозьово. Карта розташування: Львівська область
Грозьово
Грозьово
Мапа
Мапа

CMNS: Грозьово у Вікісховищі

Чисельність населення с. Грозьово, 2021.
Чисельність населення с. Грозьово, 2021.

Назва

ред.

Автентична назва села — «Ґрозьова». 1989 р. селу надали сучасну назву.[1]

Географія

ред.

Село тягнеться майже на 4 км вздовж північно-східного підніжжя гори Маґури-Лімнянської (1022 м над р. м.), яка є найвищою на Старосамбірщині.

Ґрунти в селі малогумусні, за механічним складом – важкі, жовтого кольору, причиною чого є водна ерозія. Зелений туризм в селі наразі не розвинений, хоча для його започаткування є всі передумови[2].

На Маґурі та нижче села, в напрямку сусіднього села Виців, росте доволі багато цілющих рослин: верес, іван-чай, калган (перстач прямостоячий), ялівець, чебрець, терен, шипшина тощо, ягідні: ожина і чорниці (або «яфори», в інших гірських районах Львівщини їх ще називають «афини», «яфини» або «бурівки»), а також гриби, в основному – рижики (їх у Ґрозьові ще називають «рички»), маслюки і сироїжки, підосичники і підберезники, опеньки, рідше – білі гриби, дощовики («порхавки»), оскільки село розкинулося у підніжжі північного схилу гори. На Маґурі також ростуть мохи з цілющими властивостями, зокрема Плау́н булавовидний (Lycopodium clavatum L.)[2].

Історія

ред.

На околиці села в урочищі Замчище є земляні вали — залишки укріпленого городища, яке існувало тут ще в XI столітті. Це укріплене військове городище в Грозьовій захищало прадавній шлях через Карпати «Руський путь». Саме цим шляхом, вверх по Дністру у 1594 році рухався татарський загін. За історичними даними і переказами, на околиці села Дністрик в урочищі Посіч відбувся бій з татарами. Бій був нерівний і багато горян було посічено (звідси і назва урочища)[3].

Перша збережена документальна згадка про село датується 1492 роком.

Австро-Угорська імперія

ред.

2 квітня 1893 р. у селі місцева громада відкрила читальню "Просвіти" в Ґрозьові, до якої одразу записалися 46 членів[4]. До виділу обрано:

  • головою – о. Михайла Флюнта, місцевого пароха,
  • заступником – Василя Сеґиня, мельника,
  • писарем – Якова Матішака, громадського писаря і дяка,
  • скарбником – Михайла Максимовича,
  • а бібліотекарем – Николая Копача.

За свідченням о. Михайла Зубрицького, невдовзі при читальні мали відкрити читальняну крамницю, опікуватися якою мав Василь Сиґінь:

"Це дуже оборотний чоловік. Парубком вийшов з Ґрозьови у світ. Довший час був у Почаєві послушником. Вернувшись домів, учив дітей у Мшанци, пізніше – у Ґрозьові. Також із сусідніх сіл давали селяни дітей до нього на науку. Хоч у нас школи не було, то все-таки молодші майже всі уміють читати. Тепер той чоловік мельничить, оброблює каміння на хрести, випалює цеглу і поставив собі сам мурований дім. Там буде продавати в читальняній крамниці, а що близько стоїть тартак, то і прихід буде. По оборотности і чесности управителя можна сподіватися, що крамниця буде розвиватися гарно"[4].

Залишив о. М. Зубрицький і свідчення про характеристики тогочасного населення:

"Нарід в цім куті цікавий і здібний, не зазнав дуже притиску від панщини, бо тут була камера, а за польських часів – королівські добра. Коли б так більше принуки і щирого проводу, успіх був би неабиякий. Охочий до праці над народом – не зустріне тут перепон, як де-інде. Дворів нема, лише жиди-шинкарі і осілі на грунті. Але останні незаможні, щонайбільше ледве дихають та крутять, як можуть. Правда, вигадують усякі штуки, щоб селян відстрашувати, але вже подекуди не знаходять віри. Тож лише більше праці, а успіх буде незадовго великий!"[4]

У 1928 р. населення села становило 1 141 особу, серед яких було 185 школярів та 5 родин євреїв.

