Гней Доміцій Кальвін

Гней Доміцій Кальвін (96 — після 20 р. до н. е.) — політичний та військовий діяч Римської республіки, консул 51 та 40 років до н. е.

Гней Доміцій Кальвін
лат. Gnaeus Domitius Calvinus
Народився 1 століття до н. е.
Стародавній Рим
Помер 1 століття до н. е.
невідомо
Країна Стародавній Рим
Діяльність Ancient Roman politician, Ancient Roman military personnel
Посада народний трибун, начальник кінноти, претор, давньоримський сенатор[d][1], консул[1][2] і консул
Рід Domitii Calvinid
Батько невідомо
Мати невідомо
У шлюбі з невідомо
Діти Domitiad

ЖиттєписРедагувати

Походив з роду нобілів Доміцієв. Син Марка Доміція Кальвіна, претора 81 року до н. е.

У 62 році до н. е. був легатом у проконсула провінції Азія Луція Валерія Флака. Тоді в Адрамітії затримав золото юдеїв, яке повинно було спрямовуватися до Єрусалиму. У 59 році до н. е. його обрано народним трибуном. Під час своєї каденції протидіяв законам Гая Юлія Цезаря. Тоді ж був свідком у справі про здирництво Луція Валерія Флака.

У 56 році до н. е. став претором, керував судовою комісією з перевірки незаконного отримання посад. Серед народу здобув популярність завдяки проведення ігор на честь Аполлона. У 54 році до н. е. намагався стати консулом, але був звинувачений у підкупі виборців й програв. У 53 році до н. е. його обрано консулом разом з Марком Валерієм Мессалою Руфом. Не зміг провести коміції через сутички між популярами та оптиматами. В одній з таких сутичок Кальвіна було поранено.

 
Денарій Гнея Доміція Кальвіна

З початком громадянської війни поміж Гаєм Цезарем та Гнеєм Помпеєм підтримав першого. У 48 році до н. е. керував 2-ма легіонами у Греції — спочатку зазнав поразки від Фавста Корнелія Сулли, але згодом Доміцію вдалося захопити Фессалію. Після цього приєднався до армії Цезаря, а у вирішальній битві при Фарсалі Кальвін керував центром війська Гая Цезаря. Після перемоги був призначений намісником Азії. У цей час проти римлян виступив Фарнак, син Мітридата VI, царя Понту. При Нікополі Доміцій зазнав тяжкої поразки від Фарнака й вимушений залишити Понт, Галатію та Кападокію. Після перемоги Цезаря над Фарнаком при Зелі у 47 році до н. е. Кальвін переслідував втікаючого Фарнака й захопив м. Сінопу. У 46 році до н. е. Доміцій разом з Цезарем рушив до Африки. Тут він з 2-ма легіонами витіснив помпеянця Консідія з м. Тісдра.

По поверненю до Риму у 45 році до н. е. Гней Доміцій увійшов до колегії понтифіків. після загибелі Цезаря Кальвін підтримав Октавіана, бувши у 42 році до н. е. його легатом у війні проти республіканців. Але зазнав поразки у морській битві від Мурка та Агенобарба. У 40 році до н. е. вдруге обрано консулом разом з Гаєм Азінієм Полліоном. У цей же час став патроном м. Емпорій у Ближній Іспанії.

У 39 році до н. е. був призначений Октавіаном проконсулом в Іспанію. Під час свого правління іберійське плем'я церретанів завдали поразку легату Кальвіна. За це Доміцій наказав провести децимацію 2-х центурій й наказав стратити центуріона-приміпіла. Після цього рушив на церратів та повністю їх розбив. По поверненню до Рима відсвяткував тріумф. На честь своїх перемог Кальвін поставив пам'ятника на Палатині, збудував якусь будівлю у Тарацині та відремонтував Регію (місцеперебування понтифіків).

У 30—29 роках до н. е. від імені Риму уклав договір з м. Кнід. З 29 року до н. е. став магістром колегії арвальських братів.

РодинаРедагувати

  • Гней Доміцій Кальвін, префект кінноти 49 року до н. е.
  • Доміція, дружина Луція Кальпурнія Бібула, проконсули Сирії у 34—32 роках до н. е.

ДжерелаРедагувати

  • Діодор Сицилійський, XL ind.; 17, 1; 45—46; XLI 51, 2—3; XLII 46—47; 49; XLIII 51, 7; XLVII 47, 6; XLVIII ind.; 15, 1; 32, 1; 42. (гр.)
  • Friedrich Münzer: Domitius 43). // Paulys Realenzyklopädie der klassischen Altertumswissenschaft, Bd. V 1, Stuttgart 1901, Sp. 1419—1424. (нім.)
  1. а б Thomas Robert Shannon Broughton The Magistrates of the Roman RepublicSociety for Classical Studies, 1951. — ISBN 0-89130-812-1, 0-89130-811-3
  2. Любкер Ф. Domitii // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 427–429.