Гоїв Іван Григорович
Іван Григорович Гоїв (1860, Куровичі, Перемишлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія — 1950, Снятин) — громадський і церковний діяч на Покутті, співзасновник снятинських філій товариства «Просвіта», читальні «Скала» та «Боян», диригент церковних і світських хорових ансамблів, дяк церкви Чуда Святого Архистратига Михаїла у Снятині[1].
| Іван Гоїв | |
|---|---|
| Іван Григорович Гоїв | |
 | |
| Народився | 1860 Куровичі, Перемишлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія |
| Помер | 1950 Снятин |
| Поховання | Снятин |
| Громадянство |  Австрійська імперія→.svg){kind=small} Австро-Угорщина→ ЗУНР→ Польща→ СРСР |
| Національність | українець |
| Діяльність | громадсько-культурна |
| Галузь | хорове мистецтво |
| Знання мов | українська, польська, німецька, латина, церковнослов'янська |
| Суспільний стан | міщани |
| Конфесія | УГКЦ |
| Рід | Гоїви |
| У шлюбі з | Анна Семенівна Захаркевич |
| Діти | Ольга, Наталя, Володимир Юліан, Євген Роман, Омелян Александер, Зенон Ярослав |
Життєпис
ред.Народився у 1860 році в селі Куровичі, Перемишлянського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині Львівського району, Львівської області, Україна)[2].
В дуже молодому віці переїхав до Снятина. Тут навчався нотному співу в о. Теофіла Кобринського. По закінченню навчання розпочав свої співацьку кар'єру у Снятині. У 1880 році Іван був піддячим нової дяківської школи, добре вивчив нотний спів та грав на скрипці[2].
Вже важко хворий на сухоти о. Кобринський[3] навчав його диригувати хором та готував власні лекції для наступного хору на основі творів свого вчителя.
У 1881 році, на Вербну неділю, разом зі своїм хором на Службі Божій виконав пісню «Буде ім'я Господнє», а на Великдень того ж року співав з хором вже протягом усієї Служби Божої. Навіть отець Кобринський наказав винести себе на двір аби насолодитися співом хору, організатором якого він був[4].
По смерті свого вчителя о. Кобринського 14 березня 1882 року, Іван Гоїв самостійно провадив «Дяківський курс» для співаків з навколишніх сіл Снятинщини. Той курс також відвідував також Ілля Калитчук, що пізніше став дяком у церкві Чуда Святого Архистратига Михаїла у Снятині[2].
Іван Гоїв був активним діячем Української міщанської читальні у Снятині. Навчав церковному та світському хоровому співу. Працював скарбником у товаристві «Прут» [5].
Також був представником Товариства взаємних обезпечень «Дністер» у Львові. Працював у цих установах протягом сорока років[6].
Відійшов у засвіти в 1950 році в Снятині. Похований на міському кладовищі, де згодом була похована і його дружина[6].
Родина
ред.Іван Гоїв був одружений з Анною Захаркевич (1871 — 1953), донькою мірника і війта у підміській частині Снятина Семена Захаркевича[7].
У шлюбі народилося восьмеро дітей. До дорослого віку дожило лише 6 з них [8]:
- Ольга Іванівна Грибовська (Гоїв), народилася 1888 року у Снятині. Навчалася у місцевій Народній школі, по закінченню якої вступила до Українського інституту для дівчат у Перемишлі. По закінченню інституту навчала дітей у різних Народних школах Снятина. Спочатку навчала у школі Афтарчука, потім у школі поблизу Станкевича на Балках, де директором був Михайло Керницький. Після десяти років праці на викладацькій роботі, 19 вересня 1919 року її було заарештовано польською поліцією, пізніше була ще й конфінована, хоча перебувала вже на волі[6]. До 20 січня 1920 року перебувала в ув'язненні у Пороховнику. Тоді ж звільнена з роботи. Пізніше поновилася та й пропрацювала у школі до самої пенсії. Була заміжня за інженером Іваном Грибівським. У подружжя народилася донька Олександра, яка закінчила факультет іноземних мов Львівського державного університету імені Івана Франка. Ольга Грибівська відійшла у засвіти 5 березня 1978 року, у Львові. Похована у Снятині[9];
- Наталія Іванівна Олійник (Гоїв) (1896—1993) — вчителька [10];
- Юліан-Володимир Іванович Гоїв — найстарший з чотирьох синів подружжя, народився 1894 року у Снятині. Закінчив Снятинську реальну гімназію. У 1912 році вступив до Технічного університету у Брно, але провчився там лише до другого курсу та був мобілізований до австро-угорського війська. На початку Першої світової війни Юліан Гоїв добровільно вступає в лави легіону Українських січових стрільців, в тому числі був десятником в курені Семена Горука. 4 травня 1915 року був поранений в боях на горі Маківці, де того ж дня потрапив до російського полону. Від червня 1915 й до початку 1918 року перебував у російському полоні в Чорному Ярі Астраханської губернії. У 1918 році повернувся на батьківщину, де вже у лавах Української галицької армії брав участь у битві за Хирів 1918 року та Чортківській офензиві 1919 року. Невдача Чортківської офензиви через нестачу зброї та боєприпасів призвела до відступу УГА і подальшому злиттю з Червоною армією на початку 1920 року, після якого отримала назву Червона українська галицька армія[11]. У 1920—1937 роках служив в ЧУГА та РСЧА на різних посадах по лінії військової розвідки та бронетанкових військ[12]. За проукраїнські погляди був репресований. Юліана Гоїва заарештували 22 вересня 1937 року, 10 грудня того ж року засудили до страти через розстріл. Вирок було виконано 10 грудня 1937 року у Харкові[13].