Згідно УРЕ, у 20-30-х рр. в селі діяв осередок КПЗУ.[5]

Друга світова війна та другі визвольні змагання (1939-1950-ті рр.)

ред.

Про Плоске згадує воїн УПА, мемуарист Іван Дмитрик "Лис":

Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині, мало дуже добре зорганізовану самооборону. Сотенний, чотові і члени місцевої боївки оглянули терен і позначили місця для евентуальної оборони. У Грозьовій ми перебули два тижні; підхарчувалися, відпочили, а я навіть підлікував свої ноги.[6]

Далі він описує дуже незвичний спосіб лікування ран однією місцевою жителькою, а також про невдалу спробу одного зрадника "Калини" з сотні "Байди" завести сотню, в якій воював Іван Дмитрик, у засідку енкаведистів, що перебували в Бандрові.[6][7]

Також про це село згадує у своїх спогадах чотовий УПА, командир охорони командування ТВ УПА "Маківка" Олекса Конопадський ("Островерх", "Тополя"), який тут воював у 1944 та 1947-48 рр. Зокрема він детально описує бій в обороні села Ґрозьови в березні 1945 р.

Тоді банда поляків близько 400 осіб (200 з Війська Польського та понад 200 бандитів з Войткової, Ліщавки, Кузьмини і Бірчі) напала на село, підпалила кільканадцять хат і вбивала чоловіків. Прив'язували місцевих чоловіків до стовпів, а іншим наказували їх бити, потім відв'язували і наказували бити тих, хто били їх. Декілька померло коло стовпів.

З командиром Степаном Стебельським "Хріном" зголосилися оборонити село 36 чоловіків, два кулемети. Командир поділив їх на 3 групи, щоб вдарити з трьох боків села. Зокрема чотовому Тополі дісталось найтрудніше завдання: вдарити на долішній кінець села, здобути млин, переправитись через глибоку ріку, повну криги і снігу і наступати. В результаті успішного бою (у чоти УПА було 28 ранених і кілька вбитих) польські сили були розбиті, панічно втекли та з того часу стали обережними, а на цьому відтинку настав спокій. Не одного селянина УПА врятували від неминучої смерти. Скрізь говорили, що українських повстанців було вісім тисяч.[8]

... відозва була поширена в травні 1945 р. теж між поляками Перемиського, Ярославського, Любачівського, Томашівського, Грубешівського й сусідніх повітів, в якій м. і., українські повстанці писали: «Ми свідомі того, що боротьба поміж українцями і поляками недоцільна і шкідлива для обох народів, бо це вода на млин нашого спільного ворога — Москви. Ми далі стоїмо на становищі співпраці з польським населенням і його революційними елементами та поєднання спільної боротьби проти кремлівських поневолювачів, при умові, що дитам. Тому оголошуємо, що за мордування українців, й поляки відповідять у нашу сторону тим самим. Але невинної крови українського народу ми не простимо банграбіж майна, палення сіл та інші акти терору, звернені проти українського населення, ми будемо проводити оборонні та караючі акції як проти міліції, так і проти цивільних банд. Ці акції будемо проводити залежно від бандитських акцій з боку покидьків польського суспільства й застосуватимемо всякі форми відплати. Постараємося карати тільки винних, та застерігаємо, що в деяких випадках кулям тяжко вибирати, бо обставини на це не дозволяють. Відповідальність за все це падає на цілу організацію, під маркою якої діють усі банди та, передусім, на ті станиці поліції, що за їх почином і на їхньому терені ті бандитські протиукраїнські акції проводяться».

