Вікіпедія

Гельцер Катерина Василівна

Катерина Василівна Гельцер (нар. 2 [14] листопада 1876 — пом. 12 грудня 1962) — російська балерина, найбільша зірка радянського балету 1920-х років. Народна артистка Республіки (1925).

Гельцер Катерина Василівна
Народилася 2 (14) листопада 1876[2]
Москва, Російська імперія[1]
Померла 12 грудня 1962(1962-12-12)[1][2][3] (86 років)
Москва, РРФСР, СРСР[1]
Поховання Новодівичий цвинтар
Країна  Російська імперія
 СРСР
Діяльність балерина
Галузь балет[4] і театр[4]
Знання мов російська
Заклад Балет Большого театру
Нагороди
орден Леніна орден Трудового Червоного Прапора медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Народний артист РРФСР Сталінська премія
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гельцер.

Біографія ред.

Народилася 2 (14) листопада 1876 року в Москві в артистичній родині. Батько — Василь Гельцер, артист балету Великого театру; дядько — Анатолій Гельцер — театральний художник. У 1894 році по закінченні Московської балетної школи працювала у Большому театрі. У 1896—1898 роках виступала на сцені Маріїнського театру. Виступала в багатьох постановках балетмейстера М. І. Петіпа, що наклало великий відбиток на творчість балерини[5].

З 1898 по 1935 роки Гельцер виступала на сцені Большого театру. З 1910 року в складі антрепризи С. П. Дягілєва брала участь у гастрольних поїздках за кордон.

Після жовтневої революції, коли майже всі зірки російського балету емігрували до Європи, вона виявилася в становищі «справжньої господині Большого театру»[6]. Вона першою з артистів балету удостоїлася звання «народної». У навколотеатральних колах лідируюче становище настільки вікової балерини пояснювали особливим благоволінням до неї з боку наркома освіти Луначарського[7].

У 1920-ті роки Гельцер була пов'язана узами шлюбу зі своїм багаторічним партнером по сцені — Василем Тихомировим. Їх творчий тандем зберігся і після того, як сім'я розпалася. «І хоча у Тихомирова була нова родина, для балерини стало природним щодня турбуватися про нього, дзвонити по телефону»[8].

Сценічна манера Катерини Гельцер являла собою синтез бездоганної техніки виконання, музикальності, виразності танцю з підвищеною увагою до внутрішнього життя сценічного образу. Величезний успіх мала 50-річна Гельцер у першому радянському балеті «Червоний мак».

За офіційною версією, дітей у Гельцер не було, проте в 2005 році телеканал «Культура» продемонстрував документальний фільм, де стверджувалося, що до революції Гельцер була практично цивільною дружиною Карла Маннергейма, що вони ледь не повінчалися в 1924 році у церкві на Кухарській і що у них був спільний син Еміль[9]. Біографами Маннергейма ця інформація не підтверджується[10].

У 1930-х роках Гельцер гастролювала по СРСР. Її останні виступи відбулися у вельми похилому віці, у 1942—1944 роках. Далі працювала як педагог-консультант. Ігор Моїсеєв згадував про початок своєї кар'єри у Большому театрі[11]:

  «Хоч Тихомиров і був господарем театру, але прима-балерина Катерина Василівна Гельцер була господинею Тихомирова. До цього часу Гельцер була немолода і дуже важка, піднімати її міг тільки Іван Смольцов. Але і той зірвав на ній собі спину. А Гельцер був потрібен кавалер для гастролей. І тоді хтось їй порадив: «Спробуйте Моїсеєва, він спортсмен, він сильний». <...> Мені все це дуже не подобалося, я був як би на послуги. Одного разу, пам'ятаю, йшла «Вакханалія» Сен-Санса - я підхоплюю Гельцер на руки, починаю кружляти, кружляти, кружляти і ... у мене вже переплуталося все - де зал, де задник, я біжу прямо на темні лаштунки, а позаду них - стіна, і з розбігу я її кидаю об стіну.»  

  Катерина Гельцер жила в Москві, в будинку артистів МХТ в Брюсовому провулку (№ 17). У 1964 році на фасаді будівлі була встановлена меморіальна дошка на її честь (скульптор О. В. Пекарєв[12][13], архітектор Г. П. Луцький).

Померла 12 грудня 1962 року. Похована в Москві на Новодівичому кладовищі (ділянка № 3, фото могили[14]).

Репертуар ред.