- Євген Роман Гоїв, народився 1899 року у Снятині. Навчався у місцевій Народній школі, по закінченню якої вступив до Реальної гімназії, але у 1915 році перервав навчання. Як доброволець вступив до лав легіону Українських січових стрільців. У 1916 році перейшов на військовий вишкіл у запасній сотні УСС, яка базувалася у Варпалянці (колишня німецька колонія у замку «Паланок»), що у Мукачеві на Закарпатті. Звідти отримав чотиритижневу відпустку на складання матури у Дрогобицькій гімназії і по якій повернувся у бойову частину. Пройшов усі битви з Українською галицькою армією. Потому був ад'ютантом полковника Андрія Мельника у Києві, де одержав військове звання сотника. Був на волосині від смерті, коли захворів на тиф. По всіх військових анабазисах з рештками українського війська опинився на території Чехословаччини у таборі інтернованих частин УГА в Йозефові[6]. У 1920 році він разом з Романом Симовичем, Августином Задоровичем, Андрієм Тофаном відновили українську студентську секцію у Снятині (попередньо діяла у 1911—1914 роках) як філію Студентського Союзу у Львові[14]. Потім закінчив Чеський технічний університет і як інженер-хімік практикував в Оломоуці. Потім знов повернувся до Снятина і певний час не працював. Потім виїхав до Варшави, де у 1931 році пройшов процес нострифікації (визнання) свого диплому у Варшавському університеті. Після чого влаштувався на роботу до Державної лікерні «Аквавіт» у Познані. Завдяки послові до сейму Польщі Остапу Луцькому прийнятий на посаду фахівця-інженера на Ходорівську цукроварню, а згодом став директором підприємства. Тут він пропрацював до 1939 року. Під час німецької окупації одружився з Любою Любинецькою, донькою одного з керівників тої цукроварні. Тоді він працював також директором цукроварні, але спочатку у Березовиці поблизу Перемишля, потім — у Переворську. Від 1944 року на еміграції: спочатку у Брабенці (Австрія), а 1949 року разом з дружиною виїхав до США, де оселилися у Детройті. Був членом Головної Ради ветеранів УСС[2]. У 1950 році був одним з засновників та у 1951—1952 роках керівником філії Товариства українських інженерів Америки у Детройті[15]. Але пройдений важкий шлях, почав відбиватися на його здоров'ї і він важко захворів. Помер Євген Роман Гоїв 15 листопада 1953 року у Детройті[2].
- Омелян Александер Іванович Гоїв (1901—1976) — січовий стрілець (1916-1917), старшина 24-го Коломийського полку УГА (1919)[10];
- Зенон Ярослав Іванович Гоїв, народився 23 травня 1906 року у Снятині[10]. У 1930-х роках переслідувався польською поліцією в Снятині. Після складання гімназійної матури, Зенона мобілізовано до польського війська, де він закінчив підстаршинську школу. Опісля пішов до старшинської школи, яку закінчив у званні підхорунжого. Польський уряд не давав можливості українцям можливості зростати у військовій кар'єрі і тому Зенон залишає військову службу. По демобілізації працював у різних українських установах. У липні 1943 року зголосився до 1-ї дивізії УНА, де проходить різні військові вишколи. У підстаршинському званні (старший десятник) бере участь у битві під Бродами, а опісля у Словаччині та Австрії. Нагороджений срібним штурмовим піхотним знаком I-го ступеня. По війні перебував в американському таборі для полонених у місті Ауербах (Баварія, Німеччина). По звільненні на нетривалий час залишився в Німеччині, а згодом емігрував до США, де оселився у Детройті. Тут включився в українське громадське життя, зокрема, стає членом управи станиці Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії та станичним прапороносцем протягом багатьох років. Можливо мав відношення до ОУН. Помер 28 листопада 1994 року та похований у Детройті[16].