Вслід за повідомленням пішли заповіджені відплатні акції. Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р. відділи УПА розгромили понад 20 станиць польської міліції (Грозьова, Риботичі, Тисова, Вільшани, Жапалів, Старе Село, Брусно, Тирява, Сальна і ін.), спалено польські села Боршницю й В’язовницю та покарано мешканців того села за багатократну участь у мордуванні українців по сусідніх селах; обстріляно Гарнізони ВП в Конюші, Берендьовичах. А одночасно майже в кожному мішаному селі переведено збори польського населення, на яких представники УПА давали український погляд на витворену ситуацію.

Усе це мало успіх. Польський терор притих, МО перестала грабувати по українських селах, а з польською антибольшевицькою підпільною організацією ВІН («Вольносць і Нєподлєґлосць») заключено навіть договір про спільні акції проти большевиків. УПА опанувала ситуацію до тої міри, що від половини травня до серпня 1945 р. існувала на всьому Закерзонні т. зв. українська повстанська республіка, в якій ворог осмілювався появлятись на селах лише в асисті більших військових відділів.[9]

Островерх приходив в село у 1947 р. з віст. Дубовим, вихідцем з Ґрозьови.[10]

Радянський період (з 1950-х до 1991 рр.)

ред.

Грозівській сільраді було підпорядковане село Виців.

В селі був відділок радгоспу "Прикордонник", господарство спеціалізувалося у м'ясо-молочному напрямі, крім льону вирощували зернові, бобові.

Станом на 1968 р. тут знаходилася 8-річна школа, бібліотека, клуб.

Згідно з УРЕ, за післявоєнний період було збудовано 100 житлових будинків.[5]

Незалежність (з 1991 р. по сьогодні)

ред.

У 2023 р. село Грозьова разом із довколишніми селами ввійшло до мережі історико-туристичних маршрутів "БойкоМандри", яка створюється за підтримки УКФ та Стрілківської територіальної громади.[11][12] [13][14][15]

Населення

ред.

У 1881 р. в селі було 184 будинки та 928 мешканців.[16]

У 1928 р. населення села становило 1 141 особу, серед яких було 185 школярів та 5 родин євреїв.

У 1968 р. в селі проживали 1035 чоловік.[5]

У 2001 р. тут проживало 690 осіб.

Церква Богоявлення Господнього

ред.
 
Церква Богоявлення Господнього. Фото з проекту "БойкоМандри", 2023.

У селі є пам'ятка архітектури — мурована церква Богоявлення Господнього, збудована у 1795 році,[3] за іншими даними — у 1785[17] або 1817 (Шематизм з 1879 року).[17] Церква оточена кам'яним муром.

Спочатку місцевий пан задумав поставити римо-католицький костел. Коли були готові мури і покрито бляхою дах, пан передумав робити тут костел, адже в околиці не було багато католиків та й ксьондза доводилось би привозити аж зі Самбора. Тому пан вирішив продати споруду місцевій греко-католицькій громаді. Селяни погодилися, після чого свою дерев'яну церкву вони продали в село Бусовисько, а муровану будівлю переобладнали під церкву. Тому тепер будівля ззовні нагадує костел, а всередині є церквою.

Після арешту комуністами у 1946 греко-католицького священика о. Дмитра Кузьмінського (роки служіння у селі 1941-1946), ґрозівську парафію насильно приєднали до Російської Православної церкви (РПЦ). Аж до 2019 року церква залишалася у складі Української православної церкви Московського патріархату. Після утворення Православної церкви в Україні парафіяни перейшли у нову структуру.

Є свідчення, що у стіни церкви вдарила блискавка, тому вони з’єднані між собою всередині храму металевою балкою[2].

 
Місійний Хрест Тверезости у Грозьовій з ХІХ ст. Фото з проекту "БойкоМандри"

Біля церкви встановлений Місійний Хрест Тверезості, встановлений місцевою греко-католицькою громадою у ХІХ ст. на високому багато оздобленому постаменті.