  • «Раймонда» О. К. Глазунова, постановки 1900, 1908 і 1918 років (у версії 1900 року не перша виконавиця) — Раймонда, Панадерос
  • 1910 — «Саламбо» А. Ф. Арендса — Саламбо
  • 1927 — «Червоний мак» Р. М. Глієра — Тао Хоа
  • «Спляча красуня» П. І. Чайковського — Аврора, фея Кандид, Фея діамантів, Біла кішечка
  • «Лебедине озеро» П. І. Чайковського — Одетта—Оділлія
  • «Есмеральда» Ц. Пуні — Есмеральда
  • «Коник-горбоконик» Ц. Пуні — Цар-дівиця, Фреска
  • 1912 — «Корсар» А. Адана — Медора
  • «Даремна обережність» П. Л. Гертеля — Ліза
  • «Коппелія» — Робота
  • «Дочка Мікадо» — Осінь, царівна О-Йоша
  • «Чарівний башмачок» — Попелюшка
  • «Наяда і рибалка» — Наяда
  • «Привал кавалерії» — Тереза
  • «Баядерка» — Нікія
  • «Лускунчик» — фея Драже
  • «Жізель» — Мірта
  • «Дочка Гудули» — Венера
  • «Дон Кіхот» — Кітрі, Мерседес
  • «Дочка фараона» — Бінт-Анта
  • «Зірки» — Клермонт
  • «Чарівне дзеркало» — Принцеса
  • «Золота рибка» — Золота рибка
  • «Сильфіда» — Сильфіда

Фільмографія ред.

У 1913 році Катерина Гельцер знялася у фільмах-балетах студії «Братів Пате» «Коппелія» (Франц — Леонід Жуков, Коппеліус — Володимир Рябцев) і «Вакханалія» (танці з опери «Самсон і Даліла»). Обидві зйомки режисера Кая Ганзена були втрачені.

Колекція ред.

Катерина Гельцер володіла значною колекцією творів мистецтва. Її цінність була настільки висока, що в 1941 році, коли фронт наближався до Москви, рішенням Комітету у справах мистецтв при Раді міністрів СРСР зібрання було включено до числа найбільш значущих особистих колекцій[15] і підлягало евакуації в тил поряд з колекцій державних музеїв.

Генеалогія ред.

Нагороди та премії ред.

Література ред.

  • Красовская В. М. Русский балетный театр начала XX века. — Л.: «Искусство», 1972. — Т. 2: Танцовщики. — 456 с.
  • Носова В. В. Екатерина Гельцер // Балерины. — М.: Молодая гвардия, 1983. — С. 158—277. — 286 с. — (ЖЗЛ). — 100 000 экз.

У мемуарній літературі ред.

  • Гоголева Е. Н. На сцене и в жизни [Архівовано 27 вересня 2019 у Wayback Machine.]. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: «Искусство», 1989. — С. 96—100. — 297 с. — (Театральные мемуары). — 30 000 экз. — ISBN 5210003736.
  • Холфина С. С. Вспоминая мастеров московского балета… — М.: «Искусство», 1990. — С. 110—136. — 377 с. — (Театральные мемуары). — 30 000 экз. — ISBN 5210003728.

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г Гельцер Екатерина Васильевна // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ а б Encyclopædia Britannica
  4. ↑ а б Czech National Authority Database
  5. ↑ Словарь сценических деятелей (рос.). Спб: Труд. 1899. с. 6—7.
  6. ↑ Е. Максимова. Мадам «нет». АСТ, 2003. С. 30.
  7. ↑ В. С. Собкин, В. С. Мазанова. Опыт комментариев к одной театральной рецензии. // Национальный психологический журнал. № 1 (13) / 2014.
  8. ↑ ЖЗЛ, 1983, с. 268.
  9. ↑ Больше, чем любовь. Екатерина Гельцер и Густав фон Маннергейм. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 4 квітня 2020.
  10. ↑ Л. В. Власов. Женщины в судьбе Маннергейма. Фонд «Отечество», 2005. ISBN 9785937700063. Стр. 202.
  11. ↑ Ъ-Газета — Игорь Моисеев: я пал жертвой интриг. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 4 квітня 2020.
  12. ↑ Монументальная летопись. Архів оригіналу за 1 січня 2014. Процитовано 4 квітня 2020.
  13. ↑ Мемориальная доска Е. В. Гельцер. Архів оригіналу за 1 січня 2014. Процитовано 21 січня 2013.
  14. ↑ Могила Е. В. Гельцер на Новодевичьем кладбище. Памятник работы скульптора А. В. Пекарева. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 4 квітня 2020.
  15. ↑ Такими були також визнані приватні колекції співачки Лідії Русланової і мистецтвознавця Іллі Зільберштейна
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гельцер_Катерина_Василівна&oldid=41059665