Еміль Готтфрід Герман фон Айхгорн[1] (нім. Emil Gottfried Hermann von Eichhorn; 13 лютого 1848 — 30 липня 1918) — німецький державний і політичний діяч, військовий. Офіцер Прусської армії, генерал-фельдмаршал Німецької імперської армії. Учасник австро-прусської (1866), франко-прусської (18701871), Першої світової воєн (19141918). Командувач німецькими окупаційними військами в Україні (1918). Убитий соціалістами в Києві.

Герман фон Айхгорн
нім. Hermann von Eichhorn
Народження 13 лютого 1848(1848-02-13)
Німецька імперія Бреслау Сілезія, Німецька імперія
Смерть 30 липня 1918(1918-07-30) (70 років)
Поховання Інваліденфрідгоф
Країна  Королівство Пруссія
Приналежність Німецька імперія Німецька імперія
Звання генерал-фельдмаршал
Командування 9th Division (German Empire)d, Leib-Grenadier-Regiment König Friedrich Wilhelm III. (1. Brandenburgisches) Nr. 8d, XVIII Corpsd, Q1694778? і 10-а армія
Війни / битви
Нагороди
Орден «Pour le Mérite» з дубовим листям (Пруссія)
Орден «Pour le Mérite» з дубовим листям (Пруссія)
Залізний хрест 1-го класу
Залізний хрест 1-го класу
Залізний хрест 2-го класу
Залізний хрест 2-го класу
Пам'ятна військова медаль за кампанію 1870-71
Пам'ятна військова медаль за кампанію 1870-71
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Хрест «За вислугу років» (Пруссія)
Хрест «За вислугу років» (Пруссія)
Великий Хрест ордена Червоного орла
Великий Хрест ордена Червоного орла
Орден Червоного орла 1-го ступеня
Орден Червоного орла 1-го ступеня
Орден Червоного орла 2-го ступеня
Столітня медаль
Столітня медаль
Орден Філіппа Великодушного
Орден Філіппа Великодушного
Пам'ятний хрест за кампанію 1866
Пам'ятний хрест за кампанію 1866
Орден Чорного орла
Орден Чорного орла
Командорський хрест 2-го класу Військового ордена Святого Генріха
Командорський хрест 2-го класу Військового ордена Святого Генріха
CMNS: Герман фон Айхгорн у Вікісховищі

Життєпис

ред.
 
Генерал-полковник фон Ейхгорн. Портрет Рейнгольда Лепсіуса

Молоді роки

ред.

Народився 13 лютого 1848 року в місті Бреслау, Пруссія (нині Вроцлав, Польща).

1866 року вступив до 2-го гвардійського піхотного полку. Учасник австро-прусської війни 1866 та Франко-прусської війни 1870—1871. Служив у генеральному штабі. У 19011904 — командир 9-ї дивізії. З 1 травня 1904 року — командир XVIII Армійського корпусу.

З 1912 — генерал-інспектор 7-ї армійської інспекції. Перед Першою світовою війною вийшов у відставку, в серпні 1914 зарахований до резерву.

Перша світова війна

ред.

Після початку Першої світової війни протягом певного часу був осторонь справ. 26 січня 1915 року призначений командувачем сформованої на Східному фронті 10-ї армії, розверненої від Тільзіту (нині місто Совєтськ, Калінінградська область) до Істербургу (нині місто Черняховськ Калінінградської області). До складу 10-ї армії увійшли XXXVIII та XXXIX резервні корпуси, XXI АК, 5-та гвардійська піхотна та Кенігсберзька ландверна дивізії, а також Тильзитський загін. Командував армією в Мазурській битві, протягом Свенцянського прориву. Від 30 липня 1916 року — командувач групи армій, до якої входили 10-та та 8-ма армії. 1917 року та на початку 1918 року група армій Ейхгорна діяла в Прибалтиці та Білорусі.

Україна

ред.

Після більшовицького перевороту в Росії та укладення Берестейського миру, призначений командувачем німецьких окупаційних військ в Україні. Від 31 березня 1918 — головнокомандувач групи військ «Київ». Очолив адміністрацію окупованих областей України (за винятком тих, що знаходяться під управлінням Австро-Угорської адміністрації частин Волинської, Подільської, Херсонської і Катеринославської губерній), Крим, Таганрог, а також південні райони Білорусі, Донської області, частини Воронезької і Курської губерній і інші.

Видав накази про негайний засів ланів (6 квітня 1918) та запровадження німецьких військових судів на території України (25 квітня 1918)[2], які Українська Центральна Рада розцінила як спробу втручання у внутрішні справи держави. Накази викликали рішучий протест з боку частини українських політичних партій і державних органів та спричинили конфлікт між УЦР і німецьким командуванням, який завершився державним переворотом і приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського. За нового режиму видав наказ про повернення поміщиків до своїх маєтків з поновленням власності[3].

Вбивство

ред.

Лідери російських лівих есерів, намагаючись зірвати умови Берестейського миру, підготували замах на Айхгорна і німецького консула в Москві графа Вільгельма Мірбаха.

30 липня 1918 убитий есером Борисом Донським. Групою, яка готувала замах на генерала, керувала Ірина Каховська. Замах на Г. фон Айхгорна та його особистого ад'ютанта капітана фон Дресслера здійснили о 2-й годині вдень по дорозі зі штабу на квартиру, ближче до неї: до військових наблизився візник з пасажиром, який і кинув бомбу. Генерал і його ад'ютант були важко поранені, увечері померли; нападників заарештували. 4 серпня затриманий на місці замаху на фельдмаршала невідомий під час допиту назвався Борисом Донським, селянином Рязанської губернії, та засвідчив, що зробив замах за постановою ЦК партії есерів у Москві.[1] [Архівовано 29 червня 2016 у Wayback Machine.]

 
Могила генерала в Берліні

Впливові українські політичні партії висловили співчуття з приводу загибелі генерала і рішуче засудили теракт як такий, що був спрямований на підрив української державності. Після смерті Ейхгорна командування німецькими військами в Україні очолив генерал Гюнтер фон Кірхбах.

Нагороди

ред.

Примітки

ред.
  1. Матяш І. Роль дипломатичних установ у започаткуванні українсько-болгарських міждержавних відносин (1918—1921 рр.) // Український історичний журнал. — 2018. — № 2 (539) (березень—квітень). — С. 56.
  2. Наказ №21 від 25 квітня 1918 — Вікіджерела. uk.wikisource.org (укр.). Архів оригіналу за 23 травня 2021. Процитовано 23 травня 2021.
  3. Павло Христюк Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917—1920 рр. Том III (51 с.)

Джерела та література

ред.

Посилання

ред.
  • Ейхгорн (Eichhorn) Герман фон // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.150