Після насильницького переведення парафії з греко-католицької у РПЦ (останнього місцевого греко-католицького пароха о. Дмитра Кузьмінського арештували у 1946 році, опісля на його місце прийшов Степан Дримало, священик РПЦ), змінилася назва церкви та храмовий празник, який і досі святкується на Успіння Пресвятої Богородиці.

Священики, які обслуговували парафію, та їх уряди (з 1835 р.)

ред.
Ім'я Рік початку служіння Рік завершення служіння Уряд
Полянський Ілярій (греко-катол.) 1835 1838 адм. кап.
Скобельський Андрій (греко-катол.) 1838 1855 адм. кап.
Літинський Венедикт (греко-катол.) 1855 1857 адм. кап.
Погорецький Іван (греко-катол.) 1857 1864 адм. кап.
Гинилевич Нестор (греко-катол.) 1864 1873 (помер) адм. кап.
Кунців Олексій (греко-катол.) 1873 1876 адм. кап.
Дорик Теодор (греко-катол.) 1876 1879 адм. кап.
Марчак Дмитро (греко-катол.) 1880 1881 адм. кап.
Флюнт Михайло (греко-катол.) 1881 1886 адм. кап.
Флюнт Михайло (греко-катол.) 1886 1902 (помер, похований тут) парох
Стеців Роман (греко-катол.) 1902 1903 адміністратор
Левицький Володимир (греко-катол.) 1903 1919 (помер) парох
Бугера Костянтин (греко-катол.) 1921 1922 адміністратор
Бугера Костянтин (греко-катол.) 1922 1941 (вбитий, похований тут) парох
Кузьмінський Дмитро (греко-катол.) 1941 1946 (арештований) парох
Дримало Степан (РПЦ) (1946) (1958) настоятель
Лех Григорій (РПЦ) 1958 1960 настоятель
Баранюк Нестор (РПЦ) 1960 1961 настоятель
Пасемків Любомир (РПЦ) (1961) 1979 настоятель
Вовчків Василь (РПЦ/ УПЦ МП) 1980 (2018) настоятель
Микола (ПЦУ) 2018

Пам'ятки

ред.
  • У селі встановлений місійний хрест тверезости на пам'ять про місії, які у селі організовувала греко-католицька церква у ХІХ ст.
  • Біля підніжжя гори Магура-Лімнянська є залізний хрест на місці колишньої криївки де розстріляли 21 повстанця. Усі вони поховані коло храму Богоявлення Господнього в братській могилі.
  • На вершині Магури Лімнянської встановлений пам'ятник на могилі бійцям Радянської армії, які загинули під час штурму вершини 22 вересня 1944 року. В основному це були вихідці із Львівської та Станіславської областей, які були щойно мо­білізовані до складу Станіславської стрілецької дивізії[3]. У 2023 р. цей пам'ятник зруйнували в рамках руху "Декомунізація України".

Відомі люди

ред.
  • Михайло Флюнт — греко-католицький священик, з 1881 по 1886 рр. був адміністратором місцевої церкви, з 1886 по 1902 — парохом[18].
  • Василь Сиґінь — селянин, перший пробудитель краю, в народі відомий як "Сиґінь-Монах". 1870-х рр. він побував у Почаєві і повернувся з купою книг церковнослов'янською та російською мовами, а також духовним саном, який офіційні органи влади не визнавали, оскільки Російська імперія вважалася ворожою державою. Сиґінь перший почав вчити дітей церковнослов'янської грамоти, бо доти населення було неписьменним. Був мельником, обробляв каміння на хрести, випалював цеглу, збудував для себе мурований будинок, у якому мала розміщуватися крамниця читальні "Просвіти". Був заступником голови "Просвіти" у Ґрозьові.
  • Копач Іван — український релігійний і громадський діяч, педагог, мовознавець, літературознавець, доктор філософії, професор.

Цікаві факти

ред.

У 1880-х роках. Іван Франко разом з Антоном Березинським кілька разів відпочивав у с. Грозьово у місцевого греко-католицького пароха о. Михайла Флюнта, з яким часто ходив на полювання[19][20].

