Герцогство Архіпелагу

Державне утворення венеційців, засноване в Греції після Четвертого хрестового походу
Ducato dell'arcipelago
Герцогство Архіпелагу
Васальна держава*
Візантійська імперія Simple Labarum.svg
1207 – 1579 Османська імперія Flag of the Ottoman Empire (1844–1922).svg

Герб of Герцогство Архіпелагу

Герб

Розташування Герцогство Архіпелагу
Герцогство Архіпелагу на початку існування серед інших держав хрестоносців у Греції
Столиця Наксос
Мови венеційська, грецька
Релігії католицизм, православ'я
Форма правління герцогство
Історичний період Пізнє Середньовіччя, Новий Час
 - Захоплення Константинополя хрестоносцями 1204
 - Заснування герцогства 1207
 - Повстання Кріспо 1383
 - Османський сюзеренітет 1537
 - Анексія Селімом II 1579
* герцогство було васальною державою, в хронологічному порядку, латинських імператорів в Константинополі, Віллардуенської династії Ахейських князів, Анжуйської династії Неаполітанського королівства, та (після 1418) Венеціанської республіки. З 1566 герцогство керувалось як частина Османської імперії до анексії в 1579 році.
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Герцогство Архіпелагу

Герцогство Архіпелагу (грец. Δουκάτο του Αρχιπελάγους, італ. Ducato dell'arcipelago), також відоме, як Наксоське Герцогство або Егейське Герцогство — морська держава, створена Венеціанською республікою на Кікладському архіпелазі в Егейському морі після Четвертого хрестового походу, з центром на островах Наксос та Парос. Герцогство включало в себе архіпелаг Кіклади, окрім Міконоса та Тіноса. В 1537 році стало данником Османської імперії, і в 1579 році анексоване нею. Проте, влада християн все ще залишалось на Сіфносі (захоплений османами в 1617 році) та Тіносі (захоплений в 1715).

ЗаснуванняРедагувати

Італійські міста-держави, а особливо республіки Піза, Генуя та Венеція, були зацікавлені в островах Егейського моря задовго до Четвертого хрестового походу. В Константинополі були італійські торгові колонії, а італійські пірати часто нападали на егейські поселення в XII столітті. Після краху та розділення Візантії в 1204 році, в чому велику роль зіграли венеціанці, останні отримали можливість більш ретельно лобіювати та реалізовувати свої інтереси в Егейському морі.

Герцогство Архіпелагу було створене в 1207 році венеційським аристократом Марко Санудо, учасником Четвертого хрестового походу та племінником колишнього дожа Енріко Дандоло, котрий вів венеціанський флот на Константинополь. Це були незалежні дії, що не узгоджувались з латинським імператором Генріхом I Фландрським. Санудо супроводжували Маріно Дандоло, Андреа та Єремія Гізі (а також, можливо, Філокало Навігайосо). Він взяв в оренду дев'ять галер з венеційського Арсеналу, став на якір в бухті Потаміди (зараз Пиргакі, південно-західний Наксос) і захопив майже весь острів.

Наксосці продовжували опиратись, створивши базу в центрі острова, у фортеці Апалірос. Вони здались Санудо через п'ять або шість тижнів облоги, не дивлячись на допомогу, що була надана грекам зі сторони Генуї, головного супротивника Венеції.

Після того, як весь острів був окупований в 1210 році, Санудо та його союзники захопили Мілос та решту Кікладських островів, і він проголосив себе Герцогом Наксії, або ж Герцогом Архіпелагу зі штаб-квартирою на Наксосі. Він відбудував потужну фортецю та поділив острів на 56 провінцій, які він поділив як ф'єфи між лідерами своїх людей, більшість з яких мали широку автономію і, швидше за все, оплачували власні витрати самі. Навігайосо віддав своє острівне володіння Генріху I та, технічно, став васалом Латинської імперії. Сам Санудо теж скоріше визнавав сюзеренітет латинян, ніж венеційців. Завойовник правив 20 років, з 1207 по 1227. Його особистими володіннями були Парос, Антипарос, Мілос, Сіфнос, Кітнос, Іос, Аморгос, Кімолос, Сікінос, Сірос та Фолегандрос.

Хрестоносці Санудо завойовували свої володіння самі, іноді в якості його васалів, як, наприклад, Маріно Дандоло на Андросі. Хоча їх усіх часто розглядають як васалів Санудо[1], брати Гізі, що утримували Тінос, Міконос та Північні Споради (Скіатос, Скірос, Скопелос) ніколи не визнавали сюзеренітет Санудо. Як і він, вони були прямим васалами Латинської імперії.[2] Деякі роди, про які думали, що вони заселили острови в цей час[3], насправді з'явились тут пізніше, в XIV (Бароцці) або навіть XV (Кверіні) століттях.[4] Далі на південь Кітера, утримувана Марко Веньє, та Антикітера, утримувана Якопо Віаро, обрали сюзеренітет Венеції.[5]

Управління, віра та економікаРедагувати

 
Наксоське герцогство та держави в Мореї, відірвані від Візантії, станом на 1265 рік (William R. Shepherd, Historical Atlas, 1911)

Інституція європейського феодалізму спричинила невелике нерозуміння у місцевих остров'ян, які були знайомі з правами поміщицького класу у візантійській системі пронойя. Значні правові відмінності між візантійською пронойєю та феодалізмом мали незначний вплив на тих, хто обробляв землю чи рибалив у водоймах в цих місцях. У більшості випадків місцеве населення відносно мирно підкорялося владі своїх нових венеціанських володарів. Санудо та його наступники завбачливо дотримувались примирливого курсу щодо своїх візантійських підданих, надаючи деяким з них ф'єфи, та тим самим прагнучи прив’язати їх до своєї династії.