Примітки
ред.- ↑ Базалі Я. Свідома Родина (у двадцятиліття смерті Івана Ґоїва) // Бібліотека видавництва «Снятин». — Детройт, 1972. — Ч. 7. — С. 18.
- ↑ а б в г д Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 109.
- ↑ Теофіл Кобринський – священник і культурно-громадський діяч. ukrpohliad.org. Український погляд. 13 березня 2022. Архів оригіналу за 13 березня 2022. Процитовано 10 листопада 2024.
- ↑ Гоян Я. П. Присвята: Есе. — Київ: Веселка, 2001. — С. 24.
- ↑ Бойда А. Наслідки російського полону (1915–1918) в долях Ю. Гоїва та В. Порайка // Україна крізь призму війни: матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Івано-Франківськ, 27 травня 2024 року). — ІФКМ. — Івано-Франківськ: ФОП Бойчук А. Б., 2024. — С. 16.
- ↑ а б в г Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 110.
- ↑ Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 156.
- ↑ Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 107, 109.
- ↑ Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 111.
- ↑ а б в Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 107.
- ↑ Бажанський М. Вічно житимуть…, 1984, с. 108.
- ↑ Бойда А. Декомунізація як каталізатор нового витоку досліджень радянських репресій 1930-х рр. (на прикладі життя та діяльності В. Порайка). Наукові горизонти XXI століття: мультидисциплінарні дослідження: матеріали Міжнародної наукової конференції, 16-17 травня 2024 р., м. Ужгород / уклад. О. П. Адамчо; УжНУ, УкрІНТЕІ. Ужгород; Київ, 2024. — С. 669.
- ↑ Повстанський рух на Снятинщині, 2016, с. 251.
- ↑ Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків, 1983, с. 160.
- ↑ Товариство Українських Інженерів Америки, 1978, с. 16.
- ↑ Зенон Ґоїв (23.V.1906—28.11.1994). komb-a-ingwar.blogspot.com. Вісті комбатанта. 8 квітня 2012. Архів оригіналу за 1 серпня 2024. Процитовано 11 листопада 2024.
Джерела
ред.- Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків: Від перших проявів організованих суспільних гуртків, церковних братств, ремісничих цехів — аж до «Січей», «Соколів», «Просвіт», «Рідних Шкіл» та бойових формацій і політичних партій: Гаслова енциклопедія. — Детройт, 1983. — 260 с. — (Бібліотека видавництва «Снятин»; Ч. 7.)
- Бажанський М. Вічно житимуть… Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів: Біографічний словник. — Детройт, 1984. — С. 107—111. — (Бібліотека видавництва «Снятин»; Ч. 8.)
- Базалі Я. Свідома Родина (у двадцятиліття смерті Івана Ґоїва) // Бібліотека видавництва «Снятин». — Детройт, 1972. — Ч. 7. — С. 18–20.
- Бойда А. Наслідки російського полону (1915–1918) в долях Ю. Гоїва та В. Порайка // Україна крізь призму війни: матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Івано-Франківськ, 27 травня 2024 року). — ІФКМ. — Івано-Франківськ: ФОП Бойчук А. Б., 2024. — С. 15—25.
- Бойда А. Участь Василя Порайка та братів Гоївих в роботі секції Українського Студентського Союзу в м. Снятин (1911—1921) // Галичина. — 2024. — Ч. 37. — С. 140—149.
- Гоян Я. П. Присвята: Есе. — Київ: Веселка, 2001. — 645 с.
- Романюк Я. Повстанський рух на Снятинщині / Ярослав Романюк, Ольга Слободян, Володимир Карий. — Снятин; Чернівці : Друк Арт, 2016. — 440 с.
- Товариство Українських Інженерів Америки 1948—1978 / Редакція Надя Шевович, Олекса Солтисик, Юрій Гончаренко; редакційне оформлення Др. Володимир Душник. — Нью-Йорк; Чикаго : Головна Управа Товариства українських інженерів Америки, 1978. — 59 с.