На місцевому кладовищі є поховання двох греко-католицьких парохів с. Ґрозова: о. Михайла Флюнта (роки служіння у селі 1881-1902) та о. Костянтина Бугери (роки служіння у селі 1921-1941).

Джерела

ред.

Посилання

ред.


  1. Картка постанови. Архів оригіналу за 25 січня 2021. Процитовано 27 жовтня 2019.
  2. а б в Подорож до Грозьови - ТРУСКАВЕЦЬКИЙ ВІСНИК (укр.). 17 вересня 2015. Процитовано 2 квітня 2023.
  3. а б в ДОРОГАМИ І СТЕЖКАМИ ІВАНА ФРАНКА. lib.if.ua. Архів оригіналу за 3 серпня 2021. Процитовано 3 серпня 2021.
  4. а б в Зубрицький, Михайло (1883). "З Старосамбірського повіта пишуть нам: Дня 2 цвітня с.р. отворено читальню "Просвіти" в Ґрозьові..." (вид. Ч. 68). Львів: Газета "Діло" 27 березня (8 квітня). с. 2.
  5. а б в Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — 980 с. - С. 782
  6. а б Samborska, Olha (23 квітня 2012). “Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині…”. Домів/Domiv (укр.). Процитовано 1 листопада 2023.
  7. Wayback Machine (PDF). web.archive.org. Архів оригіналу (PDF) за 19 квітня 2014. Процитовано 1 листопада 2023.
  8. https://shron2.chtyvo.org.ua/Litopys_UPA/Tom_30_Stebelskyi_S_Konopadskyi_O_Kriz_smikh_zaliza_Khroniky.pdf? С. 242-243
  9. https://web.archive.org/web/20141006125516/http://ukrbiblioteka.org/uploads/books/_PDF/upa-mirchuk.pdf С. 168-170
  10. https://shron2.chtyvo.org.ua/Litopys_UPA/Tom_30_Stebelskyi_S_Konopadskyi_O_Kriz_smikh_zaliza_Khroniky.pdf? С. 351
  11. Гром, Наталія. БойкоМандри: туристичні маршрути Стрілківської громади.
  12. Strilky Territorial Community. Cities for Cities (брит.). Процитовано 14 листопада 2023.
  13. IgnBor (24 вересня 2023). У Стрілківській громаді проєкт «БойкоМандри» поєднається із сусідами-поляками. Leopolis.news (англ.). Процитовано 14 листопада 2023.
  14. ❗️Новий туристичний проєкт «БойкоМандри» – актуальний, як ніколи ❗️ «БойкоМандри» – це три піші та веломаршрути, що пролягають через гори мальовничої... | By Бойківщина | Facebook (укр.), процитовано 14 листопада 2023
  15. БойкоМандри. boykomandry.com. Процитовано 15 листопада 2023.
  16. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom II - wynik wyszukiwania - DIR. dir.icm.edu.pl. Процитовано 1 листопада 2023.
  17. а б "BIESZCZAD". Rocznik Towarzystwa opieki nad zabytkami. Ddział w Michniowcu. 1995. Maciej Augustyn, Andrzej Szczerbicki. "Cerkiew w dolinie potoku Mszaniec". Str. 18-28.
  18. Михайло Флюнт нар. 1846 - Родовід. uk.rodovid.org. Архів оригіналу за 29 червня 2021. Процитовано 29 червня 2021.
  19. СІЛЬСЬКІ ФЕРІЇ РОДИНИ ІВАНА ФРАНКА. Франко:Наживо/Franko:Live (укр.). 11 липня 2017. Архів оригіналу за 10 червня 2022. Процитовано 29 червня 2021.
  20. Флюнт, З (1956). Мої спогади про д-ра Івана Франка / З. Флюнт // Франко у спогадах сучасників / Упоряд. О.І. Дей та Н.П. Корнієнко (українською) . Львів: Книжково-журнальне видавництво. с. 221—222.