Венеціанці принесли із собою католицьку віру, проте, оскільки вони були меншістю поміщиків. зазвичай відсутніх, то більшість населення лишалось православним. Сам Марко Санудо створив латинську архієпископію на Наксосі, але, на відміну від своїх наступників, не намагався насильно обернути грецьку православну більшість. Його дії полягали насамперед у накладенні обмежень на православне духовенство та виключенні православних християн із владних посад.

Острови мали велике значення у стратегії венеціанців, завдяки їх цінним торговим шляхам до Анатолії та Східного Середземномор'я, які вони тепер могли контролювати. Окрім забезпечення безпечних маршрутів подорожей для венеціанських кораблів, вони також експортували до Венеції корунд та мармур, які видобували на Наксосі. Деякі латинські феодальні права збереглися на острові Наксос та в інших місцях до 1720 року, коли вони були скасовані османами.

 
Східне Середземномор'я у 1450 році

Пізніша історіяРедагувати

Аннали Латинського Архіпелагу фокусуються на історіях сімей Санудо та Дандоло, Гізі, Кріспо і Соммаріпа, Веньє і Кіріні, Бароцці та Гоццадіні. Двадцять один герцог з двох династій керував Архіпелагом, як васал, в хронологічному порядку, латинських імператорів в Константинополі, Віллардуенської династії Ахейських князів, Анжуйської династії Неаполітанського королівства, та, після 1418 року, Венеціанської республіки.

В 1248 році герцогство номінально було надано Гільйому II де Віллардуену, князю Ахеї.[6] В кінці XIII століття Марко II Санудо втратив більшість островів, за виключенням Наксоса та Пароса, на користь відновленої Візантійської імперії, силами якої керував адмірал італійського походження Лікаріо. Однак візантійське відродження мало нетривалий характер, оскільки імперія втратила контроль над своїми територіальними надбаннями вже у 1310 році. У 1317 році Каталонська компанія здійснила наліт на залишки герцогства; у 1383 р. сім'я Кріспо очолила збройне повстання та скинула спадкоємців Санудо як герцогів архіпелагу. За герцогів Кріспо суспільний порядок та землеробство занепадало, а піратство стало домінуючим.

Занепад та османське завоюванняРедагувати

Останній латинський християнський герцог Якопо IV Кріспо до того, як був скинутий османським султаном Селімом II в 1566 році, уже сплачував йому данину. Призначений султаном представник, останній герцог Архіпелагу (1566 - 1579) був португальським євреєм (мараном) на ім'я Йосип Насі. Латинська християнська присутність залишалась на Архіпелагу і після цієї дати: родина Гоццадіні з Болоньї вижила в якості правителів Сіфноса та інших малих островів у Кікладах до 1617 року, а острів Тінос залишався венеціанським до 1714 року. Гаспар Граціані, далматійський аристократ, був удостоєний титулу герцога Архіпелагу в 1616 році, але острів знову опинився під прямим османським правлінням наприкінці 1617 року, і він став останнім, хто володів цим титулом.

Спадок та впливРедагувати

Сьогодні на островах Кіклади, таких як Сірос і Тінос, є цілі цілі католицькі села і парафії. Також у багатьох греків з Кіклад є прізвища з чітким італо-венеціанським походженням, наприклад, Венеріс, Рагусіс, Деллапортас, Дамігос тощо.

 
Башта Санудо, Наксос

Герцоги АрхіпелагуРедагувати

Династія СанудоРедагувати

  • Марко I (1207–27)
  • Анжело (1227–62)
  • Марко II (1262–1303)
  • Гульєльмо I (1303–23)
  • Ніколо I (1323–41)
  • Джованні I (1341–62)
  • Фьйоренца (1362–71)
  • Ніколо II (1364–71)
  • Ніколо III далле Карчері (1371–83)

Династія КріспоРедагувати

  • Франческо I (1383–97)
  • Джакомо I (1397–1418)
  • Джованні II (1418–33)
  • Джакомо II (1433–47)
  • Джан Джакомо (1447–53)
  • Гульєльмо II (1453–63)
  • Франческо II (1463)
  • Джакомо III (1463–80)
  • Джованні III (1480–94)

(міжцарів'я)

  • Франческо III (1500–11)

(міжцарів'я)

  • Джованні IV (1517–64)
  • Джакомо IV (1564–66)

Представник ОсманівРедагувати

  • Йосип Насі (1566–79)

ДжерелаРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. cf. Longnon (1969), p. 239
  2. Setton (1976), p. 19 note 78
  3. cf Longnon (1969), pp. 238–239, basing himself on the works of Karl Hopf
  4. Louise Buenger Robbert, Venice and the Crusades in A History of the Crusades vol.V p 432, citing the works of Silvano Borsari and of R-J Loenertz
  5. Longnon (1969), p. 239
  6. R-J Loenertz, Les seigneurs tierciers de Négrepont, Byzantion, vol. 35, 1965, re-edited in Byzantina et Franco-Graeca : series altera p 152. The date of 1236, proposed by Hopf without justification, has been rejected by Longnon in Problèmes de l'histoire de la principauté de Morée, Journal des savants (1946) pp. 149-150.